Усі Грані Світу

Розділ 8

Прислуга в замку знала свою справу. Поки ми з Інною, вже вдруге за цей вечір, були у ванній, змиваючи з себе свіжий бруд, у вітальні для нас накрили стіл. Після всіх сьогоднішніх пригод ми обоє вмирали з голоду і взялися до їжі з дуже гарним апетитом, якого не змогли відбити навіть спогади про пережиті страхіття.

Герцоґ прийшов, коли ми закінчували вечеряти. Він мовчки обвів кімнату похмурим поглядом, відтак виразно подивився на слуг. Ті зрозуміли його без слів і квапливо вийшли з покоїв. Тоді герцоґ важко опустився на вільний стілець, налив собі повного келиха вина і одним духом вихилив його.

— Перепрошую за безцеремонність, панове, — сказав він. — У мене просто не витримують нерви. Після батькової смерті лише постійна присутність Рівала давала мені відчуття певності й безпеки. А тепер він мертвий, і я не соромлюся визнати, що почуваюся безпорадною дитиною. Женес де Фарамон, цей виродок, переслідував нашу сім’ю майже тисячу років, і на мою долю випала найстрашніша частина його помсти.

Ґарен де Бресі замовк і знову налив собі вина. Цього разу він пив повільно, маленькими ковтками, і якось розгублено дивився на Інну. Мовчання затягувалося. Нарешті ми збагнули, що він ніяк не може зібратися з думками і гарячково шукає зачіпку для продовження розмови.

— Пане герцоґ, — прийшла на допомогу Інна. — Давайте про все по порядку. Почнімо з того, коли ваш рід уперше зіткнувся з Женесом.

Герцоґ полегшено зітхнув і з вдячністю поглянув на неї.

— Це дуже давня історія, — заговорив він. — Мабуть, варто почати з того, що по чоловічій лінії мій рід походить з Основи, і коріння його на півночі Франції. Ще з часів Людовіка Лисого мої предки володіли землями як у Нормандії, так і в Бретані. Бувши васалами обох герцоґів, вони брали участь у багатьох їхніх військових авантюрах, найвидатнішою з яких був похід Вільґельма Нормандського в Англію…

З подальшої герцоґової розповіді ми дізналися, що його далекий предок Бодуен де Бресі з ентузіазмом відгукнувся на заклик Вільґельма, негайно спорядив корабель і разом зі своїми вояками відплив із Шербура до Гавра, де планував приєднатися до нормандського війська. Проте доля вирішила інакше, і несподіваний шторм відніс судно далеко в море. Буря не стихала цілий день і всю ніч, а вранці, коли море заспокоїлося, Бодуен де Бресі та його люди побачили за кілька миль на північ берегову смугу.

Позаяк шторм гнав корабель на північний схід, Бодуен вирішив, що це південне узбережжя Девону чи навіть Корнуолу. Та це було на так. За іронією долі, корабель Бодуена затягло до Інфернального Тунелю, таємно прокладеного чорними чаклунами для останньої спроби влаштувати Прорив на Основі насамкінець Нічийного Сторіччя. Завдяки цій випадковості, інквізитори вчасно виявили тунель і зруйнували його, відвернувши загрозу Прориву.

А Бодуен де Бресі та сотня його людей, опинившись у чужому світі, незабаром переконалися, що про повернення додому годі й мріяти. Втім, більшості з них гріх було нарікати на нещасливу долю. Вони потрапили на Аґріс якраз у той час, коли християнський король Ліону намагався поширити свою владу на прилеглі до його держави території, що перебували під контролем могутнього союзу язичницьких племен. У кожному з них формально врядувала рада старшин, проте фактичним лідером і одноосібним правителем був старший жрець. Слово жерця було законом для всіх членів племені, він міг скасувати будь-яке рішення ради старшин та громадського віча, ухваливши на противагу йому своє. А всі общинні та племінні жерці, в свою чергу, беззаперечно підкорялися верховному жерцю — Заклиначеві Стихій, непримиренному ворогові християнства та інших позитивних релігій.

Швидко зорієнтувавшись у ситуації і зрозумівши, що вороття немає, Бодуен де Бресі запропонував королю свої послуги у війні з язичниками. Його загонові сприяв успіх, і за неповні чотири місяці нормандці власними силами захопили всі південно-східні території язичників. Тепер у володінні Бодуена де Бресі було в десятки разів більше землі, ніж на Основі.

Але на цьому він не зупинився. Ретельно зібравши інформацію і встановивши місцеперебування верховного жерця, Бодуен вирішив швидким маршем пройти до його фортеці і зненацька заскочити Заклинача Стихій у власному лігві. Він розраховував, що без лідера язичники невдовзі вгрузнуть у міжплемінних чварах і стануть легкою здобиччю для організованого війська.

