Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 12

Бернард мусив кричати крізь замкнені двері; Дикун не хотів їх відчиняти.

— Але ж усі вже там і чекають тебе.

— Нехай чекають, – донісся з того боку дверей приглушений голос.

— Але ж ти, Джоне, чудово знаєш (як важко звучати переконливим, коли потрібно щосили верещати!), що я їх запросив спеціально для зустрічі з тобою.

— Мав би спочатку запитати в мене, чи я хочу зустрічатися з ними.

— Але ж ти раніше завжди приходив, Джоне.

— Саме тому я й не хочу більше приходити.

— Хоча б заради мене, – почав умовляти його Бернард. – Прийдеш заради мене?

— Ні.

— Ти це серйозно?

— Так.

— А що ж мені тоді робити? – заволав у відчаї Бернард.

— Іди під три чорти! – почув він роздратовану відповідь.

— Але ж нині там буде сам архігромадський співець кентерберійський. – Бернард уже мало не плакав.

— Ай йяя та^'ква! – лише мовою зуні міг Дикун адекватно виразити своє ставлення до архігромадського співця. – Гані! – зронив він, а тоді (ще й так глузливо й люто!) докинув: – Сонс е'со тсе-на'. – Після чого сплюнув на землю, як міг би вчинити Попе.

Врешті-решт Бернардові довелося ганебно повертатися у свої покої й повідомляти нетерплячій аудиторії, що Дикун сьогодні сюди не прийде. Цю новину присутні гості сприйняли з обуренням. Чоловіки були розлючені тим, що розсипалися бісером перед таким нікчемним чолов’ягою, чия репутація була підмочена, а думки єретичні. Що вища була їхня позиція в загальній ієрархії, то сильнішим виявлялося їхнє роздратування.

— Ось так пожартувати зі мною, – не втомлювався повторювати архіспівець, – зі мною!

Жінки з не меншим обуренням відчували, що їх просто використали обманним шляхом – і це зробив жалюгідний курдупель, у пляшку якому помилково влили алкоголь, істота з гамма-мінусовими фізичними даними. Це виглядало справжньою наругою, і вони дедалі відвертіше обурювалися цим. А найуїдливіше це робила директриса Ітону.

Лише Леніна нічого не казала. Бліда, з синіми очима, повитими незвичною для неї меланхолією, вона сиділа в куточку, опанована цілком іншою від усіх присутніх емоцією, яку ніхто з нею не поділяв. Вона прийшла на цю вечірку, відчуваючи якусь дивну екзальтованість. «За декілька хвилин, – думала вона, заходячи в кімнату, – я побачу його, говоритиму з ним, скажу йому (і це вона вже твердо вирішила), що він мені подобається... більше за будь-кого іншого в світі. А він тоді, можливо, скаже...»

І що ж він скаже? її щоки розпашіли рум’янцем.

«Чому він був такий дивний минулого вечора, після чуттєвок? Такий химерний. І водночас я абсолютно переконана, що я йому таки справді подобаюся. Я переконана...»

Саме цієї миті Бернард і зробив своє оголошення; Дикун не прийде на вечірку.

Леніна раптом відчула все те, чого зазвичай зазнавала на початку процедури «Замінника дикої пристрасті» – жахливу спустошеність, страх, від якого перехоплює віддих, нудоту. Її серце немовби зупинилося.

«Може, це тому, що я йому не сподобалася», – подумала вона. І це ймовірне припущення миттєво обернулося на остаточне й безсумнівне переконання: Джон відмовився прийти, бо вона йому не сподобалася. Вона йому не сподобалася...

— Це вже занадто, – сказала директриса Ітону директорові крематоріїв і фосфорної реґенерації. – Подумати тільки, що я навіть...

— Так, – пролунав голос Фанні Краун, – це чиста правда щодо алкоголю. Одна моя приятелька мала знайому, яка працювала тоді на складі ембріонів. Вона розповіла про це моїй приятельці, а та переказала мені...

— Як прикро, як це прикро, – сказав Генрі Фостер, співчуваючи архігромадському співцеві. – Вам, мабуть, цікаво буде знати, що наш колишній Директор збирався переводити його в Ісландію.

