РОЗДІЛ 13

Генрі Фостер виник примарою в сутінках складу ембріонів.

— Хочеш піти нині вечором на чуттєвки?

Леніна мовчки похитала головою.

— Ідеш з кимось іншим? – Йому було цікаво знати, хто з його друзів кого має. – З Беніто? – запитав він.

Вона знову похитала головою.

Генрі зауважив утому в цих пурпурових очах, ледь помітну блідість під вовчаковою Глазур’ю, печаль у кутиках червоних неусміхнених уст.

— Ти часом не захворіла? – дещо стурбовано поцікавився він, побоюючись, чи не підхопила вона раптом одну з небагатьох, які ще залишилися, інфекційних недуг.

І знову Леніна тільки похитала головою.

— В будь-якому разі тобі варто піти до лікаря, – порадив Генрі. – Якщо ходиш у лікарню, не потрапиш у трупарню, – сердечно додав він, акцентуючи на цій гіпнопедичній приказці. – Можливо, тобі потрібен замінник вагітності, – припустив він. – Або посилена процедура З.Д.П. Бо інколи, знаєш, стандартний замінник пристрасті не зовсім...

— Ой, заради Форда, – урвала нарешті свою вперту мовчанку Леніна, – заткайся! – і вона знову зосередилася на своїх занедбаних ембріонах.

Процедура З.Д.П., якраз! Вона б, мабуть, розреготалася, якби не була готова ось-ось розплакатися. Немовби їй бракувало власної Д.П.! Вона тяжко зітхнула, наповнюючи шприц.

— Джоне, – пробурмотіла вона собі під ніс, – Джоне... – А тоді забідкалася: – Мій Форде, дала я сюди ін’єкцію від сонної хвороби чи не дала? – Вона ніяк не могла цього пригадати. Врешті-решт вирішила не ризикувати з подвійною дозою і рушила далі вздовж конвеєра до наступної пляшки.

За двадцять два роки, вісім місяців і чотири дні від цієї миті перспективний молодий альфа-мінусовий адміністратор у Мванза-Мванзі помре від трипаносомозу – першого випадку сонної хвороби за понад півсторіччя. Зітхнувши, Леніна продовжила свою роботу.

Годиною пізніше в роздягальні Фанні почала завзято протестувати.

— Але ж це абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, – повторила вона. – І заради чого? Заради якогось чоловіка – одного-єдиного.

— Але ж він той, кого я хочу.

— Немовби в світі немає мільйонів інших чоловіків.

— Але я їх не хочу.

— Звідки тобі знати, якщо ти не пробувала?

— Я пробувала.

— Але скількох? – зневажливо знизала плечима Фанні. – Одного, двох?

— Десятки. Але, – вона похитала головою й додала: – нічого доброго там не було.

— Ну, то маєш бути наполегливішою, – почала її повчати Фанні. Хоч явно було видно, що її впевненість у власних приписах похитнулася. – Без наполегливості нічого не досягти.

— Але тим часом...

— Не думай про нього.

— Я не можу.

— Зажий тоді сому.

— Я заживаю.

— Ну, то й продовжуй.

— Але в проміжках він і далі мені подобається. І так буде завжди.

— Ну, якщо вже на те пішло, – рішуче заявила Фанні, – піди тоді й заволодій ним. Хоче він того чи ні.

— Якби ж ти знала, який він жахливо дивний!

— Тим паче треба діяти рішуче.

— Легко тобі таке казати.

— Не слухай його дурниць. Дій. – Фаннин голос бринів, наче сурма; таке враження, що вона була лекторкою Ф.А.Ю., яка виступала з вечірніми настановами перед бета-мінусовими підлітками. – Так, дій... і негайно. Прямо зараз.

— Мені страшно, – пробелькотіла Леніна.

— Ну, то спочатку зажий півграмульки соми. А я мушу йти скупатися. – І вона рушила геть, тягнучи за собою рушник.

Задзеленчав дзвінок, і Дикун, який нетерпляче очікував Гельмгольца, сподіваючись, що той нині прийде (бо вирішивши нарешті розповісти Гельмгольцові про Леніну, він ледве міг дочекатися тієї миті, коли зможе йому висповідатися), зірвався на ноги й побіг до дверей.

— Я передчував, що ти прийдеш, Гельмгольце, – вигукнув він, відчиняючи двері.

На порозі стояла в білій ацетатно-сатиновій матросці і з білою кругленькою шапочкою, недбало зсунутою набакир на ліве вухо, Леніна.

— Ой! – зойкнув Дикун, немовби хтось щосили вдарив його в живіт.

