Простір Гільберта

ОЗЕРО

Вода в цьому озері темна навіть за днів сонячних, і мені не вдалося побачити дно. Хотів уже зійти крутим схилом до самого берега, але товариш раптом міцно стиснув мою руку і так виразно кивнув головою, що я мимовільно замислився: а чи не вірить часом і він сам у цю історію? Нас чекала машина. Він підганяв мене. Я помітив, що діє він нелогічно: спочатку розповідає про озеро нісенітниці, везе мене сюди, не шкодуючи бензину, а тепер ми, замість купання, знову опиняємося на ґрунтовій занедбаній дорозі. До шосе — двадцять миль…

— Казкове місце, — мовив я. — Готовий повірити легенді. Однак паломників і туристів тут щось не видно. Чим пояснити цей місцевий парадокс?

— Розумієш, тут дещо інші люди. Не можу звикнути… Багатьох із них цікавлять зовсім інші міфи й легенди.

— Які ж саме?

— Характерне запитання. Зрозуміло, це легенди про щастя, про кохання, про бізнес. Дехто, правда, має потяг до чудес, однак він якийсь особливий: потрібні найпростіші, найяскравіші ефекти. Найзрозуміліші, чи що… Немає в них, очевидно, часу на роздуми.

— Дивно, що ти сам виявляєш до цього інтерес більший, ніж англійці.

— Маєш рацію. Проте тут я зустрів двох, кому дано повірити. З одним із них я тебе познайомлю.

— Чому ти проти купання в озері? Чи й справді боїшся, що це дійсність?

— Не знаю. Я був тут тричі. Звичайно, повірити неможливо. Але наближається день, коли вона має повернутися… Так вважає Тоні Кардью.

— І ти гадаєш, Морег повернеться?

— Казка, звісно. Проте…

— Вона повернеться?

— Так. Згідно з легендою. Вона повернеться до людей. І в руці її ти побачиш букет сліпучо-білих квітів. Рахуватимеш пелюстки — нарахуєш рівно десять, з них стікатимуть краплі води, адже квіти ростуть на дні озера… І ти будеш приголомшений красою Морег. Ясно?

— М-гу… в цьому щось є. Чому ж ми не викупалися в озері?

— Нав’язлива ідея… А ось і шосе…

— Ти ж знаєш, що я колекціоную моря й озера, в яких купався. Купався я в Червоному морі, в Японському, в Північному, в Середземному, не говорячи вже про внутрішні моря та озера. У Вірменії в квітні плавав в озері, що має назву «Око світу». Вода там така, що ніякий Севан не зможе зрівнятися.

— Гаразд, скажу. Розумієш, моя професія зобов’язує мене бути спостережливим… Так ось… Залишилося десять днів до казкової, здавалося б, події. А ти пам’ятаєш, що має статися сьогодні?

— Що ж?

— Але ж я тобі розповідав!

— А-а, здається, про квіти… Зачекай-зачекай, адже ми могли побачити їх! Так?

— Ні, не так… Доведеться тобі уважно прочитати відому тобі книжечку. За десять днів до появи Морег у хвилях озера з’явиться лише одна біла квітка. Там, на дні, Морег складає свій букет, і одна із квіток випливе на поверхню.

— Отже, вона збирає свій букет десять днів? Чи не забагато?

— Не забувай, що час там плине інакше. Це ж казка.

— Казка. Але ти говориш так серйозно, що в голові снується…

— Майже легенда! Адже ми не випадково приїхали сюди саме цього дня. Морег подарує свій букет томуі хто був сьогодні на озері.

— Ну, тоді даруй… Ще вчора це вважалося в нас із тобою просто прогулянкою.

— Сьогодні ця поїздка такою вже не вважається.

— Чому? Щось сталося?

— Та вже сталося… Я бачив цю квітку.

— Як це — бачив?

— Та ось так… Вона пливла там… Хоча, можливо, я й помиляюся. Сонце. Вода темна. І квітка у воді метрів за п’ятдесят від берега…

— І ти змовчав?

— Я б не втримав тебе… А втім, шкода, що ми поїхали так хутко. Але там, біля озера, я не надав цьому ніякого значення. І лише зараз до мене почав доходити зміст цього епізоду… Тільки зараз… Повір.

— Гаразд…

Минув день, сповнений турбот. За ним — і невловимий вечір. Опівночі, прислухаючись у своєму номері до стихаючого гамору чужого міста, я згадував озеро. Це чудово, що збереглися ще ось такі місця, де можна побачити дикі квіти, трави, хмарини, що віддзеркалюються в темній воді. Всі великі міста чимось схожі одне на одне в наш час швидкостей.

