Усі Грані Світу

Розділ 9

Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебню за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.

„А знаєш,“ — звернувся я до Інни, кинувши сторожкий погляд у стелю. — „Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б набагато безпечніше, ніж тут. Маю таке враження, що кожна стіна в цьому замку приховує загрозу… А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить.“

„Я теж про це думаю,“ — відповіла Інна. — „І також збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони становлять серйозну загрозу; принаймні не більшу, ніж сам Женес. Щоправда, ми досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки… У тебе є якісь міркування з цього приводу?“

„Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам вдалося звільнити душі герцоґових дітей… вірніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от щодо персня маю здогади. Схоже, це той самий талісман, що колись захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшлося про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції церкви?“

„Атож. Гадаєш, він?“

„У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробницю було пошкоджено, і таким чином перстень потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, а один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надітий на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину.“

„Й одночасно перекриває їй доступ до сил,“ — додала Інна. — „Женес мусив зняти персня, щоб знову вдатися до маґії… хоча це його не врятувало. Можливо, саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару ‘мортири’ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надіти, коли впала брама.“

„Все це дуже цікаво,“ — погодився я. — „Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії…“

„Отож-бо, Владе!“

„Що?“

„Вежа! Ось тобі ця обставина. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й вежі. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне: що Женес робив на вежі? Шукав палицю? Навряд. Сумніваюся, що вона пролежала там дев’ять з гаком сторіч. І Рівал де Каерден уже напевно мав би забрати її звідти. Та якщо навіть палиці ніхто не чіпав, і Женес шукав саме її, це однаково не пояснює його подальших учинків. Заволодівши палицею, він не забрався геть, а залишився на верхній терасі й заповзявся там чаклувати. Але чому там? Чому не в якомусь іншому місці, де йому ніхто не міг завадити? Є лише одне пояснення: те, що хотів зробити Женес, могло бути зроблено лише на вежі. Він замишляв щось серйозне і дуже небезпечне… Але що?“

Ми подивилися на вплавлену в кам’яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний маґічний інструмент. Нам бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, покладаючись на свою логіку та інтуїцію…

„Саме так,“ — сказала Інна, відгукуючись на мої думки. — „Більше нам нічого не залишається… Отже, міркуймо логічно. Палиця звільнила душі герцоґових дітей, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті.“

„Якщо палиця налаштована на звільнення,“ — припустив я, — „то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з Сіґурда та Ґійома.“

„Цілком можливо. Принаймні, слід уважно оглянути вежу. Ми мусили зробити це відразу.“

„То ходімо,“ — погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.

У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися перед нами. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної вежі виставлено охорону. Вартові без зайвих церемоній віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним чаклуном.

Ми підійшли до вежі з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.

— Всередині хтось є? — недбало запитав я.

— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ пана герцоґа його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно розвів руками. — Ми не побігли за ним. Як відомо, коти гуляють самі по собі й не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.

— Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.

Ми вже збиралися ввійти до вежі, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що кваплячись ішов до нас.

— Нам досі щось загрожує? — запитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.

— Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути вежу, аби переконатися, що все гаразд… чи не гаразд. Панові герцоґу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.

Нікоран ствердно кивнув:

— Ваша правда, панове.

— Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звичайно, сподіваємося, що це фальшива тривога… а втім, хто його знає.

— Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена його світлість доручив мені виконувати обов’язки мажодорма. Я негайно обійду всі пости й посилю охорону.

— Добре, пане Нікоране. Робіть свою справу, а ми робитимемо свою.

Ввійшовши досередини, ми почали підніматися сходами і вже за першим поворотом помітили, що кам’яні стіни почали пульсувати лиховісним рубіново-червоним світлом.

— Ну от, знову починається! — промовив я. — Справжній Hell on Earth[8]. Прихильники DOOMу були б у захваті. Такої шикарної аркади їм не знайти в жодній віртуальній реальності.

— Це тобі кара, — відповіла Інна. — Не варто було нарікати на відсутність комп’ютерів на Гранях. Ось тепер і маєш їхні найгірші ефекти… Та, на жаль, зовсім не віртуальні.

Ми проминули ще один поворот і наштовхнулися на несподівану перешкоду: кам’яні сходи зненацька розм’якли й перетворилися на в’язку, мов багно, масу. Я б, мабуть, вирішив, що сплю й бачу кошмарний сон, якби не гостре, майже болісне відчуття реальності довколишнього. Ноги загрузали в камінні — і це було наяву!…

— Що далі, то цікавіше, — промимрив я.

Інна важко зітхнула.

— У мене виникла одна гіпотеза, — насилу переставивши ногу, озвалася вона. — І якщо мій здогад підтвердиться, кінець цього дня перевершить усе, що було з нами допіру.

— Що за гіпотеза?… — я обхопив праву ногу руками і потягнув її вгору. З гучним чваканням вона вирвалася з кам’яного полону. Я піднявся ще на один щабель.

