Простір Гільберта

АДАЖІО ЗАМІСТЬ СКЕРЦО

Коли прибережні камінці задзвеніли під ногами, Вольд зупинився і прикрив очі долонею: протилежний берег опинився десь між середнім та безіменним пальцями, мерехтливі темнуваті тьмянкуваті плями затанцювали на воді. Повна ілюзія безмежжя. Де-не-де пісок розмило, й оголена пластмаса проступала білими латками. Вольд кинув кілька каменів подалі від берега — сполохати сонних рибок, для яких час, здається, перестав існувати. Глухо булькнуло, повітряні пухирі з клекотом вихопилися нагору, камені стукнулися об дно. Кола від них розбіглися і замкнулися, з силою лунко накотившись на берег і повернувшись у центр, звідки розпочали свій біг.

Вдавшись бодай трохи до фантазії, цей тридцятиметровий акваріум усе ж можна було б сприйняти за озеро. Але про якусь вудочку не випадало навіть думати. Вольд дістав з кишені невеличку сітку, накришив хліба й закинув її у воду, що гойднулася знову. Тільки-но рибинкам, яких Вольд зловив, стало у банці слоїка затісно, він випустив їх біля самого берега, і вони довго там копошилися, лінькувато ворушачи хвостами. Вольд прикинув: з того дня, як він тут, кожна рибинка побувала в його сітці не менше як тричі (коли мати на увазі, що всього їх тут близько тисячі). А тепер виходило, що одного чудового дня таке полювання втратить уже щонайменший спортивний інтерес як для Вольда, так і для мешканців так званого озера.

Зненацька Вольду спало на думку розбудити професора або Копніна, тихенько зайти у кімнату і стягнути ковдру, хлюпнути холодною водою, а коли Копнін спросоння лайливо забуркотить і почне залазити під ковдру знову, вигукнути щось нісенітне: наприклад, що він проспав аж сто мільйонів релятивістських діб і пора готуватися до виходу — вони вже повернулися на Землю.

Стеля помалу стала голубою і прояснилася, наче небо, від рожевих хмаринок упали вниз тіні. З-під віт почали випурхувати барвисті пістряві метелики. Дзвінко задзижчали бджоли, тиша розтанула в шелестінні рідкої трави, в м’яких акордах ранкової музики. Треба було повертатися. Невдовзі усі повстають — і Копнін, і професор… І Анна. Вольд смикнув за мотузок. Але ні, зачепилося. Він ступив до сітки — зайшов у прохолодну воду по коліна і зупинився на шорсткому піску, ніби в задумі, і рибинки ковзко затицялися в ноги.

Присівши на камінь, він саме кидав їх одну по одній у воду, коли відчув, як хтось доторкнувся до його плеча. Звів очі — Анна. Звичайно, вона все бачила… І костюм — от не пощастило! — увесь у мокрій риб’ячій лусці. На березі билося ще кілька рибинок. Вольд сквапно згорнув їх у воду і випростався, повернувшись до Анни.

— Знаєте, Анно, років десять тому я так само рибалив — ловив у парку верховодок. Ми з товаришем тоді чкурнули з уроків. Я вчепився за гілку, але не втримався — і шубовснув у воду. Ми довго-довго тинялися в парку, аби просохнути, — не прийдеш же додому мокрий як хлющ.

— Звичайно, — сказала Анна серйозно. — Але тут уже вас ніхто не сваритиме, що ви зіпсували костюм. За десять років усе змінилося на краще.

Вольд зрозумів, що Анні дуже кортить зареготати — таким зовсім серйозним виглядало її обличчя — і що цього вона нізащо не зробить.

— Ви завжди прокидаєтеся раніше за всіх, Вольде?

— Н-ні, але сьогодні я справді встав рано. А ви встаєте в один і той же час? Завжди? А я не можу. Чому? Як би це пояснити?.. Може, я надто швидко до всього звик. Зірки в ілюмінаторі видаються цятками білил на чорному аркуші. Вони ніби незрушно заклякли. І корабель теж. Важко уявити, що ми мчимо з такою швидкістю… Все таке буденне, надто буденне. Хмари, вітер, трава, озеро. Зовсім неначе вдома. І все таке незмінне, розумієте? Іноді не зайве б пережити відчуття, ніби тебе вибили з узвичаєної колії. Пригадуєте, днями ми наблизилися до межі розрішеної (дозволеної) швидкості і нас трохи трясло і погойдувало? Принаймні стало ясно, що ми на справжньому кораблі і довкола простір, а не дитячі розфарбовані кубики. А потім знову мертва тиша. Я її чую, коли увечері читаю у своїй кімнаті… Вам не здається, що конструктори переборщили у своїх стараннях? Зробити корабель несхожим на корабель? Я розумію — узвичаєна обстановка, психологія… Але іноді хочеться почути гуркотіння двигунів, пульсування автоматів або побачити струмінь енергії, що його видихають у порожнечу рефлектори. А саме цього і не врахували. Все ізольоване, скомпенсоване, шуми складаються (упаковуються), заганяються в протифазах, випромінювання фільтрується і теж гаситься. Хоч би найтихіший робочий звук. Жодного натяку. Нас учили працювати в реальній обстановці. То де ж вона? Суцільна фікція. Не корабель, а бабусин палісадник. Сумота. Хіба я не правий?

