Усі Грані Світу

Розділ 16

Спалення Сідхового тіла було не найприємнішою подією в моєму житті, і сподіваюся, ви правильно зрозумієте мене, якщо я утримаюсь від детального опису цієї події. Скажу лише, що загоряни обклали його з усіх боків дровами та хмизом і підпалили; а щоб усе якнайшвидше скінчилося, ми з Інною почергово надсилали в багаття пірокінетичні імпульси середньої потужності, завдяки чому вже через чверть години від Сідха залишилася хіба що купа попелу.

Коли вогонь догорів, ми повернулися під основний купол і розмістилися на невеличкій затишній галявині, зусібіч оточеній папоротневими кущами. Не всі десятеро, а лише четверо — я, Інна, Сандра та Штепан. Моя дружина запропонувала, щоб з усіх загорян при нашій розмові був присутній лише барон, який потім розповість іншим усе, що визнає за потрібне. Штепан погодився, що це розумна пропозиція й відіслав своїх людей до табору скласти компанію Леопольдові, який був вельми незадоволений тим, що я обмежив його пересування внутрішнім куполом. Час від часу до нас долинало ображене нявчання кота, але ми дружно іґнорували його.

— Ну що ж, — звернулася Інна до Сандри. — Гадаю, буде краще, якщо ти розкажеш усе по порядку, починаючи з того, як уклепалася в цю історію. Та спершу я хотіла б почути відповідь на одне питання, яке не дає мені спокою. А саме: чому ви з Сідхом не вбили нас? Ви ж могли це зробити, так?

Сандра кивнула:

— Авжеж, могли. Будь-яку людину можна вбити, навіть вищого мага. Проте ми не мали такого наказу. Ви були потрібні живими.

Ця відповідь майже нічого не прояснювала, зате породжувала нові запитання. Однак Інна вгамувала свою нетерплячість і стримано мовила:

— Гаразд. Тепер ми слухаємо тебе.

І Сандра почала свою невеселу розповідь.

Це сталося з нею ще півроку тому, коли під час зимових канікул вона вирішила відвідати свою шкільну подругу Мойру, яку не бачила вже кілька місяців. На відміну від Сандри, котра продовжила чаклунську освіту в академії, Мойра, як і переважна більшість дівчат з інквізиторських родин, обмежилася тим, що закінчила школу, після чого, в найкращих традиціях патріархального суспільства, швиденько вийшла заміж. Мойрин чоловік служив на одному з постів Інквізиції, не дуже далеко від Лемоса, лише в шести годинах їзди Трактовою Рівниною. Дорога вважалася цілком безпечною, тож Сандра, з батькового дозволу, вирушила сама, і їй просто не пощастило, що її шлях перетнувся з Женесом. А втім, не виключено, що Женес уже давно хотів заслати в прецепторію свого шпигуна, і його люди стежили за Сандрою від самого Лемоса. Хоч там як, а дівчина потрапила до нього в полон.

Що відбувалося з нею в полоні, Сандра не пам’ятала. За якийсь час вона отямилася на тому ж місці, де її схопив Женес, а неподалік до дерева була прив’язана за поводи Малвіна з усім дорожнім спорядженням. Дівчина не знайшла на собі жодних слідів знущань, фізично їй не заподіяли ніякої шкоди, а проте вона була певна, що Женес зробив з нею щось погане.

Це „щось“ Сандра виявила, коли прибула до Мойри і не могла ні словом, ні натяком дати подрузі зрозуміти про свої прикрощі. Через кілька днів вона повернулася до Лемоса, але й там Женесова заборона зберігала свою силу. І ніхто — ні рідні, ні батькові підлеглі, ні викладачі в академії, ні однокурсники, — не помітили змін у її поведінці.