Після поїздки до озера в мені відбувалась якась внутрішня робота, ніби дійсно був ладен повірити легенді. Але навряд це відповідає дійсності. Як можна повірити милому жарту старого шкільного товариша, котрий, скільки в пам’яті, завжди був схильний до розиграшу. Але чомусь хочеться увімкнути торшер і розгорнути книгу. Непояснимо!

Він працює у корпункті в Лондоні. Я знав про це. Та сподівався побачити його після симпозіуму орнітологів. Зустріч була несподіваною. Він приїхав до Глазго тим же поїздом, що і я. Ми могли б зустрітися, скажімо, на лондонському вокзалі. Він радів цій зустрічі поблизу готелю на набережній Клайда. Справа не тільки в тім, що ми колись товаришували. Він журналіст. Отже, він зацікавлений, аби його матеріали про орнітологію, не вельми серйозну науку, були сучасними і не нагадували б статті з енциклопедії, що нерідко трапляється. Із преси візьмеш небагато: орнітологія не користується ані популярністю, ані навіть відносною відомістю. Чи цінуємо птахів у наш час надзвукових швидкостей?

— Привіт… Ти мені розповіси, що ж там буде цікавого, — Батурин простодушно усміхнувся.

— А сам не хочеш розібратися? Це ж так просто: у кожного птаха — два крила, ліве й праве, дві лапи й голова… Давай я розповім тобі все детально за чашкою кави? Гаразд?

Ми зайшли в номер із зеленими шторами й зеленими фіранками на вікнах, з зеленим синтетичним килимом на підлозі. І він раптом мовив загадкову фразу англійською мовою:

— Це схоже на країну фей.

— Що схоже? — поцікавився я.

— Все. У країні фей носять вбрання кольору трави, килими й фіранки там також зелені. Казки, певна річ, ти їм не віриш.

— А ти?

І тоді він неохоче, з паузами, немов заздалегідь знав, що я не повірю, розповів історію, пов’язану з озером та фермерським будинком на березі. Придивляючись до нього, вслухаючись у дивні слова, я зробив відкриття: він ставився до історії мало не серйозно.

Він, виявляється, почитує казки про фей. Гомер відкрив археологові-любителю Шліману шлях до Трої. Саги розповідали про відкриття Америки вікінгами. Чому ж казки про фей досі вважають вимислом? Незрозуміло. Вони логічніші, аніж епос Гомера, й значно правдоподібніші. Спочатку вони допомагали Батуринові опанувати тонкощами англійської. Допізна він читав при світлі зеленого торшера. Коли засинав, снилося йому щось подібне. Феї снилися. Вранці, усміхаючись, він пригадував інколи ті сни в найменших подробицях. А одного разу його мовби обпекло. У казці про Морег він не все зрозумів. Та сон допоміг — і несподівано для себе він продовжив казку. Він запевняв, що від цього вона стала правдоподібнішою. Він нічого не змінив в оригіналі — лише додав подробиці, яких бракувало. Бракувало… Коли він зрозумів це, то сів за письмовий стіл… Точнісінько так записав він і історію, що продовжувала дивовижні зустрічі туристів з феями в замку Данвеган.

ЛЕГЕНДА

Що ж, це навіть цікаво, прочитати на ніч казочку.

Це сталося не так вже й давно в районі літніх пасовищ, де стояли хижки й будинки горян-фермерів. Мак-Грегор — звали одного з них. Морег була його донькою. У заростях вересу біліло помешкання, двері якого ніколи не зачинялись. Славна це була хижа — в ній вистачало місця для вогнища та двох крихітних кімнатин, які оживали, тільки-но Мак-Грегор з донькою приводили до озера своїх овець. Внизу, під горою, стояли густі трави, серед білого теплого каміння дзюркотів струмок, що впадав в озеро. Струмок робив петлю, і сусіди радили перенести літник вище: досить було викопати друге русло для струмка — і хижа Мак-Грегора опинилася б мовби на острові. Це важлива обставина.

У легендах трапляються дивні речі. Пояснити їх не так просто. Наприклад, мовби в озері мешкало чудовисько — водяний кінь. Ніхто не знав, який він на вигляд. Він то видавався вороною, то приймав обриси баби з костуром, то ставав вогненно-рудою лисицею, то чорним звіром в озерних водах… І в жодній із своїх подоб чудовисько буцімто не могло подолати течію води, коли виходило на берег полювати.

