Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 17

— Мистецтво, наука... здається, ви заплатили доволі високу ціну за ваше щастя, – сказав Дикун, коли вони залишилися самі. – Ще щось?

— Ну, звісно, релігія, – відповів Контролер. – Існувало щось таке, що називали Богом... ще перед Дев’ятирічною війною. Але я й забув; таж ви, мабуть, усе про Бога знаєте.

— Ну... – завагався Дикун. Він хотів би розповісти про самотність, про ніч, про безодню, про занурення в тінисту пітьму, про смерть. Він хотів би про все це сказати; але йому для цього бракувало слів. Їх не було навіть у Шекспіра.

Контролер тим часом перетнув кімнату і відімкнув великий сейф, вбудований у стіну поміж книжковими поличками. Прочинилися важкі дверцята. Понишпоривши в темних нутрощах сейфа, він сказав:

— Ця тема мене завжди дуже цікавила. – Він витягнув звідти товстий чорний том. – Цього ви, скажімо, ніколи не читали.

Дикун узяв книгу.

— Біблія, Старий і Новий Завіт, – прочитав він уголос з титульної сторінки.

— І цього. – То була маленька книжечка, якій бракувало обкладинки.

— «Наслідування Христа».

— І ще цього. – Він подав Дикуну ще один том.

— «Різноманіття релігійного досвіду». Вільям Джеймс.

— Я маю ще багато всього, – додав Мустафа Монд, знову вмощуючись у кріслі. – Повну колекцію старої порнографічної літератури. Бог у сейфі, а Форд на поличках. – Він показав, сміючись, на свою офіційну бібліотеку: полички з книжками і стелажі з бобінами для читальних апаратів і рулонами зі звуковими доріжками.

— Але якщо ви знаєте все про Бога, чому ви не кажете про нього їм? – обурено запитав Дикун. – Чому не даєте їм прочитати ці книжки про Бога?

— З тієї ж причини, що ми не даємо їм «Отелло»: це все застаріле; це все про Бога, який був сотні літ тому. Не про сучасного Бога.

— Але ж Бог не міняється.

— Міняються люди.

— Яка різниця?

— Велика різниця, – сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й попрямував до сейфа. – Був колись чоловік, якого звали кардинал Ньюмен, – мовив він. – Кардинал, – заявив він мимохідь, – це щось на подобу архігромадського співця.

— «Міланський кардинал – Пандольфом звуся[36]». Читав про них у Шекспіра.

— Звичайно. Отже, як я й казав, був чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. Ага, а ось і книжка. – Він видобув її з сейфа. – А заодно візьму ще й цю. Її написав такий собі Мен де Біран. Він був філософом, якщо ти знаєш, про що йдеться.

— Це чоловік, якому й не снилося, скільки є тайн на світі, – миттєво озвався Дикун.

— Щось такого. Я зараз прочитаю вам дещо з того, про що йому мріялося і снилося. Але спочатку послухайте, що казав той старий архігромадський співець. – Він розгорнув книжку на позначеній паперовою закладкою сторінці і почав читати: – «Ми належимо самим собі не більше, ніж речі, якими ми володіємо і вважаємо своїми. Ми не створили самих себе і не можемо бути своїми верховними володарями. Ми не владарюємо над собою. Ми власність Бога. І хіба не щастя це усвідомлювати? Хіба нам принесе надто велике щастя або розраду усвідомлення того, що ми належимо тільки собі? Такими думками можуть тішитися юні й заможні. Вони можуть вважати чудовим робити все, як їм забажається... ні від кого не залежати... не перейматися нічим невидимим, обходитися без надокучливих постійних подяк, постійних молитов, постійних звірянь своїх учинків з волею іншого. Та з плином часу вони, як і ми всі, виявлять, що незалежність не призначена для людей... це неприродний стан... він може протривати якийсь час, але ціле своє життя до самої смерті ви так не зможете прожити в мирі й безпеці...» – Мустафа витримав паузу, відклав убік першу книжку, а тоді взяв другу і погортав сторінки. – А тепер, приміром, ось це, – сказав він і знову почав читати своїм глибоким низьким голосом: – «Людина старішає; вона відчуває в собі неминучу слабкість, млявість, дискомфорт, що супроводжують наближення похилого віку; і відчуваючи це все, вона уявляє, що її просто спіткала якась недуга, заколисує свої страхи думкою про те, що ці прикрощі спричинені якоюсь певною обставиною, від якої, як і від будь-якої хвороби, вона сподівається видужати.