— Тільки не подумайте, що в нас не дбають про безпеку, — говорила Сандра. — Перевірки на одержимість проводять за найменших підозр, от тільки мене ніхто не запідозрив. І зовсім не тому, що мій батько прецептор, просто я завжди була дивакувата, і до цього всі звикли. Ще з самого малечку я хотіла стати інквізитором, у школі найбільше полюбляла не якусь там побутову чи рослинну маґію, а суто „хлопчачі“ предмети — алхімію, бойові чари, теорію артефактів, основи світобудови. Ну, а в академії взагалі виявилася єдиною дівчиною на першому курсі — отак мені не поталанило з однокласницями, ніхто з них не захотів продовжити навчання… Та я вже про це розповідала.

…Згодом Сандра почала отримувати накази. Здебільшого від неї вимагалося про щось довідатися, десь бути присутньою, на щось подивитися. Вона нікому не передавала здобуту інформацію, що могло мати лише одне прийнятне пояснення: всі її думки перебували під постійним контролем. А з цього випливало, що Женес не просто скорив її волю, як попервах сподівалася Сандра. Все було набагато гірше — вона стала справжньою одержимою, безпосередньо пов’язаною з Нижнім Світом!

Так минуло майже півроку. Сандра не те що змирилися зі своєю одержимістю, але поступово звикла до неї, хоча не полишала надій чимось виказати себе. Проте Нижній Світ міцно тримав дівчину в своїх тенетах, відстежував її думки, не дозволяв їй вдаватися до дій, що накликали б на неї підозри в одержимості. Правда, він не міг упоратися з частими перепадами Сандриного настрою, з мовленими без роздумів словами, зі спонтанними вчинками. Та щоразу дівчина з прикрістю переконувалася, що люди не зважають на всі її дивацтва. З усього виходило, що Женес дуже вдало обрав собі шпигуна.

Сандра говорила про це досить сухо, відсторонено і намагалася не торкатися своїх особистих переживань. Але я був певен, що їй неодноразово спадала думка про самогубство, і лише тотальний контроль над її розумом, а ще — слабка надія на порятунок, не дозволяли їй накласти на себе руки. Той, хто віддавав Сандрі накази, добре знався на мистецтві керування людьми, він не став негайно вимагати від неї чогось жахливого, такого, що змусило б її наполегливо шукати смерті. Яку, слід зазначити, знайти зовсім неважко — мало не щодня ми потрапляємо в такі ситуації, коли досить зробити один хибний рух, щоб розпрощатися з життям.

— Того дня, коли ви зустріли дядька Рівала, — продовжувала Сандра, — батька якраз не було на Лемосі. Якби дядько, не зумівши зв’язатися з ним, повідомив про вас батьковому заступникові, нічого цього не сталося б. Але він повідомив мені. Мабуть, передчував свою смерть і вирішив наостанку поговорити зі мною. Попрощатися… — З грудей дівчини вирвався чи то стогін, чи то притлумлений схлип. — А відразу після нашої розмови до мене надійшов наказ. Я мусила мовчати про все і чекати подальших розпоряджень. І я чекала. Згодом хотіла зв’язатися з дядьком Рівалом і дізнатися, як у нього справи, проте мені не дозволили. А через кілька годин надійшов новий наказ: потай залишити прецепторію і вирушити на Аґріс з проміжною зупинкою на Брохвіні, де зачекати на прибуття „друга“. Там я майже два дні чекала, поки з’явився Сідх.

— Ти його раніше знала?

— Ні, тоді ми вперше зустрілися. Але я впевнена, що він був інквізитором. Може, навіть не збрехав про своє ім’я та звання. Тільки він не служив у нашому командорстві і не був знайомий з моїм батьком. — Сандра на секунду замовкла й винувато глянула на нас. — Ви, мабуть, уже зрозуміли, що той чоловік, з яким я зв’язувалася, не мій батько?

— Звичайно, зрозуміли, — похмуро мовив я. — Ще тоді, коли ти сказала, що до нас їдуть не інквізитори, а чорні чаклуни.

— Хто був той чоловік? — запитала Інна.

— Один із Сідхових спільників, — відповіла Сандра. — Найпершого разу Сідх зв’язався з ним, а потім дозволив мені приєднатися до їхньої розмови. Після цього вже могла зв’язуватися з ним сама і видавати його за мого батька. Насправді він мешкає десь на Головній Маґістралі.

