Усі Грані Світу

Розділ 12

У другій половині дня, коли сонце проминуло зеніт і вже стало на вечірній пруг, із Шато-Бокер виїхав загін, до якого входили ми з Інною, Сідх і Сандра та загірські воїни на чолі зі Штепаном. Десятеро з нас були верхи, а Йожеф, менший Штепанів брат, який ще не повністю видужав від поранення, керував фургоном, де було складено наші особисті речі, продовольчі припаси й різне дорожнє спорядження. До місця переходу на інші Грані нас супроводжував герцоґ з кількома своїми людьми.

За Сідховими розрахунками, наша подорож до Вічного Міста мала тривати близько шести тижнів. Він сказав, що за бажання час у дорозі можна скоротити до одного місяця, проте не радив у нашому теперішньому стані надміру навантажувати себе, проводячи в сідлі по дванадцять — чотирнадцять годин на добу. Ми з Інною визнали слушність його слів, справедливо розваживши, що два зайві тижні нічого не змінять, а тривалі щоденні переходи навряд чи сприятимуть швидкому відновленню нашої маґічної сили.

Поспіхом готуючись до від’їзду, ми геть забули поцікавитись, яким способом перетинатимемо Грані. Лише перед самим відбуттям Інна звернулася з цим питанням до Сандри.

— Трактовою Рівниною, а як іще, — відповіла дівчина, знизавши плечима. — Швидшого способу подорожі по Гранях ще ніхто не вигадав… Маю на увазі безпечні для людей способи, — уточнила вона після короткої паузи. — Найшвидшим є Інфернальний Тунель, але він живиться енергією Нижнього Світу, тому ним користуються лише чорні чаклуни.

— Ми зустрічали згадку про Трактову Рівнину в книжках, — зауважив я. — Але думали, що це просто назва місця, по якому проходить трактовий шлях.

— Власне, так воно і є. Рівнина містить у собі всі трактові шляхи — як ті, що вже існують, так і ті, що можуть бути створені. При подорожі Рівниною ми фактично прокладаємо власний тракт, обираючи з усіх доступних шляхів найкоротший. А звичайний трактовий шлях проходить зиґзаґами, бо його прокладають лише по тих ділянках Рівнини, які залишаються стабільними і з часом не розповзаються. Отак і виходить, що навпростець Рівниною можна дістатися до Вічного Міста за місяць чи півтора, а якщо їхати трактовим шляхом, то така подорож займе близько року.

— А як ми потрапимо на Трактову Рівнину? — запитала Інна. — Сподіваюсь, для цього не треба добиратися до трактового шляху?

— Ні, не треба. Ми лише доїдемо до найближчої Вуалі — так називається вхід на Рівнину. Звичайно, нас поведе пан Сіддх, хоча я також умію відкривати Вуаль і орієнтуватися на Рівнині… але ще не дуже добре, — чесно визнала Сандра. — Лемоський архіпелаґ я знаю непогано, а от за його межами, мабуть, загубилася б. В кращому разі, довго блукала б манівцями.

Ще Сандра розповіла нам, що Вуалі розподілені на Гранях нерівномірно — буває, по кілька на квадратну милю, а буває, що нема жодної в радіусі доброї сотні миль. Як правило, Вуалі „не полюбляють“ нерівностей ландшафту, тому в гірських районах вони зустрічаються рідко. Зате в низинах проблем з їхнім пошуком зазвичай не виникає.

Найближча до нас Вуаль знаходилася приблизно за милю від Шато-Бокеру, неподалік розвилки трьох доріг, одна з яких вела власне до замку, друга — до Хаседота, а третя, що нею ми п’ять днів тому сюди приїхали, ішла на північний схід до Руану, давньої столиці Королівства Ліон.

Біля розвилки ми зупинились і посходили з коней. Герцоґ попрощався з кожним з нас особисто, всім чоловікам міцно потиснув руки, а мене ще й обійняв. Обох наших дівчат, Сандру та Інну, він не лише обійняв, але й розцілував, а коли прощався з моєю дружиною, то в його очах навіть заблищали сльози. Він знову, уже вкотре, подякував нам за все, що ми зробили, і запевнив, що ми завжди будемо бажаними гостями в його домі.

Потім ми знову сіли на коней і з’їхали на широкий луг, порослий густою зеленою травою. Заздалегідь попереджені селяни вже відігнали до Руанської дороги худобу, що паслася на лузі, і тепер стояли на узбіччі, тримаючи своїх корів і зацікавлено спостерігаючи за нами.

Кроків за сімдесят Віштванатан Сідх дав знак зупинитися і ми здогадалися, що перебуваємо перед Вуаллю. А проте я, хоч як напружував свій маґічний зір, не помітив нічого особливого. Інна також.

— Нам ще багато чого треба навчитися, — скрушно констатувала вона. — У захваті від перемоги над Женесом та нечистю ми геть забули, що насправді мало що вміємо.

Тим часом Сандра, кинувши запитливий погляд на Сідха й отримавши у відповідь ствердний кивок, виїхала на кілька корпусів уперед і зупинилася з випростаними на рівні обличчя руками.

Ми з Інною відчули присутність чарів. Вони виходили від Сандри і були скеровані, як нам здавалося, в порожнечу. Дівчина плела перед собою якесь вигадливе мереживо з найтонших маґічних ниток. Маже все, що вона робила, було для нас справжньою китайською грамотою, а ті нечисленні дії, які ми ще так-сяк розуміли, здавалися нам цілковито позбавленими сенсу. І в кожнім разі, ми не змогли б повторити їх правильно. Сандра оперувала силами, як надзвичайно складним і делікатним хірургічним інструментом, а в наших руках маґія більше скидалася на важку кувалду чи сокиру лісоруба. Викликати вогняний вихор — будь ласка! Вдарити в дерево блискавкою — залюбки! А от робота, що вимагала тонкого, творчого підходу, давалася нам украй важко. Скажімо, лікування Йожефової рани відібрало в нас більше сил, аніж сутичка з Женесом.

— Сандра дуже пишається своїми успіхами, — тихо, але так, щоб ми почули, промовив Віштванатан Сідх. — У неї саме той період, коли чимраз виходить краще.

Врешті дівчина доплела своє примарне мереживо і плавно махнула правою рукою. В чистому безхмарному небі над нашими головами ліниво забурчав грім, легко запахло озоном. Перед Сандрою виникла веселка — і не така, яка зазвичай зустрічається в природі, не зависла в повітрі різнобарвна смуга з нечіткими краями, а радше така, яку зображають на своїх малюнках діти. Веселка була яскрава, виразна, вона починалася від самісінької землі, дугою здіймалася вгору, на висоту двоповерхового будинку, а потім, так само дугою, знов опускалася донизу.

Не озираючись, Сандра ляснула долонею по крупу Малвіни і проїхала під райдужною аркою. Я думав, що зараз вона зникне з поля нашого зору, проте цього не сталося. Сандра зупинилась, розвернула свою лошицю й гукнула:

— Готово! Можете їхати.

— Що ж, їдьмо, — сказав Сідх і без поспіху рушив з місця.

Перш ніж нукнути Леопольда, я швидко озирнувся назад. Герцоґ та його люди ще залишалися біля розвилки й дивилися на нас. Мабуть, вони вирішили зачекати, аж поки ми зовсім покинемо Аґріс. Я збирався востаннє помахати їм рукою, та потім вирішив, що зроблю це по той бік веселки, і потріпав Леопольдову гриву.

— Вперед, котику.

Леопольд слухняно потюпав до райдужної арки слідом за Сідхом. Поруч їхала Інна, а за нами — Штепан та п’ятеро загорян. Йожеф поки не рухав фургон з місця, очікуючи, коли ми звільнимо йому дорогу.