Півграмульки було достатньо, щоб Леніна забула про свої побоювання й сором.

— Привіт, Джоне, – мовила вона, усміхаючись, і зайшла повз нього в кімнату. Він автоматично зачинив за нею двері і рушив услід. Леніна вмостилася у кріслі. Запала довга мовчанка.

— Здається, ти не дуже радий мене бачити, Джоне, – сказала вона врешті-решт.

— Не радий? – Дикун докірливо на неї глянув, а тоді раптово впав перед нею на коліна й побожно поцілував Леніні руку. – Не радий? О, якби ж ви тільки знали, – прошепотів він і, ризикнувши підвести до неї очі, мовив: – Леніна, значить це – чудесна. Справді достойні ви вершини чудування, дорожчі від усіх багатств земних. – (Вона солодкаво-ніжно йому всміхнулася). – Ви досконала (вона нахилилася до нього, розтуливши вуста), досконала й незрівнянна (дедалі ближче й ближче), як жодна жінка в світі[18] (ще ближче). – Дикун раптово зірвався на ноги. – Ось чому, – мовив він, відвернувши лице, – я хотів би спочатку щось зробити... Тобто показати, що я вас достойний. Хоч я ніколи й не досягну цього насправді. Але принаймні я хотів би довести, що я не зовсім не-достойний. Я хотів би зробити бодай щось.

— Чому ти думаєш, що це потрібно... – почала було Леніна, але так і не закінчила це речення. В її голосі звучала нотка роздратування. Коли хтось нахиляється до когось, дедалі ближче і ближче, розтуливши вуста, а той телепень раптово зривається на ноги, і ви опиняєтеся зі своїми розтуленими вустами перед пусткою, ну, тоді, попри те, що у вашій кровоносній системі циркулює півграмульки соми, ви маєте серйозні підстави для роздратування.

— У Малпаїсі, – почав незв’язно бурмотіти Дикун, – треба було принести шкуру гірського лева... тобто якщо ви мали намір з кимось одружитися. Або принаймні вовка.

— В Англії немає левів, – майже огризнулася Леніна.

— А навіть якби й були, – неочікувано презирливо й обурено зронив Дикун, – то їх би вбивали, мабуть, з гелікоптерів, якимось отруйним газом абощо. Я цього не робитиму, Леніно. – Він розпрямив плечі, наважившись подивитися на неї, і зіткнувся з поглядом, у якому світилося роздратування й цілковите нерозуміння. – Я зроблю все, що завгодно, – вів далі він розгублено й дедалі незв’язніше. – Все, що ви скажете. Розвага часом тягарем буває... розумієте. Але труд стає відрадою[19]. Ось що я відчуваю. Тобто я міг би підмітати підлогу, якби ви цього забажали.

— Але в нас тут є пилососи, – цілком розгубилася Леніна. – Це непотрібно.

— Звичайно, що непотрібно. Але шляхетність міцніє в скруті[20]. А я б хотів зміцнити щось шляхетно. Невже ви не розумієте?

— Але ж якщо тут є пилососи...

— Річ не в цьому.

— І їх використовують напівдебільні епсилони, – вела вона далі, – чому тоді, справді, чому?

— Чому? Але ж заради вас, для вас. Щоб показати, як я...

— І що спільного мають ті пилососи з левами...

— Показати, як безмежно...

— А леви з тим, що ти радий бачити мене... – Вона дратувалася дедалі більше й більше.

— Як я вас люблю, Леніно, – вимовив він мало не в розпачі.

Кров, ця ознака раптового внутрішнього піднесення, прилинула до Леніниних щічок.

— Це правда, Джоне?

— Але я не хотів у цьому зізнаватися, – вигукнув Дикун, розпачливо стискаючи руки. – Не раніше, ніж... Послухайте, Леніно; в Малпаїсі люди одружуються.

— Що роблять? – В її голосі знову відчулося роздратування. Що він таке несе?

— Назавжди. Вони обіцяють одне одному завжди жити разом.

— Яке жахіття! – Леніна була просто приголомшена.

— Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду[21].

Що?

— От і Шекспір про це пише. «Якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий[22]...»

— Заради Форда, Джоне, що ти таке несеш? Я не можу зрозуміти жодного твого слова. Спочатку ти говориш про пилососи, тепер про вінок. Ти доводиш мене до нестями. – Вона зірвалася на ноги і, немовби побоюючись, що він від неї втече не тільки у своїх фантазіях, але й у реальності, схопила його за руку. – Дай мені пряму відповідь: подобаюсь я тобі чи ні?

На мить запала тиша; а тоді ледь чутно він вимовив:

— Я вас люблю понад усе на світі.

