Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 18

Двері були відчинені; вони зайшли в кімнату.

— Джоне!

З ванної кімнати долинув якийсь неприємний і специфічний звук.

— Щось трапилося? – гукнув Гельмгольц.

Відповіді не було. Той неприємний звук ще двічі повторився; тоді запала тиша. Аж ось клацнули і прочинилися двері до ванної, і звідти з’явився страшенно блідий Дикун.

— Послухай-но, Джоне, – ти справді жахливо виглядаєш!

— Можливо, ти з’їв чогось несвіжого? – запитав Бернард.

Дикун кивнув.

— Я об’ївся цивілізацією.

— Що?

— Вона мене отруїла; я набрався скверни. А тоді, – додав він тихіше, – я ще й наковтався власної нечестивості.

— Так, але що саме?.. Тобто ти щойно був...

— Я вже очистився, – відповів Дикун. – Випив трохи гірчиці з теплою водою.

Приятелі здивовано на нього подивилися.

— Тобто ти це зробив навмисне? – запитав Бернард.

— Індіанці завжди так очищуються. – Він сів на стільця і, зітхнувши, провів рукою по чолі. – Мушу кілька хвилин відпочити, – сказав він. – Я трохи втомився.

— Ну, це не дивно, – зронив Гельмгольц. Трохи помовчавши, він додав зовсім іншим тоном: – Ми прийшли попрощатися. Завтра вранці від’їжджаємо.

— Так, завтра вранці, – підтвердив Бернард, на чиєму обличчі Дикун зауважив незвичний для нього вираз, рішучий і вмиротворений. – До речі, Джоне, – сказав Бернард, нахилившись у кріслі до Дикуна і поклавши йому руку на коліно, – мушу сказати, що мені дуже прикро за все те, що сталося вчора. – Він почервонів. – Мені так соромно, – додав він тремким голосом, – направду...

Дикун не дав йому договорити і лагідно стиснув його руку.

— Гельмгольц так добре до мене поставився, – повів далі Бернард після невеличкої паузи. – Якби не він, я міг би...

— Та годі вже, годі, – запротестував Гельмгольц.

Запала мовчанка. Попри їхній смуток... а може, й завдяки йому, адже цей смуток був ознакою їхньої взаємної любові... трійця молодиків була щаслива.

— Я зранку був у Контролера, – сказав нарешті Дикун.

— Навіщо?

— Щоб запитати, чи не міг би я поїхати на острови разом із вами.

— І що він сказав? – відразу запитав Гельмгольц.

Дикун похитав головою:

— Він мені відмовив.

— А чому?

— Він сказав, що хотів би продовжити експеримент. Але хай йому грець, – несподівано люто вигукнув Дикун, – я не дозволю, чорт забирай, щоб наді мною й далі експериментували. Хай ідуть під три чорти всі Контролери світу. Я теж завтра зранку піду звідси.

— Але куди? – запитали в один голос приятелі.

Дикун знизав плечима.

— Куди завгодно. Не має значення. Аби тільки побути на самоті.

З Ґілдфорда авіатраса прямувала попри Вейську долину до Ґодалмінґа, а тоді понад Мілфордом і Вітлі вела до Гейзелміра, минала Петерсфілд і завершувалася Портсмутом. Майже паралельна їй зворотна траса проходила над Ворплесдоном, Тонгемом, Паттенгемом, Елстедом і Ґрейшоттом. Поміж Гоґсбеком і Гайндгедом були місця, де обидві ці траси відділяло не більше шести-семи кілометрів. Ці відстані були занадто короткі для легковажних летунів, особливо вночі та ще й під дією зайвої півграмульки. Траплялися аварії. Доволі серйозні. Було вирішено перенести зворотну лінію на кілька кілометрів західніше. Про існування колись цього відтинка траси з Портсмута до Лондона свідчили чотири забуті авіамаяки, що й далі стояли поміж Ґрейшоттом і Тонгемом. Небеса над ними були мовчазні й порожні. Гелікоптери тепер невпинно дзижчали й гуркотіли понад Селборном, Бордоном і Фарнгемом.