— Не знаю. Не забувайте: попереду ще довжелезна подорож. Навіть у музиці, бува, адажіо переходить в аллегро або скерцо.

— Авжеж, так. Бракує скерцо. Знаєте, Анно, я хотів сказати… тобто запитати…

— Гайда. Погляньте, яка чудова сьогодні погода. Вам треба переодягнутися. У вас черевики зовсім промокли. Любий Вольде, ще, чого доброго, застудитеся. Ви хотіли попитати, як завжди, чи буду я увечері на семінарі професора Гамова? Я не помилилася?

НЕВЕЛИЧКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ ПРОФЕСОРА ГАМОВА

Професор Гамов карбованою, нестаречою ходою пройшов уперед й окинув поглядом кімнату — тільки скельця окулярів зблиснули. Розмова урвалася. Вольд раз у раз поглядав на двері — Анна затримувалася. Хтось сів поруч на стілець, він хотів було чемно сказати, що місце зайняте, повернув голову — та це ж Анна! «Як це я вас проґавив?» Анна приклала палець до губів: «Ох, попросить нас зараз професор говорити замість нього».

Гамов відповідав зараз на чиєсь запитання.

— Уявіть, — казав він, — що ми ретельно виготовили копію… гм, ну, скажімо, будильника, копію в одну десяту натуральної величини. Чи буде вона працювати? У принципі — буде. Виходить, вся суть у масштабі. Ось тут і дає про себе знати релятивістський парадокс. Справді, якщо масштаб зменшення не позначався б якісно, чи потрібно було б швидкість космічних кораблів обмежувати? У принципі ні. Зросла швидкість — й одразу у повній згоді з теорією відносності зменшилися б розміри. Наблизили швидкість до світлової — розміри корабля з усім його начинням та екіпажем стають на певний час мікроскопічними. Зменшили швидкість — усе повернулося до норми. Дуже просто. Але лише, виявляється, до певної межі. Чітко доведено, що за бар’єром можливих швидкостей повинен відбутися якісний стрибок. Чи можна після цього знову повернутися, так би мовити, до висхідного стану? Чи відновляться нормальні розміри, пропорції, якщо швидкість зменшити? Відповісти на це не так просто. Зовсім не так просто… Отже, ми переходимо до нового усталеного стану. Мікростану. Трапилося б таке з космічним кораблем, його не вдалося б роздивитися навіть у найпотужніший мікроскоп.

Іноді в мене запитують, що це за стан і як це ми разом з атомами, з яких самі складаємося, й електронами, що мчать по орбітах, можемо стати частиною, скажімо, того ж електрона? Бо ж саме так і є насправді. У мікроскопі електрон стає для нас ніби новою галактикою — такий велетенський масштаб перетворення. Чи немає в цьому суперечності, запитують мене. Звичайно, ні. Іграшковий автомобіль від справжнього відрізняється не тільки розмірами. Так і в нашому випадку. Атоми в тому розумінні, в якому ми їх звичайно маємо на увазі, вже не існують. Усе, що нас оточує, та й ми самі, відразу ж позбувається, так би мовити, будівельних деталей в колишньому розумінні — їх місце займуть значно менші цеглинки. Вони у стільки ж разів менші за колишні «будівельні» блоки, у скільки разів електрон менший за галактику. Узвичаєні поняття зникнуть або переінакшаться. Але форми збережуться ті самі. Зовнішні форми не зазнають змін. Усе залишається ніби на своїх місцях: по трубах так само тече вода, цвяхи, як і досі, міцно утримують дошки, скло розбивається від удару каменя. Тільки ось уже труби складаються не з атомів, у воді ми не знайдемо колишніх молекул, цвяхи лише за формою цвяхи, у скло поціляє не камінь, а мізерна копія з нього, до того ж невідомо з чого виготовлена. Речі ніби відіб’ються в чарівному дзеркалі гномів. Якби нам, людям, вдалося подивитися в це дзеркало, то ми побачили б у ньому себе — крихітних ліліпутів, які намагаються розв’язати задачу про порошинку та галактики. Ясна річ, зміняться і закони, інакше все розсиплеться прахом. Знаки в деяких фізичних рівняннях поміняються на зворотні. Де був мінус, там з’явиться плюс. Наприклад, у законі Кулона. Можливо, що однойменні заряди будуть не відштовхуватися, а навпаки, притягатися. Другий приклад: доцентрова сила… Може видатися, що у певних випадках причина і наслідок ніби поміняються місцями, але це питання дуже складне. Деякі найпростіші експерименти будуть виглядати дуже незвичайними. Пелюстки електроскопа притягнуться, клаптики фольги, наелектризовані одним гребінцем, прилипнуть один до одного. Все залишиться ніби на місцях, зменшене у більйони разів, а дія і протидія поміняються знаками.