Марні надії! Ця хвороба називається старістю; і яка ж це жахлива недуга. Кажуть, що звертатися до релігії в старшому віці людей спонукає страх смерті і того, що станеться після неї. Але я на власному досвіді переконався, що незалежно від цих уявних жахів з віком у нас прокидаються релігійні почуття; вони стають дедалі потужнішими, адже коли наші пристрасті вщухають, а наші фантазії й емоції стають поміркованішими і вже не так легко збуджуються, наш розум може уникати зайвих хвилювань, його вже не відволікають зайві видіння, спокуси й розваги, які його так поглинали; натомість з’являється Бог, мов сонце з-за хмари; наша душа відчуває, бачить і звертається до цього джерела безмежного світла; звертається природно й неминуче; адже тепер, коли все, що наповнювало чуттєвий світ життєвою енергією і чарами, починає вислизати від нас, коли це чуттєве буття не підживлюється більше внутрішніми й зовнішніми враженнями, ми відчуваємо потребу спертися на щось тривке і стале, на щось таке, що нас ніколи не ошукає... на щось реальне, вічне й істинне. Так, ми неминуче звертаємося до Бога; адже це релігійне почуття таке чисте за своєю природою і дає таку насолоду душі, яка його переживає, що цим компенсуються всі інші наші втрати». – Мустафа Монд згорнув книжку і відхилився на спинку крісла. – Однією з численних тайн на світі, які навіть не снилися[37] отим філософам, було ось це, – він змахнув рукою, – тобто ми, сучасний світ. «Незалежним від Бога можна бути тільки тоді, коли ви юні й заможні; незалежність не допоможе вам прожити до самої смерті в мирі й безпеці». Ну, але тепер ми залишаємося юними й заможними до самої смерті. І який з цього висновок? Очевидно, що ми можемо бути незалежними від Бога. «Це релігійне почуття компенсує нам усі інші втрати». Але ми не маємо жодних утрат, які треба компенсувати; релігійне почуття для нас зайве. І для чого нам шукати якісь замінники наших юнацьких жадань, коли ці жадання нас ніколи не зраджують? Навіщо нам замінники розваг, коли ми можемо клеїти дурня й задовольняти всі свої забаганки до самого кінця? Навіщо нам якийсь перепочинок і спокій, якщо наші мізки й тіла тішаться активним життям? Навіщо нам розрада, якщо в нас є сома? Навіщо щось тривке і стале, коли ми маємо стабільність і порядок?

— То ви думаєте, що Бога немає?

— Ні, я вважаю цілком імовірним, що він є.

— Тоді чому?..

Мустафа Монд не дав йому договорити.

— Але він проявляє себе різним людям по-різному. У домодерні часи він проявляв себе сутністю, описаною в цих книжках. Тепер...

— І як він проявляє себе тепер? – допитувався Дикун.

— Ну, він проявляє себе своєю відсутністю; так, немовби його взагалі ніколи не було.

— Це ваша провина.

— Назвімо це провиною цивілізації. Бог несумісний з машинерією, науковою медициною і загальним щастям. Потрібно робити вибір. Наша цивілізація обрала машинерію, медицину і щастя. Тому я й мушу замикати ці книжки в сейфі. Вони непристойні. Люди були б приголомшені, якби...

Дикун його перервав.

— Але ж хіба не природно відчувати присутність Бога?

— З таким самим успіхом можна запитати, чи не природно застібати блискавку на штанах, – саркастично зронив Контролер. – Ви нагадуєте мені ще одного з тих старих мудрагелів, якого звали Бредлі. За його визначенням філософія займається пошуками хибних аргументів для пояснення інстинктивної віри. Немовби можна вірити у щось, керуючись інстинктами! Людина в щось вірить, тому що її так зумовили. Пошуки хибних аргументів для пояснення чиєїсь віри в інші хибні аргументи... така ось філософія. Таж люди вірять у Бога, тому що їх зумовили вірити в Бога.

— Та все одно, – наполягав на своєму Дикун, – цілком природно повірити в Бога, коли ви на самоті... цілком самотні, вночі, в роздумах про смерть...

— Але ж люди тепер ніколи не залишаються самотніми, – заперечив Мустафа Монд. – Ми привчаємо їх ненавидіти самотність; а їхнє життя ми влаштовуємо так, що їм практично неможливо опинитися на самоті.

Дикун понуро кивнув головою. У Малпаїсі він страждав через те, що його відсторонили від спільних дій громади пуебло, а в цивілізованому Лондоні йому завдавала страждань неможливість уникнути цих спільних громадських дій, побути хоч трохи самому.

— Ви пам’ятаєте оцей уривок з «Короля Ліра»? – запитав нарешті Дикун. – «За грішні втіхи праві небеса турботами тяжкими нас карають. Тебе зачавши в темряві пороку, став темним батько наш», а Едмунд відповідає... пам’ятаєте, він поранений і помирає: «Ти правду кажеш. Так. Обернулось колесо – і я подоланий[38]». Що ви на це скажете? Хіба ж це не Бог і далі керує всім, карає й винагороджує?

— Ну, а хіба це так? – відповів питанням на питання Контролер. – Ви можете скільки завгодно займатися грішними втіхами з якоюсь яловицею, анітрохи не ризикуючи тим, що вам виколе очі коханка вашого сина. «Обернулось колесо – і я подоланий». А де був би Едмунд у наш час? Сидів би собі у пневматичному кріслі, пригорнувши за талію якусь дівчину, смоктав би жуйку зі статевими гормонами і дивився б чуттєвки. Небеса, звичайно, праві. Немає сумніву. Але ж, якщо вже на це пішло, божий звід законів диктують люди, які впорядковують суспільство. Провидіння керується людськими підказками.

— Ви впевнені? – засумнівався Дикун. – Ви справді впевнені, що Едмунда в його пневматичному кріслі також не було тяжко покарано, як і того смертельно пораненого, що стікав кров’ю, Едмунда? Небеса завжди праві. Хіба ж не скористалися вони його грішними втіхами як засобом його деградації?

— Деґрадації з чого, з якого стану? Він ідеальний громадянин: щасливий і працьовитий споживач товарів. Звичайно, якщо за основу брати якісь відмінні від наших стандарти, можна тоді казати, що він деградував. Але потрібно дотримуватися єдиних постулатів. Не можна грати в електромагнетичний ґольф за правилами центрифужного ґольфика.

— Але ж поцінування – річ не самовільна, – процитував Дикун. – Тут важить внутрішня ціна предмета не менш, ніж гідність поцінувача[39].

— Та годі вже, годі, – запротестував Мустафа Монд, – це вже ви трохи перебільшуєте.

— Якщо не забувати про Бога, ви не дозволите собі деградувати завдяки грішним утіхам. Ви матимете підставу для того, щоб терпляче і стійко все зносити, діяти мужньо й відважно. Я бачив це в індіанців.

— Я цього не заперечую, – погодився Мустафа Монд. – Але ж ми не індіанці. Для цивілізованої людини не існує жодних потреб терпляче зносити якісь по-справжньому неприємні речі. А щодо відважних дій... борони Форде, щоб будь-якій людини стрілила в голову подібна ідея. Якби люди почали діяти відважно й самостійно, настав би крах усьому нашому суспільному ладу.

— А як тоді із самозреченням? Маючи Бога, ви мали б підстави для самозречення.

— Але ж промислова цивілізація можлива тільки за відсутності самозречень. Потурання всім своїм бажанням обмежене хіба що вимогами гігієни й економіки. Інакше перестане обертатися колесо.

— Ви б мали тоді підстави для доброчесності, стриманості! – вигукнув Дикун, трохи розчервонівшись від цих слів.

— Але стриманість породжує пристрасть, доброчесність закінчується неврастенією. А пристрасть і неврастенія ведуть до нестабільності. А це вже кінець всієї цивілізації. Не може існувати міцна цивілізація без потурання грішним утіхам.

— Але ж Бог дає підстави для всього шляхетного, високого й героїчного. Якщо мати Бога...

— Мій любий юний друже, – сказав Мустафа Монд, – цивілізація не відчуває жодної потреби в шляхетності чи героїзмі. Ці речі є симптомами політичної неефективності. У належно організованому суспільстві, такому, як наше, ніхто навіть не має шансів проявляти свою шляхетність або героїзм. Для того, щоб з’явилася така нагода, мали б виникнути вкрай нестабільні умови. Там, де вибухають війни, де ставлять під сумнів лояльність, де треба опиратися спокусам і здобувати або боронити чиюсь любов... там, очевидно, є певний сенс у шляхетності й героїзмі. Але в наш час немає жодних воєн. Усе робиться для того, щоб ніхто ні в кого забагато не закохувався. Нікому й на думку не спадає ставити під сумнів свою лояльність; усі зумовлені так, що просто не можуть не робити те, до чого зобов’язані. А всі ці ваші обов’язки такі приємні, всі ваші природні імпульси отримують такі широкі можливості для втілення, що для вас просто не існує спокус, яким би ви хотіли опиратися. А якщо будь-коли, через якийсь несприятливий збіг обставин, станеться раптом щось неприємне, що ж, для цього й існує сома, що допоможе вам забутися, відволіктися від реальних фактів і поринути в солодкі вакації. Сома вгамує ваш гнів, примирить вас із ворогами, зробить вас толерантним і довготерпеливим. У минулому ви могли цього досягти лише після великих зусиль і довгих років важкого морального вишколу. Тепер вам достатньо проковтнути дві-три напівграмулькові піґулки, і все. Кожен тепер може бути доброчесним. Ви можете принаймні половину своєї моральності носити з собою у пляшечці. Християнство без сліз – ось що таке сома.

— Але ж без сліз не обійтися. Невже ви не пам’ятаєте, що сказав Отелло? «О, коли б по кожній бурі наставав для нас такий блаженний спокій, – хай вітри ревуть отак, щоб розбудити й смерть[40]». Один старий індіанець розповідав нам історію про дівчину з Матсакі. Юнаки, які хотіли одружитися з нею, повинні були прополоти зранку її город. Здавалося б, нічого тяжкого; але там були зачаровані мухи й комарі. Більшість юнаків просто не витримували їхніх пекучих укусів. А той, хто це витримав, здобув дівчину.

— Дуже мило! Але в цивілізованих країнах, – пояснив Контролер, – не треба полоти грядки, щоб отримати дівчину; і вас не покусають жодні мухи й комарі. Ми їх позбулися ще сотні років тому.

Спохмурнівши, Дикун кивнув головою.

— Ви їх позбулися. Так, це схоже на вас. Позбуватися всього неприємного, замість того щоб пробувати до цього пристосуватися. У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорні хвилі нещасть – і тим спинити їх?[41].. Та ви не робите ні того, ні другого. Не коритесь і не стрічаєте опором. Ви просто знищуєте стріли. Занадто легкий вихід.

Він раптом замовк, згадавши про матір. У своїй палаті на тридцять сьомому поверсі Лінда вільно линула серед моря співучого світла й пахучих пестощів... відпливала кудись поза час і простір, геть з в’язниці своїх спогадів, своїх звичок, свого зношеного і набрезклого тіла. А Томакін, колишній Директор інкубаційно-зумовлювального центру, Томакін і далі був на вакаціях... очунював від ганьби і приниження там, де не міг чути цих слів, цього глузливого реготу, де не міг бачити цього потворного обличчя, не міг відчувати ці слизькі й розпухлі руки довкола своєї шиї, в чудесному світі...

— Але вам потрібно, – наполягав Дикун, – мати для зміни бодай щось зі сльозами. Бо все тут нічого не варте, все надто дешеве.

(— Дванадцять з половиною мільйонів доларів, – заперечив Дикунові Генрі Фостер, коли той йому це сказав. – Дванадцять з половиною мільйонів – ось скільки коштує новий зумовлювальний центр. Жодного центика менше.)

— Готовий наражатися на втрати, на примхи долі, на непевність битви, і все за шкаралупу від яйця![42] Хіба це не привабливе? – запитав Дикун, дивлячись на Мустафу Монда. – Навіть не кажучи про Бога... хоч Бог, звичайно, був би тут першопричиною. Хіба не варто ризикувати, жити відчайдушно?

— Звичайно, варто, – погодився Контролер. – Чоловіки й жінки повинні вряди-годи стимулювати свої надниркові залози.

— Що? – не зрозумів його Дикун.

— Це одна з передумов міцного здоров’я. Саме тому ми і впровадили обов’язкові процедури З.Д.П.

— З.Д.П.?

— Замінника дикої пристрасті. Щомісяця, регулярно. Ми насичуємо організм адреналіном. Це абсолютний фізіологічний еквівалент страху й лютощів. Усі тонізувальні ефекти, що виникають внаслідок вбивства Дездемони або загибелі від рук Отелло, але без жодних незручностей.

— Але мені подобаються ці незручності.

— А нам ні, – відрізав Контролер. – Ми воліємо, щоб усе відбувалося комфортно.

— Але я не хочу цього комфорту. Нехай буде Бог, поезія, небезпека, свобода, доброчесність. І гріх нехай буде.

— Тобто, – зронив Мустафа Монд, – ви хочете мати право бути нещасним.

— Ну й нехай, – зухвало вигукнув Дикун, – нехай я хочу мати це право.

— Вже не кажучи про право ставати старим, потворним і безпомічним; про право хворіти сифілісом і раком; про право помирати з голоду; про право бути вошивим; про право жити в постійному страсі перед тим, що може статися завтра; про право заразитися черевним тифом; про право страждати від нестерпного болю.

Запала довга мовчанка.

— Я згоден на все це, – сказав нарешті Дикун.

Мустафа Монд тільки знизав плечима.

— Це теж ваше право, – додав він.