Ніхто не знав, та й досі не знає, яке ж воно, це страховисько, насправді. Кажуть, одному із фермерів, попередникові Мак-Грегора, не пощастило. Він побачив водяного коня й помер від серцевого приступу. Навіть нікому не встиг розповісти про нього й доповнити таким чином легенду. Мак-Грегор тільки всміхався, димів своєю люлькою, слухаючи байки про водяного коня, але так і не зібрався обгородити літник течією води.

— Я повірю в страховисько не раніше, аніж зустрінуся з ним, — сказав він якось сусідові.

За словами цього сусіда, водяний кінь величезний і страшний. І багато людей зникло безслідно, ставши його жертвами.

— Якщо люди зникали безслідно, значить, вони, загостювавшись у друзів, поверталися додому звеселені, спіткнулися десь у темряві та й упали в прірву… — так одказував на це розсудливий Мак-Грегор,

Морег прислухалася до розмов, які вів батько, І знала про водяного коня. Довгими літніми днями сиділа вона на порозі хижі за прядкою, наспівуючи пісень білому з чорною цяточкою ягняті, яке знайшла в густій траві. Коли над водою залишався краєчок сонця, дівчина спускалася до озера, збирала овець. З гори вона збігала босоніж, підстрибуючи. І кожен кущ вересу був їй знайомий, і кожен камінь, і кожен згин швидкого струмка. Однак інколи оживали фіалкові тіні, й вона переконувала себе, що немає і бути не може ніякого водяного коня, тож боятися нічого. Хіба можна не вірити батькові?

Тільки чому тремтіння пробігало тілом, коли вона бачила близько темні води озера? Про що шелестіло листя прибережної горобини? І вона вслухалася в той шелест, блідла і, озираючись, задкувала ближче до дому. Що за страх володів нею? А ранком все виявлялося на своїх звичних місцях: вода була привітною, тіні зникали, світлі гребінці хвиль лизали смарагдову траву, і Морег картала себе за вигадки. Поступово Морег звикла до того, що незбагненно дивно все змінювалось у її світі з приходом сутінків.

Врешті це був її дім, а хіба саме слово «дім» сумісне із страхом? Ні, думала Морег, це не можна поєднати — це придумали марнославні люди. Нічого подібного немає й бути не може!

Дочитавши до цього місця, я заплющив очі. Світло в готелі яскраве, увімкнув бра, але й при цьому освітленні рядки почали зливатися, двоїтися, можливо, я втомився, від вражень, від дороги. За кілька днів хотілося побачити занадто багато.

Чітка, проста думка: образ дівчини правдивий. Як це вдалося безіменному авторові? Джерело, певна річ, не викликало довіри, однак оце відчуття розгубленості, страху, бажання піти швидше геть від небезпечного місця, що навіювало жах… Дуже правдоподібно. Лежачи з заплющеними очима, я думав про цю історію з Морег так, ніби мав намір у чомусь розібратися. Проте, в чому, власне, розбиратися? Хіба це не казка?

І я повернувся в країну казок.

Юнак з’явився одного ранку біля порога хижі. Морег здригнулася, побачивши його тінь, звела погляд, облишила прядку. Незнайомець дивився на неї лагідно, ввічливо привітався, попросив напитися, і, доки він пив, Морег роздивлялась його. Статурний, красивий… А волосся! Густе, темне, важке, блискуче. І мокре. Від роси, чи що? На лузі ночував — і змок. І одяг вологий. Морег запитала:

— І як це ти примудрився так змокнути? Адже на небі ні хмаринки!

— Йшов я берегом озера, — не задумуючись відповів юнак, — підковзнувся і впав у воду. Не біда, скоро висохну. День який гожий!

Він сів поруч з Морег, почав розповідати їй веселі-превеселі історії. Вона слухала і дивувалася: щось у ній відбувалося таке, що заважало йому вірити, не хотіла вона більше слухати його, а щось її змушувало. Вона була насторожі. Ось він пригладив рукою волосся. Зелена нитка впала до її ніг. Така трава росла на дні озера. Морег здригнулася. Ще одна травинка впала з його волосся. Батько іноді ловив рибу сіткою — дівчина знала, що це за трава, і знала, що зустрічається вона на найглибших місцях, так заплутує снасті, що годі дати раду.

Юнак запитав, чому вона здригнулася.

— Трава, — відповіла Морег. — В твоєму волоссі трава…

— Але ж я сказав, що впав у воду!

— Так, безумовно, — відповіла Морег і спробувала усміхнутися. — Мабуть, я така полохлива, всього боюся.

— Чого ж ти боїшся зараз? — В погляді юнака промайнула дивна тінь, мовби прикривши на мить його думки.

