Усі Грані Світу

Розділ 3

Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.

За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, оздобленій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай йому грець!

На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки та довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.

Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.

Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.

Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору. Саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарльза Дікенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поруч — два стільці з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок було вишито золотом три геральдичні корони.

І, нарешті, оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в це оточення…

— Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!

Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.

— Вже прочумався?

— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?

— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?

— Ну і?

— Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.

— І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.

— Або в якійсь казковій країні.

— В іншому вимірі?

— Може, й так.

Я підвівся на ліжку й сів.

— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!

— Це наша вина, — сказала Інна. — Ми мусили бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт має чаклунську силу, але не контролює її.

Я мусив визнати слушність жінчиних слів.

— Атож, винні. От і вклепалися в історію.

— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.

— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.

— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?

— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.

Інна всміхнулась у відповідь:

— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.

— Щодо кохання на цьому ліжку я аж ніяк не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.

Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисно призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.

— А може, й навмисно, — озвалась Інна.

Я не заперечував.

Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж відчинили віконниці. В обличчя нам війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.

Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми перебували, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.

Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.

— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.

Я з сумнівом похитав головою:

— На півдні нема таких лісів.

— Зате є такі степи. Утім, я пев… — Інна змовкла на півслові й хутко повернулася до дверей.

„Поблизу хтось є,“ — сказала вона подумки. — „Він прямує до нас.“

„Це людина,“ — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а…

„Двоє людей,“ — уточнила Інна.

„Атож, двоє. Одне з них — дитина.“

„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владе! Просто не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари.“

„Можливо, це Леопольд,“ — припустив я. — „Іншого пояснення не бачу.“

„А навіщо він це зробив?“

„Хтозна. Шляхи котів незбагненні.“

„Особливо балакучих котів,“ — з цими словами Інна відійшла від вікна. — „Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена.“

„Невелика біда,“ — відповів я. — „Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню.“ — Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку. — „Гадаю, досить пристойно.“

„Атож, непогано,“ — погодилась Інна. — „Просто я судила по тобі.“ — І вона передала моє зображення.

„Хай йому біс!“ — вилаявся я. — „Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“

Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.

„Роги у спальні!“ — подумки розсміялась Інна. — „Дуже символічно!“

„На що ти натякаєш?“

Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.

„Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“[6], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)

„Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.

„Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії.“

„Та невже?!“ — глузливо відповіла вона.

„Ні, справді,“ — наполягав я. — „Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку.“

„Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене…“

„Мою принцесу…“

„Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“

„Ну… не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це… це було б жахливо!“

Інна лагідно всміхнулася мені:

„Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі.“

Я ніжно обійняв її й тільки-но зібрався поцілувати, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.

— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: — „Владе, це ж означає ‘зачекайте’!“

„І справді,“ — сказав я, поспіхом натягуючи халат.

„Але звідки ми знаємо?“

„Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит.“

„Дивина та й годі…“ — Інна зітхнула. — „Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш усіх див помічати, не те що замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями.“

І вголос промовила:

— Kommez, — що означало „заходьте“.

Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а найсправжнісінька служниця.

Жінку супроводжував гарненький хлопчина років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.

Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.

— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.

Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі ґерманські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж ґерманською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:

„Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати… і прийняти запрошення — я дуже зголодніла.“

„Я теж зголоднів. Ще й як!“

„Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово заведемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати.“

Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я відразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.

— Дякуємо, — чемно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо… Чи пообідаємо?

— Зараз уже перша по півдні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.

Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки й витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.

— Мене звати Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.

Хлопець знову вклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.

— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?

— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.

Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:

— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського… То ви питали, пані…

— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині „magnі“ — родовий відмінок слова „magnus“, що перекладається як „великий“. Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?

— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий роблять лише на Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.

— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімося до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.

— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля… — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.

— Він помер?

Суальда стримано знизала плечима.

„Вона щось приховує,“ — констатувала Інна.

„Мені теж так здається.“

„Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому.“

„Але якого королівського дому?“

„Мабуть, Верховного.“

„А що це таке?“

„Хіба я знаю…“

Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.

— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку „ч“). — Сподіваюся, вам сподобається.

„Боюсь, Владе, це не простий збіг обставин,“ — зауважила Інна.

„Про що ти?“

„Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці.“

Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна — ідеальна дружина.

Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.

— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.

— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос — приємний хлоп’ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав „борштш“. Я мав рацію, а ти мені твердила…

— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.

Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.

Інна весело пирхнула:

„Дуже милий хлопець.“

„Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе.“

„Не блазнюй, Владе!“

„Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом… А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?“

„Краще я…“

— Суальдо, ви…

— О, пані, я не заслуговую на звертання „ви“ з вашого боку.

— З якої це…

„Інночко,“ — спинив я її, — „не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“

„Все гаразд, Владе. Я розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на ти до літньої жінки, яка називає мене ‘пані’…“

— …Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?

Жінка зітхнула:

— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.

„Метр!!! Ти чула?!“

„Невже це той самий колишній Леопольдів господар?“

„Здається, він…“

— То ти сказала „Метр“, Суальдо?

— Атож, пані, верховний король.

— Його так звали? — запитав я.

— Насправді його ім’я було Деметріос, — відповіла служниця. — Але так він лише підписувався під документами. В усіх інших випадках вимагав, щоб його називали просто Метром.

— А з якої він династії?

— Перепрошую? — не збагнула Суальда.

— Ну, яке його родове ім’я? Тобто, прізвище.

— От цього я не знаю, ласкаві панове. І за все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. З давніх давен Метр правив світом, отож, боюсь, його прізвище вже забулося.

— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.

Суальда здивовано підвела брови:

— У минулому? Даруйте, пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?

„Сили небесні!“ — заволав я в думках. — „Таж вона дурна, затуркана селючка!“

„Не думаю,“ — сказала Інна. — „Вона дуже вміло уникає прямих відповідей.“

„Хитрість — ще не ознака великого розуму.“

„І все ж вона знає більше, ніж удає.“

„От цього я певен.“

Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, чиїх назв ми не знали.

— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших світлостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.

— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“

„А як же інакше,“ — спокійно відповіла Інна. — „Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами.“

— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.

Уявивши, яка тоді буде вечеря, я мало не застогнав.

Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.

— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.

— Бо він уже не править, пані.

— Виходить, він помер?

— Цього я не казала.

— То він живий?

— І цього я не казала, перепрошую пані.

„………….!!! ………….?! …………! ……!!!“ — подумки вилаявся я.

Інна кинула на мене гнівний погляд.

„Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас…“

І до Суальди:

— Принаймні, Метр уже не верховний король?

— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.

„А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.

— Однак мусить же хтось правити замість нього. Реґент, скажімо.

— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Реґент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.

„Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар… ой! Владе, ти чув?“

„Так, так, справді,“ — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що Метрового учня звали Ференц. — „Ти гадаєш, що…“

„Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин.“

„Я також. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тому й не дивно, що він став його наступником.“

„І ще одне,“ — додала Інна. — „Карой — слово, безумовно, угорського походження.“

„Якщо не помиляюся, давнє родове ім’я.“

„Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр.“

„Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і реґента Ференца Кароя можна вважати доведеною… чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві…“

— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить реґентові?

Суальда заперечно похитала головою:

— Ні, пане.

— А кому ж тоді?

— Це залежить від вас.

— Від нас?

— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?

— Ну, маємо… („Кроку не можна ступити без Леопольда…“) А що?

— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звати?

— Леопольд.

— Це звичайний кіт?

— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а… як би це сказати…

„Гадаю, можна сказати прямо,“ — зауважила Інна. — „Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу.“

І закінчила замість мене:

— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.

— І він належить вам?

— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.

— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?

— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?

— Сьогодні вранці, — втрутився в розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят…

— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.

Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.

„Бідолашне дитя,“ — співчутливо подумала Інна. — „Ця стара фурія тероризує його.“

„Аж ніяк!“ — сказав я. — „Просто, на її думку, він мусить мовчати, коли розмовляють старші.“

І звернувся до служниці:

— Суальдо, це правда?

— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені…

— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?

— Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.

„Чудасія та й годі… Інно!“

„Ой, Владе, я вже нічому не дивуюся. Забагато див для одного дня…“

— І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.

— Що звати його Баз, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарі — пан Владислав та пані Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви і є ті самі пан Владислав та пані Інна, але не стала турбувати вас. Вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.

На ці слова Інна поперхнулася. Я мусив докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м’яса, що застряг мені в горлі.

— Володарів?! — приголомшено прошепотіла Інна.

Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.

А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:

— Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, ґрафа та ґрафиню Ланс-Оелі.

Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує…

*

Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби та вельможними ґрафами, було важкувато — і навряд чи хтось повірить, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим і відрізняється від прикрої, що в неї охочіше віриться. Та й покладатися на самі лише Суальдині слова нам не довелося. Того ж дня ввечері вона показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: „Ґрафство Ланс-Оелі з усім належним до нього після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (або осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем (або господарями).“ Заповіт було підписано просто і без претензій: „Деметріос, король“.

Воістину, це був по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все майно своєму песику. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з’ясували, що всі успадковані песиком мільйони — просто копійки порівняно з тією „дещицею“, яку отримали ми у своє володіння… Але про все по порядку.

Як ви вже переконалися, розпитувати про щось Суальду — пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише коротенькими фактами, котрі вдалося витягти з небалакучої служниці.

Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — це, мабуть, було ближче до істини). Він звався Paneі, що в перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — і був, судячи з усього, набагато більший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безліч баронів, ґрафів, герцоґів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об’єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.

Водночас, верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої та найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей зі Священною Римською Імперією та містом Римом, проте зі з’ясовуванням цього я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас, але жодна з етнічних груп не домінувала в ній. Офіційною мовою Імперії вважалася латина, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення зробив Шако, за що негайно дістав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.

Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Ґрафство Ланс-Оелі розкинулося поза межами цивілізованого світу, далеко від торгівельних шляхів і не входило до складу жодної з країн — словом, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.

Всі мешканці ґрафства були нащадками переселенців з Імперії. Років зо двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому заманулося розмістити тут одну зі своїх провінційних резиденцій.

Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав за чотири милі звідси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом за будинком.

Грошового податку до ґрафської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдина функція ґрафської влади полягала в здійсненні правосуддя та контролю за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка щомісяця. Справ — як карних, так і цивільних, — завжди було мало, до того ж вони були такі прості, що на їх вирішення цілком вистачало одного дня. Тоді до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл ґрафства; разом зі звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч (сільські відуни перед тим його зачаровували, щоб він довго не псувався). А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до вживання.

Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов’язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за останні півроку (відколи Метр, як це мовилося в заповіті, припинив своє земне існування) справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість із них, згідно з розпорядженням верховного короля, вирішили на місцях і вони потребували лише формального затвердження з нашого боку.

Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо покладені на нас обов’язки, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знову дістав від бабці потиличника. Вона сказала, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.

На питання про кількість наших підданих Суальда тільки знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розміри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:

— Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував…

— Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся по світу.

— Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи принаймні якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю… Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?

— Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.

— Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько з кількома супутниками проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався безкрайнього озера з солоною й гіркою водою. А протилежного берега було не видно.

— Море, — зрозумів я.

— Атож, пане ґрафе, море. І дядько Ервін так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.

— Ну й що ж було далі?

— Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.

— Чому?

— Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, геть неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледь не проґавили рідних місць, бо щось там наплутали з зорями.

— Це все?

— Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід — і знову їх зупинило море, тепер уже західне.

— На якій відстані звідси?

— Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше — він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.

— І ніяких інших країн, ніяких людських поселень не знайшли?

— Ні, пане.

— Отже, кордони ґрафства невизначені?

— Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри — і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.

— Як це? — здивувався я.

— Ну… Словом, на його думку, ґрафство займає всю Грань.