Дикун обрав для своєї оселі відлюдника старий маяк, який стояв на гребені пагорба поміж Паттенгемом і Елстедом. Ця залізобетонна споруда була в чудовому стані... аж занадто комфортабельна, подумав Дикун, уперше досліджуючи це місце, аж занадто розкішна й цивілізована. Він заспокоїв своє сумління, пообіцявши компенсувати ці вигоди ще суворішою самодисципліною, ще повнішим і ретельнішим самоочищенням. Він навмисне провів безсонну першу ніч у цій оселі. Декілька годин поспіль він простояв навколішках і молився то Небесам, у яких колись благав прощення сповнений каяття Клавдій, то Авонавілоні (мовою зуні), то Ісусу і Пуконґові, то своєму птаху-хоронителеві, орлу. Вряди-годи він розпростирав свої руки, немовби був на хресті, і так їх тримав упродовж довгих хвилин, аж поки біль, що поступово збільшувався, ставав абсолютно нестерпним; тримав їх так, імітуючи добровільне розп’яття, і повторював крізь стиснуті зуби (тим часом як його обличчя заливалося потом): «Прости мене! Очисть! Допоможи стати доброчесним!» – знову і знову, аж поки мало не втрачав свідомості від болю.

Коли настав ранок, він відчув, що заробив собі право замешкати в цьому маяку; хоч більшість вікон тут і далі були засклені, а з платформи відкривався такий чудовий вид. Адже тому він і вибрав собі цей маяк, і тому мало не відразу в нього виникло бажання знайти собі щось інше. Він вирішив тут пожити, спокусившись цим розкішним видом, адже здавалося, ніби його очам відкривається втілення якоїсь божественної сутності. Але хто він такий, щоб тішити себе щоденним і щогодинним спогляданням цієї краси? Хто він такий, щоб перебувати у видимій присутності Бога? Він заслуговує жити хіба що в якомусь брудному свинарнику, в глухій норі під землею. Ще й далі кривлячись від болю в задерев’янілих суглобах після довгої стражденної ночі, але й відчуваючи завдяки цьому внутрішній спокій, він видряпався на платформу вежі, щоб побачити ясний світанковий світ, право на перебування в якому він знову собі виборов. На півночі височів довгий крейдяний кряж Гоґсбеку, за яким на сході здіймалися вежі семи хмарочосів Ґілдфорда. Побачивши їх, Дикун скривився; але з часом він мав би змиритися і з ними, адже вночі вони весело мерехтіли своїми геометричними сузір’ями або ж, залиті світлом прожекторів, підносили врочисто свої осяйні персти (хоч справжньої важливості цього жесту ніхто тепер, крім Дикуна, не міг би в Англії збагнути) до самих небес з їхніми глибинними таємницями.

У долині, що відділяла Гоґсбек від піщаного пагорба, на якому стояв маяк, було видно дев’ятиповерхові будиночки Паттенгема, невеличкого скромного селища з силосними вежами, птахофермою і маленькою фабрикою з виробництва вітаміну Д. З другого ж боку від маяка, на півдні, пологі й зарослі вересом схили пагорба вели до цілої низки ставків.

За ними, понад деревами гаїв, здіймалася чотирнадцятиповерхова вежа Елстеда. Розмиті в імлистому англійському повітрі обриси Гайндгеда і Селборна немовби припрошували око подолати цю блакитну романтичну відстань. Але не тільки відстані приваблювали тут Дикуна; все, що було поруч, спокутувало його не менш, ніж далечінь. Ліси, порослі вересом і жовтим дроком схили, соснові гаї, іскристі ставочки з похиленими над ними березами, з водяними ліліями й зарослями очерету... все це було таке чарівне й таке дивовижне для ока, що звикло споглядати безплідну й голу американську пустелю. А ще й усамітнення! Він цілими днями міг не бачити жодної людської істоти. До маяка можна було долетіти з вежі Чаринґ-Т за якихось чверть години; але навіть пагорби Малпаїсу навряд чи були безлюдніші за ці суррейські пустища. Юрби людей, які щодня вилітали з Лондона, прагнули лише пограти в електромагнетичний гольф або теніс. У Паттенгемі не було ґольфових полів; найближчі Ріманові поверхні були в Ґілдфорді. А тут не було жодних атракціонів, тільки квіти і краєвид. А отже, ніхто сюди й не приїжджав, бо не було для цього підстав. Перші кілька днів Дикун жив самотньо і ніхто його не турбував.