Раптом Морег пригадала, що розповідав один із фермерів. В погляді водяного коня завжди ніби віддзеркалення темних хвиль. Чи моря, чи озера — ніхто не знав. І вона побачила в очах юнака оті відсвіти темної безрадісної води. Заціпенівши від жаху, вона знайшла сили підвестися й побігти геть від домівки, від незваного гостя.

Серце калаталося так, що заглушало решту звуків, однак вона знала: незнайомець біжить за нею — і боялася озирнутися! Так, то була погоня. Вона вибивалася з сил і чула важкий тупіт за спиною.

… Легенда мала два закінчення, одне — щасливе-в тексті. Морег ніби встигла перестрибнути через струмок, і водяний кінь залишився на протилежному березі, стрімка вода була для нього нездоланна. Але в тій же книжці, в примітках, я знайшов зовсім інше закінчення, яке, цілком можливо, не подобалось читачам. Згідно з другою версією Морег не встигла перестрибнути через струмок. Вона стала бранкою водяного коня. Русалкою жила вона відтоді на дні озера і мусила повернутися додому лише через десять років з букетом білих квітів, десять осяйних квіток за кількістю років, прожитих в неволі. А одна квітка, як я знав, з’являлася несподівано на озерних хвилях, коли Морег збирала свій букет в підводному саду.

Важлива особливість: для дівчини все було тільки сном чи скороминущим видінням. Час майже зовсім не доторкнувся до неї. Вона повинна вийти з озера і, мов нічого й не трапилось, попрямувати до своєї оселі. Тільки будинку вже не було. Мак-Грегор невдовзі помер. Місце стало пусткою, його уникали люди. Від літньої хижі зосталося кілька білих каменів в заростях папороті.

Батурин показував мені ці камені.

Я запам’ятав їх розташування: три великі брили утворили вершини трикутника, чотири камені лежали всередині цього трикутника, і ніщо більше на цьому захланному місці не нагадувало про житло Мак-Грегора.

Чи справді тут був літник Мак-Грегора? Чи дійсно в нього була дочка? На ці запитання Батурин відповідав ствердно.

ЗЕЛЕНІ ЧОЛОВІЧКИ?..

Я, безумовно, не спеціаліст. Мені важко гадати, чи можливо все це, і якщо можливо, то яким чином досягається. Я читав десь ледь не про зворотний плин часу. Існують такі частки, які мандрують з майбутнього в минуле. Але якщо пишуть про частки, то, значить, в принципі це можливо. А якщо просто уповільнити плин часу? Це ж простіше, аніж повернути його назад?

Навіщо це? Кому таке знадобилося? Водяний кінь — казка. Добре б вгадати реальні сили, які колись прислужилися в створенні казки. Феї? Також казка. Що ж лишається? Років два тому я читав про Франка Фонтене, молодого француза, з котрим трапилось щось подібне.

Фахівці з групи вивчення аерокосмічних явищ були заскочені зненацька, вислухавши розповідь дев’ятнадцятирічного юнака.

Одного ранку Франк та його двоє друзів зібралися поїхати на базар. Неподалік від їхньої машини в небі з’явилася пляма світла, яка опускалася на землю, залишаючи по собі похилий слід. Франк сприйняв ту пляму за літак, що падає, відразу сів за кермо, залишивши друзів коло дому. Нараз його автомобіль мовби накрило матово-білою кулею, а над машиною плавали в повітрі чотири маленькі кульки.

Друзі побачили, як туман витягнувся в трубу і піднявся в небо. Машина залишилася на місці, але Франка в ній не було. Юнак з’явився рівно через тиждень в цілковитій упевненості, що його друзі все ще збираються їхати на базар. Він думав, що просто задрімав у машині. Про його появу є запис у протоколі поліції. Поступово до Франка повернулася пам’ять. Він пригадав, що туман просотався в салон його машини, потім він прокинувся в залі, де було багато приладів і блискучих механізмів, і там рухались світлові кульки розміром з апельсин. Франк чув голоси. Що це за простір?

Мені добре відомо, що відповіді не існує. Французькі вчені визнали це «неймовірною правдою».

Саме незвичайний перебіг часу під водою, у володіннях коня, видався мені знайомим і навіть не дивним. Я перебирав у пам’яті схожі випадки, пригадував аналогії. Але спершу про те, що я знайшов у збірці шотландських легенд. Там є бувальщина про фей Мерлінової скелі. Мерлін — відомий чарівник, з ним був добре знайомий король Артур, котрий боровся з навалою саксів. Іменем чарівника й названа та скеля.

