Усі Грані Світу

Розділ 6

Проминувши містечко, милі за дві ми заглибились у ліс. Обабіч нас височіли стрункі молоді сосни, повітря було свіже та чисте, сповнене густих пахощів хвої й трав з легкою домішкою духу ягід і грибів. Рівна, досить широка дорога йшла трохи вгору і зникала десь за обрієм. Мені здавалося, ніби наш шлях пролягав прямісінько на небо. Просто неймовірно, як я тоді помилявся. Швидше, ми в’їжджали у ворота пекла.

Дорогою ми неквапно розмовляли зі Штепаном і потроху заповнювали численні прогалини в наших уявленнях про світ Граней. Хоча його знання не відзначалися глибиною й систематичністю, а кругозір здебільшого обмежувався рідним Аґрісом та ще кількома прилеглими Гранями, з якими Аґріс підтримував тісні економічні зв’язки, ми все ж почули багато корисної інформації, зокрема остаточно з’ясували все про Інквізицію. Як і випливало зі слів Шако та його дядька Ервіна, це була організація могутніх чаклунів, що не мала ніякого стосунку до жодної з релігій. Її назва виникла в давні часи, якщо вірити Штепанові, ще до Різдва Христового. Інквізиція була головною опорою влади верховного короля Граней, панівною політичною силою в Імперії і дуже впливовою — за її межами. Оскільки Штепан народився вже після настання Нічиїх Літ і все його свідоме життя припало на період активізації темних сил, він ставився до Інквізиції однозначно позитивно і вважав, що її основна функція — боротьба з нечистю та чорними чаклунами, захист людства від підступів Нижнього Світу. А про те, що робили інквізитори в проміжку між Нічийними Сторіччями, барон мав дуже туманне уявлення.

Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.

У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:

— А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.

Утім, сказав він це зовсім незлобливо, швидше з доброзичливою іронією. До всього іншого, мене вразила гармонія міжконфесійних стосунків на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома релігіями, про які я раніше й не чув. Наприклад, християни грецького обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і свої церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень за перемогу над Чорним Емісаром.

— А в Хаседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу бажано б відправити сьогодні.

— Хіба дорогою нам не трапиться жодного людського поселення? — спитав я. Зі баронових слів нам було відомо, що протягом останніх десяти років він неодноразово їздив до Альбіни і добре знав цю місцевість.

— Чому ж, трапиться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, але церкви там немає. А десь за півтори години ми проминемо родовий замок герцоґів Бокерських. Але туди краще не потикатися.

— Чому? — поцікавилась Інна, з суто жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцоґом вороги?

— Ні, пані, у жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, теперішнього герцоґа Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був замкненим і нетовариським, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдьком. Відтоді герцоґ усунувся від державних справ, передав керування князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хаседота до свого родового замку Шато-Бокер. Уже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкується і нікого не хоче бачити.

— Його сини загинули?

Штепан якось непевно похитав головою:

— Це складне питання, пані. Одним словом — „так“ чи „ні“ — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцоґа, дуже заплутана історія…

— Будь ласка, розкажіть, — втрутився я, зрозумівши, що барон хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.

— Гм… Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі успадкував герцоґський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хаседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцоґа вельми стривожили Метра та Інквізицію.

— А можна докладніше? — попросив я.

Барон знову прокашлявся.

— Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія провідника, який супроводжував мене під час першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що в усьому винен здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили вловчі герцоґа Олафа. Коли собаки загнали його, а герцоґ спішився і вже намірився був кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні ноги, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з’явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, всі тоді дуже злякалися — ще б пак, їх можна зрозуміти. Але герцоґа аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа й нажахано вигукнув: „Ні, ні, тільки не це!“ Тоді чоловік у чорному здійняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спалахнули десятки, а може, й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцоґа. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли розвиднілося, незнайомця в чорному вже й слід загув. Герцоґ стояв на тому самому місці, але тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього виднілися дерева; наш загонич теж їх бачив, однак чесно визнав, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А герцоґів привид повернувся до них і сказав: „Я залишаю вас. Хай простить мені Господь милосердний. Хоч куди б я потрапив, я благатиму Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи.“ Після цих слів герцоґ розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки випалена земля. Отак загинув герцоґ Олаф Ґабріель де Бресі… І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.

Штепан замовк і видобув з кишені люльку та кисет з тютюном.