Більшість грошей, отриманих на особисті видатки після його першого прибуття, Джон витратив на закупівлю всілякого спорядження. Перед тим як залишити Лондон, він купив чотири ковдри з віскозної вовни, мотузку і шпаґат, цвяхи, клей, деякі інструменти, сірники (хоч він і мав намір з часом виготовити спеціальний патик для добування вогню тертям), кілька каструль і сковорідок, дві дюжини пакетиків з насінням і десять кілограмів пшеничного борошна. «Ні, не треба цього синтетичного крохмалю й борошняного замінника з відходів бавовни, – рішуче заперечив він. – Нехай воно й поживніше». Але продавець таки зумів йому всучити полігормональне печиво й вітамінізовнай ерзац яловичини. Дивлячись тепер на ці бляшанки, Джон гірко докоряв собі за тимчасову слабкість. Огидні продукти цивілізації! Він зарікся будь-коли їх їсти, хоч би й довелося помирати з голоду. «Я їм усім покажу», – мстиво подумав він. І для нього самого це буде уроком.

Він порахував гроші. Залишилося небагато, але він сподівався, що на зиму йому вистачить. А вже навесні город почне забезпечувати його всім потрібним, щоб бути незалежним від зовнішнього світу. Ну, й завжди можна когось вполювати. Він бачив тут чимало зайців, та й у ставках є дика птиця. Він одразу взявся за виготовлення лука і стріл.

Біля маяка росли ясени, а для стріл чудово підходили кущі молодесенької й рівненької ліщини. Він почав з того, що зрубав молодого ясена, відтяв з нього шестифутову нерозгалужену гілку, здер з неї кору, а тоді почав неквапливо стругати білу деревину, шар за шаром, так, як його вчив старий Міціма, аж поки не вистругав палицю у свій зріст, міцну й потовщену посередині, а з тонких кінців – пружну й гнучку. Робота приносила йому величезну втіху. Після стількох тижнів байдикування в Лондоні, коли для того, щоб задовольнити своє бажання, достатньо було натиснути кнопку або повернути ручку, було неймовірно приємно робити щось таке, що вимагало вміння і терплячості.

Він уже майже закінчив стругати палицю, коли раптово аж здригнувся, усвідомивши, що він співає... співає! Так, немовби він сам себе застав на гарячому, впіймав на місці злочину. Він аж почервонів від сорому. Він же прийшов сюди не для того, щоб виспівувати й насолоджуватися життям. Він прийшов, щоб уникнути свого осквернення нечистотами цивілізації, щоб очиститися і стати кращим, щоб діяльно загладжувати свою провину. Він збентежено усвідомив, що, захопившись струганням лука, він забув про те, про що заприсягався постійно пам’ятати: про бідолашну Лінду, про свою вбивчу до неї недоброзичливість, про тих огидних близнюків, які кишіли, мов воші, порушуючи таїну її смерті, плюгавлячи своєю присутністю не тільки його власну скорботу й каяття, але й самих богів. Він заприсягся пам’ятати, він поклявся безперервно спокутувати свою провину. А тепер він сидить собі радісно біля свого майбутнього лука й виспівує, співає вголос...

Він зайшов усередину, відчинив коробочку з гірчицею й почав кип’ятити воду.

За якихось півгодини дорогою до Елстеда їхали вантажівкою троє дельта-мінусових селян з Паттенгемської групи Бокановського, які здивовано побачили на верхівці пагорба якогось юнака, що стояв оголений по пояс біля занедбаного маяка і періщив сам себе батогом з вузлуватих мотузок. Його спина була позначена червоними поперечними смугами, і з цих рубців сочилася тонкими цівками кров. Водій вантажівки зупинився на узбіччі і дивився разом зі своїми двома супутниками, роззявивши рота, на це дивовижне видовище. Один, два, три... вона почали рахувати удари. Після восьмого удару юнак припинив своє самобичування, побіг до узлісся і почав страшенно блювати. Закінчивши блювоту, він знову схопив батога, щоб далі себе шмагати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...