Двісті років тому, говориться в короткому оповіданні, жив на світі бідний чоловік, батрак на фермі в Лаиеркшірі. Господар ферми послав його одного разу копати торф. Посеред торфовища й височіла Мерлінова скеля. Батрак складав торф на купу. Раптом він здригнувся — перед ним стояла крихітна жінка зростом не більше двох футів. На ній була зелена сукенка, червоні панчохи, довге золотисте волосся спадало на плечі двома хвилями. Вона була струнка, зграбна, і батрак укляк на місці від подиву, випустивши з рук заступ. Жінка підняла догори палець і мовила:

— Що б ти сказав, якби я послала свого чоловіка зняти дах з твого будинку, га? Ви, люди, вигадали собі, що вам все дозволено!

З цими словами вона тупнула ніжкою й наказала:

— Негайно поверни торф на місце, інакше гірко розкаєшся!

Бідака зрозумів, що перед ним фея, і почав виконувати її наказ. З феями жарти кепські! Ось уже торф вкладений на своє місце, шматок за шматком. Він обдивився, хотів ще раз побачити ту жінку, однак і слід її вистиг. Піднявши на плече заступ, чоловік повернувся на ферму й розповів хазяїну про подію. Той розсміявся. Він не вірив ані в фей, ані в ельфів. Він наказав батракові відразу запрягати коня й повертатися на торфовище за викопаним торфом. Що ж робити — довелося знову їхати до Мерлінової скелі. Можливо, хазяїн правий, і йому лише привиділась та жінка?

Минув тиждень, минув місяць, але нічого поганого з ним не приключилося, а потім вже позаду й зима, і весна, і літо. Через рік чоловік геть забув про той випадок. Але йому нагадали…

З глечиком молока йшов батрак з ферми додому. Він задумався і раптом побачив зовсім поруч Мерлінову скелю. Як він примудрився потрапити сюди?.. Сів на траву відпочити й заснув.

Прокинувся серед ночі. Вересневий місяць світив яскраво, і в ясному холодному світлі мелькали крихітні чоловічки… феї. Вони показували на батрака крихітними пальчиками, погрожували йому кулачками і все кружляли й кружляли довкола Мерлінової скелі.

Чоловік спробував вийти із зачарованого кола. Але зась! Куди б не ступив, перед ним ніби зачинялися невидимі стулки, а феї сміялися, коли він наштовхувався на невидиму перепону й зупинявся розгублений. І ось до нього підвели ошатно вбрану гарненьку фею й сказали:

— Потанцюй-но з нами, людино! Потанцюй, і тобі вже ніколи не захочеться покинути нас! А це твоя пара!

Батрак не вмів танцювати. Але фея взяла його за руку, і миттєве чаклунство змінило настрій людини, з подивом відчув батрак невгамовну потребу веселитися. Забув він і про дім, і про сім’ю, так було добре, що ні про що й не думалось, тільки аби ще потанцювати з феями.

Проминула ніч. З першим ранковим променем веселощі урвалися. Всі запоспішали до Мерлінової скелі, де нараз утворилися досі невидимі двері. Батрак опинився в просторій залі. Тьмяно світили тонкі свічки. Феї вмостилися спати в нішах на своїх, мабуть, чарівних ложах, вкрившись зеленими покривалами. Батрак сидів у кріслі й захотів і собі подрімать. Але! Феї пробудилися й почали готуватися до трапези, поратися по господарству. Так минув день, і хтось взяв батрака за руку. Він обернувся. Перед ним була та сама фея, котру він бачив, коли копав торф. Зелена сукня, зелений пасок, черевички кольору весняної трави… Він відразу її впізнав.

— Минулого року ти зняв торф з даху моєї хати, — сказала вона, — але нині знову виріс торф’яний настил і вкрився травою. І тому можеш повернутися додому. Ти вже покараний. Але нікому не розповідай про те, що бачив у нас, адже ми займалися не тільки домашнім господарюванням. Чи не так?

Батрак кивнув. Зелені чоловічки справді були заклопотані різними незрозумілими справами, однак він ніяк не міг нічого до пуття збагнути.

— Клянешся? — запитала фея.

Чоловік поклявся, що мовчатиме. Двері тої ж миті прочинилися, і він побачив Мерлінову скелю. Поруч з ним стояв глечик з молоком. Той самий глечик, який він ніс додому вчора ввечері. Батрак підійшов до свого дому з тим глечиком. Постукав. Двері відчинив сивий чоловік. За ним вийшла Згорблена бабуся. Батрак подумав, що помилився, чого не трапляється! Обдивився. Це був його дім. Тоді він вирішив привітатися — і слова застряли у нього в горлі. Він раптом зрозумів: ця бабуся — його дружина, а сивий чоловік — його син.

