Усі Грані Світу

Розділ 2

Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з’явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від такого чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час) і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено нявчав, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежить від того, коли повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотів, і продовжував нити.

А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп’ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов’я, євангеліста й апостола Івана.

— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — Та коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то…

Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповідей.

На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м’якому кріслі й безтурботно дрімала.

Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.

— Ну, нарешті!

— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.

Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

…Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю — і лагідні ясно-сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві губки, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком колготок, мало не зомлів.

Певен, на світі є чимало дівчат, які об’єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя…

Коли я трохи оговтався — настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, який він радий знову бачити свою пані.

Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.

Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:

— Не знаю, як віддячити вам…

— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно…

— Ось… — Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там суроґату. — У мене було…

— Та що ви! — я енергійно замахав руками. — Я не можу…

(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)

— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.

Тут вставив своє слівце Леопольд:

— Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бідою. А ти чого так забарилася?

— Даруй, котику, — винувато відповіла Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.

— Ну… ви, мабуть, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди…

Леопольд знову втрутився в розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, як то кажуть, хід конем.

— А хіба сьогодні простий день? — він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з’явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.

Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота.

— Такої події гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип’ємо по келишку?

Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.

Я неодноразово чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, але на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти, я попросив її називати мене Владом, і ми так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.

Інна розповіла мені трохи про себе. Як я вже й сам здогадався з її прізвища та легкого акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Україні. Її батько, мати та менший брат мешкали на Волині, у стародавньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.

Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він — справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.

У захваті від спільності поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.

Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, наш візит до університету, дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам’ятну поїздку в тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — як малі діти.

Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її зізнанням, що я маю два літри домашнього вина виробництва моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її дуже мучить спрага.

Мої батьки, аби ви знали, мешкають на півдні, в традиційно винарському краї, а моя мама — геній у царині червоних вин. Її вино має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Інну про цю підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б моїх застережень.

Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до нестями.

Моя пам’ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останній спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: „Зараз здурію!“

І таки здурів…

*

Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. Але я точно пам’ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам’ять огортала щільна туманна завіса.

Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому не довелося. Наступна несподіванка змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна…

Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:

— У Багдаді вже за південь! У Багдаді вже за південь!…

Кілька секунд ми дивились одне одному в вічі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене охоплювала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.

Раптом Іннині очі сповнились переляком. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.

— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!… Що ж це таке?!

— Весна, — лаконічно пояснив кіт.

Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, гримнув на кота „Тпрусь!“, відтак сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.

По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.

— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися… Але не думала… щоб отак…

— Пробач, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я… їй-бо, не знаю, що й робити… Мені дуже прикро, повір…

День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, втекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.

Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.

Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.

І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — та ще й яка! З другого ж, я напоїв її до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!

Інна досі була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.

Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:

— Але ж гарні ви були вчора!

— Замовч! — гримнув я, а за мить уп’явся в нього стривоженим поглядом. — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!

— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.

— Ну, і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд.

— Заткни пельку, кажу тобі! — моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, ґротескне, ірраціональне…

З ванної почувся Іннин голос:

— Владе!

— Га? — я миттю опинився під дверима.

— У тебе знайдеться щось надягти? Якийсь халатик, абощо?

Я замислено потер чоло.

— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?

— А вона… досить довга?

— Так.

— Тоді неси.

— Більше нічого не треба? — запитав я.

— Ну, іще… оце…

— Гаразд. Принесу й оце.

„У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини,“ — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — „Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики…“

За сніданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав’язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.

Поївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з другого.

І все мовчали…

Мабуть, це був один із найважчих моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я це чудово розумів, та ніяк не міг дібрати потрібних слів.

„Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш…“

„Інно, як тільки я побачив тебе…“

„Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що…“

„Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках…“

Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона… Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: „А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!…“ Я підозрював — куди.

Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. І тут до кімнати зазирнув Леопольд.

— Ой, лишенько! — промовив він з докором. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.

Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум’янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.

У голову мені закралися котовбивчі думки.

А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:

— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що казала вчора.

— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.