— О, Форде! – прошепотів водій. Його колеґи-близнюки були також приголомшені.

— Фордоньку милий! – зойкнули вони.

За три дні, наче стерв’ятники на падаль, злетілися репортери.

Лук, що його було вже висушено й загартовано над легеньким вогнем з вогких зелених гілок, був цілком готовий. Дикун уже взявся за стріли. Він застругав і висушив тридцять ліщинових прутиків, зробив гострі наконечники з цвяхів, а на другому кінці стріл акуратно прорізав заглибини для тятиви. Однієї ночі він учинив рейд на Паттенгемську птахоферму і тепер мав досить пір’я для оснащення цілого арсеналу зброї. За оздобленням стріл пір’їнами його й застав перший репортер. Той безшумно підступив до нього ззаду в своїх пневматичних черевиках.

— Доброго ранку, містере Дикун, – привітався він. – Я тут зі «Щогодинного радіо».

Здригнувшись, немовби вжалений змією, Дикун зірвався на ноги, розкидавши навсібіч стріли, пір’я, горщичок для клею і пензлик.

— Ой, вибачте, – щиро забідкався репортер. – Я не мав наміру... – Він торкнувся свого капелюха: алюмінієвого циліндра, в який було вмонтовано безпровідного приймача й передавача. – Вибачте, що я його не знімаю, – додав він. – Він трохи заважкий. Отже, як я вже казав, я репрезентую тут «Щогодинне...»

— Що вам потрібно? – зиркнув на нього спідлоба Дикун. Репортер відповів якомога улесливішою посмішкою.

— Ну, звісно, нашим читачам було б надзвичайно цікаво почути... – Він схилив голову набік, а його усмішка стала майже кокетливою. – Лише кілька слів від вас, містере Дикун. – І він швидко, серією завчених рухів розмотав два дротики, сполучені з переносною батареєю, що була закріплена довкола пояса; під’єднав їх одночасно до боків свого алюмінієвого циліндра; торкнувся пружини на наголовку, і з нього вигулькнула антена; торкнувся іншої пружини на крисах, і, наче чортик з табакерки, звідти вистрибнув мікрофон і завис, похитуючись, перед його носом; він почепив собі на вуха навушники; натиснув на перемикач з лівого боку капелюха, і з нього долинуло ледь чутне осине дзижчання; тоді покрутив ручку з правого боку, і замість дзижчання почувся хрип і клекотіння, немов у трубці стетоскопа, а тоді ще й якесь гикання і писк. – Алло, – сказав він у мікрофон, – алло-алло... – Зненацька в його капелюсі щось задзвеніло. – Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я біля нього. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже нам кілька слів. Адже так, містере Дикун? – Він знову сяйнув своєю переможною усмішкою, дивлячись на Дикуна. – Просто скажіть нашим читачам, чому ви сюди прийшли. Що вас примусило так несподівано (чекай-но, Едзель!) покинути Лондон. І про цей батіг, звичайно. – (Дикун здригнувся. Як вони дізналися про батіг?) – Ми всі страшенно хочемо знати, що ви про нього скажете. А також про цивілізацію. Ну, знаєте, щось такого на зразок «що я думаю про цивілізованих дівчат». Лише кілька слів, коротенько...

Дикун виконав його прохання доволі буквально й неочікувано. Він вимовив лише п’ять слів: саме тих п’ять слів, які колись сказав Бернардові, даючи оцінку архігромадському співцеві кентерберійському.

— Га'ні! Сонс е'со тсе-на'! – А тоді, схопивши репортера за плече, він розвернув його задом (який у репортера виявився привабливо пухкеньким), націлився і, немовби досвідчений футболістчемпіон, з усієї сили вивірено й потужно хвицнув його ногою.