Стара відразу впізнала його, але також не могла промовити й слова. А син мовчки дивився і довго не вірив, що це повернувся батько.

Таким було повернення з країни зелених чоловічків.

ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Теплий погідний день. Прогулянка. І ось я в знайомій залі, де крісла завбачливо устатковані мікрофонами й телефонами. Переклад доки що не потрібний — я добре розумію англійських колег. Сьогодні їхній день. Проводжу поглядом ряд за рядом — Батурин з’явитися не зводили. Ввечері — неминуча зустріч у нього в номері. Розповідаю йому про птахів. Слухає, щось записує до блокнота. Запитує про скопу, є такий птах. Кожне перо в нього обведене яскравою білою лінією, на ногах біле пір’я, чепурний оселедчик на голові, світла грудка. Загальний фон оперення — коричневий. Вже 1916 року в Шотландії не залишилося жодної скопи. Але в п’ятдесят четвертому туди доставили пару птахів, і їхнє потомство розселилося. Сьогодні на симпозіумі про це розповідав Рой Денніс, мій колега орнітолог. Він же показував на карті, де гніздяться інші цікаві птахи: кулики-сороки, шотландські тетеруки, сипухи.

Я розповів, що на Далекому Сході мені доводилось зустрічати гнізда скопи. Вони майже завжди гніздяться на старих, напівзасохлих деревах-велетнях: дивовижну постійність уподобань виявляють ці птахи повсюди, де їх можна зустріти.

— Завтра їдемо на озеро.

— Я пам’ятаю.

Завтра — день екскурсій. Наша з Батуриним екскурсія найтриваліша. Там, біля озера, можна побачити скопу. Ще одна причина моєї згоди поїхати до озера. Першу причину — побачити чудо — поважною не назвеш.

Але про чудеса. Вони не така вже рідкість.

За словами Батурина, найнезбагненніше чудо полягає в тому, що саме на цьому острові були збудовані ті фабрики, які затим послужили прообразами для будівельників багатьох країн. Ми ніколи не згадуємо подробиць, які б вони не були вражаючі. Нам впереваж достатньо прізвища Джеймса Уатта та ще кількох імен. Батурин зробив паузу і показав на розкриту книгу на журнальному столику. Він її, мабуть, читав останніми днями. Саме так я пояснив для себе причину його екскурсу в історію туманного Альбіону.

Два з половиною століття тому головним будівельником британських доріг був такий собі Джон Меткаф, що замолоду брав участь в шотландському поході під прапорами герцога Кумберлендського. Достеменно відомо, що народився він 1717 року, що не мав освіти, яка б дозволяла проводити бодай прості розрахунки. Здавалось би, карта чи якийсь ескіз незамінимі у цій справі. Однак Джон Меткаф не користувався ні картами, ні схемами, ні малюнками. По тій причині, що він був цілком сліпий.

— Найнездаліше заняття для сліпого — прокладати траси й керувати будівництвом мостів та доріг, — не без подиву зазначив я.

— Так, проте… Цей учасник шотландської кампанії, авантюрист і торговець кіньми, обходив долини й гори, придумав навіть простий засіб укріплення торфовищ, його часто бачили з ковезкою у самих диких і неприступних місцях, де ще не ступала людська нога.

Чим не фантастична картина: сліпий з паличкою видряпується гірською кручею, щоб намітити маршрут, яким пройдуть зрячі. І той же сліпець переходить болота, досі такі небезпечні, аби визначити на двісті років наперед напрямки головних транспортних артерій Великобританії…

— Ніколи б не подумав…

— Я також. Чи не пора нам придивитися до життя, бути уважнішими до теперішнього і минулого? Маю на увазі не тільки цей острів.

— Але поясни, як же цей Меткаф примудрявся будувати дороги?

Він не міг і сам цього пояснити. Готував проекти й кошториси, утримував у пам’яті всі характеристики місцевості, всі цифри, що являлися до нього незрозумілим чином, доки він блукав пагорбами й долинами. А неграмотний Джеймс Бриндлі, під чиїм керівництвом проклали канал по акведуку? Цей знаменитий канал зветься Ворслеєвським. Він видавався сучасникам восьмим чудом світу. За Бриндлі почали створювати і той самий канал, що зв’язує Ірландське і Північне моря. Бриндлі не встиг побачити завершення робіт. Але все це тільки прелюдія до дивовижної історії, яку вдалося відновити до дрібних подробиць.