Радісна повітряна кулька Бернардової самовпевненості здувалася від тисячі ранок і проколів, завданих цими словами. Поблідлий, розгублений, жалюгідний і збентежений, він плентався поміж гостями, затинаючись і бурмочучи недоречні виправдання, запевняючи всіх, що наступного разу Дикун обов’язково сюди прийде, і благаючи їх пригоститися каротиновим сандвічем, скибочкою паштету з вітаміном «А» або ж келихом сурогатного шампанського.

Вони пригощалися, цілком його нехтуючи; піднімали вгору келихи, відверто його не помічаючи, й голосно та зневажливо говорили про нього так, немовби його самого там і не було.

— А тепер, любі друзі, – сказав архігромадський співець кентерберійський своїм розкішним лунким голосом, чути який було так звично під час святкувань Дня Форда, – тепер, любі друзі, я гадаю, що вже настав час... – Він підвівся, відставив убік келиха, струсив зі своєї пурпурової віскозної камізельки крихти, що залишилися після чималенької трапези, й рушив до дверей.

Бернард кинувся до нього, щоб зупинити.

— Куди ви так поспішаєте, шановний архіспівцю?.. Ще ж зовсім рано. Я сподівався, що ви...

Так, чого він тільки не сподівався, коли Леніна конфіденційно повідомила йому, що архігромадський співець готовий прийняти його запрошення. «Знаєш, він насправді дуже милий». І вона показала Бернардові маленьку золотисту застібку для блискавки у вигляді символа «Т», яку їй подарував архіспівець на згадку про вихідні, які вона провела в Ламбеті. «Званий вечір за участі архігромадського співця кентерберійського і містера Дикуна». Свідченням Бернардового тріумфу було кожне запрошення, яке він розіслав. Але Дикунові саме цього вечора стрілило в голову запертися в кімнаті, вигукуючи «Га'ні!» і (Бернардові ще пощастило, що він не розумів мову зуні) «Сонс е'со тсе-на'!» Те, що мало вінчати всю Бернардову кар’єру, перетворилося на його найбільше в житті приниження.

— Я так сподівався... – знову пробелькотів, затинаючись, він і звів на високоповажного сановника благальний і спантеличений погляд своїх очей.

— Мій юний друже, – суворо й урочисто вимовив архігромадський співець; довкола них запала тиша. – Дозволь мені дати тобі невеличку пораду. – Він помахав своїм пальцем перед Бернардовим носом. – Поки не пізно. Добру пораду. (Його голос став похмурим і скорботним.) Берися за розум, юний друже, берися за розум. – Він осінив його знаком «Т» і відвернувся. – Леніно, люба, – проспівав він зовсім іншим тоном. – Іди зі мною.

Слухняно, але без усмішки й без особливої ейфорії (немовби не усвідомлюючи, якої честі вона удостоїлася), Леніна вийшла вслід за ним з кімнати. Решта гостей рушили за ними, дотримуючись шанобливої відстані. Останній з них грюкнув дверима. Бернард залишився сам.

Зганьблений, проколотий і цілковито здутий, він упав у крісло і, затуливши лице руками, розридався. Проте за кілька хвилин він себе опанував і проковтнув чотири таблетки соми.

У своїй кімнаті нагорі Дикун читав «Ромео і Джульєтту».

Леніна й архігромадський співець ступили на дах Ламбетського палацу.

— Поквапся, юний друже... тобто Леніно, – нетерпляче погукав архіспівець, стоячи біля дверцят ліфта.

Леніна, що затрималася на мить, задивившись на місяць, опустила очі і хутенько подріботала дахом до нього.

Мустафа Монд щойно закінчив читати статтю під назвою «Нова теорія біології». Якийсь час він сидів, насупивши брови, а тоді взяв ручку і написав на титульній сторінці: «Авторське математичне трактування концепції призначення новаторське і вкрай винахідливе, але єретичне, а отже загрозливе й потенційно руйнівне щодо існуючого соціального ладу. Не друкувати». Він підкреслив ці слова. «Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба перевести його на Морську біологічну станцію на острові Святої Єлени». Шкода, подумав він, ставлячи підпис. Майстерно зроблена робота. Але варто лише допустити відмінні тлумачення суті призначення або мети... ну, хтозна, чим це може закінчитися. Подібні ідеї можуть легко розбалансувати найбільш неврівноважені уми серед представників вищих каст... від чого ті можуть втратити віру в щастя як Найвище Благо й почати натомість вірити, що справжні мета і призначення містяться десь там, поза сферою теперішнього людського існування; що мета життя полягає не в забезпеченні добробуту, а в якійсь там інтенсифікації і вдосконаленні стану свідомості, в набутті і побільшенні знань. Цілком можливо, міркував Контролер, що так воно і є. Але в сучасних обставинах це неприпустиме. Він знову взяв ручку і під словами «Не друкувати» провів ще одну лінію, цього разу ще товстішу й чорнішу за попередню; а тоді зітхнув: «От було б весело, – подумав він, – якби взагалі не треба було б думати про щастя!»