Вже за вісім хвилин на вулицях Лондона продавали свіжий випуск «Щогодинного радіо». «ЗАГАДКОВИЙ ДИКУН ВІД ФУТБОЛИВ У КУПРИК КОРЕСПОНДЕНТА ЩОГОДИННОГО РАДІО», повідомляв заголовок на першій шпальті. «СЕНСАЦІЯ В СУРРЕЇ».

«Цю сенсацію і в Лондоні відчутно», – подумав репортер, повернувшись у столицю і прочитавши заголовки. Та ще й як відчутно, до сліз. Він обережно, кривлячись від болю, сів за обідній стіл.

Ще чотири журналісти, яких не налякав застережливий синець на куприку їхнього колеґи і які репрезентували нью-йоркський «Тайме», франкфуртський «Чотиривимірний континіум», «Фордіанський саєнс монітор» і «Дельту Міррор», завітали того ж дня до маяка, де їх було зустрінуто ще агресивніше.

З безпечної відстані, ще й далі розтираючи свої сідниці, репортер «Фордіанського саєнс монітора» гукнув:

— Дурню ти нещасний! Спожий краще сому!

— Іди геть! – пригрозив йому кулаком Дикун.

Решта журналістів відсахнулися на кілька кроків, а тоді знову зупинилися.

— Зло стає нереальним, якщо спожити кілька грамульок.

— Когатва ійяттокія! – вигукнув він загрозливо-глузливим тоном.

— Біль – це ілюзія.

— О, справді? – саркастично перепитав Дикун, а тоді схопив товсту гілку ліщини й рушив до них.

Репортер «Фордіанського саєнс монітора» кинувся до свого гелікоптера.

Після цього на якийсь час Дикуна залишили в спокої. Ще кілька вертольотів прилітало й допитливо ширяло над вежею. Він випустив стрілу в того, що був найближчий і найнастирніший. Вона пронизала алюмінієву підлогу кабіни; пролунав пронизливий вереск, а тоді гелікоптер шугонув угору з якнайбільшою швидкістю, на яку був здатен його супердвигун. Інші тепер трималися від маяка поодаль. Нехтуючи їхнє набридливе гудіння (він тепер уявляв себе одним із тих парубків, що женихалися до Діви з Матсакі, який виявив стійкість і не злякався кровожерної мошви), Дикун порпався на своєму майбутньому городі. Після якогось часу мошва, очевидно, знудилася й відлетіла геть; небо над його головою цілими годинами було порожнє, якщо не брати до уваги жайворів.

Було спекотно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Він цілий ранок копав, а тепер відпочивав, простягнувшись на підлозі. І раптом згадка про Леніну перетворилася на її реальний образ, оголений і відчутний на дотик, вона казала: «Солоденький!» і «Обніми мене!», була в туфлях і шкарпетках, вабила запашними парфумами. Повія безсоромна![43] Але ж, ох, ці руки, що обвили його шию, ці пружні груди, ці губи! В устах моїх, в очах ти бачив вічність[44]. Леніно... Ні-ні-ні-ні! Він зірвався на ноги і як був, напівголий, вибіг з будівлі. Край пустища купчилися сизі кущі ялівцю. Він просто впав на них, обіймаючи не гладесеньке тіло своєї жаги, а гострі зелені колючки. Вони впилися в нього тисячею голок. Він намагався думати про бідолашну Лінду, бездиханну й заціпенілу, зі скрюченими пальцями й невимовним жахом в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся завжди пам’ятати. Але його й далі переслідував образ Леніни. Леніни, яку він обіцяв забути. І хоч його тіло було подряпане й поколоте колючками ялівцю, його плоть і далі відчувала її невідворотну присутність. «Солоденький, солоденький... А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не...»

Батіг висів на цвяху біля дверей, готовий відбивати черговий напад репортерів. Дикун нестямно побіг назад до будинку, схопив батога, змахнув ним. Вузлуваті мотузки вп’ялися йому в тіло.

— Повія! Повія! – репетував він після кожного удару, немовби періщив саме Леніну (чого він підсвідомо й несамовито бажав), білу, теплу, пахучу, розпусну Леніну. – Повія! – А тоді розпачливо заволав: – Ой, Ліндо, пробач мені. Прости мене, Господи. Я поганий. Я лихий. Я... Ні-ні, ти повія, ти повія!

