Усі Грані Світу

Розділ 7

За півгодини ми знову вирушили в дорогу, але тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хаседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцоґів Бокерських. Йожефів кін тягнув обгорілу підводу, де на м’якій трав’яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім’я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, який втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поруч з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.

За кілька миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін із трьох, а то й чотирьох десятків осіб. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. За сотню кроків від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.

— Здається, це люди герцоґа, — промовив Штепан. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отже, боятися нічого… А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.

Очільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металевим полиском. На ногах він мав високі шкіряні чоботи з острогами, а на його широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд чоловікові було не більше п’ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.

— Я барон де Каерден, мажодорм герцоґа Бокерського, — представився він. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з’ясувати, що коїться.

У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спершу на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стулених губах ковзнула ледь помітна посмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби Інна не помітила того ж самого, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розбурхась уява.

Надалі наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, і він раптом прикипів поглядом до Інни, мовби силувався пригадати, де бачив її раніше.

Коли Штепан закінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і наказав своїм людям під’їхати ближче.

— Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцоґа Бокерського запрошую скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.

— Дякуємо за запрошення, пане де Каерден, — відповіла Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцоґа про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він… — вона зам’ялася, добираючи потрібні слова.

— Вас це не стосується, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцоґа, і це накладає на нього певні зобов’язання. — Він гмикнув. — До того ж, на вас напали аж ніяк не звичайні розбійники.

— Ви знаєте їхнього ватажка?

— Маю певні здогади про його особу. Та спершу огляну місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокеру, пан Нікоран супроводжуватиме вас, — з цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцоґ не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, щоб подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.

Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом рушила більша частина загону.

— У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.

— У кого? — не зрозумів я.

— Ну, в начальника, — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.

— Ага…

— І острожить її, а це погано. Правда, вона кицька, а не кіт, та все одно це неправильно.

До нас наблизився Нікоран.

— Пане ґрафе, пані ґрафине, — поштиво промовив він. — Нам час вирушати. Ви готові їхати далі?

— Так, — відповів я. — Їдьмо.

Дорoгою ми намагалися схилити Нікорана до відвертої розмови, однак він дуже неохоче відповідав на наші запитання про герцоґа, а про його синів узагалі відмовився говорити. А от коли мова зайшла про розбійників, наш новий супутник пожвавішав і розповів, що кілька днів тому, за десять миль на захід від Шато-Бокеру, зазнав нападу загін королівських ґвардійців, які їхали з Руана в Альбіну. Вцілів лише один вояк — він був поранений на самому початку сутички і сховався в чагарнику, де його ніхто не помітив. Той ґвардієць геть утратив розум, спостерігаючи, як розбійники виривали в його вбитих товаришів серце та печінку і там-таки, не сходячи з місця, з’їдали.

І якщо раніше ми з Інною вважали, що трохи погарячкували, скерувавши на ворогів вогняний смерч, то після Нікоранової розповіді вже не відчували ні найменших докорів сумління. Поза будь-яким сумнівом, розбійники, що напали на нас, були ті самі канібали, або їхні товариші з тієї ж зграї. А таким нелюдам не місце на цім світі…

Дорога до замку стелилася рівна, без глибоких вибоїн. Ми їхали досить швидко, як на людей, що везуть пораненого, і години за півтори попереду на обрії забовванів Шато-Бокер.

Це була одна з тих давніх твердинь, що з плином часу опинилися поза головними шляхами і втратили своє колишнє стратеґічне значення, проте досі господарі використовували їх як надійне сховище, а ще частіше — як надійну в’язницю. Основну споруду Шато-Бокеру становили чотири вежі, сполучені ґалереями, а між ними розташувався просторий внутрішній двір; замок стояв на вершині пагорба й був оточений потрійним фортечним муром. Ліворуч і праворуч насипу, по якому пролягала дорога до замку, починалася драговина. Я подумав, що господар Шато-Бокеру, маючи повністю вкомплектовану залогу та достатню кількість продовольства й питної води, міг би оборонятися тут роками.