„Далебі, Владе,“ — подумки озвалась Інна. — „Я просто диву даюся, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри. Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну деталь і намагаюсь відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася на кабана, щоб заманити герцоґа в пастку? І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник, щo зробив з герцоґом і навіщо?… Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?“

„Зрозуміло як. Назвали б її маячнею,“ — відповів я. — „Але зараз… Що вдієш, дорогенька. Не варто смикати кота за хвоста, надто коли він уміє розмовляти. Щоразу це приводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, здається, вже вклепалися.“

„Так гадаєш?“

„Я певен. Останнім часом із нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально обрали, з допомогою кота познайомили, підсвідомо до чогось готували, потім у належний момент переправили на Ланс-Оелі, де пробудили наш чаклунський дар — і це відбувалося так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кинулися на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі.“

„По-твоєму, це було запрограмовано?“

„Боюся, що так… Мені здається, нам не вдасться просто проїхати повз замок герцоґа Бокерського і без перешкод дістатися Альбіни.“

„Це справді схоже на параною,“ — зауважила Інна. — „Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба.“

І вже вголос, звертаючись до барона, вона мовила:

— Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не оминайте жодної подробиці.

— Намагатимусь, пані. — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Про загадкову смерть герцоґа Олафа з часом забули і в товаристві згадували про неї лише зрідка. У двадцятирічному віці герцоґ Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону, принцесою Аліабелою. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з’явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах герцоґова дружина вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Обізнані люди стверджують, що в герцоґині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а вчетверте вже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, а в тридцять років герцоґ залишився вдівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, цілком присвятивши себе вихованню синів. Він душі за ними не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому їм не відмовляв — словом, панькав. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, Ґарен несподівано повідомив, що відсилає обох синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, але розпитувати ніхто не наважився. От тоді сталося те, про що досі ходять найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір до Хаседота в’їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоґовим палацом, і з неї вийшов чоловік у чорній сутані з каптуром. Інші стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у зачинену браму і почав вимагати зустрічі з герцоґом. Так воно було чи інакше, та певно одне: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцоґ дуже пошкодує, відтак здійняв руки — і брама завалилася, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному рушив через широке подвір’я до ґанку.

Штепан ненадовго замовк, мовби зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз по раз оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.

— Отож, — знову заговорив Штепан, — коли незнайомець проминув середину подвір’я, парадні двері розчинились, і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:

„Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай взяти те, що належить мені за правом. Ти однаково не зупиниш мене, а під час сутички можуть постраждати смертні.“

„У палаці нікого немає, крім мене, герцоґа та його дітей,“ — незворушно відповів інквізитор. — „Єдиного вартового ти вже вбив, герцоґові з синами нема чого втрачати, а я тут для їхнього захисту.“

„У такому разі,“ — насмішкувато мовив чоловік у чорному, — „я зроблю тобі велику честь. Ти приймеш смерть від моєї руки.“

„Це ми ще побачимо,“ — сказав інквізитор. — „Я давно прагнув зустрічі з тобою, Женесе. Все своє життя я готувався до цього дня. Покоління моїх предків, чия пам’ять живе в мені, закликають зараз до помсти. Тож не сподівайся на легку здобич.“

„Я прийшов не по здобич,“ — заперечив той, кого звали Женесом. — „Я хочу забрати свою законну власність. І ніхто з вашої білої зграї не зможе зупинити мене.“

З цими словами Женес здійняв догори руки з розчепіреними пальцями. Тут-таки небо затягло важкими хмарами, загримів грім, і з десяток величезних гіллястих блискавок вдарили туди, де стояв інквізитор. Над головою інквізитора миттю засяяла смарагдова півсфера, і блискавки розлетілися врізнобіч, руйнуючи все на своєму шляху. Стіни палацу потріскалися, арка над зруйнованою брамою почала обвалюватися на голови роззяв, що спостерігали за сутичкою двох чаклунів. Люди розбіглися…

Штепан раптом замовк і, рвучко натягнувши поводи, підняв дибки свого коня. Його гучний окрик злився з наляканим кінським іржанням:

— Zahroza! K zbroje!

Наступної миті дві стріли влучили в груди баронового коня, а ще одна подряпала мою щоку і зачепила край вуха. Наш загін майже порівнявся з підводою, коли з сіна вискочили троє людей і вистрілили в нас з арбалетів. На щастя, Штепан вчасно відчув небезпеку і прикрив себе та Інну, що їхала справа від нього. А мене врятував Леопольд. Він різко зупинився, аби не зіштовхнутися з бароновим конем, і присів на задні ноги.

Бородань, що правив підводою, хутко зіскочив на землю і вдарив палашем по ногах коня загорянина, який їхав попереду нас. Кінь спіткнувся і впав, підім’явши під себе вершника.