Моє серце закалатало перед зустріччю з невідомим. Те, що я не відчував попереду нічого незвичайного, ще більше посилювало моє хвилювання. Інна також помітно нервувала.

„Все гаразд,“ — подумки сказав я. — „Скоро все з’ясується. Скоро ми все побачимо… От зараз…“

Щойно ми опинилися під веселкою, як світ довкола нас миттю змінився. Видовище, що відкрилося нашим очам, суперечило всім законам фізики і просто здоровому глуздові. Ми ніби перенеслися на величезну… ні, одне уточнення — на нескінченну ковдру, зшиту з клаптів тканини різного кольору, розміру, форми та текстури. Ми досі перебували на лузі, неподалік від розвилки трьох доріг, і бачили герцоґа з його людьми, які, в свою чергу, бачили нас. Однак те, що було далі — і драговина, і замок, і довколишні ліси, і селяни з худобою, — все це зникло, мовби його не існувало. Дорога, що вела до Шато-Бокеру, різко обривалася, і за нею, без будь-якого переходу, починався зарослий бур’яном пустир, який так само різко впирався в ліс. На сході було видно фраґмент якогось містечка — можливо, того самого, де ми з Інною провели першу ніч на Аґрісі й зустріли Чорного Емісара. На заході до нашого лугу притулилося інше пасовисько з отарою овець, за якими наглядав тринадцятирічний хлопчина; він дивився в наш бік, але нас не помічав. Час від часу то одна, то інша вівця підходила до краю видимого нам фраґмента і зникала, а інші вівці навпаки — з’являлися нізвідки. Поряд із пасовиськом був шматок моря, над яким туди-сюди ширяли чайки, а прямо перед нами знаходився клин озимого поля, затиснений між березовим гайком і стометровим відрізком ріки… Далі до цих фраґментів прилягали інші, на одних був у розпалі день, інші ховалися під покровом ночі, подекуди лише займався світанок, а десь уже вечоріло. Зіткана з клаптів земної поверхні Трактова Рівнина простяглася на північ і на південь, на захід і на схід аж до самого виднокола.

Я навмисно вжив незвичне слово „видноколо“, а не „обрій“ чи „горизонт“, бо ніякої лінії, де змикалося небо з землею, не було — і саме це вразило нас найдужче. Рівнина тяглася вдалину, трохи загибалася вгору і через кількасот кілометрів розчинялася в блакитній імлі — поглядові просто не вдавалося проникнути далі крізь такий товстий шар атмосфери.

Небо над нами залишалося таким самим, проте я не мав жодних сумнівів, що при переході на інший фраґмент воно зміниться… вірніше, ми перестанемо бачити це небо, натомість побачимо інше, яке відповідатиме тому фраґментові.

Коли всі вершники, а вслід за ними й фургон, проїхали під веселкою, Сандра негайно загасила її. Віштванатан Сідх схвально всміхнувся до дівчини й зосереджено задивився вдалечінь, ніби щось там вишукував. А Сандра тим часом наблизилася до нас.

— Оце і є Трактова Рівнина, — мовила вона з гордістю митця за своє творіння. — Вражає?

— Атож, — за нас обох відповіла Інна. — Особливо горизонт… тобто, його відсутність. Рівнина й справді нескінченна?

— Певна річ! Адже кількість Граней нескінченна, і на кожній з них, за винятком Основи, є свої Вуалі. А Трактова Рівнина якраз і складається з сукупності всіх наявних Вуалей. — Сандра невизначено махнула рукою, окресливши все довкола нас. — Те, що ви зараз бачите, це частини Аґріса. Вуалі з інших Граней дуже далеко від нас. Поки що далеко.

— Отже, — сказала Інна, — Вуалями називаються всі такі шматки Граней, а не лише точки входу на Рівнину?

Сандра заперечно хитнула головою:

— Ні, не зовсім. Частини Граней, що одночасно належать і до Трактової Рівнини, ми називаємо просто латками. А Вуаль, це трохи інше, це прозора границя між звичайним простором і Трактовою Рівниною. На Вуалі не можна стояти чи ходити по ній; її відкривають і через неї проходять. Інша річ, що Вуаль охоплює собою всю латку. Перейти на Рівнину й повернутися на Грань можна в будь-якій точці Вуалі, але в одних місцях це зробити легше, ніж у інших. — Вона обдарувала нас своєю променистою усмішкою. — Хоча вам з вашою силою однаково, де відкривати Вуаль. Ви навіть не відчуєте різниці.

Мені стало ніяково від цих слів. Поки що ми з Інною не лише не відчували різниці між точками Вуалі, але й не могли відрізнити Вуаль від звичайного простору.

Я розвернув коня до Штепана, який тим часом щось пояснював своїм людям. Він єдиний серед загорян тримався спокійно та впевнено, його нітрохи не дивував фантастичний краєвид Рівнини — адже раніше він двічі подорожував трактами.

— Ну як, бароне, — запитав я, — це схоже на трактовий шлях?

— Загалом так, — відповів Штепан. — Тільки там завжди людно, і ти знаєш, куди їхати. А тут немає ні второваної дороги, ні вказівників, ні порталів перенаправлення тракту.

— Цікаво, — озвалася за моєю спиною Інна, — якщо зараз ми під’їдемо до герцоґа, то зможемо з ним поговорити?

— Безумовно, — відповіла Сандра. — І навіть зможете потиснути йому руку. Ні він, ні ви не відчуєте нічого незвичайного. Але якщо разом поїдете он тією дорогою, то він зрештою опиниться в своєму замку, а ви — на пустирі.

— Гм… А якщо ми міцно триматимемося одне за одного?

— Тоді одне з двох: або ви перетягнете його до себе, або він поверне вас на Аґріс. І, найпевніше, останнє. Набагато легше покинути Трактову Рівнину, ніж потрапити на неї.

Інна збиралась була ще про щось запитати, але не встигла. Зненацька Рівнина взялася рухом: всі латки, за винятком нашої, якимсь незбагненним чином стали переміщуватися, залишаючись, як і раніше, щільно підігнаними одна до одної. Складалося таке враження, ніби ми перебуваємо на єдиному спокійному острівці посеред замерзлої ріки, а довкола нас раптово почався льодоплав. Крижини-латки рухалися швидко, і краєвид Рівнини цілковито змінювався буквально щосекунди.

Скориставшись своїм чаклунським сприйняттям, я виявив, що все це — наслідок маґічних дій Сідха. Але як він це робив і до чого прагнув, залишалося для мене загадкою.

— А от такого на трактовому шляху не буває, — сказав Штепан.

— Для цього там встановлено портали перенаправлення, — відповіла Сандра. А нам з Інною пояснила: — Насправді Трактова Рівнина має нескінченну кількість просторових вимірів, просто людина не здатна візуально сприймати більше трьох з них. Початково ми були зорієнтовані в площині Аґріса, що нас зовсім не влаштовувало. Тому пан Сідх змінює нашу орієнтацію таким чином, щоб ми могли бачити потрібний нам напрямок.

— І йти по ньому, — ствердно додала Інна.

— Саме так. Щоб іти кудись, треба бачити, куди йдеш. Орієнтування на Трактовій Рівнині з її нескінченною кількістю вимірів — справжнє мистецтво, якому навчаються все життя. Досвідчені чаклуни, як от пан Сідх, уміють так обрати шлях, щоб він був і коротким, і зручним. А я ще так не можу. В мене виходить або короткий шлях, або зручний.

Нарешті Рівнина заспокоїлася й знову стала нерухомою. Тепер нас оточували інші латки і, напевне, з інших Граней. Особливу увагу привертала до себе вервечка латок, що тяглася майже по прямій на умовний північний схід і зникала вдалині, огорнена блакитною імлою. Ці рівні безлісні ділянки землі, то порослі невисокою травою, то взагалі кам’янисті, являли собою непогану дорогу через Грані, яка так і просилася, щоб ми по ній їхали. Мені навіть на гадку не спадало, що це вийшло випадково.

