Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 15

Обслуга лікарні для умираючих «Парк Лейн» налічувала сто шістдесят двох дельт, поділених на дві групи Бокановського, що складалися відповідно з вісімдесяти чотирьох рудоволосих жінок і сімдесяти вісьмох доліхоцефальних брюнетів-близнюків.

О шостій, коли закінчився їхній робочий день, обидві ці групи зібралися у вестибюлі лікарні, де помічник заступника скарбника роздав їм по пайці соми.

Вийшовши з ліфта, Дикун опинився серед них усіх. Але своїми думками він був далеко звідси, розмірковуючи про смерть, свою скорботу й каяття; мов автомат, не усвідомлюючи своїх дій, він почав проштовхуватися крізь юрбу.

— Чого штовхаєшся? Куди ти прешся?

З безлічі окремих горлянок пролунали лише ці два голоси, один високий і писклявий, а другий низький і гарчливий. До нього сердито повернулися два обличчя, повторені безконечно, немовби відбитки в численних дзеркалах, одне подібне на гладенький і щербатий від ластовиння місяць у помаранчевому ореолі, а друге видовжене, заросле дводенною щетиною, і з гачкуватим, наче дзьоб у птаха, носом. Їхні вигуки і болісне штурхання ліктями в ребра змусили Дикуна прийти раптом до тями. Він знову пробудився до навколишньої реальності, роззирнувся довкола, усвідомив побачене... усвідомив це все з жахом і відразою, цю маячню, що постійно просякала його дні й ночі, цей кошмар нерозрізненної однаковості, що роїлася довкола нього. Близнюки, близнюки... Немовби черва, вони кишіли, осквернюючи таїнство Ліндиної смерті. Червиві личинки, але розбухлі, видовжені, вони тепер присмоктувалися до його скорботи й покаяння. Він зупинився, дивлячись спантеличеним і нажаханим поглядом на цю вбрану в хакі юрбу, посеред якої він стримів, будучи вищим од них на цілу голову. «Які вродливі я створіння бачу!» Ці співучі слова знущалися і глузували з нього. «Яке прекрасне це поріддя людське! Який чудесний світ новий оцей...[30]»

— Роздача соми! – пролунав гучний голос. – Прошу всіх по черзі.

І покваптеся.

Прочинилися двері, і у вестибюль занесли стіл і стілець. Голос належав молодому жвавому альфі, котрий зайшов сюди, тримаючи в руках великий металевий ящик, подібний на касу для грошей. Близнята втішено забурмотіли в очікуванні свого пайка. Всі забули про Дикуна. Їхня увага була прикута до чорного ящика-каси, який молодик поставив на стіл і почав відмикати. Ось він підняв покришку.

— О-о-о! – вигукнули одночасно всі сто шістдесят два присутні близнюки, немовби побачили святковий салют.

Молодик видобув з ящика пригорщу маленьких коробочок для піґулок.

— А тепер, – безапеляційно звелів він, – прошу підходити. По одному, і не штовхатися.

Близнюки почали підходити, по черзі і без штовханини. Спочатку двоє чоловіків, тоді жінка, знову чоловік, тоді ще три жінки, тоді...

Дикун стояв і дивився. «Який чудесний світ новий оцей, який чудесний світ...» Співучі слова немовби змінили тональність у його голові. Вони глузували з його страждань і каяття, висміювали його жалюгідний стан, але ж як огидно, цинічно і глумливо! Диявольськи регочучи, вони підкреслювали вульґарне убозтво, нудотну потворність цього кошмару.

Аж раптом вони пролунали сурмою, закликаючи до зброї. «Який чудесний світ новий оцей!» Міранда сповіщала про можливість дива, про можливість перетворення навіть маячні на щось вишукане і шляхетне. «Який чудесний світ новий!» Це був виклик, наказ.

— Ану не штовхатися! – розлючено гаркнув помічник заступника скарбника. Він грюкнув покришкою ящика-каси. – Я припиню роздачу, якщо ви так поводитиметеся.

Дельти щось там пробурмотіли, ще трохи поштурхали одне одного, а тоді заспокоїлися. Погроза справила враження. Позбавлення соми – яке жахіття!

— Оце вже краще, – сказав молодик, знову відчиняючи ящик-касу.

Лінда була рабинею, Лінда померла; але ж усі інші мають жити вільними, і світ має бути прекрасним. Це буде компенсація, розплата. І раптом Дикуна осяяло, він збагнув, що має зробити; немовби хтось прочинив віконниці, відслонив завісу.

— Підходьте, – звелів помічник заступника скарбника.

До нього підступила жінка з черги в хакі.

— Стоп! – крикнув голосно і дзвінко Дикун. – Стоп!

Він проштовхався до столу; дельти здивовано вирячилися на нього.

— О, Форде! – мало не задихнувся помічник заступника скарбника. – Це ж Дикун. – Він відчув переляк.