Заплющивши очі, Джон, чиє лице захоплено світилося, неголосно декламував у порожнечу:

Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі – діамант ясний

У вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія [15] .

Золотистий символ «Т» вилискував на Леніниних грудях. Архігромадський співець грайливо схопив цю застібку і потягнув додолу, нижче й нижче.

— Я думаю, – мовила раптом Леніна, порушивши тишу, – що мені варто зажити кілька грамульок соми.

Бернард тим часом уже міцно спав і усміхався, перебуваючи в райських садах своїх сновидінь. Всміхався собі й усміхався. Але що тридцять секунд хвилинна стрілка електричного годинника над його ліжком невблаганно стрибала вперед з майже невловимим на слух цоканням. Цок, цок, цок, цок... Це вже настав ранок. Бернард знову опинився серед жахіть простору й часу. В найжалюгіднішому настрої він упіймав таксі й рушив на роботу в зумовлювальний центр. Сп’яніння від успіху випарувалося; він протверезів і став таким, як і був раніше; і, на відміну від повітрянокулькової невагомості останніх тижнів, стара його сутність видавалася надмірно, безпрецедентно важчою за повітря, що його оточувало.

Дикун неочікувано поставився до цього «здутого» Бернарда значно прихильніше, ніж досі.

— Ти тепер подібніший на того, ким був у Малпаїсі, – сказав він, коли Бернард переповів йому свою сумну пригоду. – Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли вперше? Біля тієї малої халупи. Ти тепер такий, як і тоді.

— Бо я знову нещасний; ось чому.

— Ну, я б радше волів бути нещасним, ніж задовольнятися цим фальшивим і облудним щастям, яким ти тут упивався.

— Мені це подобається, – гірко зронив Бернард. – Бо це ж усе через тебе. Ти відмовився прийти на мою вечірку і налаштував усіх проти мене! – Він знав, що його слова були несправедливі до абсурду; він визнав спочатку мовчки, а тоді навіть вголос усю слушність того, що сказав Дикун про нікудишність друзів, які внаслідок такої дріб’язкової провокації обертаються в лютих ворогів. Але попри всі ці визнання, попри те, що підтримка і прихильність приятеля була тепер його єдиною розрадою, Бернард усупереч цьому плекав, разом із цілком щирою симпатією, приховану образу на Дикуна, замислюючи проти нього цілу кампанію дрібної помсти. Плекати образу на архігромадського співця було марно; не існувало жодної можливості помститися головному пляшкувальникові або помічникові визначальника. Як жертва Дикун володів у Бернардових очах величезною перевагою над усіма іншими: він був доступний. А одним із головних призначень друга є його здатність зазнавати страждань (хоч і в значно м’якшій і символічній формі) від кари, яку ми воліли б, але нездатні завдати ворогам.

Ще одним таким жертовним приятелем Бернарда був Гельмгольц. Коли після своєї ганьби Бернард прийшов до нього, благаючи відновити дружбу, яку він цілком занедбав, засліплений своїм успіхом, Гельмгольц погодився на це без жодних докорів і коментарів, немовби зовсім і забув про їхню сварку. Зворушений Бернард відчув себе одночасно приниженим такою великодушністю – великодушністю, що здавалася ще дивовижнішою і відповідно ще принизливішою через те, що була спричинена аж ніяк не сомою, а рисами характеру Гельмгольца. Забував і вибачав звичайний, буденний Гельмгольц, а не Гельмгольц напівграмулькових вакацій. Бернард був відповідно вдячний (адже так приємно було знову спілкуватися зі своїм другом) і ображений (було б не менш приємно помститися Гельмгольцові за його шляхетність).

Під час їхньої першої після розриву зустрічі Бернард поділився своїми негараздами і прийняв співчуття. І лише за декілька днів на свій подив він довідався, відчувши певні докори сумління, що не тільки він потрапив у халепу. Гельмгольц також опинився в конфліктній ситуації з начальством.