Інна відповіла не одразу. Спершу вона зробила ще крок, порівнявшись зі мною, відтак зупинилася, прибрала з очей непокірне пасмо білявого волосся і лише тоді заговорила:

— З герцоґової розповіді випливає, що його предок Бодуен прийшов сюди як посланець вищих сил, щоб загасити одне з останніх вогнищ конфлікту на межі тисячоліть. Цей конфлікт тривав ціле сторіччя, а отже, для його підтримання мусив існувати постійний канал поповнення темних сил…

— Ти хочеш сказати, що тут було щось на зразок трактового шляху, але не на іншу Грань, а… чорт знає куди!

— Отож-то й воно, що чорт знає. Хто-хто, а він уже напевно знає. І цими інфернальними трактами спрямовує на Грані свою рать. Тут це називається Проривом. — Інна значуще глянула на мене. — Ось тобі ключ, що про нього говорив Рівал де Каерден. А тепер нам належить поставити крапку в цій історії — і чимшвидше, а то сьогодні ми не встигнемо ще раз покохатися.

Мене завжди вражала жінчина здатність у найскрутніші моменти не втрачати самовладання, але зараз я був просто приголомшений. На саму лише думку про те, щo чекає нас нагорі, волосся вставало диба, полохливий, малодушний чоловічок усередині мене волав зі страху, вимагаючи повернути назад, моє серце калатало в такому скаженому темпі, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей, ноги тремтіли й підгиналися, спину заливав холодний піт… А Інні ще вдавалося жартувати!

Ми йшли далі. Поступово я переконувався, що порівняння з віртуальною реальністю не витримує жодної критики. Те, що коїлося довкола, не можна було змоделювати навіть на найпотужнішому з сучасних комп’ютерів; а якщо колись у майбутньому це стане можливим, то всі прийдешні покоління ігроманів перетворяться на аґресивних психів, збожеволілих під час улюблених ігор. Стіни вже не просто пульсували, вони тисли на нас звідусіль, заважаючи вільно дихати й рухатися. Ми з Інною утримували лише маленький коридор перед собою і з величезними зусиллями просувалися вперед. Кожен крок дорівнював сотні миль, а кожна секунда тривала роками.

І ось настала мить, коли я збагнув: ще трохи, і моя голова зовсім відмовиться працювати. Весь мій розум перейде під контроль рефлексів самозбереження, і я думатиму лише про те, як з наступним кроком не загрузнути намертво в камені. А між тим, вирішення проблеми було десь поруч…

Мої руки знов обхопили праву ногу і потягли її вгору, лікоть уперся в напівзігнуту опорну ліву. І тоді я відчув, як перстень у кишені боляче втиснувся в стегно. Думки зачепилися за цю обставину, яка здалася мені дуже суттєвою. Ще до ладу не розуміючи, нащо це роблю, я видобув з кишені персня й надів його на середній палець правої руки. Камінь спалахнув зеленкувато-жовтим вогнем, сила, що опиралася моєму просуванню вперед, нараз зникла, я втратив рівновагу і гепнувся на раптово стверділі сходи, а ззаду на мене впала Інна.

Кілька секунд я пролежав долілиць, потім обережно перевернувся на спину, сів, узяв Інну на руки й огледівся довкола. Складалося таке враження, ніби ми перебували під скляним ковпаком, а зовні шаленів буревій. Розбурхана стихія біснувалася в якихось двох метрах від нас, але не могла заподіяти нам шкоди.

— Владе, — розгублено промовила Інна. — Що сталося? Я не можу дотягтися до сил.

— Так само й вони не можуть дотягтися до тебе. — Я підняв праву руку і продемонстрував їй перстень герцоґа Бодуена. — З його допомогою ми потрапимо нагору.

— А що далі?

— Поки не знаю. Все залежить від обставин.

Я встав, допоміг підвестися Інні, і ми вдавано бадьорим кроком рушили далі. Вона міцно притискалася до мене, щоб дія персня поширювалась і на неї. Здавалося б, усе повернулось до норми, ніщо не заважало нам, ніщо не тисло, а проте я почувався голим і безпорадним без контакту з силами — так швидко, виявляється, звик до них. Я вже переживав щось схоже, коли перснем скористався Женес. Але в розпалі бою, коли щосекунди вирішувалося направду гамлетівське питання — жити чи не жити, — я не мав часу аналізувати свої відчуття. А вони були з біса неприємні…

Коли ми піднялись на терасу, то найперше побачили Леопольда з настовбурченою шерстю та вибалушеними з жаху очима. Він метушився в кутку, жалібно нявчав і кликав на допомогу, та його голос був майже нечутним, що справляло ще моторошніше враження.

— Сюди, котику! — гукнула Інна. — Сюди, мій маленький!

Леопольд двома стрибками подолав відстань між нами й опинився у неї на руках.

— Тут зле, дуже зле! — пожалівся кіт, горнучись до Інни. — Воно не хотіло мене відпускати! Воно хотіло мене вбити… Я такий радий, що ви прийшли. Воно таке лихе!

Інна гладила Леопольда й запевняла, що йому вже нічого не загрожує, а я тим часом озирнувся довкруги.