„Інно, ти чула — всю Грань! Їхній світ називається Грані, а Ланс-Оелі — одна Грань, причому вся цілком. Цікаво, що це означає?“

„А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ.“

„Ну!“

„Стривай, хвильку…“

— Скажи-но, Шако, що воно означає „вся Грань“?

— Це… — хлопець завагався. — Дядько Ервін пояснював так: якщо, скажімо, іти прямо на схід сонця, а коли зустрінеться ріка, озеро чи море — пливти по них на човні, знову ж таки, прямо на схід, то, зрештою, повернешся туди, звідки вийшов, тільки не зі сходу, а з заходу.

„Ось так! Я вгадала.“

„Ланс-Оелі — ціла планета?!“

„Атож. Кожна Грань — планета, аналоґ Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато всього тут коїться.“

„Мабуть, твоя правда…“ — погодився я і спитав у Шако:

— А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?

— Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори або рівні їм за могутністю чаклуни. Наші місцеві відуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо й є, то десь далеко за морями.

— Гм, це погано… А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?

— Він просив.

— І що відповів Метр? Відмовив?

Шако кивнув:

— Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього так, ніби пронизав наскрізь, і моторошним голосом запитав: „Тобі що, тут не подобається?“ Мій дядько не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п’ятами замигав, і біг, доки не впав з утоми.

— Ага! — тільки й сказав я і значуще поглянув на Інну.

— А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував трактових шляхів?

— Звісно, ні. Адже Метр був Великим. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з’являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.

— Інквізитори теж так можуть?

— Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх чаклунів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.

— Як це?

— Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це немає.

— А сам ти бачив інквізиторів?

— Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже постійно жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з маґістрами Інквізиції.

— А як же вони приходили сюди?

— Самі не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.

— Отже, після смер… після відходу Метра у вас не було гостей з інших Граней?

— Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор… даруйте, забув його ім’я. Здається, воно починається на „Тор“ — ну, як язичницький бог-громовержець, а закінчується на „шелі“. Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора реґентом Імперії. Коли він прочитав Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: „Під кінець дідуган геть здурів“.

Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.

— Отже, Метр таки помер? — спитала Інна.

— Цього я не казала, — затято мовила Суальда.

А Шако розвів руками.

— Певно одне: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном він не був. Він був Великим, останнім із Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.

— До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?

— Великі є Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім у світ земний, аби наглядати за людьми, наставляти їх на праведний шлях… Так, принаймні, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі в усьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.

— Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.

— Геть усі наукові книжки написані латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.

— Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікати про речі, в яких нічого не тямиш.

Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.

— Суальдо, — запитав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?

— Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її ґардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.

— На моїй половині?

— Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем… а може, й знав, що вас буде двоє, тому розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися пані.

— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні:

„Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги.“

„Якщо немає, можу подарувати свої.“

Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:

— Ходімо, хлопче.

Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.

— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.

— Вам подобається? — спитав Шако.

— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя… ну, трохи дивна.

— Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.

— Я це помітив. Видно, вона небалакуча.

Шако захихотів:

— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є… точніше, забила б, якби… — він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.

— Що?!

— Звичайно, не насправді, а… як би це сказати?… Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.

— Але навіщо?!

— Гадаю, через те, що вона забагато знає.

— А хіба це злочин — багато знати?

Хлопець на ходу замислено потер чоло.

— Загалом ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.

— З якого б це дива?

— Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніше, бувало, таку нісенітницю верзла, що… Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.

Я стиха гмикнув.

Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.

— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає паніні покої з вашими… Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість написані латиною, — з жалем додав він.

— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?

— Через коридор. Але так буде ближче.

— Пусте. Ходімо через коридор.

Ми пішли.

„Інно!“ — покликав я подумки. — „Ти чуєш мене?“

„Чую, Владе. Де ти?“

„Мандрую нашими палатами. А ти?“

„У ґардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!“

„Такі гарні?“

„Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне.“

„Співчуваю.“

„Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію…“

„Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як.“

Я виразно відчув Іннин подив.