— Чому ж ти цього зразу не сказав? – вигукнула вона з таким розпачем, що аж увіп’ялася своїми гострими нігтями в шкіру його зап’ястка. – Замість того, щоб пороти якусь гарячку про вінки, пилососи й левів, примушуючи мене цілими тижнями страждати і не знаходити собі місця.

Вона відпустила його руку, сердито відштовхнувши її від себе.

— Якби ти мені так не подобався, – буркнула вона, – я б дуже на тебе розгнівалася.

І раптом вона обвила руками його шию; він відчув на своїх губах її м’які вуста. Такі неймовірно м’які, такі теплі й наелектризовані, що він не міг одразу не згадати про обійми в «Трьох тижнях у гелікоптері». О-ох! о-ох! стереоскопічної блондинки і а-ах! напрочуд реального арапа. Жахіття, жахіття, жахіття... він спробував вивільнитися з обіймів; але Леніна ще міцніше обвила його руками.

— Чому ти цього не сказав? – прошепотіла вона, дивлячись на нього. Її очі світилися ніжним докором.

— Повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих, – сумлінно й поетично продекламував він, – ніколи не здолають обернути мою любов на хіть[23]. Ніколи, ніколи! – наголосив Джон.

— Дурненький хлопчику! – відказала вона. – Я так тебе жадала. А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не сказав?..

— Але ж, Леніно... – почав він протестувати, і вона відразу ж розплела свої руки й відступила від нього на крок, тож він на якусь мить повірив, що вона зрозуміла його невисловлений натяк. Та коли вона розстібнула свій білий шкіряний патронташ-кулішницю, а тоді акуратно повісила його на спинку стільця, він запідозрив свою помилку.

— Леніно! – боязко повторив він.

Вона піднесла руку до своєї шиї, а тоді смикнула нею вниз, і її біла матроска розчахнулася навпіл; його підозра загусла й обернулася в явний, надто явний і безперечний факт.

— Леніно, що ви робите?

Смик, смик! Її відповідь була мовчазна. Розкльошені штани лежали вже на підлозі. Її панталончики на блискавці були блідо-рожевого кольору. На грудях у неї висів золотистий символ «Т» архігромадського співця.

«Бо перса їх біленькі, що до себе з віконця заґратованого ваблять цікаві погляди чоловіків[24]...» Ці наспівні, лункі, магічні слова робили її вдвічі загрозливішою, вдвічі спокусливішою. Які м’які, але які пронизливі! Вони впивалися в мозок, наче бур, позбавляючи рішучості. «Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь, а ні23...»

Смик! Округла рожевість розчахнулася, немовби акуратно розрізане яблуко. Помах рук, піднімання вгору спочатку правої ступні, а тоді лівої: і ось уже панталончики лежали нерухомо на підлозі, неначе кулька, з якої випустили повітря.

Ще й далі залишаючись у туфлях і шкарпетках, а також у недбало зсунутій набакир білій шапочці, вона підступила до нього.

— Любий. Любесенький! Якби ж то ти сказав це раніше! – Вона простягла до нього руки.

Але замість того, щоб теж вигукнути: «Люба!» – і простягнути до неї свої руки, Дикун нажахано відсахнувся, замахавши руками, немовби намагаючись відлякати якусь непрохану й небезпечну тварину. Чотири кроки назад, а далі була стіна, до якої він розпачливо притулився спиною.

— Солоденький! – мовила Леніна, обвиваючи його руками за плечі і тулячись до нього своїм тілом. – Обніми мене, – звеліла вона. – Стискай мене, котику, й не відпускай. – Вона також могла декламувати віршики, знала слова, які співалися, мов заклинання, під барабанний бій. – Цілуй мене, – вона заплющила очі й почала шепотіти, немов уві сні, – цілуй мене, хай я потраплю в рай. Міцніше, солодкий, мене пригортай...

Дикун схопив її за зап’ястя, відірвав її руки зі своїх плечей і різко відштовхнув її назад.

— Ой, мені боляче, ти мене... ох! – Вона раптом замовкла. Від жаху вона навіть забула про біль. Розплющивши очі, вона побачила його лице... ні, не його, бо це було бліде і спотворене обличчя якогось нестямного незнайомця, що аж пересмикувалося від несамовитої й незбагненної люті. Вона приголомшено прошепотіла: – Що сталося, Джоне? – Він не відповідав, утупившись в неї цими своїми скаженими очима. Руки, що тримали її зап’ястя, тремтіли. Він важко й уривчасто дихав. Вона вже була напівпритомна від жаху і тут почула, як заскреготіли його зуби. – Що сталося? – мало не заверещала вона.

