Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 10

Стрілки всіх чотирьох тисяч електричних годинників у всіх чотирьох тисячах кімнат Блумсбері-центру показували на двадцять сьому хвилину по другій. «Цей працьовитий вулик», як полюбляв його називати Директор, діловито гудів, ніби підтверджуючи ці слова. Всі були заклопотані, скрізь панував упорядкований рух. У мікроскопах можна було бачити, як сперматозоїди, люто вихляючи своїми довжелезними хвостами, проникали головками в яйцеклітини; як запліднені яйцеклітини збільшувалися, ділилися або, якщо були бокановскіфовані, брунькувалися, творячи цілі покоління окремих ембріонів. З кімнати соціального визначення ескалатори спускалися з гуркотом у підвал, і там, у темно-червоному присмерку, вигріваючись на своєму ложі з очеревини і підживлюючись замінником крові й гормонами, зародки поступово зростали або ж, отримавши належну дозу отрути, деградували до стану хирлявого епсилонства. З ледь чутним гудінням і побрязкуванням рухомі стелажі майже непомітно повзли впродовж тижнів і нескінченних рекапітуляційних еонів туди, де в декантувальній кімнаті лунав перший нажаханий і здивований крик щойно розпляшкованих немовлят.

Десь там знизу до підвалу доносилося вуркотіння генераторів. Ліфти снували вгору і вниз. На всіх одинадцяти поверхах ясел був час годування. Тисяча вісімсот позначених бирками немовлят одночасно смоктали з тисячі восьмисот пляшечок визначені їм дози пастеризованих зовнішних секрецій.

Ще вище, в наступних десяти поверхах спалень, маленькі хлопчики й дівчатка, котрі ще й досі потребували післяобіднього сну, також не байдикували, як і всі інші, самі того не знаючи, бо несвідомо вислуховували гіпнопедичні уроки з гігієни й комунікабельності, класової свідомості й любовного життя малюків. А ще вище були дитячі кімнати, в яких, через непогоду й дощ надворі, дев’ятсот старших за віком дітей розважалися будуванням моделей, ліпленням з глини, розстібуванням блискавок і еротичними забавами.

Дз-з, дз-з! Вулик дзижчав завзято й весело. Дівчата життєрадісно співали, нахилившись над пробірками, визначальники щось собі насвистували, а що за чудові жарти лунали над порожніми пляшками в декантувальній кімнаті! Проте обличчя Директора, коли він зайшов у запліднювальну кімнату разом із Генрі Фостером, було серйозне і непроникно суворе.

— Нехай це стане наукою для всіх, – сказав він. – Саме в цій кімнаті, бо тут найбільше в цілому Центрі робітників найвищих каст. Я звелів йому зустріти мене тут о пів на третю.

— Він дуже добре справляється зі своєю роботою, – з удаваною великодушністю мовив Генрі.

— Я знаю. Але тим паче до цього треба поставитися з усією суворістю. Його інтелектуальні досягнення аж ніяк не знімають з нього відповідальності за його моральні якості. Що талановитіша людина, то більша в неї здатність ввести в оману інших. Хай краще постраждає хтось один, перше ніж він розбестить багатьох. Обміркуйте цю справу безпристрасно, містере Фостер, і ви побачите, що не існує мерзеннішого злочину, ніж неортодоксальна поведінка. Вбивство знешкоджує лише якусь одну особу... а, врешті-решт, що таке особа? – Широким жестом він показав на ряди мікроскопів, пробірок, інкубаторів. – Ми легко можемо її відтворити... і в будь-якій кількості. Неортодоксальність загрожує не лише особистості; вона завдає удару цілому суспільству. Так, цілому суспільству, – повторив він. – Ага, а ось і він.

Бернард якраз увійшов у кімнату й просувався до них поміж рядами запліднювальників. Під маскою показної самовпевненості приховувалася його нервозність. Він привітався:

— Доброго ранку, пане Директоре, – до абсурду гучним голосом, а тоді, виправляючи помилку, сміховинно тихо пискнув: – Ви просили мене прийти й поговорити з вами тут.

— Так, містере Маркс, – зловісно мовив Директор. – Я справді запросив вас прийти сюди до мене. Я так розумію, що вчора ви повернулися зі своїх вакацій.

— Правильно, – підтвердив Бернард.

— Такс-с, – просичав, наче змія, Директор. А тоді зненацька підвищив голос. – Пані й панове, – сповістив він, – пані й панове.

Спів дівчат, похилених над пробірками, і посвистування мікроскопістів одразу вщухло. Запала цілковита тиша; всі озирнулися.

— Пані й панове, – знову повторив Директор, – вибачте, що я перериваю вашу працю. До цього мене приневолює неприємний обов’язок. Безпека і стабільність суспільства опинилися під загрозою. Цей чоловік, – показав він звинувачувальним жестом на Бернарда, – цей чоловік, який стоїть оце перед вами, цей альфа-плюс, якому стільки було даровано і від якого відповідно стільки очікувалося, цей ваш колега... чи радше, мабуть, уже колишній ваш колега?.. вульгарно взяв і не виправдав покладену на нього довіру.