Зі своєї ретельно облаштованої схованки в лісі на відстані трьох сотень метрів Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотомисливець за великою дичиною Корпорації чуттєвок, спостерігав за цією процедурою. Його терпіння й майстерність були нарешті винагороджені. Він три дні просидів у дуплі штучного дуба, а впродовж трьох ночей повзав на животі серед зарослів вересу, ховаючи в кущах дроку мікрофони і присипаючи дроти м’яким сіруватим пісочком. Сімдесят чотири години страшенних незручностей. Але тепер настав його зоряний час... найвидатніша мить, подумав Дарвін Бонапарт, перевіряючи своє знаряддя, найвидатніша, відколи він зняв знамениту стереоскопічну чуттєвку з завиваннями про весілля горил. «Шикарно, – сказав він собі під ніс, коли Дикун розпочав свою дивовижну виставу. – Шикарно!» Він ретельно націлив на об’єкт зйомки свої телескопічні камери, припавши оком до рухомого об’єктива; зробив максимальне наближення, щоб зняти крупним планом нестямне і викривлене обличчя (прекрасно!); переключився на півхвилини на сповільнене знімання (що дасть винятково комічний ефект, був переконаний він); прислухався до ударів, стогонів, безтямних і маячних слів, які записувалися на звукову доріжку плівки, спробував їх легенько підсилити (так, це явно краще); був радий почути під час тимчасового затишшя пронизливий спів жайворонка; подумав, як добре було б, якби Дикун повернувся до нього спиною, щоб зняти там крупним планом кров... і майже відразу (як дивовижно щастить!) той послужливо повернувся, подарувавши чудову нагоду зробити просто ідеальний крупний план.

— Ну, це було грандіозно, – сказав він сам собі, коли все закінчилося. – Просто Грандіозно! – Він витер хустинкою обличчя. Коли вони ще додадуть у студії чуттєві ефекти, це буде розкішний фільм. Не гірший, подумав Дарвін Бонапарт, ніж «Любовне життя кашалота»... а це, заради Форда, багато важить!

За дванадцять днів «Суррейський Дикун» вийшов на екрани, і його можна було побачити, почути й відчути в кожному першокласному чуттєвкотеатрі Західної Європи.

Фільм Дарвіна Бонапарта відразу справив величезний ефект. Уже наступного дня після виходу фільму ідилічна самотність Джона була раптово порушена прильотом цілої армади гелікоптерів.

Він порпався у своєму городі... а ще він порпався у власних думках, намагаючись докопатися до їхньої глибинної суті. Смерть... і він застромив лопату в землю, тоді знову і знову. Всі «вчора» лиш освітлювали шлях до тліну смерті[45]. Розкоти грому лише підтвердили правильність цих слів. Він знову перегорнув лопатою землю. Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово втратити в собі все людське, а тоді... Він здригнувся. Обціловуючи падло[46]. Поставив ногу на заступ і люто ввігнав його в твердий ґрунт. Для богів те саме ми, що мухи для хлоп’ят: вони нас для розваги убивають[47]. І знову розкоти грому; підтвердження правдивості цих слів... правдивіших за саму істину. А все ж таки той самий Глостер називав богів високими, праведними[48]. Крім того, солодкий спочив для тебе – сон, його ти часто кличеш, але боїшся смерті, що, по суті, є тим же сном[49]. Звичайним сном. Спати. Може, й снити. Його лопата наштовхнулася на камінь; він нахилився, щоб його підняти. Які нам сни присняться після смерті?[50]..