Наш загін проїхав підйомним мостом і, проминувши розчинену браму, опинився на внутрішньому дворі. Заздалегідь попереджені надісланим уперед вершником слуги негайно поклали пораненого Йожефа на носилки і доправили його до північної вежі, де згодом розмістилися й інші загоряни. До наших котів тут поставилися так само уважно, як і до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцоґа, особисто відвів вередливого кота на кухню, щоб там його нагодували. Ми зрозуміли, що в тут котова пиха ніскільки не постраждає, радше навпаки — ще зросте.

Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної вежі, в гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м’якими кріслами та великим круглим столом; підлогу в ній було встелено килимами, а стіни прикрашали ґобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Покоївка відчинила їх, і ми побачили яскраво освітлену кімнату, облицьовану мармуровою плиткою. Посеред кімнати стояла витесана з граніту ванна просто приголомшливих розмірів, до неї було підведено кран з двома позолоченими вентилями.

— Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.

Я одразу ж відчув себе дуже брудним. Власне, ми обоє й справді були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.

Інна поглянула на себе в дзеркало і невдоволено поморщилася.

— Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді… якщо вона є.

Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:

— В нашому замку завжди є гаряча вода.

Ми з Інною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.

— А чи не надто сильний напір? — спитала Інна, занепокоєно стежачи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.

— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.

— То він чаклун? — запитав я, а подумки додав: „От тепер усе ясно.“

„Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?“

„І про те, і про інше. Ми мали відразу збагнути, що барон де Каерден — чаклун. І не просто чаклун, а…“

— Він не просто чаклун, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Пан Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він перебуває при особі монсеньйора герцоґа за наказом його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?

— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцоґа, та до кінця не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.

Покоївка аж на виду змінилася. Рум’янцю на її щоках мовби й не було.

— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцоґ замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі й воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки робив свою справу. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.

— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Матимемо це на увазі, щоб не потрапити в незручну ситуацію.

— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же візьмуся до вашого вбрання, простежу, щоб його негайно випрали. До ранку воно буде висушене й випрасуване.

Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як вона, повискуючи від задоволення, плюскалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А та, в свою чергу, терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам свою брудну одіж. Їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися.

„Владику, не манірся,“ — під’юджувала мене Інна. — „Ти ж не соромився Суальди.“

„Так то ж Суальди,“ — заперечив я. — „Вона нам як бабуся… Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!“

Зрештою я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній вежі за півтори години.

Коли ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, яка духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжились у ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила на себе. Я взяв шматок рожевого мила і намилив її волосся. Мені дуже подобалося мити Інну і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, з задоволенням дозволяючи мені прислуговувати їй.

— Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися… До речі, Владе, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?

— Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?

— Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам’ять у мене добра, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула… Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п’ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, „під ковпаком“ у Інквізиції. А може, й ми вдвох. Як ти гадаєш?

Я зітхнув:

— Навіть не знаю, сонечко. Сподіваюся, незабаром ми матимемо відповіді на всі запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не поїхали б далі разом. А тоді хтозна, чим скінчилася б зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-чаклуном. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б щонайменше місяць, добираючись трактом до Лемоса.

— Гм… — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час Штепанової розповіді про сутичку чорного чаклуна Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів, то, можливо, він і досі на Аґрісі. І вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Тож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокеру.

— Умгу, справді, — погодився я. — А мені це навіть на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.

— Ой, не прибіднюйся, Владе! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцоґом. Я певна, що ти дійшов такого висновку, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і тому ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, замість побудувати елементарний логічний ланцюжок: „при особі юного герцоґа перебував інквізитор — може, він і досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокеру і про все дізнатися“, ти виходив з кінцевого результату: „Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. Чому це?…“ Додумати до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.

— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але… Боюся, що все не так просто.

— А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим пригодам…

Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна подякувала їй за турботу і наказала не чекати нас, а йти у своїх справах. Цього разу служниця відразу зрозуміла, що її присутність у наших покоях небажана, і, забравши мою мокру білизну, залишила нас удвох.

Вибравшись із ванни, я закутав Інну в теплі рушники, на руках відніс її до спальні і вклав у ліжко. До вечері ще залишався час, і ми не хотіли марнувати його на розмови. Поруч зі мною була Інна — жінка, без якої моє життя втратило б сенс; поруч з Інною був я — перший і єдиний чоловік у її житті. Всі прикрощі останніх годин миттю відійшли на другий план, ми викинули з голови тривожні думки, на якийсь час забули про всі проблеми і цілком віддалися коханню. Ми любилися так палко, так жадібно, з такою пристрастю, ніби робили це востаннє в своєму житті…

Коли за годину ми покинули гостьові апартаменти, збираючись пройти до головної вежі на вечерю, то застали у дворі метушню й біганину. Замок нагадував розтривожений вулик, усюди сновигали озброєні мечами, луками та арбалетами люди, і ніхто, здавалося, й не думав про вечерю. Два десятки дужих, міцних чоловіків, обливаючись потом, штовхали до головної брами велетенську незграбну споруду на колесах, яка віддалено нагадувала збільшену до неймовірних розмірів середньовічну мортиру.

— Владе, — промовила Інна, з острахом поглядаючи на „мортиру“. — Цю штуковину обплітають такі потужні чари і їх так багато, що коли вони вивільняться, від замку не лишиться каменя на камені.

Я ствердно кивнув. „Мортира“ була не просто обплутана чарами — її оточував справжній клубок з тисяч і тисяч гранично насичених енергією маґічних „ниток“.

— Що ж тут, у дідька, коїться? — стривожився я. — На замок хочуть напасти? Чому ж тоді нас ніхто не попередив? І де… Ага, ось він!

Цієї миті я побачив інквізитора. Він ішов через двір у напрямку дозірної башти і на ходу щось пояснював високому рудому чоловікові років сорока. Ми поквапилися їм навперейми.

— Пане де Каерден! — гукнув я. — Пане де Каерден, заждіть!

Інквізитор нарешті помітив нас і зупинився.

— А от і ви… Ми з паном герцоґом саме збиралися надіслати за вами. Я спеціально наказав, щоб вас не турбували передчасно і не заважали відпочинку. Незабаром нам буде потрібна ваша допомога. — Потім він повернувся до свого рудоволосого супутника: — Монсеньйоре, дозвольте представити вам ґрафа та ґрафиню де Ланс-Оелі. Якщо ви пам’ятаєте, Віченцо Торічеллі розповідав про химерний заповіт Метра щодо Кер-Маґні…

— Так, Рівале, пам’ятаю, — неуважно відповів герцоґ; він лише ковзнув по нас поглядом, а відтак знову задивився кудись удалечінь. — Ласкаво прошу до мого замку, панове. На жаль, з вечерею доведеться зачекати. Слідом за вами завітали незвані гості, яким не терпиться побенкетувати за нашим столом. Тож треба влаштувати їм гідну зустріч.

— А що за гості? — спитала Інна. — Невже той самий чаклун, що напав на нас?

— Не лише він. Нас чекає битва з Женесом, злим генієм моєї сім’ї й бичем усього Аґріса. А також… — герцоґ на секунду замовк, його обличчя перекосила ґримаса болю, — Разом із Женесом мої сини… Вірніше, чудовиська, на яких він перетворив моїх хлопчиків. Рівал розповів, що з Сіґурдом ви вже познайомилися.

Ґарен де Бресі гірко зітхнув, схилив голову і лівою рукою скуйовдив своє руде волосся.

— Поговоримо про це пізніше, — втрутився інквізитор. — Зараз у нас мало часу. Ворог уже наступає, ми мусимо діяти. Ви допоможете нам?

— Ясна річ, — відповіла за нас обох Інна. — Ми зробимо все, що в наших силах. Але чесно попереджаємо, що можемо виявитися небезпечними помічниками. Ми погано контролюємо свою силу, точніше, зовсім не контролюємо її…

— Атож, розумію, — перебив нас де Каерден. — Це вічна проблема всіх чаклунів-початківців, надто ж коли їхній дар пробуджено в зрілому віці. Я вже повідомив про вас командорові Торічеллі. Сподіваюсь, він не зволікатиме й негайно вживе належних заходів. Людина з Лемоса має бути тут післязавтра ввечері, в крайньому разі — наступного дня зранку. А поки покладіться на мене. Я допоможу вам приборкати сили, які ще не повністю підкоряються вашій волі. Отож не хвилюйтеся. — І він нетерпляче махнув рукою. — А зараз ходімо. Нам треба поспішати.

Я, Інна та Рівал де Каерден попрямували до дозірної башти, а герцоґ лишився керувати людьми у дворі.

— Так от, — швидко заговорив інквізитор. — Зараз ворог біля мосту, і можна не сумніватися, невдовзі він його захопить. Я збираюся використати проти Женеса знаряддя, над яким працював упродовж останніх двох років, — він кивнув у бік „мортири“, що сантиметр за сантиметром невблаганно просувалася до брами. — Це нагромаджувач сили. Думаю, ви бачите, скільки в ньому зібрано енергії.

— Бачимо, — ствердив я. — І нам здається, що вона от-от вивільниться.

— Не бійтеся, це оманливе враження, — заспокоїв нас де Каерден. — Вивільнення відбудеться лише за моєю командою. Найзручніша нагода для удару настане в той момент, коли Женес цілком зосередиться на іншій цілі. Це єдина можливість заскочити його зненацька.

— І як ви це зробите? — запитала Інна.

— Женес неодмінно спробує захопити головну браму. Це найвразливіше місце оборони замку, про що він, безумовно, знає. Тут він застосує свою маґію, а я намагатимуся стримувати його, доки він не спрямує всі свої зусилля на подолання мого опору. Сподіваюся, що з вашою допомогою мені вдасться відволікти Женеса настільки, що він не встигне зреагувати на удар.

— Ми зробимо все, що в наших силах, — повторила Інна.

Тієї ж миті, як ми піднялися на дозірну башту, здійснилося перше пророцтво інквізитора: ланцюги підйомного мосту обірвалися, і він звалився донизу, відкриваючи нападникам дорогу до замку. Від безлюдного спокою околиць не лишилося й сліду. Весь насип заполонили вершники в важкому бойовому обладунку; легко озброєні піхотинці тягли довгі облогові драбини, лучники й арбалетники перші кинулися через міст і відкрили стрілянину в захисників на фортечних мурах. За моїми оцінками, чисельність супротивника вже перевищила три сотні людей — а до них і далі підтягувались нові сили…

— Ну, нарешті! — промовив де Каерден тоном людини, яка вперше за багато років вдихнула свіже повітря. — Скінчилося моє довге чекання. Сьогодні хтось із нас неодмінно помре. Або я, або Женес… Невже Той, у чиїх руках доля людська, знову допустить, щоб я зазнав поразки?!

— Ви відчуваєте Женесову присутність? — спитав я.

— Не лише відчуваю. Я вже бачу його. Вам, молоді люди, дуже пощастило, що Женес не встиг вчасно прибути на місце вашої сутички зі старшим сином герцоґа. Мабуть, він недооцінив вас і вирішив, що з вами легко впорається його помічник… його раб. А коли він збагнув свою помилку і кинувся її виправляти, було вже запізно.

— То все це коїться через нас?!

Де Каерден силувано посміхнувся й похитав головою:

— Ні, панове. Женес уже давно готував напад на Шато-Бокер, а ви лише трохи підштовхнули його. Певно, він подумав, що мені в підмогу надіслали двох ненавчених чаклунів і поквапився напасти на замок, поки ми з вами не спрацювалися.

— Хоч там як, а ми все одно винні, — похмуро зауважила Інна. — Наша поява на Аґрісі спровокувала Женеса.

— За що ми з герцоґом вдячні вам, — сказав інквізитор. — Хай хто переможе в цій битві, сьогодні настане край нашим стражданням.

Де Каерден подивився на загін з двох десятків вершників, що неквапно просувалися насипом до поваленого мосту. На чолі загону їхав чоловік у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром.

— Погляньте, — промовив інквізитор, вказуючи на очільника загону. — Це він, Женес де Фарамон, ґраф де Торлор, що сотні років тому відібрав у мого роду всі його володіння і прирік багато поколінь моїх предків на рабство та злидні. Якщо буде на те воля Неба, сьогодні він поплатиться за свої злочини.

Тим часом загін під’їхав до мосту й зупинився. Чоловік у чорному спішився, підкликав до себе двох юнаків з хвилястим білявим волоссям і віддав їм якісь накази. Лучники та арбалетники посилили обстріл фортечних мурів, змусивши захисників поховатися в укриття, а по дорозі з драбинами напереваги рушили чотири штурмові загони.

І тут брама здригнулася від потужного удару. Почувся тріск дерева і скрегіт металу. Де Каерден миттю зреагував і зміг пом’якшити силу удару. Ми з Інною негайно приєдналися до інквізитора, і спільними зусиллями нам поки що вдавалося стримувати натиск Женеса та його помічників. Проте ми відчували, як щосекунди напруга чимраз зростає. Де Каерден допомагав тримати під контролем нашу силу і захищав від прямого контакту з ворогом, приймаючи всі удари на себе, тоді як Женес прикривався від нас синами герцоґа, використовуючи їх, мов живі щити. А ті чи то не розуміли цього, чи, може, їм було байдуже…

Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, по троє стояли з протилежних країв прірви, на дні якої вирували первісні сили. Тим силам було однаково, на чиєму боці правда, вони не знали, що добре, а що погано, бо з’явилися ще до того, як хтось позначив межу між Добром та Злом. Вони були перше, ніж із Хаосу виник Космос; перше, ніж один заявив, що він Світло, а інший — що він Пітьма; перше, ніж хтось сказав: „я люблю“, а хтось: „я ненавиджу“. Але вже після того, як усе це зникло, аби знову відродитися з нічого…

Чи навпаки?

Про це знав лише Той, хто стояв над усім сущим. Та чи є Він узагалі, чи Його просто вигадали зі страху перед незбагненним — цього не знав ніхто…

Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, стояли з протилежних країв неподоланної прірви. Двоє з них любили і сподівалися. Двоє — ненавиділи, та все ж сподівалися. А двоє вже ні на що не сподівалися; вони забули про своє людське походження і сліпо підкорялися тому, хто зробив з них нелюдів.

Ті двоє, що любили і сподівалися, не знали, щo чекає на них у майбутньому, і були щасливі в своєму невіданні. Двоє, що жили в безнадії, взагалі не знали про існування майбутнього, для них це слово було порожнім звуком. І лише ті двоє, в чиїх серцях палала ненависть, твердо знали, що в майбутньому є місце тільки одному з них. Але й вони не знали, що в їхньому поєдинку вирішується щось значно більше й вагоміше, ніж просто давній спір…

Ми з Інною проґавили мить, коли де Каерден застосував „мортиру“, яка на той час уже стояла посеред маленького подвір’я між середнім та зовнішнім мурами. Зненацька брама, що чимдалі дужче здригалася від Женесових ударів, зі страшним гуркотом повалилася — але не в той бік, куди штовхав її наш супротивник, а в протилежний, назовні. Женес та обидва його помічники, що колись були дітьми герцоґа, попадали додолу як підкошені. „Мортира“ за лічені секунди поглинула всі їхні життєві сили і залишила від них тільки оболонку. А потім з її жерла вирвався потужний смерч і налетів на вороже військо, розкидаючи людей навсібіч, мов пушинки. В повітря здійнялися хмари куряви, і сутінки перетворилися на ніч. Мої очі засльозилися, пил потрапив до носа й рота, я закашлявся. Інна виявилася кмітливішою, ніж я; вона негайно зажмурила очі й затулила обличчя своєю накидкою.

Тим часом смерч, промчавшись рівниною, досяг передлісся, вирвав з корінням кілька дерев і зник так само раптово, як і з’явився. Слідом за тим з неба пішов дрібний дощик і хутко прибив куряву.

Видовище, яке постало перед нашими очима, чимось нагадувало місячний ландшафт, з тією тільки різницею, що пилом тут були вкриті не моря й кратери, а подвір’я замку, фортечні мури, вежі й уся рівнина довкола. То тут то там на насипу ворушилися невеликі горбочки, а через якийсь час вони набували обрисів людських фігур, що згодом підводилися, обтрушувалися і нещадно протирали запорошені очі.

До нас на башту вибіг Ґарен де Бресі. Він важко дихав від хвилювання, а його смарагдові очі гарячково блищали.

— Ну, що?

— Все гаразд, — відповів йому інквізитор і спробував усміхнутися, проте здобувся лише на моторошний вищир. — Тепер можна пускати в хід мечі.

Очі герцоґа згасли. Слабка надія поступилася місцем сліпій покорі перед долею.

— Отже, вони… мертві?

— Вони вільні, монсеньйоре. Хай ця думка втішить вас. Замість сторіччями спокутувати провину свого предка, ваші діти знайдуть спокій і прощення там, де судилося бути лиш обраним. А зараз візьміть своїх людей і швидше закінчуйте цей спір неправих. Інакше не можна.

Скорботно схиливши голову, герцоґ зійшов донизу, а слідом за ним подались і воїни, що були разом з нами на башті. Незабаром з двору почулись його чіткі команди. Захисники замку, проминувши арку зруйнованої брами, взяли під контроль повалений міст і швидко просувалися вздовж насипу. Вцілілі після шаленства стихії розбійники не чинили ніякого опору і навіть не намагалися втекти, а негайно складали зброю, віддаючи себе на ласку переможця. Втім, полонених виявилося небагато. Більшість укритих пилом горбочків ховали під собою мертві тіла ворожих воїнів. Десь серед них лежали сини герцоґа та їхній злий геній Женес, чия чорна душа зараз прямувала в найпохмуріші глибини пекла…

Немов відгукуючись на наші думки, де Каерден заговорив:

— От і все, його вже нема. Проте я не почуваю ні радості, ні тріумфу, ні бодай найменшого полегшення. Я теж доживаю останні хвилини на цім світі… Дивно, мені завжди здавалося, що людина, усвідомлюючи близькість і неминучість смерті, має підсумовувати своє життя, згадувати все, що зробила в ньому, і гарного, і поганого… Я ж з гіркотою думаю про ті маленькі радощі, яких не пізнав, про ті спокуси, перед якими встояв. Коли все життя до останку підпорядковуєш одній, хай і великій меті, коли присвячуєш себе служінню іншим, то наприкінці земного шляху починаєш шкодувати, що не встиг пожити бодай трохи для себе. Важко вмирати, жодного разу не пізнавши пристрасті, не кажучи вже про любов… — Він підвів на нас сумні очі, і ми побачили, як у них згасають останні жаринки життя. — Коли ми відходимо туди, то нічого не залишаємо тут. Ми забираємо з собою весь біль і всю радість, і помиляється той, хто гадає, буцім, переступивши межу, ми отримуємо перепустку в нове життя, позбавлене тягаря попереднього. Це не так, повірте мені.

Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, притулившись до нього спиною, повільно сповз додолу.

„Інно! Я не можу вловити жодної емоції. Він наче…“

— І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам’яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху туди, і всі мої балачки — лише передмова до останньої місії в земному житті. Ви вже даруйте за велемовність і не перебивайте мене, бо інакше я неодмінно про щось забуду. Згода?

Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:

— Я залишаю цей світ, коли в ньому все змінюється. Великих уже нема, і тепер доля людства в його власних руках. Маґія більше не править світом, а лише підтримує в ньому хистку рівновагу. Той, хто все життя бачив світло, відчуває на собі силу пітьми; а той, хто служив пітьмі, дивиться на світло без остраху. Тільки одиниці нині здатні любити по-справжньому, а решта вміє лише ненавидіти. Ви належите до цих небагатьох — і я щиро заздрю вам, як один із більшості… Запам’ятайте мої слова, це послання для вас. Ви мусите продовжити шлях, який, зрештою, приведе вас до останнього з прийшлих. Будьте обережні, але не бійтеся. Разом з вами — сила минулого, а попереду — початок прийдешнього. І коли ви збагнете, в чому полягає теперішнє, то зумієте подолати темну міць, накопичену впродовж багатьох сторіч. Я зробив свою справу, а те, що лишилося, мене вже не стосується. Мимоволі ви втрутилися в давній спір, тож тепер вам належить поставити в ньому крапку. В чужій розповіді знайдіть ключ, з його допомогою відчиніть двері і йдіть туди, де зараз потрібні, там вас чекатимуть… Оце, мабуть, і все. Прощавайте. І до зустрічі.

Ми вирішили, що все вже скінчилося, аж раптом інквізитор ворухнувся й розплющив очі. Його погляд не був людським. Це був погляд вищої істоти, незмірно далекої від усього земного. Нам стало моторошно від цього погляду… На наше полегшення, наступної миті очі де Каердена знову заплющилися.

— І ще одне. Мало не забув… Мене просили переказати вам наступне: не бійтеся безодні поза вами, бійтеся безодні всередині вас.

І він замовк остаточно. Хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап’ясток, намагаючись відшукати пульс.

— Все марно, Владе, — сказала Інна. — Ще кілька хвилин тому в нього зупинилося серце. І те, що він сказав, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й маґія, яка більше не править світом!

Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним інквізитора. Потім випростався й повернувся до Інни.

— Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим силам, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: „Ти вибуваєш, вони вбувають.“ Але куди ми вбуваємо і чому вибув інквізитор — залишається нез’ясованим.

— Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо, певніше, влипаємо, чи то пак — уже влипли, в протистояння двох космічних сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще й, усупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцоґа… — Вона зітхнула й розгублено подивилася на мене. — Боюсь, Владе, ми на маємо вибору. Нам доведеться поставити цю кляту крапку.

— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось, на кого ти боїшся навіть подумати. А ми… Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.

— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.

Я погладив її потемніле від пилу волосся.

— Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо, навіщо.

Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:

— Я б не стверджувала це так катеґорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком логічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я, звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен був цей замок; в) замок або те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включно з власним життям. — Інна замовкла і подивилася на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.

Я погодився з нею, а позаяк на дозірній вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір по допомогу. І перший, кого зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.

— Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував лихий чаклун, пережити штурм замку і нарешті стати свідком маґічного поєдинку, що скінчився шаленством сил природи… — Він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо це все відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч боговгодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.

— Ну от! — сумно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз… Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.

— Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. Якщо, звичайно, ви не заперечуєте.

— Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?

— Вона ще не почалася, монсеньйоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свій меч.

— Ми його приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за ґраф та ґрафиня без почту.

Я вже хотів звернутися до Штепана з проханням допомогти нам перенести загиблого інквізитора, коли побачив, як до замку повертається герцоґ. Ми поквапились йому назустріч і розповіли про смерть де Каердена.

Ґарен де Бресі вислухав нас спокійно, але в глибині його зелених очей ховався гострий біль. Він попросив усіх лишатися внизу, а сам піднявся на башту і за хвилину повернувся з тілом інквізитора на руках.

— Сьогодні Рівал урятував багато життів, — скорботно промовив він. — Я поховаю його в Хаседоті, разом з Сіґурдом та Ґійомом. Хай це буде їм пам’яттю і спокутою гріхів мого роду.

Ми пройшли слідом за ним до невеличкої церкви поблизу найдавнішої на вигляд південної вежі. Герцоґ поклав де Каердена біля вівтаря, де вже лежали тіла обох його синів. Він постояв хвилину мовчки, зі схиленою головою, потім звернувся до нас:

— Розумію, ви маєте багато запитань з приводу того, що сталося. По змозі я відповім на них, але трохи згодом. Зараз слуги подбають про вечерю для вас, а я ще мушу владнати кілька невідкладних справ. Крім того, треба знайти і спалити Женесове тіло. Я не зможу заспокоїтися, поки він не обернеться на попіл.