А от Штепан встиг вчасно звільнитися, коли кінь падав, і уникнув незавидної долі свого підлеглого. Він швидко виплутався зі стремен, вихопив з піхов меча і кинувся до підводи. Шлях йому перегородив ще один розбійник з мечем наголо, і вони зійшлися в двобої. Тепер, принаймні, барон був прикритий від арбалетників, які поспіхом перезаряджали зброю.

Не озираючись, я відчув, що Інна вже спішилась і сховалася від стрільців за Лаурою. Вона пробувала підпалити сіно на підводі, але якась таємнича сила, немов губка, поглинала майже всю енергію пірокінетичних імпульсів. Лише подекуди сіно почало трохи тліти.

А я зосередив свою увагу на розбійниках з арбалетами, намагаючись паралізувати їх. Та знову ж таки, та сама таємнича сила нейтралізовувала мою маґію; щонайбільше мені вдавалося тільки трохи уповільнити їхні рухи. Троє загорян поспішали до підводи, але вони явно не встигали до пострілу. Розбійники мали не примітивні середньовічні арбалети, а сучасні, вдосконалені, перезарядити які було справою кількох секунд.

На якусь мить я розгубився і не знав, що робити. Я також міг зіскочити на землю й прикритися Леопольдом. Але не хотів жертвувати ним задля порятунку власного життя. Для мене Леопольд був не просто кіт, навіть не просто кіт-перевертень, він був мій друг, мій молодший брат, мій вихованець…

Розбійники вже зарядили свої арбалети, підняли їх і скерували в мій бік. Я негайно перекинув Леопольда на кота і, виставивши вперед напівзігнуті руки, полетів униз.

А наступної секунди клацнули спускові гачки арбалетів. Дві стріли, зі свистом розтинаючи повітря, пролетіли над моєю головою. Третій розбійник, певно, цілив у Леопольда, і його стріла промайнула перед моїм лицем.

При контакті з землею я спружинив руками, пом’якшуючи удар, перекотився через правий бік і скочив на ноги. Чисто автоматично, майже не усвідомлюючи, що роблю, я схопив Леопольда і пожбурив його в найближчі кущі.

Втретє арбалетники вистрілити не встигли. Інна нарешті добилася свого, сіно спалахнуло. Розбійники повистрибували з підводи й кинулися в хащі ліворуч дороги. Слідом за ними побіг і бородань. А останній, п’ятий, що бився на мечах зі Штепаном, уже лежав на землі з розтрощеним черепом.

Тоді з лісу полетіли стріли. Добре, що вони були пущені здалеку, і нам з Інною вдавалося відхиляти їх убік. Проте ми не змогли вберегти молодшого брата барона, вісімнадцятирічного Йожефа, який був надто близько до лісу. Стріла влучила юнакові в груди, і він замертво впав на узбіччя. Штепан кинувся до брата, підхопив його на руки і поніс до нас. Двоє загорян допомагали своєму товаришеві вибратися з-під туші скаліченого коня. А впряжена в підводу шкапа дико заіржала і з переляку помчала вперед, розкидаючи по всій дорозі палаюче сіно.

„Владе,“ — звернулася до мене Інна. — „У лісі праворуч нікого немає.“

Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, чаклун, який влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно насторожити нас.

Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами „чистий“. Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, ставало дедалі важче відхиляти їх.

На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і почали навмання відстрілюватися.

„Кепські справи, Владе,“ — озвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. — „Цього разу ми зустріли серйозного супротивника.“

„Ти теж не відчуваєш розбійників?“ — запитав я.

„Ні. Відчуваю лише маґію, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний чаклун. Він надійно екранує своїх людей. Ми мали відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло, що Штепан перший виявив засідку.“

„І врятував наші життя,“ — додав я. — „Треба з ним переговорити.“

Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.

— Що будемо робити, бароне?

— Все залежить від кількості розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, слід негайно відходити вглиб лісу, щоб вони не обійшли нас з флангів.

— На жаль, проблема не лише в цьому, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною враз паралізувати б усіх розбійників. Проте їх прикриває досить сильний чаклун. Можна спробувати зруйнувати його захист потужним маґічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.

— То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.

— Найперше треба все розвідати. Та це завдання не для людини.

— А для кого?

Замість відповіді я гукнув Леопольда.

— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — почувся біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я почуваюся, чи не хочу пити, чи не болить мені хвіст, на якого, до речі, ти наступив…

— Не розслабляйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми досі в небезпеці. — Я погладив Леопольда і, склавши долоню „човником“, налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується лихий чаклун, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з’ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в може провести розвідку. Наша доля у твоїх руках… вірніше, в лапах. Допоможеш нам?

— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?

— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти побачиш усе, що нам треба. Згоден?

— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.

