Який чудесний світ новий!

ЧАСТИНА 1

У ліфті було повно чоловіків з роздягалень для альф, тож появу Леніни зустріли численні приятельські вітання й усмішки. Вона була популярною тут дівчиною, котра, так чи інакше, переспала майже з усіма тут присутніми.

Всі вони були такими милими хлопчиками, подумала вона, відповідаючи на привітання. Чудовими хлопчиками! І все ж таки вона воліла б, аби той Джордж Едзел не був аж таким клаповухим (мабуть, йому таки переборщили з тією паращитоподібною залозою на 328-му метрі?). А дивлячись на Беніто Гувера, вона не могла позбутися згадок про те, яким волохатим він виявився, скинувши свій одяг.

Озирнувшись і дивлячись у кут дещо засмученими від спогадів про Бенітову пелехату чорноту очима, вона зауважила там низеньке худорляве тіло й меланхолійне обличчя Бернарда Маркса.

— Бернарде! – підступила вона на крок до нього. – Я тебе шукала. – Її голос виразно пролунав у гулкому ліфті, що піднімався вгору. Всі зацікавлено роззирнулися. – Хотіла поговорити з тобою про наш задум стосовно Нью-Мексико. – Куточком ока вона бачила, як Беніто Гувер аж роззявив здивовано рота. Це її роздратувало. «Дивується, що я вже не напрошуюся піти знову з ним!» – подумала вона. А тоді вже додала вголос і набагато ніжніше, ніж зазвичай: – Я просто мрію поїхати туди з тобою на якийсь тиждень у липні. – (В будь-якому разі вона привселюдно доводила свою невірність стосовно Генрі. Фанні була б задоволена, попри всю свою неприязнь до Бернарда.) – Тобто, – Леніна обдарувала його найсолодшою й багатозначною усмішкою, – якщо ти й далі хочеш мене мати.

Бліде обличчя Бернарда вкрилося рум’янцем. «Чого б це він?» – здивовано подумала вона, хоч і була зворушена таким несподіваним підтвердженням своєї влади над ним.

— Може, поговоримо про це десь в іншому місці? – затинаючись, пробелькотів він, відчуваючи себе явно не у своїй тарілці.

«Немовби я сказала якусь скандальну річ, – подумала Леніна. – Його б, мабуть, менше приголомшило, якби я справді бовкнула якусь непристойність, скажімо, запитала, хто його мати або щось такого».

— Я мав на увазі, що тут стільки людей... – Він так зніяковів, що ледве міг говорити.

Леніна розреготалася щиро й цілком незлостиво.

— Який же ти кумедний! – мовила вона; Леніна і справді так подумала. – Попередь тільки мене, принаймні за тиждень, – додала вона вже цілком іншим тоном. – Гадаю, що ми сядемо на «Ракету Блю Пасифік»? Вона стартує з вежі Чаринґ-Т? Чи з Гемпстеду?

Не встиг Бернард щось відповісти, як ліфт зупинився.

— Дах! – оголосив надтріснутий голос.

Ліфтер був короткорослою мавпоподібною істотою, вбраною в чорну туніку напівдебільного епсилона-мінус.

— Дах!

Він відчинив дверцята. М’яке й теплаве сяйво післяобіднього сонця примусило його здригнутися й закліпати очима.

— О, дах! – повторив він захопленим голосом. Так, ніби раптово й радісно пробудився від якогось понурого й нищівного заціпеніння. -Дах!

Він вишкірився до пасажирів очікувальною й по-собачому захопленою усмішкою. Розмовляючи й регочучи, вони вийшли на світло. Ліфтер дивився їм услід.

— Дах? – повторив він ще раз запитально.

Тоді пролунав дзвінок, і з гучномовця на стелі ліфта пролунали неголосні, але дуже владні команди.

— Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь...

Ліфтер зачинив дверцята, натиснув кнопку й миттєво опинився знову в гулкому присмерку колодязя, в сутінках свого власного й такого звичного заціпеніння.

На даху було тепло й ясно. Літня післяобідня пора заколисувала дзижчанням гелікоптерів, що пролітали вгорі, а низьке гудіння ракетопланів, що невидимо проносилися в чистому небі на висоті п’яти-шести миль над головою, немовби пестило розм’якле повітря. Бернард Маркс вдихнув на повні груди. Він подивився на небо, тоді обвів поглядом блакитний обрій і, врешті-решт, глянув на обличчя Леніни.