Своїми єретичними поглядами на спорт і на сому, скандальною неортодоксальністю свого сексуального життя, відмовою коритися вченню господа нашого Форда і поводитися належно в години дозвілля він уже змалечку (тут Директор осінив себе знаком «Т») виявив себе ворогом суспільства, руйнівником, пані й панове, порядку і стабільності, бунтівником супроти самої цивілізації. Саме тому я пропоную звільнити його, ганебно звільнити з посади, яку він займав у цьому Центрі; я пропоную негайно перевести його в найнижчу за ранґом філію Центру, а також задля того, щоб це покарання відповідало найвищим інтересам суспільства, відправити його якнайдалі від будь-якого великого населеного пункту. Він матиме найменше нагод спокутувати інших своїм безфордним прикладом в Ісландії. – Директор витримав паузу; тоді, склавши на грудях руки, багатозначно повернувся до Бернарда. – Марксе, – мовив він, – чи є в тебе бодай якась підстава заперечувати проти негайного виконання цього присуду?

— Так, є, – дуже голосно відповів Бернард.

Директор цього не сподівався, але поблажливо запропонував:

— Ну, то наведи її нам.

— Звичайно. Мушу тільки когось сюди запросити. Хвилиночку. – Бернард швиденько рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. – Заходь, – звелів він, і в кімнаті з’явилася та, що й мала стати його виправданням.

Хтось зойкнув, кімнатою пронеслося здивоване й нажахане бурмотіння; якась дівчина заверещала; вилізши на стільця, щоб добре все побачити, хтось перекинув дві пробірки зі сперматозоїдами. Жирна, обрезкла і дряхла, особливо на тлі цих пружних моложавих тіл і неспотворених облич, у кімнату зайшла Лінда, немов якась химерна і страхітлива потвора, що кокетливо шкірилася своєю беззубою й безбарвною посмішкою і похитувала дебелими стегнами, демонструючи, як їй, мабуть, здавалося, спокусливу чуттєвість. Бернард ішов поруч із нею.

— Ось він, – показав він на Директора.

— Невже ти думав, що я його не впізнаю? – обурено зронила Лінда, а тоді звернулася до самого Директора: – Звичайно, я тебе знаю; Томакіне, я розпізнала б тебе серед тисячі інших облич. Але ти вже, мабуть, забув про мене. Не пригадуєш? Ти не пригадуєш, Томакіне? Свою Лінду? – Вона стояла й дивилася на нього, схиливши голову вбік і далі всміхаючись, хоч ця посмішка, зустрівшись з виразом огиди на закам’янілому Директоровому обличчі, ставала дедалі менш упевненою, аж поки остаточно не зникла. – Ти не пригадуєш, Томакіне? – повторила вона тремтячим голосом. Її збентежені очі були сповнені болю. Одутле і вкрите плямами обличчя викривилося у гротескну гримасу безмежної скорботи. – Томакіне! – Вона простягла до нього руки. Хтось почав хихикати.

— Що означає, – почав говорити Директор, – цей потворний...

— Томакіне! – Вона підбігла до нього, волочачи по землі поли свого пончо, обвила руками його за шию і сховала в нього на грудях обличчя.

Всі вибухли нестримним реготом.

— ...цей потворний розіграш, – перейшов на крик Директор, закінчуючи речення.

Почервонівши, він намагався визволитися з її обіймів. Вона ж відчайдушно вчепилася в нього.

— Але ж я Лінда, я Лінда. – її слова заглушив регіт. – Я ж народила тобі дитину, – заволала вона, перекрикуючи галас. Зненацька запала приголомшлива тиша; всі ніяково ховали очі, не знаючи, куди поглянути. Директор раптово зблід, перестав чинити опір і нажахано дивився на неї, тримаючи руками її зап’ястя. – Так, дитину... я її матір. – Вона з викликом кинула це сороміцьке слово в обурено принишклу юрбу; а тоді несподівано відштовхнула Директора, сповнена сорому й ганьби, затулила обличчя руками й заридала. – Це не моя вина, Томакіне. Бо ж я завжди робила вправи, правда? Правда? Завжди... Навіть не знаю, як... Якби ти знав, який це жах, Томакіне... Та все одно він був моєю розрадою. – Обернувшись до дверей, вона покликала: – Джоне! Джоне!

Він одразу ж з’явився, застиг на мить у дверях, роззирнувся, а тоді м’яко перетнув у своїх мокасинах кімнату, впав навколішки перед Директором і чітко вимовив:

— Мій батьку!

Це слово (а «батько» за своїм значенням було не аж таким огидним відхиленням від моральних норм, пов’язаних з дітородженням, і вважалося скоріше грубим і вульгарним, ніж непристойним, копрологічною радше, ніж порнографічною недоречністю); отже, це комічно грубувате слівце відразу зняло напругу, що ставала вже нестерпною. Юрба вибухла шаленим, майже істеричним реготом, що, здавалося, ніколи не зупиниться. Мій батьку... і це стосувалося Директора! Мій батьку! О, Форде, Форде! Це було вже занадто. Сміх і гиготіння залунали з новою силою, обличчя спотворилися від реготу, а з очей потоком полилися сльози. Ще шість пробірок зі сперматозоїдами впали на землю. Мій батьку!

Блідий, з нестямно вибалушеними очима, Директор зацьковано роззирнувся довкола, агонізуючи від такого приниження.

Мій батьку! Регіт, що починав було вщухати, вибухнув з новою силою. Директор затулив руками вуха й кинувся геть із кімнати.