„Будь обережний, котику, але нічого не бійся,“ — подумки звернулася до нього Інна. — „Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо.“

— Отже, вперед! — сказав я.

Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся через дорогу і стрілою зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-чаклун невдовзі розгадає цей маневр і впритул візьметься до кота. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.

Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали стежити за стрілами, і в результаті ще одного з наших було поранено — на щастя, не смертельно, в плече.

Супротивник нарешті почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар’єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енергії, яку чаклун негайно поглинув. Ворог володів чималими ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає рішучіших заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана…

„Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і скерувати всю енергію проти нього,“ — припустила Інна. — „Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. А цей чаклун, при всій своїй силі, не дуже вправний і не зовсім упевнений у собі.“

„Ти так гадаєш?“

„Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, ніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енергії він витратив на його спорудження!…“

Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я полишив кота на Інну, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зосереджений на Леопольді, викаже себе.

І таки виказав…

„Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.

„Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність.“

„Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якнайближче підступитися до нього. Починаймо!“

Дочекавшись, коли чаклун сконцентрується на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — ще юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко…

„Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!…“

У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдали йому ні найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.

А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з жінчиною допомогою, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, вбити.

Проте чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я перегруповувався для наступної атаки, він кинувся навтікача, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних маґічних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.

Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.

Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно урвав його:

— Скільки там розбійників?

— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево…

Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність ворогів і про їхній намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.

— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.

Я підбадьорливо всміхнувся:

— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, тому ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.

Штепан кивнув, погоджуючись із моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно просканував ліс за дорогою і визначив розташування основної групи розбійників. Присутності чаклуна не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там зачаївся.

Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енергію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж миті чаклун кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два потужні удари, вщент зруйнувавши весь його захист. Рятуючи життя, наш супротивник знову поступився частиною своєї маґічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — він утікав світ за очі, залишивши своїх людей напризволяще.

А наступної секунди ліс, де ховалися розбійники, вибухнув, ніби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як Штепанове обличчя видовжилося від подиву, а в його очах, разом з повагою, промайнув переляк.

Спільними зусиллями ми з Інною загасили пожежу в лісі, після чого взялися до розбійників, що намагалися обійти нас з тилу. Цього разу ми не застосовували „важкої артилерії“, а вирішили обмежитися м’якшими засобами впливу: послали на них зо дві блискавки, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули геть.

Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали ситуацію в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що, крім обгорілих трупів, там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати і взятися до поранених.

Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розкладеним вогнищем і припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев’язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболювальні та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.

А я тим часом оглянув Йожефа. Спливаючи кров’ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчала стріла, обламана сантиметрів за десять від рани.

— Вона застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, ніж завдавати зайвих страждань.

— А проте ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч мене. — Стан вашого брата ще не безнадійний. Якщо почати негайно, його можна врятувати.

— Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім іншого, вивчала основи маґічної медицини. — У Йожефа є шанс, не можна його втрачати.

— Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.

— Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми чаклуни — хоч і початківці.

— В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам ґарантуємо.

— Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це диво. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.

Барон відійшов від нас, стромив у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.

„Отже, Інно,“ — звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. — „Що ти пропонуєш?“

„Передовсім,“ — сказала вона, — „треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові… Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезінфікуємо рану ззовні і зсередини, потім ти повільно руйнуватимеш стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини…“

„А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч.“

„Доведеться просто закупорити їх,“ — відповіла Інна. — „Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин ‘пробка’ з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в ушкодженій ділянці відновиться.“

„Гаразд. Починаємо?“

„Починаємо.“

І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так гладко, як виглядало в теорії. Тканини було сильно пошкоджено, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та, зрештою, все скінчилось добре. Стрілу ми вийняли, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.

— Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і догляд. Він дуже заслаб.

Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся був до брата, проте Інна зупинила його:

— Зараз Йожеф спить і, найпевніше, до завтра не прокинеться. Він втратив забагато крові.

Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях уже немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Однак я рішуче урвав його:

— Дозвольте не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у халепу, через нас мало не загинув ваш брат. Якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас першим, відчувши небезпеку. А ми лише повернули невелику частку боргу.

Штепан знизав плечима, схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.

— Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — сказала Інна. — Я більше ніж певна, що той чаклун не збирається визнавати своєї поразки. Ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.

— Авжеж, пані, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? Хаседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.

Інна ствердно кивнула:

— Про це й мови бути не може. Стан вашого брата не критичний, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.

Штепан знову замислився.

„Ну от,“ — подумки промовив я. — „Бачиш! Я мав рацію. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі.“

„Здається, так,“ — відповіла Інна. — „Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцоґа?“

„Певен.“

І я не помилився.