Гудіння вгорі перетворилося на суцільний гуркіт; і раптом його накрила тінь, щось затулило йому сонце. Він приголомшено глянув понад собою, відволікаючись від свого городу, від своїх думок; він перебував у цілковитому збентеженні, не розуміючи, що діється, адже його свідомість ще й далі перебувала в тому іншому, правдивішому за істину світі, пізнаючи неосяжність смерті й божественності; глянув і побачив у небі цілий рій навислих над його головою вертольотів. Вони зліталися, мов сарана, нависали над ним, сідали прямо на верес. А з утроб цієї гігантської сарани виходили чоловіки в білих костюмах з віскозної фланелі й жінки, що були вбрані через спеку досить легко: в піжамах з ацетатного шовку або у вельветових шортах і напіврозстебнутих блузках-безрукавках. Виходили вони парами, по двоє з кожного гелікоптера. За кілька хвилин тут були вже десятки цих пар, що утворили широке коло довкола маяка і стояли так, витріщившись, регочучи, клацаючи фотоапаратами, жбурляючи (мов якійсь мавпі) горішки, пакетики жуйки зі статевими гормонами і полігормональне печиво. І щомиті їх ставало чимраз більше, адже Гоґсбекський кряж долали щораз нові й нові вертольоти. Немов у якомусь кошмарному сні, десятки новоприбулих ставали сотнями, і не було цьому ні кінця ні краю.

Дикун відступив до свого притулку, і тепер, неначе загнаний звір, стояв, притулившись спиною до стіни маяка, і з невимовним жахом, ошаліло дивився на всі ці чужі обличчя.

Він пробудився від цього заціпеніння, відчувши реальність усього, що відбувається, коли хтось поцілив йому прямо в щоку пакетиком жуйки. Він здригнувся від болю і миттєво очуняв, відчувши, як його охоплює лють.

— Забирайтеся геть! – закричав він.

Мавпа заговорила; пролунав сміх і оплески.

— Слава Дикунові! Ура, ура! – І крізь загальний галас до нього долинули заклики: – Батіг, батіг, давай батіг!

Реаґуючи на ці слова, він схопив з цвяха біля дверей в’язку вузлуватих мотузок і замахнувся ними на своїх мучителів.

Юрба вибухла іронічними оплесками.

Він загрозливо рушив на них. Якась жінка налякано заверещала. Найближчі до нього прибульці спочатку відсахнулися, але тоді знову зупинилися на місці. Усвідомлення того, що їх набагато більше, сповнило цих екскурсантів відвагою, якої Дикун від них не сподівався. Він приголомшено завмер і роззирнувся довкола.

— Чому ви не залишите мене в спокої? – Попри його гнів це прозвучало майже жалібно.

— Візьми трохи мигдалю з магнезієм! – запропонував якийсь чоловік, що стояв попереду і якого першим би відшмагав Дикун, якби не зупинився. Він простягнув йому пакетик. – Це дуже смачно, – додав незнайомець з доволі нервовою й улесливою посмішкою. – А солі магнезію омолоджують.

Дикун знехтував цю пропозицію.

— Чого ви від мене хочете? – запитав він, дивлячись то на одне вишкірене обличчя, то на друге. – Чого вам від мене треба?

— Батіг, – відізвався безладно стоголосий хор. – Зроби той фокус з батогом. Продемонструй нам бичування.

А тоді задні ряди почали скандувати в унісон:

— Би...чу...ван...ня, би...чу...ван...ня.

Решта натовпу підхопили цей заклик і почали повторювати його, мов папуги, знову і знову, дедалі голосніше, аж поки, після сьомого чи восьмого повтору, вже не було чути жодного іншого слова: «Би...чу...ван...ня».

Всі скандували в унісон; сп’янілі від цього галасування, від одностайності, від відчуття ритмічного єднання і примирення, вони, здавалося б, могли так волати цілими годинами, майже безконечно. Але десь після двадцять п’ятого повтору це дійство раптово перервалося. З-поза Гоґсбекської гряди з’явився ще один гелікоптер, який, поширявши трохи над натовпом, почав опускатися туди, де стояв Дикун, на вільне місце поміж глядачами і маяком. Рев пропелера відразу заглушив усі вигуки; але коли вертоліт торкнувся землі і було вимкнено двигун, знову залунав настирний і монотонний заклик: «Би...чу...ван...ня; би...чу...ван...ня».

Прочинилися дверцята гелікоптера, і спочатку з нього вийшов рум’янощокий і білявий молодик, а тоді молода дівчина в зелених вельветових шортах, білій блузці і жокейському кашкеті.