… Гамов неуважливо замовк. В останньому ряду хтось знічев’я спробував освіжити у пам’яті курс шкільної фізики. У тиші пролунав збентежений вигук. Вольд трохи підвівся. Праворуч від нього на невеличкому столику блищало «золотце» від цукерок.

— Що трапилося? — запитав Гамов.

Хтось показав йому на гребінець.

— Що, що? — перепитав він, не розуміючи.

— Дослід з гребінцем не виходить.

— Не може бути. Це робиться так… Заряджаються дві невеличкі… одну хвилинку… дві невеличкі смужечки папіросної фольги. Ось вони, бачите? Я доторкнувся гребінцем до кожного папірчика. У них тепер однаковий заряд, і, як бачите, вони одна від одної відштовх… гм…

Професор мигцем поглянув на вузенькі смужечки фольги і зблід. Вони щільно притиснулися одна до одної.

ЖОВТІ ЗІРКИ

Вольд зачинив за собою двері. Темрява зустріла його тихим шепотом, булькотінням, ніби у тісті лопалися пухирці — це по уцілілих каналах управління кораблем, у хімотронах, у підсилювачах перебігали сигнали.

В ілюмінаторі жевріли зірки — тьмяні жовті цятки, зовсім ніби невеличкі ліхтарики. Сріблясті відблиски тремтіли на підлозі, чорні тіні приховували по кутках павутину трубок-каналів.

Вольд увімкнув сигналізатори. «Все гаразд, усе гаразд, — тихо проспівали вони. — Політ проходить нормально, швидкість 0,8 с». Що й казати, цим штучним ниточкам, цим полімерним ланцюжкам, по яких снували електрони, управляючи кораблем, ніколи не збагнути, що для людей тим часом усе змінилося, що жовті зірки за вікном умістяться в одному-єдиному атомі якої-небудь дитячої іграшки. Для них, як і досі, все гаразд.

Власне, електрони це вже не електрони, а щось інше… Що там професор говорив про біотоки?.. Ах, так, біотоки є не причиною, а швидше наслідком процесів в організмі. І все ж… Логіка… Повинна змінитися сама людська логіка. Дивина. Навряд.

Тепер Вольд на дві хвилини повинен замінити відключений апарат курсу, це сліпий штучний мозок.

Така мализна — дві хвилини. Але ж за сто двадцять секунд він устигне віддати все, що він знає, все, що записане, наче на стрічці, у невеличких клітинах його мозку.

Вольд зосередився. Йому здавалося, що він спокійний.

Пора… Тільки б утримати ясною свідомість, нехай відлік двом хвилинам розпочнеться з цієї миті.

Тисячі гнучких ниток припали у стрімкому потоці до його голови, до лоба, до тім’я, вони нахилилися над ним, незрушним на підлозі, ніби хоботки метеликів. Вони звивалися. Вони вибирали з нього все у свідомість, мозок, душу, знання — клітину по клітині, нейтрон за нейтроном.

На мить у пам’яті виринули знайомі обличчя. Анна. Гамов. Вони щось ніби говорять, але він знає — зараз їх слухати зась. І нараз вони щезли, загубилися серед жовтих цяткованих зірок. І зірки вже не зірки, а заметільні сніжинки. Крізь сніг мчать назустріч вогню. Ось вони, поряд, ступи тільки крок — і дістанеш рукою.