— Послухайте, благаю вас, – рішуче вигукнув Дикун. – До вас я мовлю[31]... – Він ще ніколи не говорив ось так публічно, і йому було дуже важко підібрати потрібні слова. – Не вживайте ці жахливі речі. Це отрута, отрута.

— Чуєте, містере Дикун, – мовив до нього з заспокійливою усмішкою помічник заступника скарбника. – Чи не дозволите ви мені...

— Отрута як для душі, так і для тіла.

— Так, але дозвольте мені закінчити роздачу, добре? Ось так, любий приятелю. – І він обережно й легенько поплескав Дикуна по руці, немовби торкався якогось скаженого звіра. – Лише дозвольте...

— Ніколи! – заволав Дикун.

— Але ж послухайте, колеґо...

— Викиньте її геть, цю жахливу отруту.

Слова «Викиньте її геть» пронизали товстезні шари несприйняття, що огортали дельт, миттєво сягнувши їхньої свідомості. Юрба сердито забурмотіла.

— Я прийшов подарувати вам свободу, – звернувся до близнюків Дикун. – Я прийшов...

Помічник заступника скарбника цього вже не чув; він вислизнув з вестибюля і шукав потрібний номер у телефонній книзі.

— Немає у його власних кімнатах, – підсумував Бернард. – Немає в мене, немає в тебе. Ні в Афродітеумі, ні в Центрі, ні в коледжі. Де він міг подітися?

Гельмгольц знизав плечима. Вони повернулися з роботи, сподіваючись, що Дикун чекатиме їх на тому чи тому звичному місці для зустрічі, але від нього і слід пропав. А це їх трохи дратувало, адже вони мали намір махнути в Біарриц на Гельмгольцевому чотиримісному спортікоптері. Якщо він скоро не з’явиться, вони запізняться на вечерю.

— Даймо йому ще п’ять хвилин, – сказав Гельмгольц. – Якщо його так і не буде, ми...

Його перервав дзвінок телефона. Він узяв слухавку.

— Алло. Це я. – Тоді, вислухавши повідомлення, він вилаявся: – Форд у драндулеті! – Я зараз прийду.

— Хто це дзвонив? – здивувався Бернард.

— Мій знайомий з лікарні «Парк Лейн», – пояснив Гельмгольц. – Дикун там. Здається, він з’їхав з глузду. В будь-якому разі це термінова справа. Поїдеш зі мною?

Вони побігли вдвох до ліфтів.

— Вам що, подобається бути рабами? – допитувався Джон, коли вони зайшли в лікарню. Його щоки палали, а очі аж світилися від запалу й обурення. – Подобається бути немовлятами? Так, немовлятами. Що на руках у мамки вередують[32], – додав він, такий роздратований їхньою тваринною тупістю, що вже починав глумитися над тими, кого він мав би рятувати. Його глум і образи відскакували, так і не пробившись крізь товстезний панцир їхньої недоумкуватості; вони дивилися на нього з порожнім виразом тупого невдоволення в очах. – Так, вередують і блюють! – мало не зарепетував він. Сум і покаяння, співчуття й обов’язок... усе це тепер забулося, поглинене, так би мовити, всепоглинальною ненавистю до цих нелюдських потвор. – Невже ви не хочете стати вільними й мужніми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? – Гнів допомагав йому знаходити влучні слова; вони лилися з його вуст легко і швидкоплинно. – Не розумієте? – повторив він, але так і не дочекався відповіді. – Ну, й добре, – похмуро зронив він. – Я вас тоді навчу; я змушу вас стати вільними, хочете ви цього чи ні. – І, відчинивши вікно, що виходило у внутрішнє подвір’я лікарні, він почав жбурляти з нього цілими жменями маленькі коробочки з пігулками соми.

Якусь мить вбрана в хакі юрба мовчки спостерігала за цим видовищем небаченого блюзнірства, заціпенівши від жаху і збентеження.

— Він збожеволів, – прошепотів Бернард, дивлячись на все це широко розплющеними очима. – Вони його вб’ють. Вони... – Юрба раптом загрозливо заревіла й почала насуватися на Дикуна. – Вбережи його, Форде! – вимовив Бернард, відвернувши вбік свій погляд.

— Береженого Форд береже. – Тріумфально реготнувши, Гельмгольц Ватсон почав проштовхуватися крізь натовп.

— Вільні, вільні! – вигукував Дикун, однією рукою й далі викидаючи через вікно сому, а другою завдаючи потужних ударів по ідентичних, як горох у стручках, мармизах нападників. – Вільні! – І раптом біля нього опинився Гельмгольц. – Друже Гельмгольце! – той також завдавав ударів. – Нарешті є чоловіки! – а в проміжках між ударами і Гельмгольц жбурляв у відчинене вікно жмені отрути. – Так, чоловіки! чоловіки! – і ось уже її не залишилося. Дикун узяв ящик-касу і показав їм його чорну порожнечу. – Ви вільні!

