Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 16

Всіх трьох завели в кімнату, що виявилася кабінетом Контролера.

— Його фордичність буде тут з хвилини на хвилину. – Прислужник-гамма залишив їх на самоті.

Гельмгольц голосно розреготався.

— Мені це нагадує вечірку з кофеїновим розчином, а не судилище, – сказав він і впав у розкішне пневматичне крісло. – Не журися, Бернарде, – додав він, зауваживши обличчя приятеля, що аж позеленіло від тривоги. Але Бернарда це не підбадьорило; нічого не відповідаючи і навіть не дивлячись на Гельмгольца, він присів на найнезручнішого в цій кімнаті стільця, навмисне обравши його в сумнівній надії хоч якось угамувати гнів вищих сил.

Дикун тим часом розгублено блукав кімнатою, не надто уважно розглядаючи книжки на полицях і бобіни зі звуковими доріжками для читальних апаратів, що стояли у пронумерованих шухлядах. На столі під вікном лежала масивна книга в оправі з м’якого чорного шкірзамінника, на палітурці якої було викарбувано величезні золоті літери «Т». Він її взяв і розгорнув. «МОЄ ЖИТТЯ ТА РОБОТА» НАШ ФОРД. Книгу опублікувало в Детройті Товариство пропаганди фордознавства. Він ліниво погортав сторінки, прочитав речення тут, параграф там і саме дійшов висновку, що ця книга його не цікавить, коли прочинилися двері і в кімнату бадьоро зайшов Світовий контролер Західної Європи.

Мустафа Монд потиснув усім трьом руки, але тоді звернувся до Дикуна.

— Отже, вам не надто подобається цивілізація, містере Дикун, – мовив він.

Дикун подивився на нього. Він наготувався брехати, погрожувати, похмуро мовчати, не реаґуючи на запитання, але на нього заспокійливо вплинув добродушний і інтелігентний вираз обличчя Контролера, тож він вирішив казати правду, нічого не вигадуючи.

— Ні. – Він похитав головою.

Бернард здригнувся й виглядав нажаханим. Що може подумати Контролер? Отримати тавро приятеля людини, яка зізнається в тому, що їй не подобається цивілізація... причому каже це відверто, та ще й кому, самому Контролерові... це було жахіття.

— Але ж, Джоне, – почав було він, та погляд Мустафи Монда примусив його знітитися й ганебно проковтнути язика.

— Звичайно, – визнав Дикун, – є й деякі вельми приємні речі. Скажімо, вся ця музика прямо в повітрі...

— Тут часом сотні інструментів разом гудуть мені у вуха, а часами, прокинувшись, я раптом чую голос[33].

Обличчя Дикуна сяйнуло неочікуваною втіхою.

— Ви це також читали? – запитав він. – Я думав, що тут, в Англії, ця книжка нікому не відома.

— Майже нікому. Я один з небагатьох. Вона тут заборонена. Але це ж я приймаю тут закони, тож можу їх і порушувати. Безкарно, містере Маркс, – додав він, глянувши на Бернарда. – А от вам, боюся, цього не буде дозволено.

Бернард провалився у ще жалюгіднішу безнадію.

— Але ж чому вона заборонена? – здивувався Дикун. Захоплений зустріччю з чоловіком, який читав Шекспіра, він на якийсь час забув про все інше.

Контролер знизав плечима.

— Бо вона застаріла; це найголовніша причина. Нам тут немає жодної користі від старих речей.

— Навіть якщо вони прекрасні?

— Особливо якщо вони прекрасні. Краса приваблює, а ми не хочемо, щоб людей зваблювали старі речі. Ми хочемо, щоб їм подобалося все нове.

— Але ж ці нові речі жахливі й примітивні. Всі ці вистави, де нічого немає, тільки літають гелікоптери, і ви відчуваєте, як цілуються люди. – Він скривив міну. – О, цапи і мавпи![34] – Тільки Отелловими словами він міг адекватно виразити свою зневагу й огиду.

— До речі, гарні приручені тварини, – мимохідь зронив Котролер.

— Чому не дати людям натомість подивитися «Отелло»?

— Я ж казав; бо це старе. Крім того, вони б там нічого не зрозуміли.

Так, це була правда. Джон пригадав, як Гельмгольц реготав з «Ромео і Джульєтти».

— Ну, а тоді, – сказав він після паузи, – чому б не написати щось нове на рівні «Отелло», щоб усі це могли зрозуміти.

— Ми всі хотіли б написати щось таке, – порушив довгу мовчанку Гельмгольц.