Побачивши цю дівчину, Дикун затремтів, сахнувся і зблід.

Дівчина зупинилася, усміхаючись йому непевною, благальною, якоюсь майже жалюгідною усмішкою. Так протривало кілька секунд. Її вуста ворухнулися, вона щось сказала; але звук її голосу був заглушений гучним ревінням натовпу, що й далі повторював той самий рефрен.

— Би...чу...ван...ня! Би...чу...ван...ня!

Дівчина притисла руки до грудей біля свого серця, а на її гарненькому, як у ляльки, і світлому, як персик, обличчі з’явився на диво недоречний вираз жаги і смутку. Її сині очі стали немовби більшими, яснішими; і раптом з них викотилися й потекли щоками дві сльозини. Вона знову нечутно щось сказала; а тоді несподівано й палко простягла руки до Дикуна й рушила до нього.

— Би...чу...ван...ня! Би...чу...

І раптом вони отримали те, чого жадали.

— Повія! – Дикун, мов божевільний, кинувся на неї. – Розпусниця! – Він оскаженіло почав шмагати її своїм мотузяним батогом.

Нажахана, вона почала тікати, спіткнулася і впала у верес.

— Генрі, Генрі, – заволала вона. Але її рум’янощокий партнер дременув подалі від лиха і сховався за гелікоптером.

Кільце захоплених і збуджених глядачів прорвалося в кількох місцях; зчинилася тиснява, бо всіх, немов магнітом, тягнуло до центру цього атракціону. Що може бути жахливіше і привабливіше від болю!

— Гори, хоте, розгорайся, похоте![51] – Ошалілий Дикун знову вперіщив її батогом.

Усі пожадливо скупчилися довкола, штовхаючись і розпихаючи одне одного, мов свині біля корита.

— О, ця плоть! – скреготів зубами Дикун. Цього разу він шмагонув по власних плечах. – Убити її, вбити!

Приваблені цими страхітливими чарами болю і спонукувані нутряною звичкою до взаємодії, прагненням одностайності і спокутного злиття-примирення, що так невикорінно було їм прищеплено й зумовлено, вони почали наслідувати шал його рухів, лупцюючи одне одного так, як Дикун лупцював свою бунтівну плоть або це пухкеньке втілення пороку, що звивалося у вересі під його ногами.

— Убити, вбити, вбити... – і далі репетував Дикун.

І тут раптом хтось почав співати «Оргію-поргію», і вже за мить усі підхопили цей рефрен і почали витанцьовувати під власний спів. «Оргія-поргія», колами, колами, колами, луплячи одне одного в ритмі 6/8. «Оргія-поргія...»

Було вже далеко за північ, коли відлетів останній вертоліт. Задурманений сомою і виснажений тривалим чуттєвим шалом, Дикун заснув прямо у вересі. Коли він прокинувся, сонце вже було високо в небі. Він якийсь час лежав, кліпаючи, мов сова, на світло й не розуміючи, що з ним; тоді він раптово все пригадав.

— О, Боже мій, Боже! – Він затулив рукою очі.

Того вечора чорна хмара гелікоптерів, що летіла понад Гоґбекським кряжем, розтягнулася на десять кілометрів. Усі газети писали про вчорашню оргію-злиття.

— Дикуне! – погукали перші відвідувачі, висаджуючись зі своїх вертольотів. – Містере Дикун!

Відповіді не було.

Двері маяка були прочинені. Гості їх штовхнули й зайшли у морок кімнати з зачиненими віконницями. Крізь арку в дальньому кінці кімнати було видно сходи, що вели на верхні поверхи.

І ще там угорі, під склепінням арки було видно, як гойдалися, звисаючи, дві ступні.

— Містере Дикун!

Поволі, вкрай поволі, немовби дві неквапливі стрілки компаса, ступні повернулися праворуч, показуючи на північ, тоді на північний схід, схід, південний схід, південь, південний захід; тоді зупинилися, а за кілька секунд так само неквапливо повернулися знову ліворуч. Південний захід, південь, південний схід, схід...

Кінець