Немовби отямившись від цього крику, він схопив її за плечі і струсонув.

— Блудниця! – вигукнув він. – Шльондра! Повія безсоромна[25]!

— Ой, ні, ні-і, – почала вона протестувати голосом, що гротескно тремтів від його струшувань.

— Повія!

— Про-ошу тебе.

— Окаянна повія!

— Гра-амулька у стро-ок... – почала вона.

Дикун з такою силою її штовхнув, що вона заточилася і впала.

— Геть, – гаркнув він, загрозливо нависнувши над нею, – геть з моїх очей, або я тебе прикінчу. – Він стиснув кулаки.

Леніна затулила рукою обличчя.

— Ні, Джоне, прошу тебе, ні...

— Геть звідси. Швидше!

Далі затуляючи себе рукою й нажахано стежачи за кожним його рухом, вона звелася на ноги і, припадаючи до землі, кинулася у ванну кімнату.

Її відхід був прискорений жахливим ляпасом по сідницях, що пролунав, неначе пістолетний постріл.

— Ой! – застрибнула у ванну Леніна.

Безпечно там зачинившись, вона змогла спокійно оцінити свої ушкодження. Стоячи спиною до дзеркала, вона глянула через плече. Побачила на своєму тілі чіткий і червоний відбиток розчепіреної долоні. Обережно його помацала.

Дикун тим часом крокував кімнатою, маршируючи взад і вперед під бій барабанів і музику магічних слів: «І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять. – Слова нестямно гупали йому у вухах. – Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса – це божі сотворіння, а що нижче – те від диявола. Там – пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву[26]».

— Джоне! – улесливо й боязко пролунав голос з ванної кімнати. – Джоне!

«О ти, отруйне зілля чарівне, таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться. Невже для цього створено оцю чудову книгу, щоб тільки написати там «повія»? Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа[27]...»

Але аромат її парфумів ще й далі його огортав, його куртка була біла від пудри, що пахла її оксамитовим тілом. «Повія безсоромна, повія безсоромна, повія безсоромна. – Цей невблаганний ритм відлунював у його голові. – Повія...»

— Джоне, чи могла б я забрати свій одяг?

Він підняв з підлоги розкльошені штани, блузку і панталончики.

— Відчини! – звелів він, гупнувши ногою у двері.

— Ні, не відчиню. – Її голос звучав налякано й недовірливо.

— А як я тоді віддам це все тобі?

— Пропхай крізь вентиляційний отвір над дверима.

Він так і зробив, а тоді знову почав неспокійно міряти кроками кімнату. «Повія безсоромна, повія безсоромна. Крижаний демон любострастя своїми пальцями-щипальцями[28]...»

— Джоне.

Він не відповідав. «Своїми пальцями-щипальцями».

— Джоне.

— Що тобі? – хрипко зронив він.

— Чи не міг би ти подати мій Мальтузіанський пояс?

Леніна сиділа, прислухаючись до його кроків у кімнаті, і намагалася вгадати, скільки часу він ще так тупотітиме. Вона не знала, чекати їй, аж поки він вийде з кімнати геть, чи, може, коли мине достатньо часу, щоб його шаленство вщухло, їй буде безпечно відчинити двері ванної і швидко вибігти на волю.

Ці її тривожні роздуми перервав дзвінок телефона в кімнаті. Кроки раптово стихли. Вона почула голос Дикуна впереміжку з тишею.

— Алло.

....

— Так.

....

— Коли я не забагато беру на себе, то я[29].

....

— Так, ви що, недочуваєте? Це містер Дикун.

....

— Що? Хто захворів? Звичайно, це мене цікавить.

....

— Це щось серйозне? Їй так погано? Я вже біжу...

....

— Вона не у своїх кімнатах? А куди її забрали?

....

— О, Господи! Яка адреса?

....

— Парк Лейн, 3... правильно? Номер 3? Дякую.

Леніна почула, як клацнула слухавка, коли її поклали на місце, а тоді пролунали квапливі кроки. Грюкнули двері. Усе стихло. Чи він насправді пішов?

Вкрай обережно вона відчинила на кілька міліметрів двері; зазирнула у шпарку; збадьорилась, побачивши пустку; ще трохи відчинила двері; вистромила цілу свою голову; зайшла навшпиньках у кімнату; кілька секунд стояла, прислухаючись і чуючи, як гупає у грудях серце; тоді метнулася до вхідних дверей, відчинила їх, вислизнула назовні, грюкнула дверима і побігла. Лише коли вона вже опинилася в ліфті і почала спускатися додолу, Леніна нарешті відчула себе в безпеці.

Загрузка...