— І ви ніколи такого не напишете, – сказав Контролер. – Адже, якби це і справді виявилося на рівні «Отелло», ніхто б цього не зрозумів, хоч яким би новим воно було. А якби це було справді щось нове, воно б ніколи не могло бути подібне на «Отелло».

— Чому ні?

— Так, чому ні? – луною вігукнувся Гельмгольц. Він також зовсім забув про не надто приємні реалії цієї ситуації. Лише позеленілий від тривоги й побоювання Бернард ні на мить цього не забував; але всі решта не звертали на нього уваги. – Чому ні?

— Бо наш світ інакший, аніж світ Отелло. Не можна виготовити драндулет без сталі... а трагедію не можна написати без соціальної нестабільності. Ми живемо у стабільному світі. Люди щасливі; вони отримують усе, що забажали, і ніколи не бажають того, чого не можуть отримати. Вони заможні; вони благополучні; вони ніколи не хворіють; не бояться смерті; перебувають у блаженному невіданні про пристрасті і старість; їх не мучать жодні батьки й матері; вони не мають дружин, дітей або коханок, за якими могли б гірко тужити; вони зумовлені так, що просто не здатні поводитися якось інакше, ніж вони поводяться. А на той випадок, якщо щось піде не так, існує сома. Яку ви взяли й викинули з вікна заради свободи, містере Дикун. Свободи! – Він засміявся. – Сподівалися, що дельти знатимуть бодай щось про свободу! А тепер очікуєте, що вони зрозуміють «Отелло»! Мій любий хлопче!

Дикун якийсь час мовчав.

— І все одно, – вперто обстоював він свою думку, – «Отелло» кращий за всі ті чуттєвки.

— Звичайно, кращий, – погодився Контролер. – Але це та ціна, яку ми маємо платити заради стабільності. Потрібно вибирати поміж щастям і тим, що люди колись називали високим мистецтвом. Ми це високе мистецтво принесли в жертву. Натомість ми маємо чуттєвки і орган ароматів.

— Але ж вони безглузді і нічого не означають.

— Вони означають самі себе; а ще багато приємних відчуттів, які отримує публіка.

— Але ж це... це дурня казка[35], ідіота.

Контролер засміявся.

— Ви щось не надто ввічливо відгукуєтесь про вашого приятеля, містера Ватсона. Одного з найвідоміших наших фахівців з емоційної інженерії...

— Але він має рацію, – похмуро визнав Гельмгольц. – Бо це і справді ідіотство. Писати щось, коли немає що сказати...

— Саме так. І це вимагає неймовірної винахідливості. Ви робите драндулети, використовуючи абсолютний мінімум сталі... мистецькі твори, в яких немає практично нічого, крім чистої чуттєвості.

Дикун похитав головою.

— Це все мені здається просто жахіттям.

— Бо так воно і є. Справжнє щастя завжди виглядає доволі вбого порівняно з надмірними емоціями страждань. А стабільність, звичайно, зовсім не така видовищна, як нестабільність. Благополуччю бракує чарів запеклої сутички з недолею, колориту боротьби зі спокусою або фаталізму схильності до пристрасті чи сумнівів. Щастя ніколи нас по-справжньому не вражає.

— Можливо, й ні, – сказав, помовчавши, Дикун. – Але ж невже воно має виглядати так огидно, як ось ці близнюки? – Він провів рукою по очах, немовби намагався стерти зі своєї пам’яті видиво тих довжелезних рядів ідентичних ліліпутів за монтажними столами, тих табунів близнят, що юрмилися біля входу до монорейкової станції у Брентфорді, ту людську хробачню, що кишіла довкола Ліндиного ліжка, нескінченно повторювані мармизи нападників на нього. Він глянув на свою перев’язану руку і здригнувся. – Жахливо!

— Але ж як корисно! Я бачу, вам не до вподоби наші групи Бокановського; але можу вас запевнити, що вони становлять той фундамент, на якому тримається все інше. Вони, мов гіроскоп, стабілізують ракетоплан нашої держави для руху несхитним курсом. – Його низький голос завібрував від хвилювання; жестикулюючи рукою, він мовби демонстрував невпинний поступ у просторі цієї нестримної машинерії. Красномовство Мустафи Монда сягало майже найвищих синтетичних стандартів.

— Мене тільки цікавить, – запитав Дикун, – навіщо вони вам усі взагалі... бо ж ви можете з тих пляшок дістати що завгодно. Чому ви не зробите всіх подвійноплюсовими альфами, якщо вже на те пішло?

Мустафа Монд розреготався.