„Звідки ти знаєш?! Невже я передаю картинки?“

„Ні, не передаєш. Та й не до картинок мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався…“

„Хвилечку!“

Хвилечку я йшов мовчки.

„Владе!“

„Га?“

„Твоя правда. Я оце розстелила на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини.“

„І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі.“

„А як ти здогадався?“

„Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має гармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться.“

„Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?“

„Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю.“

„Наприклад?“

„Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько…“

„Замовч,“ — лагідно сказала Інна.

„А що тут такого? Хіба ми ніколи…“

Нарешті я отримав картинку: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свій розум.

— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.

Я здивовано глянув на нього:

— Звідки ти взяв?

Хлопець хитро всміхнувся:

— Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані ґрафинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що розмовляли подумки… А щойно ви мали такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я й вирішив, що ви розмовляли з пані.

Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.

— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві.

Шако зашарівся.

— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням

— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.

— Але ж ви з пані ґрафинею чаклуни, правда?

Я замислено почухав потилицю.

— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?… Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.

Шако з розумінням кивнув.

Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва „вітальня“ більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати, що межувала з бібліотекою.

— Прямо — ваша спальня, — пояснив Шако. — Ліворуч — ґардеробна, а праворуч — купальня.

Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері ґардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.

Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.

— Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких спеціальних замовлянь, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.

Я хотів був запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика — у коруальській мові не було такого поняття, а слово „електро“ означало просто „бурштин“. Зважаючи на те, що коруальська була однією з основних мов Імперії, сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, а водночас, і це по-друге, я виявив у своїй пам’яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало, що цивілізація Граней нетехнолоґічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.

„Та ну його!“ — чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.

У моїй ґардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м’яке крісло, три стільці і трюмо з дзеркалом у людський зріст.

Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі збентежила мене ненадовго. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні черевики з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими крисами.

— Пояс краще взяти цей, — порадив Шако. — У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого ґрафства.

— А це чий герб? — спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.

— Інквізиції, — відповів хлопець. — Утім, я не знаю напевно, це герб чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших — так.

Слово „інквізитори“ викликáло в мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і, слухаючи Шако, мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини „inquiro“ — досліджувати, шукати; отож, за бажання, „інквізитор“ можна перекласти не тільки як „слідчий“, але й як „дослідник“, „шукач“.

Неквапно вдягаючись, я промовив:

— Між іншим, сьогодні я багато чув від тебе й Суальди про інквізиторів, та не зовсім зрозумів, хто вони такі. Це чаклуни?

— Могутні чаклуни, — уточнив Шако. — Їм не рівня всіляка дрібнота на кшталт відунів. Деякі інквізитори навіть родом з самої Основи.

— Звідки-звідки?

Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невігластво шокувало його і поквапився виправити свою помилку:

— Май на увазі, хлопче, коруальська мова не моя рідна.

— Я це помітив, пане ґрафе. У вас та в пані Інни кумедний акцент, і ви ретельно добираєте слова, перш ніж щось сказати.

— Отож-то й воно. І подеколи я не розумію, яке значення ти вкладаєш у те або інше слово. До твого відома, в інших мовах не лише інакше вимовляються слова, але й по-іншому формулюються думки. Цілком можливо, що у нас з тобою просто різна словесна символіка одних і тих самих понять.

Шако кивнув:

— Даруйте, я цього не врахував.

— Не біда, всяке буває. То ти можеш іншими словами пояснити, що значить „Основа“?

— Ну, це той леґендарний край, де з’явилися перші люди, де розташовані головні святині багатьох релігій, зокрема християнські. На Основі, в місті Назареті, родився Господь Ісус, там є священне місто Єрусалим, де…

— Он воно як! — вигукнув я. — Виходить, Основа — це Земля! — (Якщо бути точним, я сказав „Terra“, латиною, бо коруальський відповідник слова „земля“, „lans“, означав лише ґрунт під ногами, і в переносному значенні — весь світ людський, на противагу світові небесному й пеклу.) — Тепер ясно.

— Отже, ви знаєте?

— Ще б пак! Звісно, знаю. Як бачиш, різниця лише в назві. У моїй країні про Основу знають усі — від малого до старого.