— Яка ж то краса! – Його голос ледь-ледь тремтів.

Вона всміхнулася йому з поблажливим і доброзичливим виразом.

— Ідеальні умови для ґольфу з перешкодами, – захоплено відповіла вона. – А тепер я мушу бігти, Бернарде. Генрі розсердиться, якщо я примушу його чекати. Дай мені знати заздалегідь про дату. – І, помахавши рукою, вона побігла широким пласким дахом у бік ангарів. Бернард стояв і споглядав, як віддаляється від нього мерехтіння білих панчішок, як жвавесенько згинаються і знову розгинаються її засмаглі коліна, як м’яко погойдуються під темно-зеленим жакетом її гарно припасовані вельветові шорти. На його обличчі застиг вираз болю.

— Мушу сказати, що вона гарненька, – пролунав за його спиною гучний і бадьорий голос.

Бернард здригнувся й поглянув у той бік. На нього дивилося повнощоке, рум’яне й сяюче обличчя Беніто Гувера... сяюче демонстративною привітністю. Беніто славився своєю добродушністю. Подейкували, що він міг би ціле своє життя прожити, навіть не скуштувавши соми. Злість і поганий настрій, від чого рятувалися інші люди, ніколи його не стосувалися. Дійсність для Беніто була завжди сонячною.

— І пневматична теж. Та ще й яка! – А тоді він змінив тон: — Слухай-но, ти якийсь понурий! Тобі явно треба грамульку соми. – Запхавши руку в праву кишеню штанів, Беніто видобув звідти флакончик. – Грамулька соми лікує від уто... Та ти послухай!

Але Бернард раптово відвернувся і швидко пішов геть.

Беніто витріщив на нього очі.

— Що могло статися з цим хлопом? – здивовано вимовив він, а тоді, похитавши головою, вирішив, що історія про алкоголь, підмішаний бідоласі до замінника крові, мабуть, таки була правдива. – Подіяло, мабуть, йому на мізки.

Він заховав пляшечку з сомою, після чого дістав пакетик жуйки зі статевими гормонами, запхав один шматочок собі за щоку й поволі подався в бік анґарів, розмірковуючи над тим, що трапилося.

Генрі Фостер уже викотив з ґаража свій гелікоптер і сидів там у кабіні, коли з’явилася Леніна.

— Запізнилася на чотири хвилини, – прокоментував він її прихід, коли вона вмостилася біля нього. Він увімкнув двигун і запустив ґвинти вертольота. Апарат злетів вертикально в повітря. Генрі натиснув на газ; гудіння пропелера стало пронизливим, як дзижчання спочатку шершня, пізніше оси і, врешті-решт, комара; спідометр показував, що вони піднімалися вгору зі швидкістю у два кілометри за хвилину. Лондон ставав дедалі дрібнішим унизу. За якихось кілька секунд величезні будівлі з пласкими дахами стали подібні на згромадження кутастих грибів, що проростали серед зелених парків і садів. Посеред них вирізнявся високий і стрункий грибок на тоненькій ніжці, що називався вежею Чаринґ-Т і здіймав угору до неба лискучий бетонний диск.

Важкі м’ясисті хмари, що нагадували розмиті фігури легендарних атлетів, нависали над їхніми головами з блакитного неба. З однієї з них несподівано вигулькнула якась маленька й гулка яскраво-червона комаха, що швидко почала падати додолу.

— А ось і «Червона ракета», – прокоментував Генрі, – вертається з Нью-Йорка. – Тоді поглянув на годинник. – З запізненням на сім хвилин, – додав він, похитуючи головою. – Ці атлантичні рейси... просто жахливо непунктуальні.

Він забрав ногу з педалі газу. Дзижчання гвинтів пропелера вгорі стало на півтори октави нижчим, знову як в оси, тоді як у шершня, джмеля, хруща і, врешті-решт, як у жука-рогача. Гелікоптер заповільнив свій рух угору, а тоді взагалі завис нерухомо в повітрі. Генрі натиснув на важіль; щось там клацнуло. Спочатку поволі, а тоді дедалі швидше, аж поки перед очима не виникла колоподібна мряка, почав крутитися той пропелер, що був перед ними. Вітер почав дедалі пронизливіше свистіти в металевих розпорках. Генрі не відводив очей від тахометра; коли стрілочка торкнулася позначки в тисячу двісті обертів, він увімкнув нейтральну передачу. Отримавши достатній розгін, вертоліт міг далі летіти за інерцією.