Уявіть собі, що індустрія, промисловість була колись родичкою магії. Зовсім не Англія її батьківщина. Таємні заводи й фабрики, шляхів до яких ніхто не знав, віддавна споруджувались за вказівками невідомих майстрів чи, точніше, мудреців і ретельно охоронялися. Це справжнісінька детективна історія…

Контрабандисти привозили до Англії шовкову пряжу. Одному англійцю спало на думку, що ручна пряжа мусила б коштувати разів у п’ять дорожче. Цілком можливо, це якісь машини без участі людей виконують тонку роботу так швидко, що продукцію вигідно продавати по такій низькій ціні? В Лондонській корчмі один із контрабандистів проговорився. Справді є таю машини. Ніхто не знав їхньої будови. Одна з фабрик працювала ніби в Ліворно, в Італії. Це було б одкровенням, якби в це можна було повірити: адже машина заміняла п’ятдесят чоловік. Це в той час! Співбесідником контрабандиста виявився такий собі Джон Ломб. Гортаючи потім старовинні трактати, він виявив опис прядильної машини в творі по механіці, опублікованому в Падуї 1621 року. Дивовижна знахідка: майже сто років тому люди знали таємницю і не лише знали, але й написали про це. Тож така машина могла працювати і до виходу в світ падуанського трактату? Було про що подумати цікавому англійцю. Ця таємниця тоді видавалася важливішою від еліксиру безсмертя. Ми давно звикли до машин. Але до думки про першу машину призвичаїтись було важко…

1717 року Ломб вирушив до Ліворно. Годі було й думати пробратися в приміщення фабрики, воно охоронялося надійніше за воєнні полігони наших часів. Але були люди, котрі мали доступ. Це священики. Уявіть собі, Ломбові вдалося підкупити одного з патерів. Невдовзі у нього в руках були ескізи машини. Але залишати їх у себе — смертельний ризик для обох. Ломб негайно запакував ескізи в партію шовку, який готувався для відправки до Англії. Це все влетіло в копієчку, але мета виправдовувала засоби. Тільки-но Ломб зібрався відпливати до Англії, його витівка стала відомою одному з кустодіїв фабрики — так звали й нині називають в Італії сторожів. Швидкісний італійський бриг вирушив навздогін. В районі Ла-Маншу бриг наздогнав Ломба. Той заперечував свою участь в конфіденційній розмові з італійським капітаном. Обшук каюти нічого не дав. Двох золотих злитків вистачило для відкупу. Капітан заявив екіпажу, що вони наздогнали не той корабель, треба продовжувати погоню. Інший корабель, за яким погнався бриг, наздогнати не вдалося, і екіпаж з радістю дізнався, що вони повертаються в Ліворно. Цим би все й закінчилося, якби Джон Ломб не заходився незабарно по поверненню монтувати машини за італійськими ескізами. І от на річковому острові біля Дербі вивершується дивна на ті часи споруда: довжина сто сімдесят метрів, шість поверхів, чотириста шістдесят вікон. Видовище небувале для доброї старої Англії, Величезні машини автоматично намотували пряжу на мотовила. Шовк почав поступати в продаж.

Минуло два-три роки, підприємство Ломба принесло немалий прибуток йому і братові Томасу Ломбу. Джон вже був ладен забути свої італійські походеньки. Але в Ліворно багато чого згадали і про все здогадалися. Капітана італійського брига кинули до в’язниці, і його подальша доля невідома, Разом із ним ув’язнили й половину екіпажу. Торговельний корабель італійців пришвартувався невдовзі до причалів Темзи. Двоє загорнутих у плащі зійшли вночі з його палуби на берег. На корабель вони не повернулися. За місяць вони знайшли фабрику Ломба на річці Дервент. Вдалося їм також пробратися на острів і переконатися, що машини працюють такі ж, як і в Ліворно. Доля Ломба була вирішена. Через деякий час він був отруєний.

І ЗНОВУ ДО ОЗЕРА

— Сьогодні.

— Я пам’ятаю.

— Пора збиратися.

— Але я ще не прокинувся.

— Дозволяю спати в машині.

— А сніданок?

— Все передбачено. Ти справді розмірковуєш, їхати чи ні?

— Дай мені ще півгодини.

— Лише двадцять хвилин. Чекаю в машині.

— Гаразд.

Сперечатися про десять зайвих хвилин, коли мова йшла про десяток втрачених років! Однак в пам’яті нашій часом зяють провалля на місяці й роки, а короткі хвилини незабутні, хвилюють нас, змушують знову й знову переживати їх.