Над нами було спокійне нічне небо Аґріса, всипане міріадами яскравих зірок, зате під ногами коїлося щось неймовірне. Підлога перетворилася на киплячу багряну масу, і лише завдяки персневі ми не загрузали в ній; а в тому кутку, де раніше була конічна заглибина, зараз зяяв чорний отвір. Він вів не до землі, а набагато нижче — аж у самісіньке… Я мало не подумав: „пекло“, проте останньої миті стримався й обрав нейтральніший термін — „Нижній Світ“. Як і раніше, я сумнівався в існуванні пекла як об’єктивної реальності. А пекло геть-чисто іґнорувало мої сумніви і чимдалі гучніше заявляло про себе…

Леопольд ще трохи пхикав на руках у Інни, та поступово заспокоювався, мов дитина в присутності матері. Я подивився на дружину й сказав:

— Твій здогад справдився. Схоже, тут починається Прорив. Що робитимемо?

— По-моєму, це очевидно, — спроквола відповіла вона, дивлячись на чорний отвір, який повільно, але неухильно розширювався. — Ми мусимо зупинити це неподобство. Принаймні, мусимо спробувати.

Я кивнув:

— Твоя правда. У нас просто немає іншого вибору.

— Помиляєшся, — заперечила Інна. — Вибір є. Ми можемо піти звідси і не втручатися в події. Самих себе ми, швидше за все, захистимо. Але тоді загине багато людей, чиї життя ми ще можемо врятувати… якщо, звісно, можемо. Не спробувавши, ми ніколи не дізнаємося про це напевно і довіку почуватимемося винними в їхній смерті. Чи готовий ти заплатити таку ціну за порятунок?

— Ні, не готовий, — відповів я. — Мені забракне мужності жити з таким тягарем на совісті.

— Отже, вирішено. — Лівою рукою вона пригортала до себе Леопольда, а праву поклала мені на плече і додала вже подумки: „Шкода тільки бідолашного котика. Якщо ми загинемо, то й він не врятується.“

Я міцно обійняв Інну й ніжно поцілував її м’які губи. Може, це наш останній поцілунок…

— Я кохаю тебе, Владику, — сказала вона.

— Я теж кохаю тебе, рідна, — сказав я. — Останні вісім місяців були найчарівнішою порою мого життя. Спасибі тобі за все, Інночко. Спасибі за твою любов і ніжність. Спасибі за те, що ти є… — І з цими словами я стягнув з пальця перстень.

Підлога зникла з-під наших ніг, і ми полетіли донизу. Об’єднавши наші зусилля, ми вдарили по першому зустрічному пучку ворожих сил. Ми вклали в удар усю ненависть до того, що заважало нам жити й любити.

Потім ми били наліво й направо, по пазурах та щупальцях, які тяглися звідусіль, прагнучи розшматувати наші тіла. Довколишню пітьму розривали спалахи пекельно-червоних блискавок, вихоплюючи з мороку потойбічні почвари, з налитими злобою очима й вишкіреними в дикому оскалі зубами. Від них віяло могильним холодом і болем неприкаяних душ, які не знайшли спокою після смерті. Ми били по них, трощили їх, і вони поверталися туди, звідки прийшли…

Секунди розтяглись у вічність, а вічність стала як мить. Уперше в житті ми дивились у безодню, а безодня дивилася в нас. Все, що було всередині, вийшло назовні, а що було зверху, опустилося на дно. Причина та наслідок помінялися місцями і, кружляючи в шаленому танку, понеслися туди, де дракон пожирає власний хвіст. Час перестав диктувати свої умови й зупинився в очікуванні кращих часів. Добро та Зло зіткнулись лобами й забули, хто з них є хто. Вони припинили свою споконвічну суперечку, бо не могли згадати, про що йшлося, і тихенько відступили вбік, полишивши нас відокремлювати зерна від полови…

Від жахливого смороду стало важко дихати; сірчані випари вдаряли нам у ніздрі, викликаючи нудоту. Те, що ми досі вважали гидким і відразливим, тепер здалося майже прекрасним порівняно з тим, що рухалося до нас інфернальним трактом. Це були головні сили Прориву. Вже не примари, як ті, що до них, а цілком матеріальні істоти, створені в найпохмуріших глибинах Нижнього Світу. Істоти, що жадали крові та плоті людської. Істоти, що йшли на смерть, аби насолодитися короткою миттю людського страждання…

Та вони запізнились — ми випередили їх. Може, надовго, а може, на якусь хвилю. Ми вже стояли біля проходу, коли вони лише наближались до нього. Небесна блакить пульсувала довкола нас, перекривши їм шлях. Побачивши це, істоти люто завили й кинулися в атаку.

І це був кінець. Остання напруга сил і останній крик болю. Останній сплеск енергії й останній спалах вибуху. Останній натиск і остання відсіч.

Потім була порожнеча. Я висів у ній, нічого не бачачи, нічого не чуючи… А потім прийшов біль, душевний і фізичний. Біль, що мав прийти першим, трохи забарився, але взяв своє, нещадно мордуючи кожну клітину мого тіла, кожен нейрон мого мозку…

Я розплющив очі. Я повернув голову. Я щось побачив. Я знову став людиною…

І, ставши просто людиною, не витримав такого нелюдського напруження сил.

Я знепритомнів.