— Це сталося через рими, – пояснив він. – Я читав, як звично, лекції з прогресивної емоційної інженерії для студентів-третьокурсників. Дванадцять лекцій, у сьомій з яких ішлося про рими. Вона мала назву «Використання рим у моральній пропаганді і рекламах». Я завжди ілюструю свої лекції низкою технічних зразків. Цього разу я вирішив подати їм один такий приклад, який написав сам. Чисте божевілля, звісно; але я не зміг себе втримати. – Він усміхнувся. – Мені було цікаво побачити їхню реакцію. Крім того, – додав він серйознішим тоном, – я хотів скористатися цим з пропагандистським наміром; я зробив спробу методом інженерії викликати в них емоції, які я відчував, творячи ці рими.

О, Форде! – Він знову засміявся. – Який здійнявся галас! Мене викликав ректор з погрозами негайно звільнити з посади. Тепер я мічений, парія.

— А що то були за рими? – поцікавився Бернард.

— Про самотність.

Бернард здивовано вигнув брови.

— Та я тобі їх продекламую, якщо хочеш. – І Гельмгольц почав читати:

Старі вчорашні вісті,

Продертий барабан,

У опівнічнім місті Мовчазних флейт канкан,

Сонні вуста і очі,

Завмерли всі машини,

Лиш порох серед ночі,

І жодної людини...

Мовчазне тиші свято,

Хоч плач, а хоч волай,

Цей голос небагато

Людей почує – знай.

Відсутність уст Сюзаниних,

Брак рук палких і лиць,

Грудей нема Вірляниних

І Фанніних сідниць.

А що ж тоді? Що ти відчув?

Присутність тут чию?

Який абсурдний часу зсув

Збентежив суть твою?

Чому цей незбагненний стан

І пустка цеї ночі

Солодші, ніж злягань обман

І чари всі дівочі?

— Ну, отже, я навів це як приклад, а на мене донесли ректорові.

— Мене це не дивує, – знизав плечима Бернард. – Це ж явно заперечує всі їхні вчення-ві-сні. Пам’ятаєш, що існує принаймні чверть мільйона застережень проти самотності.

— Я знаю. Мені просто хотілося побачити, який це викличе ефект.

— Ну, от ти й побачив.

Гельмгольц засміявся.

— Я відчуваю, – сказав він, помовчавши, – ніби тільки тепер я знаю, про що мені писати. Ніби тільки тепер я стаю здатним використовувати ту силу, яку я відчуваю в собі... ту додаткову, приховану енергію. Мене починає щось переповнювати. – Попри всі його біди він виглядав, на думку Бернарда, цілком щасливий.

Гельмгольц і Дикун відразу відчули взаємну прихильність. Вона була така щира, що Бернард відчув гострий напад ревнощів.

За всі ці тижні він так і не зміг досягти такої інтимної близькості з Дикуном, яка миттєво встановилася між ним і Гельмгольцом. Дивлячись на них, слухаючи їхні розмови, він іноді гірко жалкував, що взагалі їх познайомив. Він соромився цих своїх ревнощів і намагався притлумити ці почуття або самостійно, або заживаючи сому. Але ці його спроби були безуспішні; а в проміжках між сома-вакаціями неминуче наставали понурі будні. Ненависні йому почуття знову поверталися.

Під час третьої своєї зустрічі з Дикуном Гельмгольц продекламував йому свої рими про самотність.

— Що ти про це думаєш? – запитав він, закінчивши читати.

Дикун похитав головою.

— Послухай-но оце, – сказав він замість відповіді; а тоді відімкнув шухляду, в якій тримав свою поточену мишами книжку, розгорнув її і прочитав:

Над простором аравійським

Злине птаха голосна -

Мов гучна сурма сумна... [16]

Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. На словах «простором аравійським» він здригнувся; почувши «ти, крикливий передвіснику біди», він несподівано втішено усміхнувся; коли прозвучало «тінь хижацького крила», його щоки налилися кров’ю, але після слів «померла музика» він зблід і затремтів від неочікуваної емоції. Дикун читав далі:

Щось цілком незрозуміле,

Як дволике божество:

Двох створінь одне єство -

І не пара, і не ціле.

Розум, сам недосконалий,

Збіг розбіжностей лиш бачив.