Інна скрушно похитала головою:

— Ти про все брехала нам. Просто дивно, як не заплуталася в своїй брехні.

— У такі моменти мені диктували, що говорити, — пояснила Сандра. — А взагалі, я не так уже й багато вам брехала. Про себе, про своє життя розповідала вам чисту правду. І мої припущення щодо Метрових планів теж не були вигадкою. Я справді вважаю, що він замислив зробити вас королем та королевою. Навіть те, що Залізний Франц наказав доправити вас у Вічне Місто, за великим рахунком, не було брехнею. Зараз Головний аж з ніг збивається, так вас шукає. Щоправда, пошуки ведуться лише на Основі. Схоже, він вважає, що вам ніде більше подітись, як повернутися на батьківщину. Йому навіть на думку не спало, що ви могли потрапити на іншу Грань.

— А звідки ти знаєш?

— Сідх розповів. Він добув ці відомості ще до нашого прибуття на Аґріс. Йому стало цікаво, чому ви привернули до себе таку пильну увагу Нижнього Світу, а в тому наказі, який ми обоє отримали, нічого конкретного про вас не повідомлялося — до інструкцій додавалися лише ваші зображення. Тому Сідх зв’язався зі своїм знайомим на Основі, переслав йому отримані картинки…

Іннині очі зблиснули.

— Стривай, Сандро! Якщо нічого конкретного про нас не повідомлялося, то чому ви вирішили, що ми родом з Основи?

— Бо так сказав дядько Рівал.

— Але ж ми нічого такого йому не говорили? Правда, Владе? Просто не встигли сказати. — І вона запитливо глянула на Штепана: — А ви, бароне?

Штепан, що досі мовчки слухав нашу розмову, невпевнено відповів:

— Та начебто не казав. Може, хтось із хлопців обмовився.

— А може, — озвався я, — Рівал і сам знав. Пам’ятаєш, Інно, як він дивився на тебе при нашій зустрічі? Ми ще гадали, що б це могло означати. І погодилися на тому, що він уже бачив тебе раніше.

Інна кивнула:

— Атож, тепер згадала… Гаразд, Сандро, продовжуй.

— Так от, Сідх звернувся до свого знайомого, хоч і не дуже розраховував на успіх — адже з такою куцою інформацією майже неможливо віднайти сліди двох людей серед шести мільярдів населення. Та вже за годину Сідхів знайомий знову вийшов на зв’язок і повідомив, що всі інквізитори на Основі шукають молоде подружжя з вашими прикметами. А коли ми прибули до Шато-Бокеру і герцоґ коротко розповів нам про ваші пригоди, у Сідха виник новий план, як виконати наше завдання. Його пропозицію було схвалено, і це, мабуть, урятувало мене — бо за попереднім планом я мала лише переконати Ґарена де Бресі, що Сідх є тим, за кого себе видає. Оскільки герцоґ добре знав мене, то в нього не виникло жодних сумнівів у тому, що Сідха надіслав за вами мій батько, і його впевненість передалася вам. На цьому моя роль закінчувалась, але додому я повернутися вже не могла. Найпевніше, мене відрядили б до іншого архіпелаґу, в розпорядження якогось чорного чаклуна, щоб під його керівництвом я готувалася до Причастя… Маю на увазі Чорне Причастя — посвячення Нижньому Світові. Тоді б я стала справжньою лихою відьмою.

Штепан здригнувся і поспіхом перехрестився.

— І тому, — запитала Інна, — ти так зраділа, коли Сідх сказав, що бере тебе з нами?

— Ще б пак! Адже це означало відстрочення мого вироку. Я сподівалася… ну, на якесь диво. І воно таки сталося. Завдяки вам. — Сандра вчергове торкнулася пальцями персня Бодуена. — Зараз я не відчуваю своїх чаклунських здібностей, але не шкодую про їхню втрату… хіба трохи. Головне, що я вільна, а решта — дрібниці. Проживу й без маґії.

— То це назавжди? — спитав я.

Вона силувано посміхнулася й кивнула:

— На жаль, так. Без варіантів. Про чари мені доведеться забути. Втім, це не означає, що я муситиму все життя носити перстень. Якщо… коли ми виплутаємося з цієї історії, наді мною проведуть процедуру екзорцизму, яка звільнить мене від одержимості, а заразом знищить мій чаклунський дар.

— Це обов’язково?

— Так, Владиславе, обов’язково. Внаслідок екзорцизму неодмінно втрачається чаклунський дар. А іншого способу розірвати зв’язок з Нижнім Світом поки не вигадали. — Дівчина зітхнула. — І давайте не будемо про це.

— Добре, не будемо, — погодилась Інна. — Розповідай далі. В чому полягало ваше завдання?

— Ми його майже виконали. Завели вас углиб ненаселеного району, потім Сідх зник за підозрілих обставин, що наводило на думку про підступи ворогів. Це мусило тримати вас у постійній напрузі.

— І таки тримало, — підтвердив я. — Ми з Інною місця собі не знаходили від підозр та сумнівів. Це було просто нестерпно… А що мало статися завтра, після прибуття… гм, так званих інквізиторів?

— Вони приєдналися б до Сідха. А мій так званий батько сказав би вам, що все гаразд, загін трохи затримався і буде наступного ранку. Проте вранці ви дочекалися б не підмоги, а глобального Прориву. Якраз його підготовкою займався Сідх.

— Тут? — здивувалась Інна. — На цій дикій Грані?

— Атож, на ній. У XV — XVII сторіччях тут, лише на іншому континенті, знаходилося лігво чорних чаклунів-відлюдників. За час свого перебування на цій Грані вони добряче розхитали її, але через відсутність людей, головної поживи для нечисті, влаштовувати тут Прорив не мало сенсу. Сідх знав про існування цієї вразливої Грані й запропонував використати її, як пастку для вас. Взагалі, за його початковим задумом, він мав самостійно влаштувати Прорив, а загін, що нібито йшов вам на допомогу, існував би лише у вашій уяві. Та вже на місці Сідх переконався, що сам-один він не впорається, тому викликав помічників.

Ми з Інною перезирнулися.

— Нічого не розумію, — сказала вона. — Ви ж могли просто вбити нас. Навіщо знадобився Прорив?

— Аби змусити вас зробити те, що ви вже зробили на Аґрісі, — пояснила Сандра. — Пам’ятаєте, що було з вами після того, як ви зупинили Прорив?

— Ми три дні провели в нестямі.

— І були цілковито знесилені. Безпорадні, як немовлята. Ваш виснажений чаклунський дар не зміг би захистити вас від потойбічного впливу. Тепер розумієте?

Я відчув, як волосся на моїй голові стає сторчма, а вздовж хребта ніби пробіг цілий мурашник. Іннине лице посіріло, її ясно-сині очі стали тьмяними, а зіниці розширилися від жаху. Штепан знову перехрестився.

— Ми могли вас убити, — вела далі Сандра. — Мені вдавалося насилати на тебе, Інно, міцний сон, а тобі, Владиславе, навіювати… відомі вам речі. Але здолати ваш могутній чаклунський дар, підкорити його, було понад нашу з Сідхом силу. Спершу його слід було гранично послабити, виснажити. От для чого Сідх і задумав улаштувати новий Прорив.

— Авжеж, — сказав я, відчуваючи нездоланне бажання закутатись у щось тепле; мені зненацька стало зимно. — Наше щастя, що після Прориву на Аґрісі поблизу не виявилося Женесового колеґи. Він би миттю нас обробив.

— Вам справді пощастило, — підтвердила Сандра. — З усіх чорних чаклунів належної кваліфікації саме Сідх міг найшвидше потрапити на Аґріс. Він прибув з якогось іншого архіпелаґу Інфернальним Тунелем, що має вихід у таємному лігві Женеса, десь неподалік Брохвіну… До речі, тут вам навіть двічі пощастило. Сідх між іншим обмовився, що Наглядач Інфернального Тунелю з протилежного боку був якраз відсутній, бо виконував інше доручення. Якби не це, то замість Сідха надіслали б того наглядача — відразу ж після Прориву. А так, коли ми з’явилися в Шато-Бокері, ви вже більш-менш оклигали й зміцніли, і Сідх зрозумів, що не зможе підкорити ваш дар. Тому він запропонував новий план.

— Я бачу в ньому одне слабке місце, — зауважила Інна. — На цій Грані немає людей, яких треба захищати. Ніщо не заважало нам за перших ознак Прориву втекти звідси по Колодязю.

— Ви б не змогли. Прорив мав розпочатися на іншому континенті, ви б не відразу відчули його. А потім стало б уже пізно — коли глобальний Прорив набирає силу, всі інфернальні канали на Грані розширюються і намертво блокують доступ до Колодязя. А для зайвої певності я мала наказ убити Леопольда — без його допомоги ви ще не вмієте відкривати „колодязь“. Тож вам волею-неволею довелося б зупиняти Прорив, бо інакше всю цю Грань, разом з вами та вашими супутниками, поглинув би Нижній Світ. Гадаю, саме тому Сідх вчинив цей самовбивчий напад на мене. Якби я загинула, не розповівши вам правди, ви б ще зберігали надію на прибуття допомоги і залишалися тут щонайменше до післязавтра.

— Що правда, то правда, — кивнула Інна. — Хоча мені важко зрозуміти мотиви, якими керувався Сідх, коли напав на тебе. Так чи інакше, він не мав жодних шансів вижити. Невже він так просто пішов на смерть?

— Не думаю, що так просто. Але чорні чаклуни не сперечаються зі своїми господарем. Вони, дарма що називаються слугами Нижнього Світу, насправді такі ж раби, як і одержимі. А для Сідхового повелителя ви надзвичайно цінна здобич. Нижній Світ давно не мав слуг-людей з таким могутнім даром. Існує чимало леґенд про вищих маґів, що стали лихими чаклунами, але точно відомо лише про п’ятьох таких — чотирьох чоловіків і одну жінку. Кажуть, що після смерті всі вони також стали господарями — Князями Нижнього Світу.

На хвилю запала мовчанка. Штепан розкурив свою люльку і трохи відсунувся, щоб легкий вітерець не відносив тютюновий дим прямо на дівчат. Я щиро шкодував, що в цій колотнечі забув прихопити нову сигару — зараз вона б мені дуже знадобилася. Сандра так завзято крутила ґудзика на халаті, що той от-от мав відірватися. Інна повільно обводила поглядом чагарі довкола нас.

— Ну, що ж, — нарешті мовила вона. — Тепер, Сандро, повернімося до нашої подорожі. І зосередимо увагу на ночівлях. Ти більше нічого не хочеш розповісти?

Дівчина збентежено потупилась і густо почервоніла.

— Повір, Інно, я… я б ніколи не пішла на таке свинство з власної волі. Але не могла опиратися наказові.

— Наказові?! — не втримавшись, вигукнув я. — То ти робила це за наказом?!

„Вгамуйся, Владе!“ — подумки осмикнула мене Інна; відчувалося, що вона сердита. — „У твоєму голосі я чую аж надто щире обурення. І навіть розчарування…“

Сандра підвела голову й сумно подивилася на мене.

— Так, Владиславе, я робила це за наказом. Згодом Сідхів план було доповнено ще одним пунктом.

— Цим самим?

— Цим самим. Мені наказали звабити тебе.

Я насилу стримав гірке зітхання, що ладне було вирватися з моїх грудей. Інна мала всі підстави сердитись на мене. Я справді був розчарований почутим, мені було досадно і прикро до сліз. Сандрине зізнання, що вона кохалася зі мною лише за наказом і всупереч власній волі, дуже боляче вразило моє самолюбство… Але ж це ще не все! Виходило, що в очах дівчини я був ґвалтівником. Хай і мимовільним ґвалтівником, а проте… Боже ж мій! Та їй, мабуть, гидко згадувати про ті хвилини, що їх ми провели разом. Певно, в глибині душі вона ненавидить мене за все, що я зробив з нею…

— Навряд чи це можна назвати звабленням, — зауважила Інна крижаним тоном. — Ти не зваблювала Владислава, а просто крала його кохання. І я впевнена, що тут не обійшлося без Сідхового втручання. Може, ти справді здібна чаклунка, проте не думаю, що тобі вистачило б знань та вміння для таких складних і тонких маніпуляцій з Владовою свідомістю. Тут мало однієї маґії, потрібна ще й психолоґія.

Сандра кивнула:

— Ти правильно здогадалася. З розумом Владислава попрацював Сідх. Він вклав у його голову всі необхідні образи, а я лише пробуджувала їх, коли… ну, ти розумієш.

— Розумію. А зі мною Сідх щось робив?

— Ні, тут я впоралася сама. Занурила тебе в глибокий транс і майже цілу ніч перебувала в тісному ментальному контакті з тобою, вивчаючи вашу мову.

— Так я й думала… — Якийсь час Інна уважно роздивлялася свої ретельно доглянуті нігті, потім знову заговорила: — Отже, з цим ми розібралися. Тепер маємо вирішити, що робити далі. Я не сумніваюся, що ти применшувала своє вміння орієнтуватися на Трактовій Рівнині, але зараз на тобі перстень Бодуена, тож це питання становить суто теоретичний інтерес. З тієї ж причини ти не зможеш зв’язатися ні зі своїм справжнім батьком, ні з будь-ким іншим. А нам треба забиратися звідси — і якомога швидше. Єдиний доступний нам вид транспорту — це Леопольд з його вмінням відкривати Колодязь. Перспектива не дуже приємна, але, на щастя, серед нас немає ні хворих, ні поранених. Проте маємо іншу проблему — перстень, що захищає тебе від безпосереднього маґічного впливу. А подорож Колодязем вимагає найбезпосереднішого маґічного впливу. Щоб потрапити до Колодязя, ти спершу мусиш зняти перстень. Адже так?

— Так, справді. Але це не проблема. В Колодязі час дуже стискається — приблизно півтора дні за хвилину в суб’єктивному сприйнятті. Тому перед подорожжю мене можна міцно приспати, а для більшої певності ще й паралізувати. Тоді я не зможу заподіяти вам шкоди.

— А собі? Ти ж знову станеш вразливою для Нижнього Світу.

— Ну то й що? Мною керують через думки. А вві сні я не зможу виконувати ніякі накази. Коли ж ми вийдемо з Колодязя, ви знову надягнете мені персня.

— Проте, — зауважив я, — ти можеш отримати наказ на майбутнє. Наприклад, зняти перстень, коли поблизу нікого не буде.

Сандра здригнулась і зблідла.

— Ну, не знаю… — Вона помовчала, дивлячись у простір перед собою, потім сказала: — Не думаю, що це можливо. Та й у будь-якому разі нам доведеться ризикнути. Ми можемо покинути цю Грань лише одним шляхом — по Колодязю.

— І куди ти пропонуєш податися?

— А хіба ви маєте великий вибір? Лише в трьох населених світах ви пробули досить довго, щоб ваш дар зафіксував у собі їхні просторові характеристики. Це Ланс-Оелі, Аґріс і Основа. Остання відпадає — до неї надто далеко. Ми перебуваємо майже на протилежному боці Світового Кристалу, цю Грань не поєднує з Основою жодна вісь симетрії, навіть найнижчого порядку. Я спеціально не рахувала, але впевнена, що така подорож триватиме не менше двох років.

— А шкода, — сказав я. — Це був би ідеальний варіант. Але тут нічого не вдієш — доведеться повертатись на Ланс-Оелі.

— Або на Аґріс, — додала Інна. — Хоча ні, твій варіант кращий. Звідти ми зможемо порівняно швидко потрапити на Основу.

— Саме це я збирався запропонувати. На Ланс-Оелі нам не можна довго затримуватися, бо інакше туди прибудуть нові сідхи та женеси.

— А можливо, — припустила Інна, — вони вже чекатимуть там на нашу появу. Гадаю, ті чорні чаклуни, що зараз їдуть до нас, раніше доберуться до Ланс-Оелі по Трактовій Рівнині, аніж ми — Колодязем. Правда, Сандро?