План був дуже ризикований, однак Бодуена підтримала більшість його лицарів, що прагнули нових володінь. За давніми переказами, ввечері напередодні походу, коли майбутній герцоґ Бокерський прийшов до церкви попросити благословення Господнього, він зустрів там одного з Великих, стверджують, що то був сам Метр. Великий сказав Бодуенові, що він не просто йде на герць із лихим чаклуном; це буде одна з останніх битв із силами Пітьми у сторічній війні за нове тисячоліття людства. Наприкінці розмови Великий благословив Бодуена і дав скромний на вигляд перстень, наказавши носити його на середньому пальці правої руки. Цей перстень мав завадити Заклиначеві Стихій застосувати свою чорну маґію й ухилитися від чесного поєдинку.

Наступного дня вдосвіта предок Ґарена де Бресі виступив у похід, і за два тижні, 17 березня 1067 року, його військо підійшло до головної цитаделі язичників, до лігва Заклинача Стихій. Штурм почався відразу ж, і після запеклого бою лицарі Бодуена де Бресі увірвалися до фортеці. Недобитки ворожого війська замкнулися в кам’яній вежі й довго оборонялися, та врешті нормандці подолали їхній опір, піднялися по крутих сходах на верхню терасу й побачили там головного жерця. Він був одягнений у довгу чорну сутану з каптуром, а в руках тримав палицю з чорного дерева. Завидівши Бодуена де Бресі, лихий чаклун спрямував на нього палицю й почав читати якесь закляття, але на перших же словах спіткнувся.

— Тобі пощастило, лицарю з Основи, — сказав він. — Я не зможу покарати тебе і ще багато поколінь твоїх нащадків, надто вже могутня сила стоїть за тобою. Та мине дев’ять сторіч, і знову прийде мій час. Я повернуся на Аґріс і жорстоко помщуся твоєму родові.

З цими словами жрець щез у пекельно-червоному полум’ї. Там, де він стояв, з’явилася в підлозі конічна вирва з гладенькими, немов відполірованими, стінками, а поруч лежала вплавлена в кам’яну плиту чорна палиця.

Бодуен де Бресі не забув погрози жерця і поставився до неї дуже серйозно. Він залишив письмове застереження нащадкам, а сам відтоді ані на мить не знімав персня і заповів поховати його з ним, щоб і після смерті не стати здобиччю Заклинача Стихій…

Скінчивши розповідь про свого предка, Ґарен де Бресі трохи помовчав, потім знову заговорив:

— Оце все, що відомо про першу зустріч моєї сім’ї з Женесом де Фарамоном. Я почув цю історію вже після смерті мого батька.

— А що, власне, сталося з вашим батьком? — я намагався говорити м’яко, бо бачив, яких неймовірних зусиль коштувало герцоґові зберігати спокій. — Якщо не помиляюся, він був першим із нащадків Бодуена де Бресі, кого через дев’ять сторіч мала спіткати помста Заклинача Стихій.

— Так воно й сталося, — похмуро промовив герцоґ, починаючи наступну розповідь. — Мій дід помер дуже молодим, і батько у трирічному віці успадкував князівство. Можливо, це стало головною причиною всіх лих, що звалилися на нашу родину. Хоча мої предки давно забули про застереження Бодуена, та всі вони, за рідкісним винятком, були людьми розважливими й обережними. На жаль, мій батько якраз і належав до цього винятку. Його мати була при ньому реґентом і так його любила, що опинилася в цілковитій залежності від нього й виконувала будь-які синові примхи, заплющуючи очі на всі витівки малого шалапута. За її потурання батько виріс украй легковажною й безвідповідальною людиною; власне кажучи, він так і не став дорослим чоловіком, а на все життя лишився вередливим підлітком. Гуляв-пив без просипу, тижнями пропадав на полюванні, вештався по корчмах і водився з вельми темними особами. До всього іншого, він був затятим гравцем і часом програвався так, що починав закладати родові землі. Ні одруження, ні моє народження нічого не змінили. Мої спогади про нього не можна назвати приємними. З матір’ю він був жорстокий і цинічний, зі мною — незмінно грубий, і тільки наша остання розмова… — Герцоґ зробив паузу, знову наповнив свого келиха й випив. Потім видобув з кишені кілька списаних аркушів паперу і поклав їх перед нами на стіл. — Слуга розбудив мене серед ночі, попросив одягнутися і провів до батькового кабінету. Сам батько чекав мене там — похмурий і змарнілий, але цілком тверезий. Він був чисто виголений і охайно вдягнений, що йому було аж ніяк не властиво, бо навіть на власне весілля він примудрився прийти з триденною щетиною і в камзолі з надірваним коміром. Батько дав мені нерозкритого листа і звелів прочитати його, коли з ним щось станеться. А потім попросив пробачити за все, що заподіяв мені в житті. Це була моя остання зустріч з ним, і я досі пам’ятаю її до найменших подробиць. За кілька днів сталося те жахіття на полюванні… А втім, варто спершу прочитати, що він написав.