— Оргія-поргія! – вигукнув Бернард, перериваючи читання своїм гучним і неприємним реготом. – Та це ж просто гімн Солідарної служби. – Він мстив своїм приятелям за те, що вони ставилися один до одного прихильніше, ніж до нього самого.

Впродовж наступних їхніх кількох зустрічей він постійно насолоджувався цим актом дріб’язкової помсти. Це була проста і надзвичайно ефективна дія, адже і Гельмгольц, і Дикун страшенно болісно сприймали сам факт осквернення і нищення такої дорогої для них поетичної кришталевої чаші. Врешті-решт Гельмгольц пригрозив виштовхати його геть з кімнати, якщо він посміє ще раз їх обірвати. Але, як не дивно, наступного разу це зробив сам Гельмгольц, причому найганебнішим чином.

Дикун декламував уголос «Ромео і Джульєтту», декламував пристрасно і тремко (адже весь час він уявляв самого себе Ромео, а Леніну – Джульєттою). Гельмгольц зацікавлено і дещо здивовано слухав сцену про першу зустріч закоханих. Сцена в саду захопила його своєю поетичністю; але почуття, про які там ішлося, змусили його всміхнутися. Дійти до такого стану заради того, щоб мати дівчину, – та це ж доволі безглуздо. Але якщо розглядати мовні деталі, що то за чудовий взірець емоційної інженерії!

— На тлі цього старого майстра всі наші найкращі техніки-пропагандисти здаються просто йолопами.

Дикун переможно всміхнувся й читав собі далі. І все йшло доволі гладко, аж поки в останній сцені третьої дії Капулетті і синьйора Капулетті не почали примушувати Джульєтту одружитися з Парісом. Гельмгольцові не сиділося на місці впродовж цілої сцени; та коли Дикун, патетично імітуючи голос Джульстти, вигукнув:

Невже немає співчуття у неба,

Щоб глянути в журбу мою до дна?...

О мамо люба, не женіть мене!

Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом.

Як ні – мені готуйте шлюбне ложе

У тому ж склепі, де лежить Тибальт... [17]

На цих Джульєттиних словах Гельмгольц не витримав і вибухнув нестримним реготом.

Мати й батько (ґротескна непристойність) примушують доньку мати того, кого вона не хоче! А ця ідіотка-дівчина навіть не каже їм, що вона вже мала того, кому віддала перевагу (принаймні на ту мить)! Ця непристойна абсурдність ситуації робила її просто комічною. Гельмгольц доклав героїчних зусиль, щоб бодай трохи вгамувати свою нестримну веселість; але слова «мамо люба» (які Дикун вимовив тремтячим і сповненим муки голосом) і згадка про мертвого Тибальта, який, очевидно, лежав там некремований, марнуючи свій фосфор задля якогось тьмяного склепу, – це для нього було вже занадто. Він реготав і реготав, аж поки в нього з очей бризнули сльози, реготав неугавно, а тим часом поблідлий від наруги Дикун люто на нього зиркнув і, не чекаючи, поки вщухне регіт, обурено згорнув книжку, підвівся і з виглядом людини, що збирає перли, які він метав перед свинями, запхав її глибоко в шухляду.

— А все ж таки, – мовив Гельмгольц, коли нарешті спромігся перевести подих і вибачитися, достатньо цим догодивши Дикунові,

щоб той погодився вислухати його пояснення, – я дуже добре знаю, що такі ось сміховинні й божевільні ситуації потрібні; бо просто неможливо написати по-справжньому добре про якісь інші речі. Чому цей старий майстер так чудово володів технікою пропаганди? Бо він розповідав про такі несамовиті й болісні речі, які всіх хвилювали. Треба відчути сум і біль; інакше вам ніколи не вигадати по-справжньому добрих, пронизливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але батьки й матері! – Він похитав головою. – Ти не можеш від мене очікувати серйозного виразу обличчя, коли я чую про батьків і матерів. І кого може схвилювати те, чи матиме хлопець дівчину, чи ні? (Дикун здригнувся; але Гельмгольц, який замислено втупився в підлогу, цього не помітив.) Ні, – завершив він, зітхнувши, – це не спрацює. Нам потрібен якийсь інший різновид шаленства і насилля. Але ж який? Який? Де нам його знайти? – Він замовк; а тоді помахав головою і сказав: – Я цього не знаю. Не знаю.