— Загалом, так, — відповіла дівчина. — Але Контр-Основа стабільна, всі інфернальні канали на ній надійно закупорені Метром, і там не можна влаштувати навіть локального Прориву. Що ж до самих чорних чаклунів, то я певна — ви з ними впораєтеся.

— Сподіваюсь, що так, — сказав я, не поділяючи Сандриної впевненості. Проте розумів, що нічого іншого нам не залишається. Відтак звернувся до Штепана: — Вас і ваших людей, бароне, ми можемо відправити на Аґріс. А питання про ваш вступ до нас на службу пропоную відкласти до кращих часів.

Підібгавши губи, Штепан рішуче похитав головою:

— Пане ґрафе, пані ґрафине, — мовив він офіційно. — Якщо ви приймаєте мене на службу, то я готовий негайно стати до виконання своїх обов’язків і супроводжувати вас усюди, хай куди ви збираєтесь вирушити. Тільки на таких умовах я згоден служити вам.

— А ваші люди?

— Вони також.

— Навіть Борислав?

— Навіть Борислав. Він, звичайно, скучає за дружиною та донькою, але не погодиться на вашу пропозицію. Зрештою, ми ж не будемо довіку тинятися світом. Рано чи пізно все владнається, і тоді Борислав переселить свою родину до місця постійної служби.

— І все ж, бароне, — озвалася Інна, — раджу вам спершу поговорити з з вашими підлеглими. Розкажіть їм усю правду, не применшуйте небезпеку, і нехай вони вирішують, як учинити.

Штепан визнав, що це слушна думка, і пішов до своїх людей. Ми лишилися на галявині втрьох і наступні кілька хвилин мовчали. Інна замислено дивилася на Сандру, а та сиділа, обхопивши коліна руками, і вперто уникала зустрічатися з нами поглядом. Що ж до мене, то в моїй голові панував цілковитий безлад, я думав уривками то про одне, то про інше — і про майбутню подорож Колодязем, і про Сандрине лихо, і про Сідха, і про своїх батьків, і про те, чи продовжує Ференц Карой шукати нас, і про господаря з Нижнього Світу, що спершу хотів просто знищити нас, але в якийсь момент передумав і вирішив зробити нас своїми слугами… Навіть після Прориву, коли ми зупинили вторгнення на Аґріс істот, яким нізвідки було взятися, крім як із пекла, я наполегливо переконував себе, що ніякого диявола не існує, але що далі, то менш вагомими ставали мої заперечення. Я по-доброму заздрив Інні, яка змалечку твердо знала, що на світі є Бог і диявол, тож тепер їй було набагато легше звикнути до того, що диявол не лише існує, а й діє…

— Це ж неправда, Сандро, — врешті мовила Інна. — Ти нам збрехала.

Дівчина боязко підвела погляд, швидко зиркнула на неї, потім на мене, і знову потупилася.

— Я не брехала, — тихо відповіла вона. — Просто…

— Просто схитрувала, — закінчила за неї Інна. — Прямо не збрехавши, ти обманула Владислава. Заради мене, гадаю. Та мені це ні в біса не потрібно.

— Про що ви? — розгублено запитав я.

— Хай вона сама скаже. — Інна гостро поглянула на Сандру. — Ну, кажи!

Сандра подивилася на мене з сумом і ніжністю.

— Я обманула тебе, Владиславе. Дала зрозуміти, що кохалася з тобою лише під примусом, проти власної волі. Але це не так. Я… я справді кохаю тебе. Покохала тієї самої миті, коли вперше побачила. І той наказ… я охоче виконувала його. Сама я, звісно, не наважилася б на це, я кохала б тебе здаля, але я не шкодую про те, що між нами сталося. Не можу шкодувати… Повір, мені дуже соромно перед вами обома, ви така гарна пара, і я не хочу псувати ваші стосунки… та серцю не накажеш. Я кохаю тебе і кохатиму завжди.

