Усі Грані Світу

Розділ 4

Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, обабіч якої росли рівно підстрижені декоративні кущі.

Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й курив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія…

— Кошенята сплять, — озвався Шако. — Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.

— А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?

Хлопець зажурено зітхнув:

— Ні, пане ґрафе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда — ось уже понад півроку не бачив його.

— Ти знаєш Леопольда? — здивовано запитав я.

— Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті Леопольд увесь час жив у Кер-Маґні. Ми з ним були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому…

— Ти катався на Леопольді?!

— Атож, катався. Точніше, їздив. А що тут такого?

— Та ні, що ти! — саркастично відказав я. — Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.

— Ну, стосовно до Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, — відповів збентежений Шако. — А щодо Інквізиції… Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане ґрафе. Я не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні чаклуни, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.

В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако зніяковів.

— А ти не знаєш, Інквізиція якось пов’язана з християнською церквою? — запитав я, почасти, щоб зам’яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.

— В жодному разі, — відповів хлопець. — Інквізиція безстороння в питаннях віри, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори — християни; серед них є також мусульмани, юдеї, браміни, буддисти, інші невірні.

— А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх релігій?

— В якому сенсі?

— Ну, на моїй батьківщині більшість релігій катеґорично відкидають будь-яку маґію. Особливо суворий у цьому юдаїзм.

— Справді? — Шако розгублено стенув плечима. — Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже маґія буває різна — буває біла, а буває й чорна. Ясна річ, чорна маґія заборонена всюди. Але біла… Даруйте, пане ґрафе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без маґії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.

Я ледве втримався від сміху.

— А проте, мешканці Основи спокійнісінько живуть без маґії.

— Знову перепрошую, пане ґрафе, — заперечив Шако, — та ви помиляєтеся. На Основі також є маґія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.

— І що ж це за маґія?

— Вона називається технікою. А тамтешніх чаклунів звуть інженерами. Вони набагато могутніші за наших відунів, по силі майже рівні інквізиторам, от тільки за межами Основи їхня маґія майже нічого не варта.

— Зрозуміло, — з усмішкою мовив я. — Це тобі Метр розповів?

— О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, а лише віддавав накази. Він був такий… — Хлопець помовчав, добираючи потрібні слова. — Він був зовсім не злий, він… не був ані злим, ані добрим, він мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутності я почувався нікчемною комахою… Це було страшно.

„Отож-то ти й радієш новим господарям,“ — подумав я і вже збирався був повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.

Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити всю каву.

Шако схопився на ноги, мов ужалений.

— Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — але це вперше бачу прекрасну даму навіч.

— Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.

А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.

Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч Інні, майже не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.

„Боже!“ — думав я. — „Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?…“

Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.

— Ну як? — запитала вона. — Подобається?

— Сонечко моє ясне, — палко промовив я. — У цьому вбранні ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.

Інна зайшлася веселим сміхом:

— А знаєш, у твоїх безсоромних компліментах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.

— Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.

— Гм… Схоже на те, що твоя уява — суцільна ерогенна зона.

— Можливо. Людська уява безпосередньо пов’язана з підсвідомістю, а як стверджував дідусь Фрейд…

— Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш мені й слова сказати.

— Ти помиляєшся, дорогенька. Я слухаю, аж вуха нашорошив.

Інна поклала руки мені на плечі.

— Ти красунчик, Владику. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.

— О, цього скільки завгодно!

Ми поцілувалися.

— Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, перевівши подих. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.

— Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.

Шако ніде не було. Мабуть, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!

Узявшись за руки, ми рушили алеєю до розчиненої брами.

— Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?

— От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.

— І що ж?

— Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та реґента.

— Покажи.

Перед моїм внутрішнім зором з’явились одна за одною дві картинки:

„Реґент…“ (Високий кремезний чоловік у темно-синьому костюмі з золотою окантовкою. На комірі його камзола були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дізнався, що це вказувало на ранг командора-маґістра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п’ять, однак щось у його зовнішності підказувало мені, що він набагато старший…)

„Метр…“ (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в ґримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей… Мені зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ за очі…)

— І що найдивніше, — мовила Інна вголос, — я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.