… Вольд уже не чув, як через годину в центральному коридорі загупали дві пари ніг. Вони загуркотіли і зупинилися перед дверима. Ніхто їх не відчинив, і тиша запала, наче в льоху. Але якби професор і Копнін зайшли всередину, вони були б безсилі щось змінити. І Вольд не почув би їх і не впізнав. Професор і Копнін вийшли з своєї кімнати приблизно на півтори години раніше. Оскільки Вольда не застали вдома, то подалися коридором до відсіку управління, і по дорозі Гамов розвивав гіпотезу, з якою він ознайомив Вольда ще раніше.

За його твердженням, тепер швидкість у корабля була менша, ніж під час стрибка у мікропростір. Для повернення треба вдатися до законів мікрогалактики. Їх привів сюди невблаганний кодекс фізики, і якби цей кодекс не зазнав змін, то досить було збільшити швидкість вище порога, як вонп опинилися б у третій системі простору, ще більш мікроскопічній, потім у четвертій і так до безконечності. Але тепер, по тому, як вони перейшли в мікроспстему, змінився знак у рівнянні руху. Рівняння набувало зовсім іншого значення: при збільшенні швидкості корабля вище порога фізичні закони мікросвіту забезпечували перехід у стару систему координат. Тобто, щоб повернутися в свою Галактику, досить було збільшити швидкість.

— Але перш ніж це станеться, — говорив професор, легенько взявши Копніна під руку, — перш ніж ми повернемося туди, звідки прибули, мине чимало часу. Чому? Бачите, коли вже на те, ми повинні повернутися в наш світ — якщо нам пощастить це зробити — тієї ж миті, коли ми щезли, коли корабель потрапив у мікрогалактику. Але для цього, хоч як дивно, час має змінити свій хід на зворотний, інакше-бо ми не повернемося тієї ж миті. Щось на зразок кінострічки, яку пускають не з того кінця. Але цей незвичайний фільм буде хорошою ознакою, він засвідчить про те, що ми повертаємося. Вам хочеться повернутися?

— Не бачу різниці, все залишилося як і досі.

— Не жартуйте. Так не жартуйте… ми самі змінилися, тому й різницю помітити важко. Найцікавіше те, що в нашій пам’яті від цієї пригоди не залишиться щонайменшого сліду. Якщо тільки коли-небудь вона закінчиться. Ні в кого не збережеться про неї жодних спогадів — бо час поверне у своєму бігові назад, власне кажучи, не час, а процеси. Ми про це забудемо. В пам’яті зітреться все, наче на магнітній стрічці. В мене зараз таке відчуття, ніби я страшенно втомився, ніби мене привалило брилою часу. Ви нічого не відчуваєте?

— Так, щось сталося, у мене… мої губи ледве розтуляються. Ось двері, мені чомусь здається, що Вольд там. Але я не можу… підняти руку.

Коли Копнін вимовив цю фразу перед зачиненими дверима, Вольд саме почав здійснювати план, згідно з гіпотезою Гамова. Цієї миті він увімкнув себе в систему управління.

ЕПІЛОГ

Анна — ось вона, перед ним. Її очі усміхаються — не губи, не обличчя, а очі. Вольд ховає мокру сітку до кишені. Невеличкі ранкові хвилі котяться озером. «Химерне відчуття, — розмірковує Вольд, — ніби все це зі мною колись уже трапилося. Давно, давно». Вольд навіть приклав руку до лоба — щось дуже знайоме у виразі обличчя Анни. Таке знайоме, що він, здається, може прочитати на цьому обличчі все, що Анна зараз йому скаже…

Але він так нічого і не пригадав. Жовті зірки стерлися в його пам’яті. Розповів би зараз йому хто-небудь всю правду — Вольд не повірив би. Наче на кінострічці, яку запущено з кінця, усе, кадр за кадром, пройшло б у зворотному напрямку, починаючи з тієї хвилини, коли Копнін з професором зупинилися біля зачинених дверей. І кадр за кадром, у згоді із законами фізики, стерлися всі спогади про країну жовтих зірок. Це була плата за повернення.

Вони повернулися у свій світ, у світ наш, у той самий ранок, з якого вони щезли, розчинилися всередині якого-небудь електрона, заблуканого в галактиці. Можливість перейти, перебратися в мікрогалактику після шаленого стрибка швидкості через місцеве викривлення простору знову стала для них ймовірним математичним символом, і не більше.

Час повернувся до свого першопочатку. Анна запитала:

— Ви завжди встаєте раніше од усіх, Вольде?

— Ні-ні, але сьогодні я встав таки рано. Іноді хочеться зійти із узвичаєної колії… Подумати тільки: зробити корабель несхожим на корабель… І чому це з нами нічого не відбувається? Копнін сказав якось, що в космосі від нудьги можна померти, на Землі куди цікавіше.