— Шлях відкритий, панове, — промовив Сідх. — Готові їхати?

— Так, — відповів я, висловивши нашу спільну думку.

— То рушаймо, — сказав інквізитор і скерував свою Ґіту до вервечки латок.

Перш ніж поїхати за ним, я повернувся до розвилки, скинув капелюха й помахав ним у повітрі. Герцоґ та його люди вчинили так само. Леопольд коротко заіржав і, не чекаючи на мій наказ, поскакав слідом за Сідхом. За якусь хвилину ми перетнули межу сусідньої латки й залишили Аґріс.

Почалася наша подорож Трактовою Рівниною.

*

Ми їхали зеленими лугами й кам’янистими плато, засніженими рівнинами і піщаними пляжами. В небі над нами то яскраво сяяло сонце, то клубочилися важкі свинцеві хмари, то байдуже мерехтіли холодні зорі. З дня ми в’їжджали прямісінько в ніч, а з вечора — в ранок. Ми подорожували по всіх порах року і по різних ґеолоґічних епохах, світ довкола нас змінювався щокілька хвилин.

Прокладаючи дорогу через Грані, Віштванатан Сідх намагався уникати різких перепадів погоди, та навіть з усім його чималим досвідом це не завжди вдавалося. Кілька разів нам доводилося робити гак, щоб оминути латку з надто екстремальними кліматичними умовами — до таких належали тропічна злива, сорокаградусний мороз, ураганний вітер і тому подібне. Але якщо по латці можна було проїхати, не намокнувши до нитки і не промерзнувши до кісток, ми їхали прямо, щоб не кружляти Рівниною без крайньої потреби. Наш шлях і так був неблизький.

А загалом, попри всі ці дрібні незручності, початок подорожі виявився для нас надзвичайно приємним і захопливим. Упродовж першої години ми з Інною майже ні про що не розмовляли між собою і не зверталися з питаннями до Сандри та Сідха. Нам було не до того. Ми жадібно роззиралися довкола і вражалися розмаїтості світу, представленій на Рівнині у найнаочнішому вигляді. Ну, де ще джунґлі могли прилягати до тундри, а попоротневий ліс кам’яновугільного періоду — до мезозойських боліт?…

Загоряни, що їхали слідом за нами, переживали схожі відчуття. Трактова Рівнина цілком полонила їхню уяву, і на якийсь час ці молоді люди перетворилися на допитливих підлітків, що з захватом споглядали довколишні дива. А от Штепан, на відміну від своїх підлеглих, був цілковито незворушний, він їхав разом із Сідхом на чолі загону і дивився здебільшого вперед. Барон мав вельми поважний вигляд — як, на його думку, й належало начальникові почту знатних вельмож, суверенних правителів цілої Грані. Сьогодні вранці Інна жартома назвала його капітаном нашої ґвардії, а він удав, що не помітив іронії в її словах, і серйозно запевнив нас, що неодмінно виправдає виявлену йому високу довіру. Трохи згодом, коли ми залишились наодинці, я зізнався Інні, що мені сподобалася ця ідея і я був би радий, якби Штепан та його люди склали кістяк майбутньої ґвардії ґрафства Ланс-Оелі. Дарма що ми познайомилися лише п’ять днів тому, але вже встигли разом пройти через вогонь та воду, і пережите зблизило нас більше, ніж інших людей зближують довгі роки найтіснішої дружби. Інна цілком поділяла мою думку і зауважила, що своєю відповіддю на її жарт Штепан ясно дав нам зрозуміти, що згоден піти до нас на службу, якщо ми справді запропонуємо. Проте ми вирішили не квапитися з пропозицією — попереду було ще вдосталь часу.

Десь за годину після початку подорожі я виявив у себе перші ознаки пересичення дивами Рівнини, а ще через півгодини остаточно втомився від них — аж надто багато їх було для одного дня. А оскільки Інна виявилася витривалішою за мене і досі зачудовано роззиралася навсібіч, я вирішив не заважати їй, а став дослуховуватися до бесіди Леопольда з Сандрою, що їхала на півкорпуса попереду мене, урівні з головою мого кота… перепрошую, коня. Обоє розмовляли якоюсь якоюсь мовою, за звучанням дуже схожою на італійську (згодом я довідався, що вона називалась умбрійською і була рідною для Сандри). На жаль, я не знав італійської, а знання споріднених з нею французької, ґалійської та латини, мені не допомагало, тому я просто насолоджувався мелодійним Сандриним голосом і милувався її досконалою вродою. Як я вже згадував, Інна щодо цього не мала жодних претензій.

Незабаром Сандра помітила, що моя увага зосереджена на ній, і, трохи зніяковівши, притримала свою Малвіну, щоб я міг порівнятися з нею. Між нами зав’язалася жвава розмова, до якої згодом долучилась Інна. Зрозуміло, що й Леопольд не залишався осторонь і час від часу вставляв своє вагоме слівце — аби ми, бува, не забули про його існування. На щастя, наш кіт у кінській подобі втрачав значну частку своєї балакучості, тож не дуже набридав нам.

За цією приємною й невимушеною бесідою непомітно промайнуло ще чотири години. Настав умовний вечір — у дорозі ми вирішили жити за часом Аґріса на довготі Ліону, щоб більшості з нас (а точніше, дев’ятьом з одинадцяти) не доводилося перенастроювати свій біолоґічний годинник.

Віштванатан Сідх оголосив про завершення денного переходу й обрав для ночівлі невелике містечко, де якраз настав вечір. З деяким запізненням він „потішив“ нас звісткою, що сьогодні ми ще ночуватимемо під дахом, а вже завтра залишимо межі Лемоського архіпелаґу й наступні чотири тижні їхатимемо навпростець через безлюдні території, аж поки досягнемо зовнішніх кордонів так званого Золотого Кола — величезного скупчення населених Граней довкруг Священної Імперії. Тільки тоді ми зможемо скористатися всіма вигодами цивілізації, до яких належать добре приготовлена їжа, м’яка постіль і ванна з гарячою водою. А доти нам доведеться вдовольнятися дорожнім раціоном, ночівлею в наметах і купанням у зустрічний водоймах.

Для мене та Інни, незвичних до умов кочового життя, Сідхові слова стали неприємним сюрпризом. Певна річ, ми були готові до того, що частенько ночуватимемо на ненаселених Гранях, але думка про те, що впродовж наступного місяця на нашому шляху не зустрінеться жодного людського помешкання, дуже нас засмутила. Однак ми не звернулися до інквізитора з проханням змінити маршрут з урахуванням нашої любові до комфорту. Перспектива багатомісячної подорожі надихала нас ще менше, ніж необхідність провести три десятки ночей під відкритим небом.

Наступного дня ми за вісім годин подолали запланований Сідхом відрізок шляху, і це дозволяло сподіватися, що наш загін і надалі вкладатиметься в ґрафік, а можливо, випереджатиме його — залежно від того, як швидко ми з Інною пристосуємося до подорожі. Тут щодо себе я був цілком спокійний, а от Інна викликала в мене певні сумніви. Надвечір вона втомилася найдужче з-поміж усіх нас, і зовсім не тому, що була такою вже зманіженою, а через своє вперте небажання вдягнути нормальне дорожнє вбрання і пересісти в звичайне сідло. Її не переконував ані Сандрин приклад, ані мої в’їдливі шпильки, що в своїй розкішній сукні і в жіночому сідлі вона виглядає посеред диких Граней так само недоречно, як балерина в окопах. Та все ж я тішив себе сподіванням, що життя таки змусить її переглянути свої звички…

Ми зупинилися на нічліг у лісовій місцевості на Грані з рівним та м’яким кліматом. Пора року в цій півкулі приблизно відповідала кінцю весни чи початкові літа — був саме той благодатний час, коли на середніх широтах удень ще не надто спекотно, а вночі вже не холодно. Ще напередодні ми вирішили, що обиратимемо для сну нічний бік Граней, бо такий режим найкраще відповідає людській природі.

Над місцем нашої стоянки Сідх установив захисний силовий купол, що був цілком прозорий для повітря та світла, але не пропускав досередини навіть найдрібніших комарів та мошок, не кажучи вже про більших істот. Водночас цей захист нітрохи не обмежував свободи нашого пересування — інквізитор налаштував його таким чином, щоб усі ми, включно з Леопольдом, могли вільно проходити крізь силовий бар’єр, зовсім не помічаючи його.

Поки Сідх порався з захисним куполом, ми з Йожефом та ще двома загорянами, Младко та Бориславом, вивантажили з фургону частину речей, звільнивши місце для наших дівчат. Трохи згодом, розібравшись із конями та котами, до нас приєднався Штепан, і ми вп’ятьох поставили обабіч фургону два великі намети, де мали розміститися всі дев’ятеро чоловіків з нашого загону, а Сандра з Інною тим часом розстелили постіль — спершу для себе у фургоні, а потім і для нас в обох наметах.

Решта троє загорян, Желю, Мілош та Радован, зібрали в лісі хмизу та дров і розпалили багаття. Потім Желю, що був у Штепановім загоні штатним кухарем, надіслав Радована по воду до найближчого струмка, всадовив Мілоша нарізати дрібним шматками м’ясо, а сам став вишукувати серед нашого сьогоднішнього „налову“ придатні для рагу овочі. Дорóгою ми зібрали кількадесят кілоґрамів різних екзотичних плодів, поміж яких були й такі, що за зовнішнім виглядом та смаком нагадували найзвичайнісінькі помідори, баклажани, буряк та капусту, а час від часу нам навіть траплялася картопля, що росла просто на деревах. Як і обіцяв ще на самому початку Сідх, голод і нестача вітамінів нам аж ніяк не загрожували. Солі, олії, різноманітних спецій ми мали вдосталь, з фруктами та овочами жодних проблем не було, а м’ясні припаси ми планували поповнювати полюванням та рибалкою — всі четверо чаклунів у нашому загоні, включно зі мною та Інною, вміли накладати чари проти псування.

Коли Радован приніс воду, Сідх, що на той час уже звільнився, продезінфікував її, видалив з неї всі шкідливі мінерали і за якусь секунду довів поставлений на вогонь казанок до кипіння. Інна з Сандрою намагалися давати Желю цінні вказівки, як належить смажити м’ясо для рагу і в якій послідовності кидати до казанка овочі, проте кухар-загорянин, чемно подякувавши дівчатам за поради, разом з тим попросив їх не заважити йому готувати вечерю.

Сандра ще продовжувала наполягати на своїй участі в кулінарному процесі, а Інна відразу змирилася з тим, що готування їжі в дорожніх умовах — не жіноча справа. Дізнавшись від Радована, що крокі за двісті від нашого табору струмок впадає в невелику річку, вона запропонувала мені, поки ще не стемніло, піти скупатися. Я охоче пристав на її пропозицію — і тим більше охоче, що Іннин грайливий погляд обіцяв мені не лише купання.

Ми таки приємно провели час удвох, хоча по-справжньому не кохалися — для цього Інна була надто втомлена. Та навіть просто тримати її в обіймах, цілувати м’які губи та ніжну шкіру, спроквола пестити її чарівне тіло, вдихати запах духмяного волосся було для мене величезною насолодою…

До табору ми повернулися вже в сутінках, та й то не за власним бажанням, а на Сандрин виклик, яка повідомила нам, що вечеря готова. Наші супутники чекали на нас, повсідавшись довкола багаття, і слухали Леопольда. На мій подив, кіт говорив не про себе (хоча на цю тему він міг говорити до хрипоти), а розповідав якусь казку — чи, може, бувальщину, — про слонів та гномів. Усі загоряни, включно зі Штепаном, ловили буквально кожне його слово, Віштванатан Сідх ввічливо зображав увагу, а Сандра ледве стримувала сміх.

Ми перепросили за затримку і приєдналися до товариства біля багаття. Інна вмостилася на розкладному стільці поруч із Сандрою, а я, за прикладом інших чоловіків, сів просто на траву. Тим часом Радован поставив на вогонь воду для чаю, Желю та Мілош роздали всім дерев’яні тарілки з гарячим рагу, і ми без подальших зволікань узялися до їжі.

Леопольд, який з нашою появою був замовк, тепер знову продовжив розповідь, раз по раз перериваючись, щоб з’їсти черговий шматок м’яса зі своєї миски. Попервах я, цілком зосереджений на їжі (рагу виявилося просто смакотинням), слухав кота лише краєм вуха, але поступово зацікавився і став дослухатися уважніше. І головний герой казки на прізвисько Слоник Бульба, і старий мудрий чаклун Гельфанд, і цілий натовп гномів з іменами, схожими на собачі клички, і всі їхні пригоди викликали в мене якісь невиразні асоціації. Я був певен, що вже чув цю історію, але не міг збагнути, де й коли. Вочевидь, це було давно.

Скоса глянувши на Інну, я побачив, що вона, так само як Сандра, мало не давиться від стримуваного сміху.

„Тобі це знайомо?“ — запитав я подумки.

„Ще б пак!“ — відповіла Інна. — „А ти хіба не впізнаєш?“

„Впізнаю, та не зовсім. Крутиться в голові щось знайоме, але не втямлю, що саме.“

Інна була здивована.

„Та ну, Владе! Напруж трохи пам’ять і уяву. Не зважай на імена, вони геть перекручені… От послухай це.“

Леопольд якраз згадав про якогось типа на прізвисько Крикун, у якого ще до нашої з Інною появи Слоник Бульба поцупив чарівного персня, що робив свого господаря невидимим. Нарешті я второпав:

„Хай йому грець! Таж він переповідає ‘Гобіта’!“

„Саме так. І до того ж безбожно перебріхує.“

„Особливо імена,“ — підхопив я. — „Ну, гаразд, мені зрозуміло, як Гендальф став Гельфандом, а Більбо — Бульбою. Але чому він Слоник? І з якого дива Ґорлум став Крикуном?“

„Слоник з’явився за ланцюжком асоціацій,“ — пояснила Інна. — „Більбо є гобітом, а звідси недалеко до хобота, який є у слонів. Що ж до Крикуна, то Леопольд так переклав слово ‘горлань’. Коли я читала йому ‘Гобіта’, це було ще до нашого з тобою знайомства, він уперто називав Ґорлума Горланем.“

„Ага!“ — сказав я. — „Отже, це ти в усьому винна. Добре хоч ‘Володаря Перснів’ йому не читала.“

„На жаль, читала,“ — зізналась Інна з щирим і глибоким каяттям. — „Майже весь лютий я регулярно влаштовувала для Леопольда толкінівські вечори… Мені дуже шкода, Владе. Не думала, що так вийде.“

Я внутрішньо здригнувся. Схоже, сьогодні був лише початок. Попереду нас чекало ще багато захопливих історій про слоників-гобітів у вільному викладі Леопольда…

„От цікаво,“ — промовив я, почувши від кота про озерне місто Екстра-Рот, — „як він назве Ґондор?…“

Коли ми повечеряли, землю вже огорнула ніч. Випивши чаю, Інна попрощалася з нами, легесенько поцілувала мене в щоку й пішла спати. Слідом за нею нас залишила й Сандра. Леопольд, який уже почав позіхати й заговорюватися, оголосив перерву до завтра і приєднався до кицьок, що мирно спали в траві неподалік.

Ще якийсь час у фургоні горів ельм-світильник — вочевидь, дівчата перевдягалися перед сном, потім світло згасло, і Сандра голосно побажала нам на добраніч. Розцінивши це як натяк, чоловіки припинили розмови і теж стали розходитися. Найдовше затрималися Штепан та Сідх, що вирішили закурити наостанок, а також Желю, який зібрав брудний посуд і ретельно вимив його в теплій воді. Нарешті обидва загоряни та інквізитор сховалися в наметах, і біля багаття залишився я один — наступні три години мені належало оберігати сон супутників.

Хоча купол убезпечував нас від небажаних нічних відвідувачів, ми вирішили для більшої певності по черзі нести варту, змінюючись що три години. Оскільки в загоні було дев’ять чоловіків, це не мало нас обтяжити. Я кажу лише про чоловіків, бо переважною більшістю голосів — вісім проти двох, при одному, що утримався (тут Сідх вирішив зберегти нейтралітет), — ми усунули Інну та Сандру від нічних чергувань. Дівчата бурхливо протестували проти такої дискримінації, але ми залишалися невблаганними і не скасували свого рішення. На обідньому привалі, коли й розглядалося зазначене питання, Інна обурено пообіцяла, що ще пригадає мені це свинство, проте ввечері, втомлена з дороги, жодним словом не обмовилася про нашу денну суперечку. Мабуть, таки зрозуміла, що я дбаю про її самопочуття, а не прагну підкреслити свою чоловічу вищість.

Я добровільно зголосився нести вахту першого ж дня й першим у черзі, щоб і надалі мої чергування припадали на першу третину ночі. Для мене це був найзручніший час: я дуже не любив прокидатися вдосвіта, а ще дужче не любив переривати свій сон. Проти мого вибору ніхто не заперечував — і не лише з поваги до мене. Як виявилося, всі загоряни були „жайворонками“, тож мусили визначати жеребом, кому з них пощастить чергувати на світанні. А найстарші та найвитриваліші з нас — Сідх, Штепан та Борислав, — самі обрали для себе середину ночі.

Перша година мого чергування тяглася надзвичайно повільно. Я сидів біля багаття, дослухався до звуків нічного лісу, час від часу обводив пильним поглядом околиці й не забував регулярно підкидати у вогонь дрова. Мене трохи хилило на сон — але не так від утоми, як від нудьги. Щоб трохи розважити себе, я взявся детально вивчати структуру захисного купола, проте цього мені вистачило ненадовго. Купол відрізнявся від звичайного силового щита лише тим, що був не суцільний, а складався з величезної кількості тонких „ниток“, які утворювали щось на зразок сита. Вся хитрість полягала в правильному виборі відстані між „нитками“, щоб, з одного боку, забезпечити вільний доступ повітря, а з іншого — надійно перекрити шлях навіть для найдрібніших паразитів.

Закінчивши з вивченням купола, я зосередив свою увагу на зоряному небі, яке тут, на відміну від Аґріса та Ланс-Оелі, було геть не схожим на земне. Мене змалку заворожували зорі, підлітком я захоплювався астрономією і при ясній погоді полюбляв дивитися в нічне небо, думав про нескінченний Всесвіт і незчисленні світи, розділені величезними космічними відстанями. Якісь три місяці тому я переконався, що за іншими світами далеко в космос ходити не треба, що вони розташовані тут-таки поруч — адже кожна Грань фактично була аналоґом Землі в іншому вимірі, — проте зоряне небо й далі вабило мене. Як я вже знав з прочитаних у Кер-Маґні книжок, ще жодному чаклуну не вдавалося досягти бодай найближчої зорі, а вчора Сідх підтвердив це і зазначив, що Космос як був, так і залишається для нас terra incognita, і нікому з людей невідомо, чи існує за межами Землі та її віповідників на Гранях розумне життя. Можливо, про це знали Великі, але вони не були людьми…

Раптом за моєю спиною почувся тихий шурхіт. Я рвучко озирнувся й побачив Сандру, що саме вибиралася з фургону. Всміхнувшись, вона легко скочила на землю й підійшла до мене. На ній був синій шерстяний костюм, на зразок спортивного, який щільно облягав витончену фігуру, скуйовджене волосся приємно пом’якшувало її красу, а у великих карих очах танцювали червоні відблиски вогню.

— Можна, я побуду з тобою? — запитала вона. — Щось не спиться.

— Прошу, — відповів я, навіть не приховуючи своєї егоїстичної радості. Сандрине безсоння стало для мене справжнім подарунком: сама її поява враз розвіяла мою нудьгу і значно поліпшила мій настрій. Подальше чергування вже не здавалося мені таким нестерпним.

Я поспіхом прибрав з сусіднього розкладного стільця пачку сигарет, запальничку та чашку з уже холодним чаєм. Сандра подякувала й присіла поруч зі мною, ледь не торкаючись коліном до моєї ноги.

Мабуть, більшість чоловіків на моєму місці почували б неабияке хвилювання і навіть певний дискомфорт від близькості такої блискучої красуні. А мені в її товаристві було приємно та затишно. За півтора дні нашого знайомства я пройнявся до Сандри щирою симпатією, і що далі, то дужче вона приваблювала мене — та аж ніяк не в сексуальному плані. Ця чарівна дівчина з Граней пробуджувала в мені те особливе почуття, яке зазвичай називають братерською любов’ю і яке досі я не мав на кого звернути.

Так склалося, що я зріс єдиною дитиною в сім’ї, без братів та сестер, і від того почувався неповноцінним. Ще змалку, відколи себе пам’ятаю, мріяв про братика чи сестричку, особливо про сестричку — це було моє заповітне бажання, що згодом перетворилося на нав’язливу ідею. Десь років у чотирнадцять, остаточно збагнувши, що рідної сестри в мене не буде, я став шукати для неї заміну. Кілька разів ніби знаходив дівчат, що відповідали моїм уявленням про сестру, але потім переконувався, що з тих чи інших причин вони не годяться на цю роль. Навіть Інна не годилася — вона була моєю принцесою, а не втраченою сестрою. Я не міг і не хотів бачити в ній сестру, я покохав її як жінку, і вона стала моєю дружиною. А от місце сестри й надалі залишалося вакантним — і тепер я приміряв на нього Сандру. Поки все, геть усе свідчило про те, що вона є саме та омріяна мною сестра, яку я так довго шукав…

— Я думала, ти запитаєш, від чого в мене безсоння, — за хвилю озвалася Сандра. — Але не запитав.

— Не хотів бути нав’язливим, — пояснив я. — Можливо, це щось особисте.

— Ач який делікатний, — мовила вона з неприхованою іронією. — Тоді сама скажу: я не змогла заснути, бо зла на вас через те, що усунули мене від чергувань. Врешті я вирішила, що все одно чергуватиму. Як і всі ви, раз на три ночі. Сьогодні пробуду з тобою до кінця твоєї вахти, потім іще годину — з бароном Сімічем. Це справа принципу. Ви дуже образили мене тим голосуванням.

— Вибач, — сказав я, — але так було треба. Ти ж сама бачиш, як стомлює Інну дорога. Не можна було дозволити, щоб вона ще й чергувала вночі.

— Це я розумію. Інну справді не можна допускати до чергувань, поки вона не пересяде в нормальне сідло. Але я тут до чого?

— Як кажуть у нас на Основі, ти просто потрапила під роздачу, — пояснив я. — Ми не могли вчинити інакше. Якби ми усунули від чергувань одну лише Інну, це б не тільки образило її, а ще й принизило. Мабуть, тоді б вона швиденько пересіла в чоловіче сідло — але я не хочу добитися цього такою ціною.

Сандра похитала головою.

— Дивна вона дівчина. Така розумна — і водночас поводиться, мов мала дитина, якій до рук потрапила нова гарна цяцька. Сама я терпіти не можу усі ці розкішні довгі сукні з тими дурними нижніми спідницями.

— Сподіваюся, це скоро минеться, — сказав я. — Хоча для Інни таке вбрання не просто гарна цяцька, а символ здійснення її дитячих мрій. Дівчинкою вона марила тим, як стане казковою принцесою, зустріне свого принца… — Я замовк і почервонів.

— І таки зустріла принца, — підхопила Сандра з лагідною усмішкою. — А сама стала принцесою.

Я скрушно зітхнув:

— От тільки наша казка виявилась аж ніяк не доброю, радше страшною. Правда, якийсь час ми провели в ідилії, на Ланс-Оелі, а щойно вибралися в реальний світ, довкола нас полилася кров, почали гинути люди… — Я трохи помовчав. — Сандро, скажи, тільки чесно. Як ти гадаєш, Прорив на Аґрісі стався з нашої вини?

Вона спрямувала на мене задумливий погляд.

— Я б висловилася інакше: ви виступили каталізатором цих подій. Ваша поява дала поштовх до Прориву, але вона не була єдиним визначальним фактором. Якби ви обрали для виходу з Колодязя іншу, більш-менш стійку Грань, нічого б такого не трапилося. А Аґріс ще задовго до вас став уразливим зусиллями Женеса де Фарамона. Маю на увазі не лише ці Нічиї Літа, а й попередні. Понад тисячу років він готував Аґріс у жертву Нижньому Світові.

— А ми мало не посприяли закланню, — похмуро підсумував я. — Хоч так, хоч сяк, а це наша провина.

— Ну, не кажи, — палко заперечила Сандра. — Зрештою, ви врятували Грань від загибелі й повернули їй колишню стійкість. Тепер, навіть після відновлення всіх інфернальних каналів, Аґрісові не загрожуватиме глобальний Прорив.

— Поки не з’явиться новий Женес, — зауважив я.

— Коли він з’явиться, то муситиме розпочинати з чистого аркуша. А це вже не ваш клопіт. Ви з Інною зробили все, що могли… ні, не так — ви зробили все, що можна було зробити для Аґріса. Нехай своєю появою ви й спровокували Прорив — але ж і зупинили його! З вами або без вас, Женес рано чи пізно спробував би здійснити жертвопринесення, яке так довго й наполегливо готував. А якби не ви, хтозна, чим би все закінчилося. Найпевніше, знищенням Грані. Як ви самі бачили, дядько Рівал не зміг самотужки здолати Женеса.

Сандра спохмурніла на згадку про свого хрещеного. А я, подумавши над її словами, промовив:

— От одного я не збагну. Якщо давно було відомо про дії Женеса на Аґрісі, то чим можна пояснити бездіяльність Інквізиції? Адже це її прямий обов’язок — боротися з лихими чаклунами. А проти Женеса виступив один лише Рівал де Каерден. Хіба це правильно? Я дуже сумніваюся, що Женес був якимсь дрібним паскудником, не вартим вашої уваги.

— Авжеж ні. Насправді Женес де Фарамон був наймогутнішим чорним чаклуном сучасності. До того, як ви вбили його, він був живою леґендою для всіх прибічників Нижнього Світу. А тепер, ясна річ, став мертвою леґендою.

Я розгублено труснув головою.

— Тоді я взагалі нічого не розумію! Наймогутніший чорний чаклун сучасності відкрито тероризував Аґріс, а Інквізиція байдуже спостерігала за цим. Хіба не логічно було кинути проти нього всі наявні сили командорства, ще й викликати допомогу з сусідніх архіпелаґів, ба навіть з самої Імперії? Зрештою, Аґрісом цікавився сам Метр, тисячу років тому він благословив Бодуена де Бресі на боротьбу з Женесом.

— У тім-то й річ, — сказала Сандра. — Все впирається в Метра.

— Будь ласка, поясни.

— Ну, передовсім, Аґріс не єдина Грань, яка привертала пильну увагу Метра. Таких Граней дуже багато, і в кожної був свій Бодуен, котрого Метр благословляв на боротьбу з місцевим Женесом. Імена були різні, але історії майже однакові… звісно, якщо не брати до уваги надзвичайної могутності Женеса. Цим самим займалися й решта Великих. Власне кажучи, це було їхнє головне заняття — давати поради й роздавати благословення. Історії не відомо жодного випадку, щоб Великі особисто виступали проти Нижнього Світу, вони лише надсилали в бій людей — як чаклунів, так і простих смертних.

— Справді? — здивувався я. — Чому ж тоді люди так боляче сприйняли відхід Великих?

— Бо більшість людей не такі самостійні, як ти. Їм спокійніше було жити, коли ними керували вищі й мудріші істоти. Присутність Великих давала впевненість у завтрашньому дні, впевненість у тому, що людство не зіб’ється з правильного шляху. До того ж благословення Великого було чимось більшим, ніж просто символічним актом, воно мало реальну силу. Далеко не всіх охочих Великі благословляли на битву зі злом, але той, хто здобував таку підтримку, неодмінно досягав успіху. Він цілком міг загинути, таке часто бувало, але неодмінно виконував покладену на нього місію. Різноманітні талісмани, на зразок блокувального персня Бодуена де Бресі, звичайно, допомагали своїм власникам, проте не гарантували їхню невразливість, а тим більше — перевагу над супротивником. Та все ж вони перемагали — хоч і не завжди вбивали своїх ворогів, хоч і не завжди залишали поле бою живими. Тож віра багатьох людей у всесильність і непохибність Великих мала під собою досить міцний ґрунт. — Сандра гмикнула. — А втім, деякі скептики стверджують, що Великі могли передбачати майбутнє і благословляли лише тих, про кого точно знали, що вони досягнуть успіху.

— Ну, гаразд, — сказав я, — з цим ми розібралися. Але як це пов’язано з бездіяльністю Інквізиції щодо Женеса?

— Найбезпосереднішим чином, — відповіла Сандра. — Інквізиція вже давно полювала на Женеса де Фарамона, проте безуспішно. А чверть століття тому Метр благословив дядька Рівала на боротьбу з ним, і тоді всі вирішили, що Женесові скоро гаплик.

— Тому Інквізиція припинила полювання на нього?

— Не зовсім. Якби він з’явився десь-інде, його б знову стали переслідувати, але Аґріс вважався зоною виняткової відповідальності дядька Рівала. Отака сильна була віра в дієвість благословення Великого. Я б назвала цю віру сліпою. Лише три роки тому, коли Женес захопив герцоґових синів і мало не вбив дядька, який взяв на себе зобов’язання захищати хлопців, у багатьох виникли підозри, що Метрове благословення дало тріщину, хоча вголос про це ніхто не говорив. Відтоді мій батько частенько подумував надіслати на Аґріс каральний загін, проте такий учинок був би рівнозначний визнанню помилки Великого, і тато ніяк не міг наважитися на цей крок.

— Навіть після відходу Метра?

— Навіть після цього, — з зітханням підтвердила Сандра. — До останньої миті всі робили вигляд, що події розгортаються, як їм належить… аж поки не стало пізно. В кінцевому підсумку, дядько Рівал загинув, і лише завдяки вашому з Інною втручанню вдалося уникнути катастрофи.

Дівчина замокла і, обхопивши коліна руками, задивилася на вогонь. Я неквапно видобув з пачки сигарету й закурив.

— Але з іншого боку, — промовив я, — Женес мертвий, а Аґріс цілий. Тож формально Метрове благословення подіяло.

Сандра заперечно похитала головою:

— Хоч як ми трактуватимемо останні події, факт залишається фактом, що дядько Рівал не захистив герцоґових дітей — а це було частиною його місії. Інша річ, якби ви з’явилися на Аґрісі раніше і завадили Женесові забрати Сіґурда та Ґійома, тоді б це відповідало духові благословення. А так… Ні, Владиславе. В будь-якому разі, Аґріс увійде в історію як Грань, де перший і єдиний раз не спрацювало благословення Великого.

— Тобто, ти вважаєш, що наша поява на Аґрісі була чистою випадковістю?

— Гадаю, що так. Ви просто невдало для себе обрали Грань. Зате Аґрісові пощастило — навіть попри те, що на ньому стався глобальний Прорив. Нижній Світ так прагнув знищити вас, що задля цього пожертвував Женесом.

— Але чому? — запитав я. — Якщо Сідх має рацію, і ми не несемо в собі частки Вселенського Духу, то чим пояснити такий загострений інтерес до нас?

— Ну, хоча б тим, що ви надзвичайно могутні. Нижній Світ аж ніяк не зацікавлений у появі на Гранях ще двох вищих маґів. Тому й вирішив позбутися вас, поки ви ще не набули повної сили. От тільки не врахував, що Метрові плани зруйнувати дуже важко.

— Які плани? — відразу нашорошив я вуха. — Ти щось знаєш про них?

— Здогадуюсь. Як і пан Сідх, як і герцоґ Бокерський. Думаю, дядько Рівал також здогадався. Це настільки очевидно, що ви б і самі збагнули, якби не зациклилися на Вселенському Духові. Ви так боялися цього спадку, що геть забули про інший.

— І про який же?

— Про Імперію.

Від несподіванки я впустив на землю напівзотлілу сигарету, проте не став піднімати її, а розчавив каблуком.

— Ти серйозно?!

— Цілком. Це єдине розумне пояснення всього, що відбувалося з вами. Будь-яке інше — на кшталт того, що Метр десь переховується, щоб у належний час передати вам Вселенський Дух, — не витримує ніякої критики. Для того, щоб зробити вас Великими, не було потреби пробуджувати й розвивати ваш чаклунський дар — Дух не має нічого спільного з ним. Усі Великі, про чиє людське минуле ми знаємо, зокрема й Метр, були простими смертними, позбавленими найменшої схильності до чарів. Можливо, це не просто збіг, а неодмінна умова для успішного прийняття Духу.

— Проте, — зауважив я, — Метр збирався передати свою частку Духу великому інквізиторові.

— Він лише лякав його, це розуміли всі. Залізний Франц теж розумів — що, втім, не заважало йому труситися від страху. Як і всі Великі, Метр був геть-чисто позбавлений почуття гумору, але намагався жартувати. Замолоду мій батько служив у Вічному Місті, і час від часу йому доводилося мати справу з верховним королем. Він розповідав мені, що від деяких Метрових жартів кортіло вдавитися. — Сандра на хвилю замовкла, взяла мою чашку й відпила ковток холодного чаю. — Проте Метр не був жорстоким, він би нізащо не сказав людині, що передасть їй свою частку Духу, якби справді збирався це зробити. На відміну від чаклунів, Великі не потребували попередньої підготовки і спеціального навчання, вони отримували всі належні знання разом із Вселенським Духом. Той же Метр до прийняття Духу мирно пас кози в Беотії на Основі, нічого не чув про Грані і щиро вірив у своїх олімпійських богів. А одного чудового дня прокинувся Великим — от і вся його історія. Великі ставали такими не за якісь видатні заслуги, не завдяки своєму досвідові та вмінню, а просто тому, що мали вроджену здатність оволодіти Духом. Якби Метр хотів зробити вас Великими, то зразу передав би вам свою частку Духу і не влаштовував усю цю виставу. Подібно до решти Великих, Метр був раціоналістом до самих кісток, і всі його вчинки мали цілком певну мету.

— І з якою ж метою він помістив нас у замкнений світ Контр-Основи? Чому просто не привів нас до Вічного Міста і не назвав своїми наступниками? Погодься, це було б логічно.

— Якраз ні, — заперечила Сандра. — Всадовити на трон молодих, ненавчених, хай і потенційно могутніх чаклунів, було б невдалою ідеєю. Перше враження дуже важливе, і люди б надовго запам’ятали вас розгубленими, безпорадними, ні на що не спроможними. Тому й знадобилося Ланс-Оелі, де протягом трьох років ви мали розвивати свої здібності, набувати досвіду правителів…

— Стривай, — урвав я її. — А чому саме три роки? Звідки ти взяла цю цифру?

— З Метрового заповіту. Коли він відійшов, було оприлюднено його заповіт, дуже короткий і чіткий за змістом. У ньому Метр призначив Залізного Франца реґентом Імперії на наступні три роки і вповноважив його по закінченні терміну реґентства оголосити ім’я нового верховного короля. Сам Головний заперечує, що йому відомо ім’я Метрового наступника, але в це ніхто не вірить. Ясна річ, він хитрує.

Я знову закурив сигарету.

— Але ж це… безглуздо! Хіба можна так легковажно вирішувати долю наймогутнішої держави Граней? Гаразд, ми з Інною вищі маги — проте ми не єдині такі. Є ще двадцять троє людей, і я певен, що серед них знайдуться мудріші й досвідченіші за нас, які краще впораються з королівськими обов’язками.

— Можливо, й так, — не стала сперечатися зі мною Сандра. — Зате ви з Інною маєте перед усіма ними одну істотну перевагу, яка з надлишком компенсує і вашу молодість, і недосвідченість. Вас двоє, ви — подружжя. До твого відома, ви єдина за останні півтора сторіччя подружня пара вищих маґів.

— А чому так? — запитав я здивовано.

— Бо для того, щоб створити сім’ю, потрібні чоловік та жінка. Проте з якоїсь нез’ясованої причини майже всі дівчата, народжені з таким сильним чаклунським даром, втрачають його ще немовлятами. Він нівелюється в них до звичайного інквізиторського. Таке трапляється і з хлопчиками, але рідко, зате з дівчатами — майже завжди. Такі винятки, як Інна, зустрічаються не частіше одного або двох разів на тисячу років. Якщо не помиляюся, в одинадцятому сторіччі жила дівчина вищий маг, проте вона рано вмерла… чи то загинула, точно не знаю. А до неї була велика королева Міріам, правителька Грані Аль-Зубран. Упродовж свого довгого життя вона тричі виходила заміж, і одного разу — за вищого мага. Від цього шлюбу мала сімох дітей, четверо з яких успадкували могутність своїх батьків. Правда, всі були хлопчики.

— Отже, є шанс, що наші з Інною діти теж будуть вищими маґами?

— Схоже, що так. Взагалі вважається, що ваш дар, на відміну від звичайного, не передається в спадок, він проявляється спонтанно, незалежно від того, які здібності мають батьки. А проте, в Міріам та її першого чоловіка четверо дітей були вищими маґами, це не можна пояснити простим збігом. Тож ви справді маєте непогані шанси започаткувати нову королівську династію. Можливо, Метр розраховував, що ваші доньки успадкують від Інни стійкість її дару і не втратять його в дитинстві. — З цими словами Сандра встала зі стільця. — Вибач, я на хвильку відлучуся.

— Тільки не виходь за купол, — сказав я, згадавши попередження Сідха, що з міркувань безпеки ніхто з нас уночі не повинен залишати межі табору.

— І не збираюся, — всміхнулась у відповідь дівчина. — Кущиків і тут вистачає.