Шотландський феномен майже ототожнює час із казковими персонажами — прийом універсальний, добре відомий. Але якщо на Шотландській верховині справді існує віддавна дивовижний механізм часу? Якщо тут людина може зникнути, а потім повернутися — через десять років? Чи навіть через двадцять? Пояснити це народні мудреці не в змозі, їхня справа — скласти легенду. І хай в легенді будуть названі винні — ельфи та феї, заклинателі часу.

Шотландський феномен часу. Дивно, що про нього ніхто не писав серйозно, як, скажімо, про Бермудський трикутник. Але він існує. Так, люди зникали. Потім поверталися. Існують полярні сяйва. Існують на земній поверхні аномалії й перехрестя магнітних меридіанів. Існують жерла вулканів та гігантські вихори в океані. Існують розломи в земній корі. Існує навіть природний атомний реактор, створений без участі людини. Існує і Шотландський феномен. Час задуматися про це. Помудрувати є про що, доки товариш витискає на спідометрі майже сто тридцять.

Нас трусонуло на ґрунтовій дорозі, куди ми звернули.

— Що це? — запитав я.

— А хіба не бачиш?

— Озеро, те саме.

— Так. Придивися! Праворуч, бачиш?

— Темна пляма. Голова тюленя. Проте тюленів у шотландських озерах не виявлено. Поясни…

— Це водяний кінь.

— Авжеж! Точніше, його візитка. Чи не так?

— Я не жартую.

— Та й навіщо нам обом жартувати на голодний шлунок. Де в твоєму тарантасі заховані бутерброди?

— Відчини ось ці дверцята.

— Цікаво. Ти створюєш враження людини, котра немало знає, але вважає за доцільніше обійтися жартом. Якщо це водяний кінь, то де ж Морег? І де будинок Мак-Грегора?

— Ти забагато хочеш відразу. Це справді водяний кінь. Релікт мовби Нессі.

— Релікт? З минулого?

— Ну, якщо в цій країні люди повертаються з небуття, нечасто, але ж трапляється, то чому б і тваринам не спробувати?..

— Я назвав це Шотландським феноменом. В застосуванні до людей, котрі добре відчувають час.

— А ти припускаєш, що у природи віддавна існує механізм, котрий дуже зрідка, але приховує і людей, і тварин, і птахів у складках часу? Це казка, але тільки за формою. Я можу продовжити думку, і ти зрозумієш…

— Зрозумію. Але чому само тут?

— А де ж? Де ще так нещадно грабують гнізда рідкісних птахів? Де переслідують залишки живих лісових звірів? Де ми ще можемо побачити живого шотландця в його кільті, по-російськи, в спідниці? Хіба не північ найвразливіша до ударів людини? Хіба не п’ятсот років треба, щоб на місці слідів гусеничного всюдихода виросло хоч би декілька кущиків чи карликових дерев? Інша справа, тут немає лісотундри, але земля дуже чутлива. Десять тисяч років тому тут була крига, крига, тільки крига. Потім льодовик почав танути, відступати на північ.

— Шотландія дуже близько до густозаселених районів. Але те ж саме відбувається і в Амазонії, і в Марокко, скрізь, де людина воює з природою.

— … замість того, щоб стати союзниками.

БУДИНОК МАК-ГРЕГОРА

«Не чув я оповідок Оссіана, не куштував прадавнього вина, — чому ж мені ввижається галявина, кривава місяця шотландського дуга? І перекличка ворона і арфи вчувається в зловісності нічній, і вітер розвіває довгі шарфи дружинників у місячній імлі!. У спадок я отримав, як блаженний, чужих співців примарне знамено, свою рідню й нудних сусідів, гени свободу зневажати нам дано. І не один із тих скарбів безцінних, забувши внуків, правнуків згада, і знову скальд чужу згадає пісню і наче власну знову проспіва».

А за склом машини — пустельні зарості вересу. Поля за сосновим гаєм, де дерева стояли рівними рядами, мов на параді. Відкрилися зелені пагорби — і на них ніби нарости із сірого каменю. Це все, що залишилось від безіменного старовинного замку.

Як сумно!

Перед тим, як спускатися до озера, треба побачити гніздов’я.

Ми обережно обійшли віддалік напівзасохле дерево, де оселилася пташина пара. Я не хотів лякати скопу. Птахів краще спостерігати здалеку, в бінокль: метод Денніса. Майже п’яту частину всіх гнізд розкрадають любителі пташиних яєць. