Усі Грані Світу

Розділ 17

Ми залишили цю негостинну Грань на світанку. Щоб уникнути тісняви в Колодязі й зіткнень при виході з нього, вирішили провести евакуацію в чотири етапи. Спершу відправили всіх загорянських коней — пунктом їхнього призначення було пасовисько неподалік Кер-Маґні. Далі пішов фургон з усіма речами — він мав з’явитися біля брами садиби. Третя група складалася з шістьох Штепанових підлеглих, яких ми спрямували на галявину за будинком. А вже потім настала наша черга.

Після кожного відкриття Колодязя доводилося робити перерву на чверть години, щоб дати Леопольдові відпочити. Сам кіт навіть не здогадувався, яку важливу частину роботи виконує. Ми обачно приховали це від нього, бо інакше б він узагалі розбундючився і ще, чого доброго, спробував сам, свідомо вдатися до чарів. Тому Інна просто сказала йому, що нам потрібен надійний помічник, який зможе підстрахувати нас. Леопольд серйозно поставився до своєї ролі й у відповідальні моменти не вередував, зате в перервах давав собі волю, нарікав і скаржився, що наші „коники“, як він це називав, стомлюють його. Утім, ми з Інною втомлювалися ще дужче, бо саме від нас кіт отримував енергію, необхідну для відкриття Колодязя.

На той час, коли відбули загоряни, Сандра вже заснула. Ми не могли накласти на дівчину сонні чари, поки на ній був перстень, але й не ризикували знімати його, поки вона перебувала при тямі. На щастя, Сандра знала простий рецепт сонного зілля, котре, як майже всі ліки на Гранях виготовлялося маґічним способом, але в готовому вигляді діяло без будь-якої маґії — воно містило снодійну речовину, схожу на земний діазепам.

Керуючись Сандриними підказками, Інна успішно приготувала це зілля, Сандра випила його перед початком евакуації коней, а вже через півгодини, попри сильне хвилювання, її здолав сон. Тільки тоді ми зняли з її пальця перстень і, вдавшись до маґії, додатково зміцнили сон. А накладати поверх сонних ще й паралізувальні чари визнали недоцільним.

Тим часом Штепан зібрав наших котів і всадовив їх у кошик зі встеленим травою дном. Треба сказати, що ми з Інною довго вагалися, як учинити з Ґітою, що належала чорному чаклунові; в моїй голові навіть промайнула була думка залишити її тут, на безлюдній Грані, проте мені забракло жорстокості запропонувати цей варіант. Сандра ж нас запевняла, що нема жодних підстав непокоїтися, бо Ґіта є справжнім, не фальшивим перевертнем, а отже, попри свою службу Сідхові, не може бути пов’язаною з темними силами. Зрештою ми звернулися за порадою до Леопольда, а той, вже знаючи все про Сідха, повівся як справжній джентльмен: він заявив, що Ґіта гарна кицька, і взяв її під свою особисту відповідальність.

Переконавшись, що нічого не забули, ми з Інною всадовили сплячу Сандру між нами й міцно обняли її, щоб вона не загубилася в дорозі, а Штепан влаштувався поруч з моєю дружиною й поклав собі на коліна кошик з котами. Поки Інна керувала діями Леопольда, я в найменших деталях уявляв вітальню наших покоїв у Кер-Маґні, а мій чаклунський дар слухняно вплітав у тканину чарів просторові характеристики Грані Ланс-Оелі і тієї точки на ній, що відповідала розташуванню вітальні на другому поверсі ґрафської резиденції.

Коли нас нарешті затягло в Колодязь, я втретє пережив усі неприємні відчуття, якими супроводжувався цей спосіб міжпросторового переміщення. Всіма силами намагався не знепритомніти, але ми летіли надто довго, нас оточувала мертва тиша, очі застеляв суцільний морок, а тіло аж до самих кісток проймав крижаний холод. Час ішов нестерпно повільно, темрява й безголосся заколисували мене, холодна порожнеча Колодязя виснажувала мої сили — тож невдовзі я не те що знепритомнів, а просто міцно заснув…

*

Прокинувшись, я виявив, що лежу на підлозі посеред великої зали з високою багатосклепінною стелею, кожне склепіння якої підтримували широкі ґотичні колони.

Я підвівся, спершись на лікті, й озирнувся довкола. Зала була не просто велика, а величезна. Стін я не бачив — якщо вони й були, то губилися десь удалині за лісом колон. Підлогу було викладено червоними та чорними мармуровими плитами, що чергувались як на шахівниці. Праворуч від мене на підлозі лежала Сандра, за нею — Інна, а ще далі повільно підводився Штепан. Кошика з котами ніде не було.

— Я геть не таким уявляв собі Кер-Маґні, — промовив Штепан із сумнівом у голосі. — Чудернацьке якесь місце…

Поруч заворушилася Сандра. Інна позіхнула, розплющила очі й здивовано втупилась у стелю.

— Де ми, Владе? Що з нами?…

Щойно в моїй голові майнув здогад про пастку, я негайно видобув з кишені перстень Бодуена й надів його на Сандрин палець.

Це остаточно привело дівчину до тями. Її повіки розтулилися, погляд невпевнено сфокусувався на мені.

— Вже все, Владиславе? — запитала вона. — Ми прибули?

Тим часом Інна підвелася, сіла, підібгавши під себе ноги, і заперечно похитала головою:

— Ні, це не Кер-Маґні. І не не думаю, що на Ланс-Оелі є таке місце.

Сандра злякано роззирнулася.

— Де ж ми тоді?

— Не знаю, Сандро… Я ти почуваєшся? Не чуєш наказів?

— Ні, не чую. — Вона помовчала. — Ви думаєте, це я…

— Я так не думаю, — відповів я і не збрехав. Я справді не думав, що це сталося через неї. — Схоже, ми з Інною помилилися при відкритті Колодязя. Чи хтось зміг вплинути на наше переміщення і спрямував нас сюди.

— Це неможливо, — запевнила нас Сандра. — Це суперечить усьому, що я знаю про Колодязь.

— Проте це сталося, — похмуро мовила Інна. — І сталося не лише це. Я не відчуваю присутності сил. Моя маґія не працює.

— Моя теж, — сказав я.

— Не розумію, — озвався Штепан. — Що з моїми очима?

— А що з вашими очима? — запитала Інна.

— Кольори стають то яскравіші, то блідніші. Ніби вві сні.

Ніби вві сні… Я не встиг додумати цю думку до кінця, коли Інна швидко заговорила до Сандри:

— Ану, який на мені одяг?

Сандра поглянула на неї і здивовано зойкнула:

— Що це? Ти ж була в сукні… а тепер — у штанях та кофтині!

— Та ні, — заперечив Штепан. — Пані й зараз у сукні. Бузковій.

Інна полегшено зітхнула і витерла долонею чоло.

— Все ясно. Щойно я захотіла, щоб Сандра, і лише вона одна, побачила мене в іншому вбранні. Так усе й сталося.

— То це сон?

— Ну, радше колективна ґалюцинація. Ми спимо в Колодязі й бачимо… — вона невизначено махнула рукою, — …всю цю маячню.

— На заняттях нас попереджали про можливі ґалюцинації в Колодязі. Проте я не думала, що вони можуть бути такими переконливими.

Штепан ущипнув себе за руку.

— Я відчуваю біль.

— Звичайно, відчуваєте, — сказала Інна. — Ви мусите її відчути, коли вщипнули себе. Наяву больовий центр вашого мозку реагує на сигнали периферійної нервової системи, а вві сні виконує команди підсвідомості. Ваш біль від уявного щипка — результат самонавіювання.

— Твоя догадливість робить тобі честь, — зненацька почули ми глибокий і розкотистий голос, який долинав до нас то з одного боку, то з іншого, а то й з усіх боків одразу. — Правду кажучи, я розраховував, що ви довше панікуватимете, поки збагнете, в чім річ. Ти дуже кмітлива, Інґо.

Від перших же звуків чужого голосу ми миттю схопилися на ноги і стали озиратись у пошуках непрошеного гостя нашого колективного сну. За звичкою я спробував удатися до захисних чарів, проте моя маґія й далі не працювала. А от Штепанові вдалося переконати себе і нас, що в нього в руках срібний меч. На вигляд це було досить ефектно, але я дуже сумнівався, що уявний меч спроможний завдати комусь реальної шкоди. А втім, хтозна — часом і уявна рана може виявитися такою ж смертельною, як справжня. Якщо, звісно, вчасно не прокинутися…

Коли голос замовк і в залі знову запала тиша, Інна глибоко вдихнула й рішуче промовила:

— Хай ти хто, негайно виходь. Не смій ховатися!

— Я й не збираюсь, — пролунала відповідь, і з-за найближчої виступив широкоплечий чоловік у просторих криваво-червоних шатах, що спадали аж до самої підлоги.

Він мав чорне волосся, темні очі й смагляву оливкову шкіру. Риси його гладко виголеного, загостреного донизу обличчя викликали в мене асоціації з давньоєгипетськими статуями та фресками. На свій манер він був досить красивий, але від його вроди віяло могильним холодом. А коли його погляд на секунду затримався на мені, я відчув, як мене проймає дрож. Його очі були, як дві чорні діри, в їхньому погляді не було життя, в них не було нічого людського, там була сама лише порожнеча…

— Ну от, нарешті ми зустрілися, Інґо, — промовив незнайомець, пильно дивлячись на мою дружину. Інна витримала його погляд і очей не відвела; тільки я один розумів, який неймовірних зусиль їй це коштувало.

— Ти знаєш, хто я? — запитала вона.

— Певна річ, знаю. Адже ти була призначена мені задовго до твого народження. Але той, кого ви називаєте Метром, підло викрав тебе, підмінивши мертвонародженим дитям. До свого сорому, мушу визнати, що я піддався на цей нехитрий обман. Майже двадцять років вважав тебе мертвою, поки ти не виказала себе під час Прориву на Аґрісі.

— Боже мій!… — вражено прошепотіла Сандра. — Отже, це правда. Я не помилилася…

Я хотів запитати в неї, щодо чого вона не помилилася, проте не встиг. Інна вже поставила наступне питання:

— Ти диявол?

Він посміхнувся — певніше, розтягнув губи у віддаленій подобі справжньої посмішки.

— Майже вгадала. Я один з тих, кого невігласи вважають єдиною істотою і називають дияволом. Моє ім’я Веліал, може, ви чули.

— Ще б не чути, — промимрив я, ледве стримуючи нервове тремтіння.

Сандра міцно стисла мою руку. Її долоня була дуже холодною, майже крижаною.

— Той самий… — нажахано мовила вона. — Один з п’яти вищих маґів, що служили темним силам.

Сандра говорила тихо, проте Веліал розчув її слова.

— Атож, — ствердно кивнув він. — Тільки нас було не п’ятеро, а набагато більше. І ми вже давно не слуги, ми самі собі пани, рівні серед рівних нам Князів Нижнього Світу. Ще нас називають Володарями Пітьми та Господарями Потойбіччя, ми приймаємо й ці титули.

Тут у розмову втрутився Штепан. Він хоробро виступив уперед, тримаючи перед собою меч, як розп’яття, і громовим голосом проказав:

— Щезни, нечистий! В ім’я Отця, Сина та Святого Духу. Амінь!

Нечистий не щезнув, зате зник сам Штепан. Ніби в повітрі розчинився. Оце щойно стояв на цьому місці, простягнувши вперед руку з мечем, а наступної миті його вже не було.

— З ним нічого не сталося, — мовила Інна без особливої впевненості, швидше з надією. — Він просто пішов з цього кошмару. Не міг далі його витримувати.

— Можете піти за ним, — сказав Веліал, чим фактично підтвердив її здогад. — Але я певен: зараз ви не підете. Ви надто допитливі, щоб піти, не поговоривши зі мною, не спробувавши з’ясувати, що відбувається.

— Ми й так знаємо, що відбувається, — сказала моя дружина. — Ти намагався заманити нас у пастку, зробити своїми рабами, проте твій задум не вдався. Ти зазнав поразки.

— Не поразки, а невдачі, — уточнив він. — Лише невдачі. Я програв перший бій за ваші душі, але остаточна перемога буде за мною. І я зовсім не збираюся перетворювати вас на рабів, щодо цього ви помиляєтеся. Ви з вашою могутністю народжені бути не рабами, а господарями. Навіть Господарями — з великої літери. Якщо ви зробите правильний вибір, то здобудете безмежну владу над людьми в своєму земному житті, а після смерті станете одними з нас, Князів Нижнього Світу, рівними серед рівних.

— Твої сподівання даремні, Веліале, — промовила Інна. — Владою ти нас не спокусиш. Ми не з тих безпринципних владолюбців, з якими ти звик мати справу. Ми хочемо просто жити, як живуть інші люди.

— Просто жити у вас не вийде, бо ви не просто люди, яких на світі незчисленні мільярди. Ви в будь-якому разі приречені на владу, і вам від неї не відкараскатися.

— Проте влада буває різна, — зауважив я. — Нас аж ніяк не влаштовує та влада, яку пропонуєш ти.

Веліал перевів погляд на мене. Його бездонні очі, здавалося, висмоктували з мене життєве тепло. Я відразу почав мерзнути і ледве стримувався, щоб не застрибати в марній спробі зігрітися.

— І що ж вас не влаштовує в моїй пропозиції? Тільки не треба порожніх слів про Добро і Зло, Світло й Пітьму, все це дурниці. Забудьте про загальне благо, його не існує. Є лише благо конкретних людей, у даному разі — ваше благо. Я пропоную вам довге земне життя, хіба це не благо для вас? Хіба ви не хочете прожити на Гранях дві, три, чотири тисячі років, замість жалюгідних ста п’ятдесяти — двохсот, що відпущені вищим маґам?

— Може, й хочемо, — сказала Інна. — Але нам не потрібне довге життя під чужу диктовку.

Веліал знову розтяг вуста в пародії на посмішку. Видовище було моторошне й огидне.

— А коротке життя під диктовку вас влаштовує? Якщо ви думаєте, що зараз живете за власною волею, то глибоко помиляєтеся. Від самого народження вами невидимо керували, все ваше життя було розписане наперед, навіть ваша поява на Аґрісі була запланована задовго до того, як ви зробили свої перші кроки. Ви ніколи не знали, що таке вільна воля; ваша свобода була цілковитою ілюзією. Вас забрали в рідних батьків і віддали до рук чужих людей, вам навіть не дозволили самим обрати собі пару — ваше знайомство, ваше кохання і ваш шлюб були ретельно прораховані Метром, цим великим комбінатором людських доль.

— На це нам гріх скаржитися, — вперто відповів я, хоча Веліалові слова, мушу визнати, справили на мене неабияке враження. — Ми з Інною щасливі, що зустріли одне одного. І для нас нітрохи не важить, що наше знайомство було підлаштовано. Та й названих батьків Метр обрав для нас чудових — найкращих, які лишень можуть бути.

— А як тоді ваша вільна воля?

— Ми боротимемося за неї. Більше не станемо танцювати під чиюсь дудку. А ти пропонуєш нам замість однієї неволі іншу, ще гіршу. Ми вже мали справу з твоїми слугами. Ми бачили, на що перетворила їх ця служба.

— Не сперечайтеся з ним, Владиславе, Інно, — втрутилася Сандра. — Ви йому нічого не доведете, лише самі заплутаєтеся. Розмовляти з дияволом — губити свою душу.

Веліал подивився на неї. На відміну від нас, Сандра не стала вдавати з себе незламного борця, а тут-таки опустила погляд і ближче присунулася до мене в пошуках захисту. Інні це геть не сподобалося.

— А з тобою, праведнице, я матиму окрему розмову, — лиховісно пообіцяв він. — Не зараз, а згодом, коли потрапиш до мене. Я вже приготував для тебе тепленьке місце в своїх володіннях. І не сподівайся, що подарую тобі твоє відступництво.

Сандра затремтіла, як осиковий лист, і нишком доторкнулася до персня Бодуена на своєму пальці. Як і все довкола, він був лише ілюзією, породженою нашою уявою, однак його присутність, хай і уявна, давала їй таке ж ілюзорне відчуття захищеності.

Завваживши Сандрин рух, Веліал похитав головою:

— Перстень тебе не врятує. Я міг би забрати тебе просто зараз, але не стану цього робити. Ти проживеш простою смертною весь належний тобі термін; років через двадцять Владислав уже й не гляне в твій бік, а ще за двадцять років ти сама не захочеш дивитися на себе в дзеркало. Та спершу ти ще раз прислужишся мені — народиш для мене слугу. Дитя, яке ти носиш під серцем, було зачате за моїм наказом, і воно належатиме мені. Жодні хитрощі цьому не завадять. Цього разу призначення здійсниться.

Сандра схлипнула й пригорнулася до мене, сховавши обличчя на моїх грудях. Приголомшений почутим, я обійняв дівчину й винувато подивився на Інну. Вона міцно стисла губи, її лице зблідло, а в погляді застиг невимовний біль…

— Бачу, Владиславе, — озвався Веліал після короткої паузи, — ти маєш великі проблеми зі своїми жінками. А з моєю допомогою ти б легко владнав їх. І тобі, Інґо, я б допоміг.

— Обійдемося, — жорстко відрізала Інна. — Ми й самі владнаємо свої проблеми.

— Воля ваша. Та якщо заплутаєтеся, звертайтесь до мене. Буду радий допомогти. — Веліал підвів праву руку й ляснув пальцями. — А тепер я надаю слово іншим. Гадаю, знайомити вас немає потреби.

За його сигналом із-за тієї ж колони вийшло двоє людей. Перший був Сідх у своєму звичайному вбранні з червоного та синього шовку і з зеленим тюрбаном на голові. У другому я з жахом упізнав Женеса — тільки він, як і Сідх, мав набагато молодший вигляд, а замість чорної сутани з каптуром на ньому були довгі криваво-червоні шати — у вбранні він явно мавпував свого господаря. Очі обох чорних чаклунів були такі ж порожні й неживі, як і Веліалові, але я спокійно витримував їхній погляд.

Сандра підвела голову, щоб поглянути, хто до нас завітав, а побачивши Сідха та Женеса, знову притислася обличчям до моїх грудей. Інна підступила до мене впритул; вільною рукою я обняв її гнучку талію. Мабуть, збоку це виглядало кумедно — чоловік, що обіймає дружину та коханку, — але наразі я про це не думав.

Переді мною стояло двоє людей, яких я вбив. Вони цілком заслужили на смерть, я вбив їх, захищаючи себе та своїх близьких, і, якби знадобилось, убив би їх знову. Я не почував з цього приводу ні найменших докорів сумління, проте мені було моторошно дивитися в порожні, неживі очі своїх жертв. Подейкують, що вбиті — винні чи невинні, без різниці, — час від часу приходять до своїх убивць уві сні, щоб ті не забували про скоєне. Як видно, і мене це не оминуло. До того ж, я бачив не простий сон, а сон наяву…

— Ну що ж, — промовив Сідх, зберігаючи на обличчі безстрасний вираз. — От ми й знову зустрілися.

Женес мовчав і лише свердлив мене поглядом.

— І що накажете робити, стрибати на радощах? — уїдливо спиталася Інна. — Ми вас не кликали. Нам немає про що з вами говорити.

— А от мені є що сказати вам, — незворушно відповів Сідх. — Я хотів довше служити на Гранях моєму Господареві, — він повернувся до Веліала й низько вклонився йому, — там я залишив чимало незавершених справ. Ви дочасно перервали мою земну місію і не дозволили мені заслужити те місце в Потойбіччі, якого я, поза сумнівом, був гідний. Проте я не тримаю на вас зла. Я…

— Ти звернувся не за адресою, — урвала його Інна. — Всі претензії висувай своєму господареві. Якщо хто й винен, що твоя блискуча кар’єра не вдалася, то це він. Ти став небіжчиком тієї самої миті, коли за його наказом здійснив „чорний стрибок“ під купол, щоб убити Сандру.

— Я не тримаю на вас зла, — вів далі Сідх, геть-чисто проіґнорувавши її слова. — Пішовши з земного життя, я не припинив свого існування як окремої особистості. Я залишаюсь Віштванатаном Сідхом і в Нижньому Світі. Господар милостивий і справедливий, — знову низький уклін Веліалові, — він зважив на моє щире завзяття, оцінив мої таланти і надав мені змогу вислужитися вже тут, при його особі.

— А я служив на Гранях довго, — як за командою, озвався Женес. — Довше, ніж будь-який інший слуга мого пана; довше, ніж слуги інших Князів. Нагородою за мою довгу й вірну службу стало те місце, що його я посів у Потойбіччі. Високе місце — вище від мене стоять лише Господарі. Я зберіг свою індивідуальність і залишився Женесом де Фарамоном. Нижній Світ не примушує своїх підданих зректися власного „Я“, тут ми лишаємося тими, ким були за земного життя. Смерть для нас — просто перехід до іншого, досконалішого світу, до нового, нескінченного життя.

— Тепер бачите, від чого ви відмовляєтеся? — сказав Веліал. — Ви відкидаєте вічне життя задля облудних і наскрізь гнилих ідеалів. Ви твердите про свободу волі та право вибору, а самі чіпляєтеся за два сторіччя рабського існування в цілковитій залежності від так званих сил Світла й Добра. А я ж пропоную вам шанс увійти у Вічність людьми, а не безтілесними привидами, позбавленими власної індивідуальності.

— А чи людьми? — з сумнівом мовила Інна. — Щось я не бачу перед нами людей. Хіба це — вона вказала на Сідха та Женеса, — люди? Хіба сам ти людина?

Сандра благально прошепотіла:

— Прошу, не сперечайтеся з ним.

Веліал почав був щось говорити, але запнувся на півслові. Сідх та Женес здригнулися й одночасно повернули голови вправо. Ми подивилися в той же бік.

День відкритих дверей у нашому сні наяву тривав. Неподалік виникло золоте сяйво, з якого вийшли три примарні людські постаті в довгих блакитних туніках. Крізь них легко проглядалися обриси зали, та разом з тим вони були досить чіткі, щоб я міг роздивитися їхні обличчя.

Я впізнав усіх трьох — і високого темноволосого чоловіка, і його юних супутників, підлітків чотирнадцяти й шістнадцяти років з хвилястим білявим волоссям. Це були…

— Дядечко Рівал! — вигукнула Сандра, швидко відсторонившись від мене.

Привид Рівала де Каердена тепло всміхнувся їй.

— Вітаю, Сандро, — сказав він. — Не бійся, дівчинко, тепер я з тобою і не дозволю тебе скривдити.

На Веліаловім обличчі вперше промайнуло щось людське — гнів.

— Нікчеми! — прогримів звідусіль його голос. — Хто дозволив вам втручатися? Як ви сміли з’явитися тут?

— Сміли, бо мали право, — спокійно відповів Рівал. — Ти сам відкрив нам шлях, коли дозволив мертвим зустрітися з живими. Чи ти гадав, що Вишні про це не довідаються? — За помахом його руки Сідх з Женесом щезли. — І ти забирайся геть, Веліале. Твій час скінчився.

— Не тобі відмірювати мій час, — пихато заперечив Веліал. — Я піду, коли сам захочу. Ти тут не господар.

— Як і ти. Господарі тут вони. — Рівал кивнув у наш бік. — І лише їм вирішувати, хто має залишитися. — Він замовк і значуще подивився на нас, чекаючи нашого рішення.

— Забирайся, Веліале, — сказала Інна. — Нам більше немає про що говорити.

— Гаразд, — з величним виглядом кивнув той. — Не нав’язуватиму вам свого товариства, це нижче моєї гідності. Але моя пропозиція залишається чинною. Затямте, що я вам скажу: рано чи пізно настане той день, коли Добро здаватиметься вам гіршим за найлихіше зло, а Світло — похмурішим від найкромішнішої пітьми. Повірте, це неминуче. І якщо вам стане несила терпіти, покличте мене — я негайно прийду вам на допомогу.

З цими словами Веліал скинув над головою руки і розчинився в клубах ядучо-зеленого диму.

Рівал знову махнув рукою, розвіявши дим, і рушив до нас. Юнаки не відставали від нього ні на крок. Вони не зводили з Інни очей, їхні обличчя виражали якийсь неземний спокій, а на вустах грали лагідні усмішки. Погляди в обох, як і в Рівала, були не від світу цього, але в них не відчувалося ні моторошної порожнечі, як у Сідха й Женеса, ні пронизливого холоду, як у Метра; вони промінилися ніжністю та теплом. Мені просто не вірилося, що зовсім недавно ці чисті й невинні душі були в’язнями темних сил.

Старший з них, Сіґурд, був схожий на свого батька — мав такі ж крупні риси обличчя, таке ж вольове підборіддя, такі ж смарагдові очі й рудувате волосся. Менший, Ґійом, певно, вдався в матір. Синьоокий, з волоссям кольору стиглої пшениці, він був по-дівочому вродливий і чимось нагадував… авжеж — свою старшу сестру! Не дарма Рівал де Каерден так витріщався на Інну під час нашої першої зустрічі. Герцоґ також помітив цю схожість, щоправда, не відразу, а згодом, коли трохи оговтався після штурму замку і уважніше придивився до Інни. Відтоді він так і пас її очима, а в його погляді раз по раз з’являлося німе питання вкупі з боязкою надією на диво. Тепер я знав, щó це було за питання; знав, на яке диво сподівався герцоґ; і знав, що диво сталося…

— Передовсім, я хочу вибачитися перед тобою, Інґо, — промовив Рівал, зупинившись за два кроки від нас. — Тобі вже відомо, за що.

— Так, відомо, — кивнула моя дружина. — Я здогадалася. За Метровим наказом ви підмінили мене при народженні.

— Це було необхідно, Інґо. Сподіваюсь, ти розумієш.

— Розумію, — без особливої впевненості відповіла Інна і ніяково глянула на Сіґурда з Ґійомом, які за життя мали слабенький чаклунський дар, а тому Метр кинув їх напризволяще. Проте, керуючись принципом „після бійки кулаками не махають“, вона не стала розвивати цю тему, а запитала про інше: — До речі, чому я Інґа? З Владиславом усе зрозуміло, його всиновили у двомісячному віці. А хіба мені встигли дати ім’я?

— Твоє ім’я було відоме ще до того, як ти народилася. В сім’ї герцоґів Бокерських старших дочок заведено називати на честь батькової матері. Цієї традиції додержуються вже багато сторіч, і Метр не хотів порушувати її. За законами і звичаями твоєї батьківщини тебе звати Інґа Аліабела де Бресі.

— А що зі мною? — втрутився я. — Ви знаєте про моє походження?

— Знаю, — відповів Рівал. — Але нічого сказати не можу. Даруй.

Я з прикрістю зітхнув. Ще ставлячи своє запитання, я чомусь був певен, що почую саме таку відповідь.

— А проте, — тим часом продовжував де Каерден, — мені наказано дещо передати тобі. — Тієї ж миті в його руках невідь звідки з’явився меч у скромних, майже без прикрас, піхвах. На відміну від примарного Рівала, меч здавався цілком матеріальним і реальним. — Візьми його, він твій.

Я простяг був до нього руки, але в нерішучості зупинився.

— Це ж… Якщо не помиляюся, це меч верховного короля. В Кер-Маґні я бачив такий самий.

Рівал ствердно кивнув:

— Так, це він. У Кер-Маґні ти бачив його фізичну оболонку, а зараз перед тобою його внутрішня сутність.

Я з сумнівом поглянув на цю „внутрішню сутність“.

— Ну, не знаю… Коли спробував узяти фізичну оболонку, вона мене боляче вжалила…

— Бо ти не володів її сутністю, — пояснив Ґійом. Голос у нього був такий же дівочий, як і зовнішність.

— Візьми, не бійся, — додав Сіґурд октави на дві нижче.

Я взяв меча, уникаючи торкатися Рівалових рук, бо анітрохи не хотів перевіряти, наскільки він безтілесний. Зате меч виявився найсправжнісіньким — звичайно, з поправкою на те, що все відбувалося вві сні. Під пальцями я відчував шорстку шкіру і холод металу на ефесі. Висунувши на кілька сантиметрів лезо, я переконався, що воно не срібне, а сталеве.

— Тільки не до кінця, — попередив мене Рівал. — Ніколи не виймай цього меча цілком, якщо не маєш наміру битися ним.

— Гаразд, запам’ятаю, — сказав я, повернувши лезо в піхви.

Інна простягла руку й невпевнено доторкнулася до руків’я. Меч її не вжалив.

— Він так само твій, як і Владиславів, — сказав Ґійом.

Вона подивилася на братів.

— Як вам там… ведеться? — Сказати „живеться“ в неї язик не повернувся.

— Дякую, добре, — відповів Сіґурд. — Ми не пам’ятаємо, що було з нами останні три роки. Ми знаємо, але не пам’ятаємо. Це різні речі.

— Атож, розумію…

— Проте ми пам’ятаємо, як ви з Владиславом звільнили нас, — продовжував старший з моїх швагерів. — Женес прирік наші душі на вічне прокляття, і якби не ви, так би й було. Тому ми в боргу перед вами.

Збентежена Інна хотіла пояснити, що нашої заслуги в цьому немає, що їхнє звільнення сталося само по собі, лише за нашого пасивного сприяння, але Ґійом випередив її:

— Утім, сестро, ми прийшли не тільки для того, щоб подякувати за наш порятунок. Маємо до тебе одне прохання.

— Нам відомо, — підхопив Сіґурд, — що Метр знайшов тобі чудових названих батьків. Ми знаємо, що ти любиш їх. Але ти — єдине, що лишилося в нашого батька на цім світі; тільки ти зможеш повернути йому сенс життя. Ми дуже сподіваємося, що в твоєму серці знайдеться місце і для нього.

В Інниних очах заблищали сльози.

— Так… Звичайно, знайдеться…

— Що ж, тоді все, — озвався Рівал де Каерден. — Нам час іти, бо ви вже наближаєтеся до Ланс-Оелі. Ваш шлях лише починається, але ми не маємо права давати вам поради та вказівки. Ви мусите самі знайти свою мету й обрати правильну дорогу до неї. І вам це до снаги, я певен.

Я збагнув, що зараз вони зникнуть. А в мене було так багато запитань до них…

— Скажіть, — квапливо мовив я, — це правда, що у Вишньому Світі люди… душі втрачають свою індивідуальність?

— І так, і ні. Світ влаштовано набагато складніше, ніж вам зобразив Веліал. Це все, що я можу сказати.

— А Бог є? — наважився спитати я.

Рівал всміхнувся.

— Відкрию тобі велику таємницю, Владиславе, — сказав він, уже розчиняючись у золотому сяйві. — Ти і є Бог. Я також Бог. І Інґа з Сандрою. І Сіґурд з Ґійомом. Кожна людина — Бог.

Тоді я думав, що він висловився фігурально і таким чином ухилився від прямої відповіді. І тільки згодом я зрозумів, що помилявся…

Та це було згодом.