Поки вона була відсутня, я обдумував щойно почуте і ще до її повернення дійшов невтішного висновку, що корона Імперії не набагато краща за Вселенський Дух, якого ми з Інною так боялися останніми днями. Гаразд, якби ще йшлося про якусь невелику або середніх розмірів державу; зрештою, ми два з половиною місяці керували Ланс-Оелі, і, як на мене, виходило в нас непогано, хоч і не блискуче. Було б ще півбіди, якби ця держава виявилася великою — але в міру великою. Проте правити сорока сімома густонаселеними Гранями, бути відповідальними за долі шістдесяти мільярдів людей, що мешкали в Імперії, і мало не щодня ухвалювати рішення, які можуть вплинути на долю всього світу, — це до снаги тільки дуже сильним людям. А я не вважав себе сильним. І Інну, при всьому моєму коханні до неї, також. Ми були звичайними людьми, хоч і мали надзвичайно могутній чаклунський хист. Але маґічна сила і сила волі — це геть різні речі…

Я саме прикидав, скільки часу мені знадобиться, щоб остаточно і незворотно з’їхати з глузду від тягаря влади, коли повернулася Сандра. Вона швидко закип’ятила в казанку воду й заварила свіжого чаю. Тим часом я, відчувши легкий напад голоду, дістав із торбини шматок шинки і з’їв її з чорним хлібом. Сандра від частування відмовилася.

Потім ми пили чай і продовжували нашу розмову про ймовірні плани Метра щодо нас з Інною. Всі мої спроби відшукати слабкі місця в Сандриних міркуваннях неодмінно наштовхувалися на залізну стіну її логіки, і невдовзі я остаточно переконався, що з усіх варіантів, які лишень спадали мені на думку, тільки один не суперечив фактам і здоровому глузду — а саме той, що Метр вирішив поставити мене та Інну на чолі Імперії.

Проте в одному я таки не погоджувався з Сандрою. Вона нітрохи не сумнівалася, що Метр відійшов, хоча її непохитна впевненість у цьому (так само, як і впевненість решти інквізиторів) ґрунтувалася на непрямих доказах. Річ у тім, що на початку цього року в королівському палаці на Грані Палатина у Вічному Місті перестала горіти Незгасима Лампада, яку Метр запалив понад три тисячі років тому і яка, за його власними словами, мала згаснути тієї миті, коли він залишить земний світ і з’єднається зі своїм космічним Отцем, Вищим Розумом. Відтоді Метр ніде не з’являвся, а Незгасима Лампада, попри намагання наймайстерніших чаклунів, відмовлялася знову запалюватися.

Особисто я вважав, що Метр міг схитрувати і зараз переховуватися десь на Гранях. На користь свого припущення я навів передсмертні (вірніше, посмертні) слова Рівала де Каердена про те, що нам слід шукати зустрічі з останнім із прийшлих. На що Сандра цілком слушно зауважила:

— Якщо ти сприймаєш ці слова за послання вищих сил, то будь послідовним до кінця і йми віри не лише їм, а й усьому іншому, про що говорив тоді дядько Рівал. А він зокрема сказав, що Великих більше нема. Отже, йшлося не про них.

— А про кого ж?

— Не знаю. Я багато думала про це, але нічого путнього на думку не спадало. Та й власне, коли пророцтва висловлюють у такій туманній формі, це роблять для того, щоб їхнє значення стало зрозумілим лише постфактум, уже після того, як передбачене здійсниться. Якби той, хто говорив з вами через дядька Рівала, хотів повідомити щось певне, то сказав би про це прямим текстом. А так вам просто дали зрозуміти, що ваші пригоди лише починаються.

— Атож, починаються… — зітхнув я. — І ще одне, Сандро. Сьогодні по обіді Сідх обмовився, що, швидше за все, Нижній Світ звернув на нас увагу, коли ми йшли по Колодязю з Ланс-Оелі на Аґріс… — Я зробив паузу, щоб сформулювати своє запитання, але Сандра вирішила, що я просто хочу знати її думку, тому ствердно кивнула:

— Гадаю, так і було. Адже Колодязь, прокладений між різними Гранями, неодмінно перетинає Внутрішній Континуум, де знаходиться Нижній Світ. Фізичного контакту з ним ви не мали, але він міг прочитати вашу сутність або навіть увійти у ваш розум. Взагалі, користуватися Колодязем украй небажано. Така подорож дуже виснажує, шкідливо впливає на нервову систему, а для важко хворих та поранених цілком може стати смертельною.

— Так, Сідх про це говорив. Але я якось не додумався запитати в нього, чому ж тоді Нижній Світ не викрив нас ще під час першої нашої подорожі — з Основи на Ланс-Оелі. Це тому, що ми йшли вздовж головної осі симетрії Світового Кристалу?

— Почасти й через це, — відповіла Сандра. — Бо того разу ви рухалися дуже швидко. Проте я певна, що Метр ужив додаткових заходів безпеки, вклав у підсвідомість Леопольда надзвичайно потужні захисні чари, які цілковито відвернули від вас увагу Нижнього Світу. Зрештою, він був Великим і майже всемогутнім…

У приємному Сандриному товаристві час минав швидко, і я навіть не зчувся, як добігло кінця моє чергування. Перш ніж розбудити Штепана, що мав змінити мене на варті, я запалив останню перед сном сигарету і сказав Сандрі:

— Дякую, що склала мені компанію. Без тебе я б ці дві години дурів від нудьги. Буду радий, якщо й наступну свою акцію протесту ти влаштуєш під час мого чергування.

— Гарно себе вестимеш, так і вчиню, — пообіцяла дівчина. А після деяких вагань додала: — До речі, Владиславе. Ти можеш спати разом з Інною у фургоні.

Я здивовано глянув на неї:

— А як же ти?

— Там вистачить місця для нас трьох. Я ляжу трохи осторонь, і ти ніскільки не заважатимеш мені. А як захочеш, повісимо ширму. Тільки це вже завтра.

— Але ж… — Я був геть спантеличений і не міг уторопати, розігрує вона мене чи каже серйозно. — Це якось…

— Все нормально, Владиславе. Я не якась там манірна й розпещена панянка. В академії ми часто вирушаємо в учбові походи, а я єдина дівчина на нашому курсі, тож на нічних привалах мені не раз доводилося спати в одному наметі з хлопцями. Я до цього звична, не турбуйся. А Інна перед сном зізналася мені, що без тебе почувається незатишно.

— Мені теж бракуватиме її присутності, — не став лукавити я. — Ти мене спокушаєш.

— Ну, то не опирайся спокусі, а йди до фургону, — з усмішкою порадила Сандра. — Не комплексуй.

Певна річ, я не міг відмовитися. Я так звик засинати і прокидатися поруч з Інною, що це вже стало невід’ємною частиною мого способу життя, і, правду кажучи, найнеприємнішим для мене в цих ночівлях на ненаселених Гранях була саме необхідність спати окремо від неї. А щедра Сандрина пропозиція вирішувала цю проблему…

Я палко подякував дівчині за її доброту, потім розбудив Штепана, потішив його звісткою, що першу годину чергування він проведе не сам, а відтак, на подив барона, забрався не в намет, до трьох чоловіків, що гучно хропли, мов стадо бегемотів, а у фургон, де тихо спала Інна.

Всередині фургону було темно, хоч в око стрель, але я не став запалювати ельм-світильника, щоб не потурбувати жінчин сон. Почасти навпомацки, почасти керуючись своїм чаклунським сприйняттям, я зорієнтувався в обстановці й переконався, що Сандра мала рацію: у фургоні вистачало місця для трьох, а якщо знадобиться, можна й почепити ширму. Втім, вирішив я, у такій темряві ніяка ширма не потрібна.

Інна була вкрита по груди легкою ковдрою. Я роззувся, скинув каптан та сорочку, потім обережно підняв ковдру і, побачивши, що дружина спить в одній білизні, стягнув з себе штани. Намагаючись не розбудити Інну, я ліг поруч, вкрився й легенько обняв її. Відчувши вві сні мій дотик, вона інстинктивно пригорнулася до мене і щось нерозбірливо прошепотіла. Можливо, моє ім’я.

Я зарився обличчям у густе жінчине волосся і, вже засинаючи, подумав про Сандру. Чоловікові, якого покохає ця чудова дівчина, неабияк пощастить у житті. Хоч і не так, як мені, але тут уже нічого не вдієш. Моя Інна — одна-єдина в світі, іншої такої нема…