— А ніби не пам’ятаєш! — Він пирхнув. — „Я дурна, котику! Я закохалася!“ А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?

Я зірвався на ноги з твердим наміром жбурнути Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.

Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.

— Інночко, — мовив я лагідно, — це правда?

Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:

— Не пам’ятаю.

Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.

— Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.

Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.

— А як правда, то що?

І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі… То була справжня фантастика!

Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.

— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца…

— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владе.

— Але я зовсім не схожий на принца…

— Для мене ти принц. Побачивши тебе, я зразу збагнула, що ми створені одне для одного… І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і… Не задавай дурних питань, краще поцілуй мене.

І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.

Трохи згодом вона спитала:

— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?

— Правда, щира правда. Тебе це дивує?

— Ну… так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.

Я ствердно кивнув:

— Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.

— Чому?

— Не знаю. Може, комплекси.

Інна похитала головою:

— Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.

Я погладив її хвилясте волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку білявку…

— Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати довше… От і все.

*

Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.

Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.

Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:

— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?

— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?

— А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене нітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.

Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.

— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.

— І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.

Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:

— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.

— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.

Я запропонував їм увійти до вітальні.

— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?

— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.

На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.

Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:

— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.

Вона цілком поділяла мою думку.

Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку…

Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.

Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.

Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[4]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса стежив за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.

— Де кіт? — спитала Інна.

— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.

„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.

Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.

Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.

— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.

— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.

Полковник лише зітхнув.

— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?

— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.

— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?

Полковник стенув плечима:

— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А от портрет кота мали в деталях. Наші аґенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.

— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.

— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.

— То як ви нас знайшли?

— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.

— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.

Полковник силувано посміхнувся:

— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники кепкували з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.

— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.

— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?

— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.

— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона Леопольдів голос.

(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)

Полковник: Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.

Кіт: А я й ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.

Полковник: Річ у тому, що для тролейбуса електроенергія — як для тебе харч.

Кіт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?

Майор: Нічєво сєбє „трошечки“!

Полковник: Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку…

Кіт: Який же ви зануда, mon cher colonel[5]! З одного боку, з іншого боку…

Полковник: До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусові штанги, ти знав про їхнє існування?

Кіт: За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.

Полковник: А знав, що без них він не поїде?

Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.

Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?

Майор (вражено): Товаріщ полковнік!…

Кіт (катеґорично): Ні, не виникало.

Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.

(Коротка пауза.)

Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і…

Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?

Кіт: „Хай їм чорт!“

Оператор (пошепки): Господи Ісусе!

Полковник: Коли це сталося?

(Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)

Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.

Полковник: Тобто на Московській площі? Біля автовокзалу?

Кіт: Атож. Пам’ять у мене гарна.

Майор (пошепки): Сдурєть можно!

Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.

Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію…

— Досить, — сказав полковник.

Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.

— Невже ви думаєте, що кіт… — почав був я.

— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо урвав мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.

Певний час ми мовчали.

— А може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.

— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.

— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.

— Що?! — вражено вигукнули ми.

— Отож-бо, — підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енергію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.

— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.

— Пробували. Міняли. Аж поки зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.

— І що?

— Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.

— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус…

— Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.

Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що „божевілля“ тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі…

— Здуріти можна, — повторив я слова майора.

— Можна, — кивнув полковник. — І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.

— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.

Відповідь була негайна й катеґорична:

— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез’ясовану.

Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.

— Це означає, що ви дасте нам спокій? — не вірячи своїм вухам, перепитав я.

— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності та територіальній цілісності ваш Леопольд не становить… Гм, принаймні поки його не чіпати… — Тут він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом, тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.

— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.

Полковник недбало відмахнувся:

— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників… та й власного. — (Його підлеглі енергійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє… — Він зітхнув. — Якщо мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.

Слово честі: цей полковник мені сподобався!

Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:

— Скажіть, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?

— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.

— Щиро вам заздрю — зізнався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.

Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, аж ніяк. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з’ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи було долучено звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд — найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.

Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, було незворотно зруйновано.

Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.

— Дорогенька, — спитав я, — тебе щось непокоїть?

Інна мовчки кивнула.

— І що ж?

— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.

Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.

— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?

— Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також має неусвідомлену чаклунську силу.

— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць. — Кіт-чарівник? Цікаво!

— Це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владе. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.

Зарившись лицем у запашне жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.

Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд нітрохи не постраждав…

Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його вміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився…

Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка…

Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього…

А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“…

Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після ґрандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися…

І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут направду не обійшлося без втручання надприродних сил…

Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його арґументи були загалом переконливі. Однак дещо в поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…

— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?

— У тім-то й річ, — спроквола мовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.

— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?

Інна заперечно похитала головою:

— Я оце подумала, що чаклунською силою його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.

Я хмикнув:

— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, тобто майстром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.

— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.

— Але навіщо?

— Не знаю. Може, це сталося ненавмисно. Довгий час кіт жив з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.

— Отже, він несвідомий чаклун?

— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…

Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.

„А тепер кіт живе в нас,“ — одночасно подумали ми. — „І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми також станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами.“

Чи вже стаємо ними…

Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.

Ні, ми не просто подуріли від кохання.

Це якась мана!

Якісь чари…

Я ніби миттю прозрів!

— Інно, що в нас є пити?

— Кока-кола в холодильнику.

— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.

— Зараз, — з готовністю відповіла вона, зіскочила з ліжка й вибігла зі спальні.

Тоді я пошепки, але з притиском додав:

— А цукерки ще є?

— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.

У мене важко загупало серце.

— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.

— Гаразд.

Я зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. До кімнати повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.

— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?

Інна здивовано підвела брови:

— Та ти ж сам попросив.

„Ти не могла мене чути,“ — міцно стуливши губи, подумав я. — „Бо я говорив пошепки.“

На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.

— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!

(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)

— Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй…

Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.

Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво куйовдила моє волосся, а я млів від насолоди.

— Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.

— Я завжди мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.

— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.

— Але народжуються з поетичним хистом.

— Тоді ми народилися з чаклунським хистом.

Кілька хвилин тривала мовчанка.

— Владе, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.

Я підвівся й глянув на неї:

— Ну й що?

— Учень чаклуна — теж чаклун. Нам треба розшукати його.

— Навіщо?

— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…

— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.

— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.

— Атож. Може таке утнути…

Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з передпокою долинув шурхіт і до спальні забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.

— Владиславе! Баз заговорив. По-людському.

Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав Базіліо, а скорочено — Баз.

Ми з Інною перезирнулися.

— І що ж він сказав?

— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Баз обізвався перший.

„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.

„Що ж робити?“ — запитала вона.

„Негайно розшукати того учня.“

— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?

— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.

— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — Маєте кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм…

— Ні-ні, — квапливо урвала його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.

— Про кого?

— Про учня твого колишнього господаря.

Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:

— А може, не треба? Ти ж знаєш, Інно…

— Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.

— Про Ференца?

— Його так звати?

— Атож.

— Це угорське ім’я, — зауважив я.

— Він і є мадяр, — сказав кіт.

— А яке в нього прізвище?

— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.

— А що ти про нього ще знаєш? Де він мешкає, працює?

Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.

— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець…

Раптом Інна напружилася.

— Ану, котику, уяви його чіткіше!

— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі… — почав описувати Леопольд.

„Владе,“ — подумки звернулась до мене Інна. — „Допоможи.“

„Як саме?“

„Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ.“

„Тобі вдається?“

„Ледь-ледь. Це дуже непросто… Об’єднаймо наші зусилля.“

„Залюбки. Тільки як?“

„Елементарно.“ (З цією відповіддю прийшла картинка: два серця зливаються в одне.)

Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків питання.

„А бодай тебе!“ — сказала вона. — „Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене.“

„Гаразд, умовила.“

Наш діалоґ тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:

— …густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль… Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра…

Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя був зосереджений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші губи зустрілись і злилися в поцілунку.

„Ну, нарешті!…“

Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими — тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, однієї істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.

Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це було так просто — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.

Нарешті їй це вдалося…

Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми віджахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу —

крізь суцільний морок

(що аж різав у вічі)

та мертву тишу

(що аж дзвеніла в вухах).

Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.

На щастя, невдовзі ми знепритомніли.