Леніна подивилася вниз крізь віконечко на підлозі між її ногами. Вони пролітали понад шестикілометровою парковою зоною, що відділяла центральну частину Лондона від першого кола передмість-сателітів. Здалеку виглядало, що це море зелені аж кишить від якихось комах або личинок. Поміж дерев вилискували численні вежі центрифужного ґольфика. Біля дільниці Шепердс-Буш дві тисячі бета-мінусів грали змішаними парами в теніс на Ріманових поверхнях. Подвійний ряд кортів для гри в «Ескалаторні п’ятірки» оточував головну дорогу з Ноттінґ-Гіллу до Віллесдену. На стадіоні «Ілінґ» відбувалися гімнастичні шоу і громадські співи.

— Який паскудний той колір хакі, – зауважила Леніна, висловлюючи гіпнопедичні упередження своєї касти.

Павільйони «Гаунсловської чуттєвкостудії» займали сім з половиною гектарів. Біля них ціла армія робітників, одягнутих у чорні й кольору хакі комбінезони, ретельно склила поверхню Великої Західної дороги. Гелікоптер якраз пролітав над величезним дорожнім тиглем. Тигель перевернули, і з нього розжареним сліпучим потоком потекло на дорогу розплавлене каміння; його втрамбували азбестові котки; вслід за поливальною машиною здіймалася білими хмарками пара.

Підприємства «Телевізійної корпорації» у Брентфорді нагадували за своїми масштабами невеличке містечко.

— Мабуть, у них перезмінка, – припустила Леніна.

Немов ті попелиці й мурашки, вбрані в зелене дівчата-гамми й чорні напівдебіли юрмилися біля входів або стояли вже в чергах до монорейкових трамвайчиків. Серед натовпу снували також темно-червоні бета-мінуси. На даху головної будівлі було тісно від гелікоптерів, що прибували і відлітали.

— Слово честі, – мовила Леніна, – яке ж це щастя, що я не гамма.

За якихось десять хвилин вони вже були в містечку Сток-Поджес і розпочали перший раунд ґольфу з перешкодами.

ЧАСТИНА 2

Дивлячись собі під ноги й поспішно відводячи погляд, коли він ненароком затримувався на іншій особі, Бернард поспіхом перетинав дах. Він нагадував людину, котру переслідують вороги, причому він навіть не хотів бачити своїх переслідувачів, щоб ті не виявилися ще небезпечнішими, ніж він припускав, а сам Бернард щоб не відчув ще більшу свою провину й самотню безпомічність.

«Який жахливий той Беніто Гувер!» Хоч він і мав доволі добрі наміри. Але від цього ставало певною мірою тільки гірше. Ті з добрими намірами поводилися так само, як і ті, що мали наміри недобрі. Навіть Леніна завдавала йому страждань. Він пригадав ці тижні сором’язливої нерішучості, впродовж яких він придивлявся, прагнув і впадав у відчай, не маючи відваги звернутися до неї з пропозицією. Бо що як він ризикне й отримає у відповідь принизливу і зневажливу відмову? Але ж якби вона відповіла згодою, який би він відчув екстаз! Ну, й ось вона це зробила, але він і далі почувався нещасним – нещасним, бо вона подумала, який це був гарний день для гри в гольф із перешкодами, бо вона мусила бігти на зустріч із Генрі Фостером, бо їй здалося кумедним, що він не хотів привселюдно обговорювати їхні найінтимніші стосунки. Одне слово, він відчував себе нещасним, бо вона поводилася, як будь-яка здорова й доброчесна англійська дівчина, а не якимось іншим, аномальним, екстраординарним чином.

Він відчинив двері свого ґаража й покликав двох дельта-мінусових помічників, які тинялися неподалік, щоб ті викотили його вертоліт на дах. Обслуга анґарів походила з єдиної групи Бокановського, і ці чоловіки були ідентичними близнюками, короткорослими, чорними й огидними. Бернард віддавав їм накази різким, доволі зверхнім і навіть образливим тоном людини, що недостатньо впевнена у своїй вищості. Спілкування з представниками нижчих каст завжди завдавало Бернардові чимало прикрощів. Бо невідомо з яких причин (а розповсюджені чутки про алкоголь у його сурогатній крові могли виявитися й правдивими – усяке ж бо трапляється), але Бернардові фізичні дані були не набагато кращі за тілобудову будь-якого пересічного гамми. Він був на вісім сантиметрів нижчий від стандартного альфівського зросту і видавався непропорційно худим. Будь-які контакти з членами нижчих каст постійно завдавали йому болю, нагадуючи про власну фізичну неадекватність. «Я такий, як є, а волів би бути іншим»; він гостро й болюче переживав свій комплекс неповноцінності. Щоразу, коли йому доводилося дивитися прямо в вічі якомусь дельті, замість того щоб озирати того зверхньо, в буквальному сенсі цього слова, він відчував неабияке приниження. Чи ж ця істота ставитиметься до нього з відповідною його касті повагою? Це питання не давало йому спокою. І не без причини. Адже гамми, дельти й епсилони були до певної міри зумовлені асоціювати тілесну масу з соціальною вищістю. І справді, деяке гіпнопедичне упередження, коли фізичним розмірам віддавалася відчутна перевага, було загальноприйнятим. Звідси й той сміх жінок, яким він робив пропозиції, й постійні розіграші, що йому влаштовували однолітки. Через ці насмішки він відчував себе аутсайдером, ізгоєм, від чого й поводився як аутсайдер, а це тільки підвищувало рівень упередження до нього й посилювало зневагу й ворожість, викликану його фізичними вадами. А це відповідно збільшувало в ньому відчуття самотності й відчуженості. Хронічний страх бути висміяним примушував його уникати рівних собі, а від нижчих за статусом постійно вимагати надмірної до себе поваги. Як він заздрив таким чоловікам, як Генрі Фостер і Беніто Гувер! Чоловікам, яким ніколи не доводилося домагатися криком виконання свого наказу з боку якогось там епсилона; чоловікам, які сприймали своє становище як належне; які почувалися в цій кастовій системі мов риби у воді – так вільно й природно, що навіть, здавалося, не зауважували своєї присутності в цьому благотворному й комфортабельному середовищі, в якому їм доводилося існувати.

Занадто поволі, як видавалося йому, й неохоче близнюки, що обслуговували гелікоптер, викотили його на дах.

— Покваптеся! – гукнув їм роздратовано Бернард. Один із них зиркнув на нього. І що ж він помітив у цих порожніх сірих очах – безсоромний глум над собою? – Рухайтеся! – ще гучніше крикнув він, відчувши, як зрадливо прохрипів його голос.

Він видряпався на вертоліт і за якусь хвилину вже летів на південь, до річки.

Всілякі пропагандистські бюро й коледж емоційної інженерії були розташовані в шістдесятиповерховій будівлі на Фліт-стріт. У підвальному приміщенні й на нижчих поверхах містилися друкарні й редакції трьох найбільших лондонських газет: «Щогодинного радіо», призначеного для вищих каст, «Гамма-бюлетеня», друкованого на блідо-зеленому папері, й «Дельти міррор» кольору хакі, всі дописи якої містили в собі лише односкладові слова. Вище розмістилися Бюро телевізійної пропаганди: чуттєвкової, синтетично-голосової та музичної – цим офісам було відведено двадцять два поверхи. Ще вище перебували дослідницькі лабораторії та звукоізольовані приміщення, в яких виконували свою делікатну роботу творці звукових фонограм і автори синтетичної музики. Найвищі вісімнадцять поверхів займав коледж емоційної інженерії.

Бернард зробив посадку на даху Дому пропаганди й вийшов назовні.

— Зателефонуй містеру Гельмгольцові Ватсону, – звелів він гамма-плюсовому портьє, – і скажи йому, що містер Бернард Маркс чекає його на даху.

Він присів і запалив сиґарету.

Гельмгольц Ватсон якраз щось писав, коли йому переказали цю вістку.

— Скажи йому, що я зараз прийду, – відповів він і повісив слухавку. Тоді таким самим офіційним і сухим тоном розпорядився, повернувшись до секретарки: – Прибери всі мої речі, – і, знехтувавши її сліпучу усмішку, підвівся і жваво рушив до дверей.

Це був чоловік могутньої статури, широкогрудий, масивний, та водночас рухливий, спритний і моторний. Його кругла й міцна шия нагадувала колону, що підтримувала чудово сформовану голову. Він мав чорне кучеряве волосся, а риси його обличчя були дуже виразні. З певною натяжкою його можна було назвати вродливим, а його секретарка не втомлювалася повторювати, що кожнісінька клітинка його тіла свідчила про альфа-плюсовість. За фахом він був викладачем у коледжі емоційної інженерії (факультет писемності), а в проміжках між викладацькою діяльністю застосовував емоційну інженерію на практиці. Він регулярно публікувався в «Щогодинному радіо», був сценаристом чуттсвок і мав неперевершений хист до складання всіляких гасел і гіпнопедичних рим.

— Здібний, – складали йому присуд зверхники. – Можливо (тут вони похитували головами і значно притишували голоси), трохи аж занадто здібний.

Так, трохи аж занадто здібний; у цьому вони мали слушність. Розумові надмірності призводили у випадку з Гельмгольцом Ватсоном до майже тих самих ефектів, що виникали в Бернарда Маркса внаслідок його фізичних вад. Через свою хирлявість і брак м’язів Бернард відчував ізольованість від своїх колеґ, і це відчуття відособленості, що теж було за всіма загальноприйнятими критеріями розумовою надмірністю, лише збільшувало цей розрив. Надмірні ж таланти Гельмгольца спонукали його до вельми незручного усвідомлення своєї окремішної суті і відповідно самотності. Обидвох цих чоловіків пов’язувало розуміння своєї індивідуальності. Але в той час як фізично недосконалий Бернард усе своє життя страждав від усвідомлення своєї інакшості, Гельмгольц Ватсон порівняно недавно збагнув, що він наділений розумовою надмірністю, а отже, відрізняється від інших людей, які його оточують. Цей чемпіон з ескалаторного сквошу, цей невтомний коханець (подейкують, що за неповні чотири роки він мав шістсот сорок різних дівчат), цей шанований член усіляких комітетів і надвичайно товариський чоловік раптово усвідомив, що спорт, жінки, громадська діяльність виявилися, на його думку, другорядними речами. Адже його по-справжньому цікавило щось інше. Але що саме? Що? Власне, Бернард для того і прибув, щоб обговорити з ним цю проблему... точніше той мав просто вкотре вже вислухати думки свого приятеля, бо ж говорив зазвичай тільки сам Гельмгольц.

Коли Ватсон вийшов з ліфта, його перестріли три гарнесенькі дівчини з бюро синтетично-голосової пропаганди.

— Ой, Гельмгольчику, дорогенький, іди з нами на пікнічок, на вечерю в Ексмурі. – Вони благально обступили його зусібіч.

Він почав продиратися крізь них, хитаючи головою:

— Ні, ні.

— Ми більше нікого з чоловіків не запрошуємо.

Але навіть ця спокуслива обіцянка не переконала Гельмгольца.

— Ні, – повторив він, – я зайнятий. – І він рішуче попрямував геть.

Дівчата не відставали. Аж тільки тоді, коли він урешті-решт видряпався на Бернардів гелікоптер і гримнув за собою дверцятами, вони припинили його переслідувати. Але не перестали йому докоряти.

— От ці жінки! – вигукнув він, коли апарат здійнявся в повітря. – От жінки! – Він похитав головою й нахмурився.

— Жахіття, – лицемірно підтримав його Бернард, жадаючи насправді, щоб він і сам міг мати стільки дівчат, як Гельмгольц, і оволодівати ними з такою ж легкістю. Його раптом охопило нестримне бажання похвалитися. – Я беру з собою в Нью-Мексико Леніну Краун, – повідомив він якомога буденнішим тоном.

— Справді? – озвався Гельмгольц, не виявивши анінайменшої зацікавленості. А тоді, трохи помовчавши, додав: – Оце вже тиждень або два, як я припинив будь-які контакти з усіма своїми комітетами й дівчатами. Ти навіть не уявляєш, який вони здійняли галас з цього приводу в коледжі. Але я й далі гадаю, що варто було це зробити. Наслідки... – Він завагався. – Ну, доволі дивні, дуже навіть дивні.