— І геть усі у вас вважають, що вона десь посередині між небом та землею? — запитав Шако таємничим тоном.

„Обережно!“ — сказав я собі, а вголос відповів:

— Особисто я в цьому сумніваюся. Мені здається, що Основа — така ж Грань, як і решта.

— От-от! Дядько Ервін теж так казав, з однією, проте, засторогою: Основа — справді Грань, але Грань особлива, відмінна від решти.

— Чим же?

Шако в задумі потер чоло.

— Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. — Він підійшов до трюмо й видобув з інкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений діамант. — Погляньте: це коштовний камінь, діамант. Також він називається кристалом.

— Не заперечую, — кивнув я. Коруальське слово „multіplek“ однаковою мірою позначало і природний кристал, і багатогранник у стереометрії, і відшліфований камінь.

— Так от, пане ґрафе, оці рівні поверхні — грані кристалу. А якщо ми зробимо отак, — він поклав діамант на скриньку, — то грань, на якій він лежить, можна назвати основою. Правда ж?

— Правда. Ну й що з того?

— А те, що земний світ схожий на кристал, тільки Граней у нього так багато, що їх ніколи не злічити. Хай яке велике число ви назвете, воно буде менше за кількість Граней.

— Ага! Зліченна нескінченність, — второпав я. — Продовжуй, Шако.

— Ззовні цього кристалу — Царство Небесне, усередині — пекло, а Грань, на якій він тримається, називається Основою.

— Тримається, кажеш? Як? Оцей діамант лежить на скриньці. А на чому ж лежить світовий кристал?

— У тім-то й річ, що ні на чому, пане ґрафе. Основа — особлива Грань, вона тримає саму себе й решту Граней… Перепрошую, звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.

„Інно!“ — покликав я.

„Що нового?“

Я коротко переповів її слова Шако.

„Дуже цікаво,“ — сказала Інна, вислухавши мене. — „До речі, я також маю цікаві новини.“

„Які?“

„Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь — потім і розповім.“

„Лишенько! Ти досі не вдяглася?“

„А ти? Одягнувся?“

„Певна річ!“

„Ну-ну! Чоловіки є чоловіки, завжди квапляться як на пожежу.“

„А жінки є жінки,“ — парирував я. — „Їх і дрючком не відженеш від гарного вбрання.“

„Твоя правда,“ — сказала Інна. — „А тому сховай дрючок і не марнуй свого часу.“ — З цими словами вона перервала зв’язок.

Поправивши комір камзола та пояс, я підійшов до дзеркала і скептично поглянув на себе, очікуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок причепуреного опудала. Чим-чим, а нарцисизмом я ніколи не відзначався. Скільки себе пам’ятаю, мені не подобалась моя зовнішність, але з часом я звик до неї, особливо після появи Інни, чиє кохання та природжені здібності тонкого психолоґа допомогли мені позбутися зайвої закомплексованості. Проте й досі я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало і дуже не полюбляв фотоґрафуватися.

Аж це несподівано для себе я побачив у дзеркалі зовсім іншу людину. Я ніби зробився вищим, стрункішим, ширшим у плечах, у всій поставі з’явилась якась величність, немов у справжнього вельможі. Тепер уже думка про те, що я ґраф, не викликала в мене іронічної усмішки. Я справді був ґраф, ґраф Ланс-Оелі, володар Грані — цілого світу!

Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Бракувало лише меча при боці… А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є ціла низка слів, що стосуються паління тютюну.

— Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, принаймні, махорки?

Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.

— Цього добра маємо вдосталь. Сам Метр не курив, але про вас подбав.

— Хай йому грець! — зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. — Це ж земні сигарети. — Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: „з Тери“.

— З Основи? — перепитав Шако. — Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.

— То ти палиш?

Хлопець зніяковів:

— Потроху… Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.

— Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: паління — шкідлива звичка. — Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: — От якби ще чашку кави…

— Кави? — з готовністю озвався Шако. — Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.

— Ну, то пішли, — сказав я.