Дельти аж завищали і з подвійною люттю кинулися в напад.

Бернард стояв збоку, не наважуючися втрутитись у бійку.

— Їм кінець, – пробурмотів він і, спонукуваний раптовим імпульсом, побіг їм на допомогу; тоді передумав і зупинився; відчув сором і знову ступив кілька кроків уперед; а тоді знову завагався і так і стояв, страждаючи від своєї ганебної нерішучості... думаючи про те, що їх можуть вбити, якщо він їм не допоможе, але ж якщо він прийде на поміч, то вбити можуть і його самого... аж тут (слава Форду!) прибігла поліція в захисних окулярах і подібних на свинячі рильця протигазах.

Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками; і це була якась дія, він щось робив. Він декілька разів прокричав:

— На поміч! – чимраз гучніше й гучніше, творячи для самого себе ілюзію спроб допомогти. – На поміч! Допоможіть! НА ПОМІЧ!

Поліцаї відштовхнули його вбік і приступили до своєї роботи. Троє з них почали розприскувати з причеплених до плечей пульверизаторів густезні хмари пароподібної соми. Ще двоє заходилися налаштовувати переносний апарат синтетичної музики. Ще четверо інших, тримаючи в руках водні пістолети, заряджені потужними анестетиками, пробивали собі шлях у натовпі, методично збиваючи з ніг анестезійними струменями найзапекліших бійців.

— Швидше, швидше! – волав Бернард. – Покваптеся, бо їх повбивають! їх зараз... ой! – Один з полісменів, якого роздратувало це базікання, стрілив у нього з водного пістолета. Одну-дві секунди Бернард ще нетвердо стояв, хитаючись на своїх ногах, яким немовби забракло кісток, сухожиль і м’язів, які перетворилися на якісь кисільні патики, а тоді стали навіть не киселем, а водою: і він повалився, мов лантух, на землю.

Зненацька з апарата синтетичної музики залунав Голос. Голос Розуму, Голос Доброго Самопочуття. Звучала звукова доріжка «Синтетичної промови для боротьби з заворушеннями номер два (середньої сили)».

— Друзі, мої любі друзі! – так проникливо мовив з глибин неіснуючого серця цей Голос, з ноткою такого безконечно турботливого докору, що навіть у поліцаїв очі за їхніми протигазами миттєво наповнилися слізьми. – Який у всьому цьому сенс? Хіба ж ви всі не були щасливі й радісні разом? Щасливі й радісні, – повторив Голос. – У мирі і спокої. – Він затремтів, стишився до шепоту і на якусь мить затих. – А я ж так хочу, щоб ви були щасливі, – знову заговорив він душевно і проникливо. – Я так хочу, щоб ви були радісні! Прошу вас, прошу бути радісними і...

Не минуло й двох хвилин, як Голос і пари соми почали справляти потрібний ефект. Зі сльозами на очах дельти цілували і пригортали одне одного... це були вельми масштабні обійми, що залучали водночас до півдесятка близнюків. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не ридали. Зі скарбниці доставили нову партію коробочок з піґулками; їх поспіхом роздали, а тоді, заколисувані зворушливою прощальною промовою Голоса, виголошуваною його лагідним і насиченим баритоном, близнята розійшлися, схлипуючи, немовби їхні серця готові були ось-ось розірватися.

— Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд! Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд. Прощавайте, мої любі, найдорожчі...

Коли зник останній дельта, поліцай вимкнув струм. Ангельський голос замовк.

— Ви вийдете спокійно самі? – запитав сержант. – Чи треба вас анестезувати? – Він загрозливо звів дуло водного пістолета.

— О, ми вийдемо самі, спокійно, – відповів Дикун, по черзі торкаючись своєї порізаної губи, роздряпаної шиї і лівої руки зі слідами укусу.

Притискаючи носову хустинку до закривавленого носа, Гельмгольц ствердно кивнув головою.

Бернард, який уже очуняв і знову міг звестися на ноги, скористався цією нагодою, щоб якомога непомітніше скрастися до дверей.

— Гей, а ви куди? – гукнув йому свинячорилий сержант, квапливо перетнув кімнату і поклав руку на плече молодого чоловіка.

Бернард озирнувся з обуреним і невинним виглядом. Утікати? Та він про таке й подумати не міг би.

— Але що ви від мене хочете? – запитав він у сержанта. – Я просто собі не уявляю.

— Ви приятель затриманих, так?

— Ну... – промимрив Бернард і завагався. Але ж ні, він цього не зможе заперечити. – А що ж тут такого? – відповів він питанням на питання.

— Тоді пройдімо, – звелів сержант і повів його до дверей, а тоді до поліційного авто.