Інна мовчки взяла листа, швидко пробігла очима перший аркуш і передала його мені. Я зауважив, що цупкий папір по краях потертий, а текст подекуди розмазаний; це беззаперечно вказувало на те, що впродовж минулих років листа неодноразово перечитували. Почерк був розгонистий і неакуратний, нерівні рядки налазили один на один…

Дочитавши до кінця листа, я поклав останній аркуш на стіл і подивився на герцоґа. Ґаренові де Бресі було лише сорок років, проте зараз він мав вигляд шістдесятирічного. Йому довелося спокутувати гріхи свого батька і прийняти на себе всю міць помсти, виношуваної впродовж дев’яти сторіч.

Герцоґ, тим часом, продовжив свою розповідь:

— Наступного ранку батько поїхав з Хаседота в Шато-Бокер, а за шість днів загинув на полюванні від рук Женеса… Чи не загинув. Не знаю… А я, прочитавши батькового листа, негайно відрядив гінця до Лемоса, де розташовувалася прецепторія місцевого командорства Інквізиції. Десь за місяць по тому приїхав сам верховний король у супроводі кількох інквізиторів. Уважно вислухавши мене й ознайомившись із листом, Метр сказав, що відтепер я перебуватиму під постійною опікою Рівала де Каердена. Рівал став мені за старшого брата, якого в мене ніколи не було, і за батька, якого я майже не знав. Багато в чому нас об’єднувала спільність долі, певніше те, що обидві наші родини зазнали лиха від Женеса де Фарамона. Цей нелюд народився на Основі, в давньому фінікійському місті Тирі; там він був жерцем Вельзевула, а потім зрадив своїх співвітчизників, вступивши у змову з фараоном Тутмосом, і допоміг захопити Тир єгиптянам. Згодом він правив чорні шабаші у карфагенян і водив їхні кораблі до берегів Куби… Рівал багато розповідав мені про Женеса, кровного ворога свого роду. Гадаю, вас зацікавить і ця історія.

Почну з того, що через десять років після своєї поразки на Аґрісі Заклинач Стихій з’явився на Основі, в Бретані, і тоді вперше назвався Женесом де Фарамоном де Торлором. Саме під цим іменем він здобув там чималий вплив і зрештою втрутився в боротьбу за герцоґський престол. У цьому князівстві вищу шляхту надихав приклад сусідів, ґрафів Паризьких Робертинів, які в минулому сторіччі стали королями Франції, і кожен з могутніх бретонських вельмож вважав справою престижу претендувати на владу в герцоґстві. Женес виступив на боці одного з претендентів, збираючись згодом усунути свого соратника й посісти його місце. Та на шляху чорного чаклуна став Буґар Валенський, предок Рівала де Каердена, старший жрець кельтського язичницького культу. Він збагнув, щo за сила стоїть за новоявленим претендентом, і рішуче виступив на захист законного герцоґа. Женесові так і не вдалося здійснити задумане, але перед тим, як покинути Основу, він смертельно поранив Буґара, а в його сина відібрав пам’ять і продав на півдні Франції, як простого смерда. Такою була помста колишнього жерця фінікійського бога смерті старшому жерцю бретонських друїдів.

Минуло кілька сторіч, перш ніж нащадки Буґара Валенського звільнилися від ганебного рабства. І лише після того, як один із них потрапив на очі інквізиторові, що виявив у нього сильний чаклунський дар, вони довідалися про своє походження й поставили собі за мету помститися Женесові за всі приниження їхнього роду. Рівалові предки відшукали сліди свого ворога у фінікійських колоніях Північної Африки, на Кубі, де він був жерцем племені Таїно, і в містах майя Тулімі та Ісмалі. Женес водив конкістадорів Кортеса й Пісаро до скарбниць ацтеків та інків; на Грані Аро він спалив острів Кондар дотла; в Німеччині він був з Валенштайном під час Тридцятирічної війни і став одним із його вбивць… Цей перелік можна продовжувати до нескінченності, і всюди довкола Женеса вирувало море крові й людських страждань. Починаючи з сімнадцятого сторіччя, серед його супротивників завжди з’являвся один із роду Буґара Валенського, але ніхто з них не мав досить часу та сил, щоб здолати свого кровного ворога. Та ось, із початком Нічиїх Літ, Женес повернувся на Аґріс для здійснення своїх давніх планів помсти моїй родині. Дізнавшись про це, Рівал переконав верховного короля дозволити йому залишитися на нашій Грані. Отак він опинився тут.

Герцоґ на секунду замовк, простягнув руку до ґрафина з вином, проте передумав і з жалем похитав головою.

— Мабуть, мені не варто було одружуватися й заводити дітей, — знову заговорив він. — І вже напевно, не треба було брати за дружину дівчину з чаклунської родини, хай навіть королівської. Проте з плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій чаклунський хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, згубивши мого батька. Та ми обоє помилялися.

Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай бавився чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати злого духа з Нижнього Світу й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові шкоди. Перш ніж повернутися до пекла, злий дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною, і в період Нічиїх Літ його господар визнає будь-яку клятву, якщо вона здатна зашкодити нашій родині.

Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислої над Сіґурдом та Ґійомом небезпеки, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому в усьому, тому без жодних заперечень став готуватися до від’їзду. Не знаю, звідки взялася версія, буцім я оголосив про це публічно; все робилося таємно, і навіть найближчі родичі нічого не знали… А втім, це не допомогло — мабуть, серед челяді був Женесів шпигун, який щось запідозрив і сповістив свого господаря. Женес прибув несподівано, придворні та слуги розбіглися вже під час його поєдинку з Рівалом; я намагався відвести синів, але вони мов заклякли і не могли зрушити з місця. Сутичка закінчилася поразкою Рівала, добре що не його смертю. Женес увійшов до кімнати, де ми були втрьох, і сказав, що відтепер Сіґурд та Ґійом належать йому. Він покликав їх, і вони пішли за ним. А на порозі Женес повернувся і додав, що не мине й п’яти років, як мої сини роздеруть мене на шматки, але спершу вони перетворять моє життя на пекло…

Ґарен де Бресі важко зітхнув:

— Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, боляче й згадувати. Мої сини стали найжорстокішими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг удіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Попри всі зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.

Таки не стримавшись, герцоґ випив ще трохи вина. Потім похмуро промовив:

— І ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли Женесового тіла.

— Як же так? — здивувався я. — „Мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.

Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною. А герцоґ знизав плечима:

— Навіть не знаю, що й думати. Можливо, Женес просто згорів — так часто трапляється з тілами чорних чаклунів, якщо в момент смерті вони мали тісний контакт з Нижнім Світом.

— А що як він вижив, — замислено промовила Інна. — І втік, або… Чи не міг він потрапити в замок?

Герцоґ кивнув:

— Мені це спадало на думку. Але тоді я не розумію, чому він ховається, замість улаштувати тут бійню.

— Може, зализує рани й набирається сил, — припустив я. — А може, щось тут шукає… Цей замок дуже старий?

— Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер побудував герцоґ Бодуен на місці захопленої ним фортеці, де було лігво Женеса — тоді ще Заклинача Стихій. А південна вежа… — Ґарен де Бресі рвучко підхопився. — Прокляття! Як я міг забути… Ходімо! Мерщій! — І він прожогом кинувся до дверей.

Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.

— Ця вежа збереглася ще з язичницьких часів, — пояснював нам герцоґ, поки ми спускалися кам’яними сходами. — Вона вже давно ні до чого не придатна, але жоден з моїх предків не наважився знести її, бо саме там Бодуен де Бресі здобув перемогу над Женесом. То була головна цитадель Заклинача Стихій.

Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцоґ почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.

— Привіт! — почувся поруч Леопольдів голос. Немов привид, кіт вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.

Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Герцоґ схопив його, і ми втрьох помчали вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів.

Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не зчинив тривоги, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?…

„Женес не нечисть, він людина,“ — заперечила Інна. — „Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина…“

Коли ми піднялися на самий верх вежі, то побачили в протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново-червоного світла. Чаклун читав якесь закляття, проте при нашій появі замовк, встав з колін і повернувся до нас.

Женесові очі палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем. У сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, ніби намазане фосфором.

— О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Господар попереджав, що ви небезпечні, та я не думав, що аж такі… Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з’явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.

Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла перетворився на вогняну стіну, а клуби в’язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. Почулося злякане нявчання кота…

Я ступив уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, аж тут зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.

Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум’я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогняну кулю, зависла між Женесовими долонями. А наступної секунди вона стрімко полетіла в наш бік.

Ми з Інною миттєво поставили перед собою енергетичний бар’єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м’яч від ракетки, і ще з більшою швидкістю повернулася до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.

Супротивник не зміг відбити контрудару, але останньої миті йому таки вдалось ухилитися. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум’ям, пролунав оглушливий вибух, і вогняна стіна позаду Женеса щезла.

Ми побачили в кутку конічну заглибину, з якої стирчала довга палиця з чорного дерева. Тепер усе стало на свої місця. Як і майже тисячу років тому, на цій давній вежі знову йшов бій між життям та смертю. Відміна полягала лише в тому, що той бій був одним із останніх, а зараз протистояння тільки набирало сили. Колись лицар з Основи, випадково потрапивши в світ Граней, поставив тут крапку в попередній сторічній війні; а ми, опинившись на Гранях з волі останнього з Великих, вступали в нову битву людей з силами Пітьми, у битву між Добром та Злом, у битву людства за своє право на існування…

Не озираючись, я гукнув присутнім, щоб вони забиралися геть. Уже Інниними очима побачив, як воїни герцоґа позадкували до виходу. А герцоґ і Штепан, який щойно піднявся на вежу, лишилися з нами, хіба що відступили ближче до парапету, щоб не заважати нам.

Тим часом Женес забурмотів якесь закляття, проте Інна змусила його замовкнути. Викликаний нами потужний вітер збив чаклуна з ніг і потягнув його до вирви. Смуга ясно-блакитного світла пролягла між нами та чорною палицею і почала поступово розширюватися, захоплюючи чимдалі більшу частину тераси. Охопивши простір довкола сфери, у центрі якої ховався наш ворог, ми посилили тиск. Здавалося, ще трохи, і він не витримає… Та раптом Женес, ухопившись за палицю, підвівся на повен зріст, відкинув з голови каптур і витяг з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів перстень із невеличким зеленкувато-жовтим каменем. Він надів його на середній палець, простягнув руку вперед і, стиснувши пальці в кулак, скерував її в наш бік.

На кілька секунд нас засліпив спалах білого світла. Я відпустив жінчину руку й затулив долонею очі, і тієї ж миті швидше відчув, ніж побачив, як до нас кинувся Женес. Інна перша зреагувала на небезпеку і спробувала зупинити його, але він недбало відштовхнув її вбік і підняв над моєю головою палицю… Часу на те, щоб вихопити зброю, не залишалося, а моя маґія була немов паралізована. Я інстинктивно закрився в блоці, і кисті прийняли на себе всю силу удару. Ліву руку пройняв нестерпний біль; здається, я закричав…

Палиця знову піднялася, проте наступного удару вже не було. Женесові завадила не Інна, яка лише підводилася з кам’яної підлоги; я впорався з ним сам. Чесно кажучи, досі не розумію, як я встиг за такий короткий час опустити руку, вихопити з-за пояса кинджал й увіткнути його в живіт супротивника. На руків’я потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Женесове тіло обм’якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.

Женес упав навколішки. Його водянисті сірі очі тьмяніли, губи смикалися в судомах болю, потім на них з’явилася червона піна, і цівки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень…

Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його оточувало рубіново-червоне світло, що чимдалі ставало яскравішим і, водночас, ще лиховіснішим. Загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.

Я вихопив з піхов меча і вдарив Женесові в серце…

Дзеньк!!!

В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.

Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце…

Спалах!!!

Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогняною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце…

Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.

— Здорово ми його, еге ж?

На відповідь мені забракло сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.

Я кинув останній погляд на конічну вирву і повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд мав похмурий, проте його обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.

Інна торкнулася мого плеча.

— Ходімо, Владе, — тихо сказала вона.

— Атож, — кивнув я. — Ходімо.

Ми рушили до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до вежі нас чекали воїни та слуги. Вони позирали на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрівшись із суворим поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.

Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна мовчки вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.

— Її щось тягне до церкви, — сказав я.

— То давай глянемо, що їй потрібно.

Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом мовив:

— А чи варто?…

— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.

— Щоб не залишати їх без нагляду.

— Згодна. І це також. Але… Зрештою, чого нам боятися? Якщо ми подолали Женеса з палицею, то вже якось упораємося з палицею без Женеса.

Я зітхнув:

— Гаразд.

І ми поступилися вимогам палиці. Герцоґ та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужчала вібрація, і я вже насилу втримував палицю в руках. Її тягло вперед, ніби магнітом.

Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала впіймати її, та вхопила лише повітря. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами герцоґових синів. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім раптово впала на підлогу. Кам’яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.

Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам на прощання руками, відтак піднеслися до склепінчастої стелі церкви і там розтанули…

— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні…

Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.