— Бо ми не бажаємо, щоб нам перерізали горлянки, – пояснив він. – Ми віримо в щастя і стабільність. А суспільство альф просто змушене було б стати нестабільним і нещасним. Уявіть тільки собі фабрику, весь персонал якої складається з альф... тобто з окремих і непов’язаних між собою індивідуумів доброї спадковості, що зумовлені мати здатність (у певних межах) робити вільний вибір і брати на себе відповідальність. Уявіть собі! – повторив він.

Дикун спробував це уявити, хоч і не надто успішно.

— Це справжній абсурд. Декантований і зумовлений бути альфою чоловік просто збожеволіє, якщо йому доведеться виконувати роботу напівдебільних епсилонів... збожеволіє або почне трощити все довкола себе. Альфи можуть поводитися цілком цивілізовано... але тільки за умови, що вони виконують роботу, призначену для альф. Тільки від епсилона можна очікувати жертв, які властиві епсилону, з тієї причини, що це для нього аж ніяк не жертви; це просто шлях найменшого опору. Він зумовлений триматися колії, яку для нього проклали. Він тут нічим не ладен собі зарадити; він приречений. Навіть після декантування він і далі залишається в пляшці... в невидимій пляшці зародкових і дитинячих фіксацій. Звичайно, що кожен із нас, – замислено додав Контролер, – проходить свій життєвий шлях у пляшці. Але якщо ми стали альфами, наші пляшки, так би мовити, великі і просторі. Ми б зазнали неймовірних страждань, обмежені тіснішим простором. Не можна наливати замінник шампанського вищих каст у нижчокастові пляшки. Це очевидно в теорії. Але й на практиці це було чітко доведено. Результати кіпрського експерименту були цілком переконливі.

— А що це було? – здивувався Дикун.

— Мустафа усміхнувся. – Ну, при бажанні це можна назвати експериментом з перепляшкування. Розпочався він року Фордового 473-го. Контролери очистили острів Кіпр від усіх його тогочасних мешканців, заселивши спеціально приготовленою партією з двадцяти двох тисяч колоністів-альф. Їм було надано всі потрібні сільськогосподарські і промислові знаряддя, і їх там залишили самостійно влаштовувати своє життя. Результати чітко підтвердили всі теоретичні передбачення. Землю ніхто не обробляв належним чином; на фабриках постійно страйкували; закони зневажали, накази не виконували; всі, кому було призначено виконувати роботу нижчої категорії, постійно інтригували, прагнучи здобути роботу вищого розряду, а ті, хто займав вищу посаду, також плели інтриґи, роблячи все можливе, щоб не втратити цю посаду. Не минуло й шести років, як там спалахнула справжня громадянська війна. Коли було вбито дев’ятнадцять з двадцяти двох тисяч мешканців, ті, що залишилися живі, одноголосно підтримали петицію до Світових контролерів з проханням знову взяти на себе правління островом. Що ті і зробили. Такий був кінець єдиного суспільства альф, яке існувало на світі.

Дикун важко зітхнув.

— Оптимальне співвідношення популяції, – вів далі Контролер, – вираховується за моделлю айсберґа: вісім дев’ятих його частин під водою, а одна дев’ята зверху.

— І вони там, під водою, щасливі?

— Щасливіші, ніж над нею. Щасливіші, скажімо, ніж оцей твій приятель. – Він показав пальцем на Гельмгольца.

— Попри всю свою жахливу працю?

— Жахливу? Вони так не вважають. Зовсім навпаки, вона їм подобається. Вона легенька і проста, на дитячому рівні. Жодного напруження м’язів і мізків. Сім з половиною годин помірної і невиснажливої роботи, а тоді пайка соми, забави, вільне й необмежене злягання і чуттєвки. Чого їм ще бажати? Звичайно, – додав він, – вони можуть забажати коротший робочий день. І ми, безперечно, могли б піти на такі поступки. В принципі не існує жодних перешкод для того, щоб усі працівники нижчих каст мали три- або чотиригодинний робочий день. Але ж чи стануть вони від цього щасливішими? Ні, не стануть. Такий експеримент також було проведено понад півтора сторіччя тому. В цілій Ірландії було запроваджено чотиригодинний робочий день. І який наслідок? Неспокій, заворушення і значний ріст споживання соми; ось і все. Ці додаткові три з половиною години вільного часу не тільки не стали джерелом щастя, але й спонукали людей заповнювати цей час сома-вакаціями. Бюро винаходів завалене раціоналізаторськими пропозиціями щодо економії робочого часу. Їх там є тисячі. – Мустафа Монд зробив широкий жест рукою. – Ну, і чому ми їх не втілюємо? Заради самих робітників; було б занадто жорстоко обтяжувати їх надмірним дозвіллям. Те ж саме стосується й сільського господарства. Якби ми захотіли, ми могли б синтезувати всю їжу, до щонайменшого шматочка. Але ми цього не робимо.

Ми воліємо, щоб третина населення була прив’язана до землі. Заради самих селян, адже для того, щоб видобути їжу з землі, потрібно більше часу, ніж для її синтезування на фабриці. Крім того, ми ще мусимо думати і про стабільність. Нам не потрібні зміни. Кожна зміна – це загроза стабільності. Це ще одна причина, чому ми не поспішаємо впроваджувати нові винаходи. Кожне наукове відкриття несе в собі руйнівний потенціал; навіть до чистої науки треба інколи ставитися як до можливого ворога. Так, навіть до науки.

Науки? Дикун насупив брови. Він знав це слово. Але не міг би пояснити, що воно означає. Шекспір і старі люди з пуебло ніколи не згадували про науку, а від Лінди йому дісталися хіба що дуже невиразні натяки: наука допомагає робити вертольоти, змушує тебе глузувати з танців на честь кукурудзи, оберігає від зморщок і втрати зубів. Він відчайдушно намагався вловити суть слів Контролера.

— Так, – додав Мустафа Монд, – це ще одна галузь, якою треба пожертвувати заради стабільності. Зі щастям несумісне не лише мистецтво, але й наука теж. Наука небезпечна; її треба тримати в наморднику й надійно прикутою ланцюгами.

— Що? – ошелешено вигукнув Гельмгольц. – Але ж ми завжди стверджуємо, що наука понад усе. Це ж гіпнопедичне кліше, аксіома.

— Повторюване тричі на тиждень від тринадцяти до сімнадцяти років, – вставив свої п’ять копійок Бернард.

— А ще ж ми пропагуємо науку в коледжі...

— Так; але яку саме науку? – саркастично запитав Мустафа Монд. – Ви не маєте жодної наукової освіти, тож не вам про це судити. А от я свого часу був дуже добрим фізиком. Занадто добрим... достатньо фаховим для розуміння того, що вся наша наука – це просто кулінарна книга з ортодоксальною теорією кухарства, яку ніхто не має права піддавати сумнівам, і списком рецептів, який не можна поповнювати без спеціального дозволу від шеф-кухаря. Тепер таким шеф-кухарем став я. Але колись я був допитливим юним кухарчуком. Я став експериментувати з рецептами власного виготовлення. Нетрадиційними рецептами, нелегальними. Фактично це й були справжні наукові досліди. – Він замовк.

— І що сталося? – запитав Гельмгольц Ватсон.

Контролер зітхнув.

— Майже те, що має статися і з вами, молоді люди. Мене мали вислати на острів.

Згадка про острів викликала в Бернарда бурхливу й неадекватну реакцію.

— Вислати мене на острів? – Він аж підстрибнув, тоді перетнув кімнату і став перед Контролером, розмахуючи руками. – Ви не можете вислати мене. Я нічого не зробив. Це були вони. Клянуся, що це були вони. – Він звинувачувально показав на Гельмгольца й Дикуна. – Прошу вас, не відправляйте мене в Ісландію. Я обіцяю робити все, чого від мене вимагатимуть. Дайте мені ще один шанс. Будь ласка, дайте мені шанс. – У нього з очей бризнули сльози. – Я ж кажу вам, це їхня вина, – заридав він. – Тільки не в Ісландію. – Прошу вас, ваша фордичність, благаю... – Охоплений пароксизмом ницості, він упав навколішки перед Контролером. Мустафа Монд спробував поставити його на ноги; але Бернард і далі лежав перед ним ниць; з його вуст виливався неконтрольований потік слів. Урешті-решт Контролер був змушений викликати свого четвертого секретаря.

— Приведіть трьох чоловіків, – звелів він, – і занесіть містера Маркса в його спальню. Дайте йому добру дозу пароподібної соми, а тоді покладіть його в ліжко й залиште там.

Четвертий секретар пішов і повернувся з трьома близнюками-прислужниками в зелених комбінезонах. Бернарда, який і далі лементував і рюмсав, забрали геть.

— Хтось міг би подумати, що йому ріжуть горло, – зронив Контролер, коли зачинилися двері. – А якби він мав бодай дрібку розуму, то збагнув би, що насправді це для нього не покарання, а винагорода. Його посилають на острів. Тобто в таке місце, де він зустріне найцікавіших у цілому світі чоловіків і жінок. Тих людей, які з тієї або іншої причини занадто яскраво виявляли свою індивідуальність, щоб пристосуватися до життя в громаді. Людей, яких не задовольняють ортодоксальні догми, які мислять незалежно й самостійно. Людей, одне слово, які є особистостями. Я майже заздрю вам, містере Ватсон.