Фізичні вади могли призвести до певного роду розумових надмірностей. Але цей процес, як виглядає, міг бути і зворотний. Розумові надмірності можуть своєю чергою призвести до добровільної сліпоти й глухоти навмисного усамітнення, до штучної імпотенції аскетизму.

Решту короткого перельоту в кабіні панувала мовчанка. Коли ж вони прибули на місце й вигідно повлягалися на пневматичні диванчики в Бернардовій кімнаті, Гельмгольц продовжив розмову.

Дуже поволі вимовляючи слова, він запитав:

— Чи в тебе колись було відчуття, немовби у твоєму нутрі є щось таке, що тільки й чекає, коли ти даси йому нагоду вирватися назовні? Якась додаткова й невикористана енергія... знаєш, як та вода, що падає додолу водоспадом, замість того щоб приводити в дію турбіни? – Він очікувально глянув на Бернарда.

— Ти маєш на увазі емоції, що їх можна було б відчути, якби все довкола було інакше?

Гельмгольц похитав головою.

— Не зовсім. Я думаю про таке химерне відчуття, яке мене іноді охоплює, немовби я маю сказати щось важливе і маю для цього сили, але не знаю, що саме я мав би сказати, й уся моя енергія пропадає намарно. Якби ж то можна було якось інакше це описати... Або якби ж було щось таке, інакше, про що можна було б написати... – Він замовк; а тоді за якусь мить додав: – Я досить вправно вмію вигадувати всілякі фрази... знаєш, знаходити такі слова, від яких ти аж підскакуєш, немовби сидів на якійсь булавці, вони здаються такими новими й захопливими, хоч насправді йдеться про якісь банальні гіпнопедичні речі. Але цього мені замало. Мені не досить, щоб тільки фрази були добрі; добрим має бути й те, що ти внаслідок цього з ними робиш.

— Але ж ти робиш добрі справи, Гельмгольце.

— Деякою мірою так, – знизав плечима Гельмгольц. – Але цього мені замало. Вони недостатньо важливі. Я відчуваю, що здатен на важливіші речі. Так, а ще й інтенсивніші, нестямніші. Але ж які? Що можна сказати важливішого? І як можна нестямно переповісти те, про що збираєшся писати? Слова можуть ставати подібними на рентгенівське проміння, якщо їх ужити належним чином... вони можуть пронизати будь-що на світі. Ти їх читаєш, і вони тебе пронизують. Це те, чого я намагаюся навчити своїх учнів... як писати пронизливо. Але що ж може бути доброго в тому, щоб бути пронизаним статтею про Громадські співи або найновіші вдосконалення в роботі органу ароматів? Та й хіба можна створити по-справжньому пронизливі слова... знаєш, як найпотужніше рентґенівське проміння... коли писати про ось такий дріб’язок? Як можна сказати щось про порожнечу, про ніщо? Ось до чого все врешті-решт і зводиться. Я пробую, я намагаюся...

— Тихо! – раптом урвав його Бернард, піднісши застережно вгору палець; вони прислухалися. – Мені здається, хтось там є під дверима, – прошепотів він.

Гельмгольц підвівся, перетнув навшпиньки кімнату, а тоді рвучко відчинив навстіж двері. Там, звісно, нікого не було.

— Вибач, – пробурмотів Бернард, знітившись і зніяковівши. – Мабуть, у мене не все гаразд останній час з нервами. Коли тебе всі в чомусь підозрюють, ти й сам починаєш усіх підозрювати.

Він провів рукою по очах, зітхнув, а його голос зазвучав доволі жалібно. Він почав виправдовуватися:

— Якби ти знав, через що мені довелося перейти останнім часом, – вимовив він майже плаксиво, і жалість до самого себе вибухла, немовби фонтан, який нарешті випустили на волю. – Якби ж ти тільки знав!

Гельмгольц Ватсон слухав ці жалі, відчуваючи певний дискомфорт. «Бідолашний Бернард!» – подумав він. Але водночас йому було скоріше ніяково за свого друга. Він волів би, щоб Бернард виявляв бодай трохи більше гідності.