Вона рвучко схопилася на ноги і, схлипуючи на ходу, побігла в протилежному від табору напрямку.

— Отак, Владе, — похмуро резюмувала Інна. — Як то кажуть, вляпався… А сам ти, що почуваєш до Сандри? Тільки не треба говорити, що любиш у ній сестру.

— Я просто люблю її, — чесно відповів я. — Не щось окреме в ній, а її саму, з усім, що в ній є. Зокрема я люблю в ній жінку, бо вона є жінкою. — Я важко зітхнув. — Я люблю вас обох, Інно, але люблю по-різному. Сандра мені дуже дорога, проте я можу прожити й без неї. А без тебе — ні. Ти не просто дорога мені, ти — це я. Наше кохання є чимось більшим, ніж звичайним почуттям однієї людини до іншої. Це форма нашого спільного існування. Це сила, що перетворює нас, дві окремі особистості, на єдине ціле. Це…

— А якщо без високих матерій, — урвала мене Інна. — Твоя любов до Сандри потребує сексу?

— Ні, не потребує, але… — Я на секунду замовк, збираючись на рішучості. — Я не можу сказати, що це було неприємно. Так, мені соромно за те, що сталося. Мені боляче. Мені гірко. Я шкодую про свою мимовільну зраду… Але не відчуваю огиди до того, що було між мною та Сандрою. Не можу вважати це брудним. Не можу, і квит. Пробач.

Інна присунулася до мене і схилила голову на моє плече.

— Тобі поки нема за що просити в мене пробачення, а мені ще нема чого прощати тобі. Те, що було в тебе з Сандрою, сталося не з твоєї вини. А що буде далі — побачимо.

Я обняв її і пристрасно поцілував.

— Далі буде лише дружба. Сандра чудова дівчина, але вона ніколи замінить мені тебе. Нас з тобою поєднала сама доля. — Тут я дещо згадав. — І не просто доля, а…

— Атож, не просто доля, — знов урвала мене Інна. Трохи відсторонившись, вона пильно подивилась мені в очі. — Владе, я маю розповісти тобі одну річ.

— А саме?

— Твоя мама просила нічого не говорити, поки вони з батьком самі не наважаться розказати тобі, але я не можу мовчати далі. Тим більше, що після нашого зникнення це перестало бути таємницею. Тепер про це знають усі, крім тебе. Навіть Сандра — поки ми пильнували Сідха, а ти ходив до табору за загорянами, вона в цьому зізналася.

Уже вкотре за цю ніч у мене запаморочилось у голові, і я відчув, як земля піді мною захиталася. Я ж якраз збирався звернутись до Інни майже з тими самим словами, але вона випередила мене.

— Так вийшло, — вела далі Інна, — що в твоїх батьків не могло бути дітей. Коли вони впевнились у цьому, то стали думати про прийомну дитину, і саме тоді до них звернувся незнайомець, який запропонував їм міцного та здорового двомісячного малюка.

— Це був я?

— Це був ти. Твоя мама каже, що полюбила тебе зразу, як побачила, і переконала твого батька погодитися на пропозицію незнайомця. Той обіцяв залагодити всі формальності з усиновленням — і справді залагодив. Він зробив усе так, щоб офіційно ти вважався їхнім рідним сином. Після цього твої батьки жодного разу не зустрічалися з тим загадковим чоловіком. Донедавна його особа залишалася невідомою.

Інна замовкла, чекаючи мого наступного запитання. І я через силу спитав:

— А тепер?

— Тепер усе з’ясувалося. Сандра розповіла, що твої батьки дали детальний опис зовнішності незнайомця. За цими прикметами всі втаємничені люди впізнали його однозначно. Уявляєш, це був… — Інна зробила ефектну паузу, проте я не став чекати, поки вона назве ім’я, а закінчив замість неї:

— Метр.

У жінчиних очах застиг подив.

— Як ти здогадався?

— А ще, — продовжував я, — він попросив назвати мене Владиславом. Так?

— Так. А звідки…

Я погладив її скуйовджене біляве волосся.

— Річ у тім, люба, що Метр просив назвати тебе Інґою…