Гельмгольц засміявся.

— Чому ж ви самі тоді не на острові?

— Тому що, врешті-решт, я надав перевагу ось цьому, – відповів Контролер. – Переді мною був вибір: бути висланим на острів, де я міг би й далі займатися чистою наукою, або почати співпрацю з Радою Контролерів з перспективою в майбутньому стати одним із них. Я вибрав цей варіант і забув про науку. – Трохи помовчавши, він додав: – Інколи я трохи тужу за наукою. Щастю служити важко... особливо щастю інших людей. Набагато важче, ніж істині, якщо вас не зумовили приймати його беззаперечно. – Він зітхнув, знову на якийсь час замовк, а тоді повів далі жвавішим тоном: – Ну, але обов’язок є обов’язок. Не можна довіряти власним уподобанням. Мене цікавлять пошуки істини, мені подобається займатися наукою. Але істина несе загрозу, а наука небезпечна для суспільства. Небезпечна, хоча й благотворна. Завдяки їй ми досягли найстабільнішої рівноваги в історії людства. Китай порівняно з нами страшенно ненадійний; навіть примітивні матріархати не були такі тривкі, як ми. Завдяки, я повторюю, науці. Але ми не можемо дозволити науці зруйнувати власні досягнення. Ось чому ми так ретельно обмежуємо масштаби її досліджень... і ось чому мене мало не зіслали на острів. Ми не даємо їй можливостей розв’язувати будь-які проблеми, крім найнагальніших. Усі інші наміри ми уважно відстежуємо і знеохочуємо. Цікаво, – додав він після невеличкої паузи, – перечитувати, що писали люди в епоху Нашого Форда з приводу наукового проґресу. Їм, судячи з усього, уявлялося, що цей проґрес триватиме вічно, незважаючи ні на що інше. Знання були найвищим благом, істина становила верховну цінність; усе решта вважалося другорядним і підпорядкованим. Це правда, що навіть тоді ці ідеї починали вже зазнавати змін. Наш Форд доклав чималих зусиль до того, щоб змістити акцент з пошуків істини і краси на досягнення комфорту і щастя. Масова продукція вимагала такої зміни акцентів. Завдяки всенародному щастю колеса невпинно і стабільно крутяться; істина і краса на таке не здатні. Ну, і, звичайно, коли маси дісталися до політичної влади, щастя набрало значно більшої ваги, ніж істина й краса. Але, попри це все, ще й далі не існувало жодних заборон і обмежень для наукових дослідів. Люди й далі вважали істину і красу верховним благом. Аж поки не вибухла Дев’ятирічна війна. А це вже змусило їх заспівати зовсім іншу пісню. Який сенс в істині, красі або знаннях, коли довкола вас розриваються бомби зі спорами сибірки? Саме тоді науку почали вперше контролювати... після Дев’ятирічної війни. Люди буди згодні на те, щоб контролювалися навіть їхні бажання. Все заради спокою. Відтоді ми й почали все контролювати. Істина від цього, звісно, постраждала. Але зате виграло щастя. Ніщо нам не дістається безкоштовно. За щастя треба платити. Ось і ви за нього платите, містере Ватсон... платите, бо вас, як видається, занадто цікавить краса. Мене занадто цікавила істина; я теж за це заплатив.

— Але ж ви не відправилися на острів, – зронив Дикун, порушивши довгу мовчанку.

Контролер усміхнувся.

— Саме так я й заплатив. Обравши служіння щастю. Щастю для інших людей... не для себе. Нам пощастило, – додав він після паузи, – що на світі є стільки островів. Не знаю, що б ми без них робили. Мабуть, садовили б вас усіх у камеру для смертників. До речі, містере Ватсон, чи вам подобається тропічний клімат? Маркізькі острови, скажімо; або Самоа? Чи волієте щось прохолодніше?

Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла.

— Я б волів якомога гірший клімат, – відповів він. – Коли клімат поганий, то краще пишеться. Скажімо, якщо завиває вітер і бушують шторми...

Контролер схвально кивнув.

— Мені подобається ваша сила духу, містере Ватсон. Дуже подобається, справді. Хоч офіційно я це і не схвалюю. – Він усміхнувся. – Що ви скажете про Фолклендські острови?

— Так, це мені підходить, – відповів Гельмгольц. – А тепер, якщо ви не заперечуєте, я хотів би піти й подивитися, як там справи у бідолахи Бернарда.