— Точно?

— Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіяння, що його вів професор Масачусетського Технолоґічного, угорець за походженням (образ реґента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила б згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті… Себто не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була.

— Ти перестала на них ходити?

— Так.

— Чому?

— Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я навчалась лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.

Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.

Кроків сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, свіже повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема досі перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших глобальних зрушень, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що, оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) тримати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр…

— Інно, — сказав я. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.

Вона недбало стенула плечима:

— Не велика біда. Я маю цих суконь удосталь. А поза тим є Суальда — щоб чистити одяг, прати білизну, стежити за порядком у домі, готувати нам їжу.

— Ти міркуєш, як вельможна пані, — зауважив я.

— А я і є вельможна пані, — відповіла Інна з погордою.

Я жартівливо вклонився їй:

— Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.

Інна всміхнулася:

— А мені й не треба довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.

— Та що ти кажеш?

— Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.

— Нарешті твої мрії здійснилися.

— Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.

Я ствердно кивнув:

— Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Ґраф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, вочевидь, володар цілої планети, нехай і малозаселеної… поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів — майбутніх наших підданих, — і за кілька років тут постануть нові міста й села… Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп’ютери. Але щоб…

— Боюся, Владе, — втрутилась у мої мрії Інна, — що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.

— Як це розуміти? — здивувався я. — Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?

Інна зітхнула:

— Річ не в тому, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика… Присядьмо.

Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поруч на траву. Я обійняв Інну і спитав:

— Так у чому ж річ?

— Коли я вдяглася, — стала розповідати вона, — Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі…

Картинки: новенький, у заводській упаковці, інженерний калькулятор. Тепер уже розпакований; Інна вмикає його — миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення — батарейки „потекли“. Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор — знову миготять індикатори, потім згасають. Знову „потекли“ батарейки…

— Може, зіпсуті? — припустив я.

— Ні, от поглянь…

Крупним планом одна з батарейок: дата випуску — кінець минулого року.

Далі: Інна втретє міняє батарейки — результат аналоґічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак „=“ і попередній калькулятор — результат такий самий.

Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки — стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік. Положення „сила струму“, послідовний ланцюг „батарейка — прилад — резистор 2 кОм“; стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік, попервах зашкалюючи за позначку „40 А“, поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на „нуль“ — батарейка „потекла“, резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки „=“ — результати такі самі. Купа зіпсутих батарейок та резисторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й питання…

— А ти правильно все робила?

— Звичайно! — обурилась Інна. — Я ж фізик як не як. Тепер дивись далі…

Наступні „картинки“: кілька магнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його магніти реагують з іншими магнітами цілком нормально — наразі все гаразд. Ланцюг „генератор — лампочка 5 В“: Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання…

— Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут…

Ланцюг „генератор — лампа 220 В, 300 Вт“: лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг „генератор — розімкнений рубильник“: Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку на бік, а „обравши“ напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.

Ось що робила Інна тим часом, як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.

— Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, хай йому грець, означає? Що цим світом керують інші закони природи?

Інна заперечно похитала головою:

— Не зовсім так. Поглянь довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, то й він був би інший, не такий, як земний світ. Сам поміркуй.

Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:

— Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких глобальних наслідків, що… далебі, й уявити важко.

— Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі самі, як і на Землі… В основному, — додала вона.

— А що значить твоє „в основному“? Та й, власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?

Інна знову зітхнула:

— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, однаково нічого не вийде. Яскравий приклад — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони „повстають“ проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.

— Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?

— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.

На якийсь час я замислився.

— А знаєш, — сказав нарешті, — в твоїх припущеннях є певна логіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої глобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища — рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються неозорі перспективи.

(Наступного дня і в першій же книзі, яку я взявся читати, знайшлося підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)

Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:

— Боюся, про комп’ютери годі й мріяти.

Інна ствердно кивнула.

— І все ж, — сказала вона, — мені подобається цей світ.

— Мені також, — погодився я й міцніше обняв її. — Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп’ютери… Ай! До дідька комп’ютери!

З цими словами я підібрав поділ її сукні й сунув руку під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, ніби давно чекала цього.

— Ага! — промовив я вдоволено. — Ти не надягла трусики.

— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.

— Ти просто диво! — захоплено сказав я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.

— Просто тут? — розгубилася вона.

— Просто тут, — підтвердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. — І негайно.

Інна зітхнула, проте не стала заперечувати, а за своїм звичаєм, розслабилась і цілком віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.

— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.

— Це погана ідея, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут невдале місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.

— У кого „у всіх“?

Інна кивнула в бік лісу:

— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.

Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.

— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити… Цікаво, кого це дідько несе?

Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було жіноче.

А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.

— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники…

Кінь форкнув.

— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Що тут сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.

— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!

— Авжеж я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.

— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка… Як ти почуваєшся?

— Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.

— У рідних краях, кажеш?

— Атож. Тут я народився і зріс. Тут я і жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку… До речі, Метр зараз удома?

— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!

— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш — усі ми смертні.

Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про Метрову смерть, однак Інна випередила мене:

— Леопольде („…А ти, Владе, помовч, у мене виник один здогад…“), скажи, як ти опинився в Києві?

— А хіба я не розповідав? Дивно… Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто…

— Це був Київ?

— Так, згодом я дізнався, що це місто називається Київ.

— Ну, а далі що?

Кіт… даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.

— Метр подивився мені в вічі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: „Тепер шукай собі нових господарів“… Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.

— Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.

— Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з’їхав… Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!… Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався… Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.

Інна ствердно кивнула:

— Так, котику, тепер я згадала.

„Що все це означає, дідько б мене вхопив?!“ — озвався я, геть збитий з пантелику.

„Здається, я розумію,“ — спроквола відповіла Інна.

„Ну!“

„Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками…“

— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота, — ти любив Метра?

Той здивовано втупився в неї.

— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р… Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив… До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?

— Ми, — відповів я.

— Ви? То це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.

— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?

— Ясна річ! А що тут такого?

Я з жалем похитав головою:

— Боюся, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.

— Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.

— Сідай, Владе, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі…нь.

— Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.

Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, а чи й справді я не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.

— Владе! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?

— Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, і повертаймося додому.

— Що?!

— Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?

— Ну… Певно, що так.

— То навіщо ці розмови? Вперед!

Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.

— Але ж на мені таке пишне вбрання… до того ж я без трусиків.

— Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!

Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав Інні:

— Це не має ніякого значення, адже на Лаурі жіноче сідло. Хочеш, підсаджу тебе?

Після секундних вагань Інна похитала головою:

— Ні, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.

Проте всі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама вмоститися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і хутенько приборкала Лауру, яка, бувши „новоспеченою“ лошицею, раз по раз брикалася з незвички.

Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі фортелі, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирніше, але бігала прудко й надзвичайно ґраційно. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була звичайнісінькою кицькою.

В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Я ніколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.

Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:

— Сподіваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котів?

— А як це робиться?

— Невже ти не знаєш замовляння?

— Якого?

— Що обертає коней на котів.

— Ні, не знаю.

— А Інна?

Подумки я звернувся до Інни й отримав заперечну відповідь.

— Ні, котику, Інна також не знає.

Леопольд забідкався:

— Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного замовляння?

— Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав діяти на мені нерви. — У нас це вийшло ненароком.

— Однаково ви винні, — не вгавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.

— Ну й будь, хай тобі… О-ой!

Зненацька кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням.

— Відпусти хвоста, недолюдку!

Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп’явся в мене сторожким поглядом.

— А казав, що не знаєш!

— А я й не знаю, — приголомшено мовив я.

Леопольд розгублено промуркотів:

— І справді, ніякого замовляння ти не казав. Дивина!

Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.

— Ти не дуже забився?

— Здається, ні, не дуже… Чи то пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.

— А Лаура? — обізвався Леопольд.

— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага… Спробую. — І подумки звелів їй: „Перетворися на кішку!“

Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно перекинулась на кішку.

„Але ж чудасія!“ — звернувся я до Інни. — „Ти помітила? Сідла пощезали!“

„Та що ти кажеш?!“ — На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, „рожевим“ сміхом. — „Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел…“ — Інна не стрималась і засміялася вголос.

Я теж зареготав:

— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.

— Точніше, — крізь сміх уточнила Інна, — стирається межа між природним і надприродним.

До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч… точніше — назустріч Леопольдові.

— Ти живий, Шако? — викрикував кіт. — Ти не помер?

— Звичайно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що було з тобою, де ти заподівся?

— Але Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.

— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. — Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!

— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, який завершує картину.

— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?

— Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам’ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, — суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомість Леопольда було закладено відповідну програму для здійснення переміщення. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам’ять. Тому, до речі, я й зупинила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про Метрову смерть. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.

— Умгу…

— І ще одне. Часом мене бентежила „радіотелевізійна“ вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр „записав“ у пам’ять кота серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Окрім знання мови, це давало Леопольдові мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.

— А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?

— Надзвичайну приязнь, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив… і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов — почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам’ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, наведених, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам’яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.

— Тобто змусив кота полюбити себе?

— Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так незрозуміло пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря — а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним двійником Шако.

— Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, фактично, не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?

— Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Мабуть, тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.

— Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Але залишається ще безліч нез’ясованих питань.

— І одне з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?

У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості зі спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змінилося…

*

Увесь наступний день з ранку до вечора ми провели в бібліотеці Кер-Маґні.

Це була простора і водночас затишна кімната, призначена як для зберігання книг, так і для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стін бібліотеки вишикувались високі, майже до стелі, книжкові шафи, вщерть заповнені томами у тиснених золотом шкіряних оправах. Більшість книжок були моноґрафії, підручники та довідники з маґічних наук; на кожній з них стояв гриф „Схвалено Інквізицією“. Ми вже й не здивувалися, що чудово розуміємо латину; після всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.

Утім, ніде правди діти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного поліґрафічного оформлення книжок з їхньою середньовічною латиною й такими назвами як, скажімо, „Повний перелік властивостей Соломонової печатки“ (двотомник), „Маґофізіолоґія василісків звичайних“, „Демони Максвела, або 73 способи зменшення ентропії замкнених та квазізамкнених систем“ (довідник) тощо. Частина книжок, судячи з їхніх назв — філософського та світоглядного змісту, були скріплені чарами, які не дозволяли нам розгорнути їх. Це дуже інтриґувало.

Після кількагодинних блукань бібліотекою ми врешті вибрали собі книжки: Інна, як дівчина практична, взяла підручник „Основи елементарної маґії“, а я, що тяжів до глобальних проблем, зупинив вибір на моноґрафії Мішеля дю Барі „Загальна структура Світового Кристалу“.

Відтак ми влаштувались у м’яких кріслах попід вікнами і ступили на тернистий шлях пізнання чарівного (в прямому розумінні цього слова) світу маґії. Книга Мішеля дю Барі поєднувала в собі ґрунтовність серйозної наукової праці та жваву манеру викладу й читалася, мов якийсь пригодницький роман. Час від часу я в загальних рисах ділився з Інною здобутою інформацією; вона ж здебільшого відмовчувалася, цілком заглиблена у вивчення „Основ маґії“.

Що вам сказати про Світовий Кристал — або, в дослівному перекладі з латини, Світовий Багатогранник?… Загалом, та примітивна аналоґія з кристалом, яку ви почули з вуст Шако, відповідає „приземленому“ рівню цієї історії, отож, не вдаючись у тонкощі, я обмежуся лише кількома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискіпливішого читача.

1) Кристал Світів — це зліченна (але нескінченна) множина замкнених многовидів у Світовому Континуумі (Безмежному Всесвіті), властивості котрого, як указано в моноґрафії, „ще маловивчені і навряд чи будуть вивчені в осяжному майбутньому“.

2) Деякі просторові характеристики Світового Кристалу викликають певні асоціації (і лише асоціації) зі стереометричним багатогранником. Звідси й терміни — Грані, Ребра, Основа.

3) Основа (Малий Всесвіт, одна з планет якого — Земля) цілком виправдовує свою назву. Вона злютовує Кристал, лише завдяки їй він зберігає свої цілість. Особливий статус Основи зумовлює її інертність, сталість і слабку мінливість порівняно з рештою Граней.

4) Кристал поділяє Світовий Континуум на два замкнені — Внутрішній та Зовнішній, інакше — Нижній Світ та Вишній Світ… І хоча я був готовий до всього, наступне відкриття шокувало мене.

— Інно! — покликав я.

— Га?

— А виявляється, птолемеївський ґеоцентризм мав під собою певний ґрунт.

— Ну?

— От поглянь: будь-який вектор, спрямований з Внутрішнього Континууму в Зовнішній, перетинає Основу або якусь Грань…

— Певна річ!

— Та це ще не все. Він неодмінно перетне її там, де розміщується центр маси Землі чи її аналоґа на Гранях.

— Оце так-так, — зацікавилась Інна. — Цей вектор ніби виходить з-під землі.

— Отож-то й воно. У словах Шако, що всередині Кристалу — пекло, тобто підземне царство, мабуть, є зерно істини.

— Гм… Схоже на те…

На цьому ми припинили обговорення, і я знову взявся до моноґрафії. Але на завершення наведу ще один факт, який, безумовно, зацікавить читача.

5) Кожна Грань — первинно замкнений світ. Існує, однак, спосіб просторового сполучення прилеглих Граней (за винятком Основи) в місцях їх дотику, тобто Ребрах, без порушення структури Кристалу — трактові шляхи. Уже прокладеним трактовим шляхом між світами може пройти будь-яка людина, незалежно від її здібностей до маґії. А ті люди, яким пощастило народитися з сильним чаклунським даром, могли обходитись і без трактових шляхів. Усього в книзі наводили сімнадцять різних способів переміщення матеріальних об’єктів між Гранями, найпростішим з яких був так званий Колодязь — точніше, Трансцедентний Колодязь, але перше слово вживалося лише в спеціалізованій літературі, та й то не завжди…

Тут я відклав убік „Загальну структуру“ і став гортати багатотомний „Методичний посібник з організації навчального процесу в школах командорств Інквізиції“. У пропонованій програмі Колодязь фігурував як „небажаний спосіб міжсвітового сполучення“ і викладачам рекомендувалося проводити для учнів лише короткі демонстраційні подорожі, а перші практичні заняття з самостійного проникнення на інші Грані значились там аж на п’ятому році навчання. Навіть попри те, що я та Інна — дорослі люди, однаково виходило, що мине якнайменше рік, перш ніж ми достатньою мірою розвинемо свої здібності і зможемо подорожувати між Гранями. А може, й не рік, а значно більше… Адже не виключено, що маґія — так само, як музика, малювання чи іноземні мови, — легше дається дітям, ніж дорослим…

— Якщо на Ланс-Оелі справді немає трактових шляхів, — сказала згодом Інна, — то кепські наші справи. Книжки книжками, проте я вважаю, що ризиковано навчатися без контролю з боку досвідченого фахівця. Та як нам його знайти?

— А міжпросторова телепатія? — запитав я.

— Ну-ну! — пирхнула Інна. — Як ти це уявляєш? — Вона кинула мені на коліна „Посібник з маґічних телекомунікацій“, що його якраз гортала. — Спершу прочитай, що пишуть розумні люди, а потім уже вирішуй, чи варто говорити такі дурниці. Встановлення зв’язку між людьми на різних Гранях — дуже складна процедура навіть для досвідчених чаклунів. До того ж треба особисто знати людину, яку викликаєш, а також знати, на якій саме Грані вона наразі перебуває.

— А хіба ти не знайома з реґентом?

— Знайома, — відповіла вона. — Проте не знаю його ментальних характеристик. А саме це я мала на увазі, кажучи про особисте знайомство.

— Гм… Тоді можна спробувати надсилати виклики навмання. Може, на когось і натрапимо.

Інна похитала головою:

— Імовірність успіху таких пошуків навмання ще менша за ймовірність того, що генератор випадкових чисел видасть тобі зашифрований текст Біблії. Ти ж це чудово розумієш.

Я це розумів, а питав лише з надією, що Інні спаде на думку якийсь оригінальний вихід…

Вже надвечір того дня я знав досить, аби скористатись узагальненим атласом зоряного неба та спеціальними розрахунковими таблицями для визначення координат нашої Грані. У „Реєстрі населених світів“ Грань Ланс-Оелі не згадувалася, але я припускав, що вона фігурує там під іншою назвою або ж просто позначена комбінацією латинських літер та арабських цифр, як багато інших малонаселених Граней.

Настала ніч. Ми з Інною піднялися на верхню терасу будинку. В чистому безхмарному небі ясно сяяли зорі, сплітаючись у знайомі з дитинства рідні земні сузір’я… зимові сузір’я!

З хвилину я мовчки вдивлявся в небо, потім сказав:

— Боюсь, обчислення тут зайві.

— Що це значить? — здивувалась Інна. — Поясни.

— Котра зараз година? — спитав я.

Вона глянула на годинник, що вказував астрономічний час на нашій довготі.

— Близько одинадцятої. Точніше, 22:48. А що?

— А от що! — сказав я і вже подумки продовжив: „Оце варіант узагальненого атласу неба для Землі (образ кулі з віссю та яскравими точками на ній, що позначали зорі), ось видима нам ділянка (я обвів її червоним контуром).

Інна кинула швидкий погляд у небо над нами.

„Гм… Схоже.“

„Не схоже, а цілком сходиться. Придивись уважніше.“

„Точно! Але ж ми не на Землі…“

„Звісно, ні. Цієї миті зоряне небо Землі на нашій широті й на тій довготі, що відповідає нашому астрономічному часу, має такий вигляд…“ (залишаючи на місці червоний контур, я повернув кулю з зображенням зірок рівно на 180 градусів довкола осі). „А це значить…“

„Що ми на Контр-Основі,“ — здогадалась Інна.

— Атож, — ствердив я вголос. — На Грані, що разом з Землею розміщена на головній осі симетрії Кристалу…

Майже бігцем ми повернулися до бібліотеки і знайшли в „Реєстрі“ коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвіяла наші останні надії. Декретом Інквізиції від 678 року було заборонено прокладати трактові шляхи на Контр-Основу, всі тодішні тракти негайно знищили, а її мешканців переселили на інші Грані. Такі рішучі заходи умотивовували тим, що порушення первісної непроникненості Ребер Контр-Основи негативно відбивається на стійкості Світового Кристалу. Щоправда, як зазначалося далі, сучасна наука довела безпідставність такого твердження, проте формально вищезгаданий декрет не скасовано й досі.

— Видно, Метр полюбляв анаграми, — зауважив я. — Ми тугодуми, Інночко. „Світ“ у коруальській мові позначається словами „monde“ та „lans“, останнє — у значенні: „край“, „країна“, „земля“; а також суфіксами „–onel“, „–anel“. Ланс-Оелі, країна Оелі, видається якоюсь абракадаброю, проте… — подумки я переставив літери у слові Lans-Oelі так, щоб утворилося „іsolanel“. — Виходить „ізоланел“, тобто ізольований, замкнений світ.

— Отже, — похмуро резюмувала Інна, — ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер бачу, нам і справді доведеться навчатися маґії самостійно. Єдина надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрягнемо тут надовго.

Я зажурено зітхнув:

— Бідолашні батьки — вони зіб’ються з ніг, розшукуючи нас.

Інна й собі зітхнула:

— А що ми можемо вдіяти? Ми ж геть безпорадні…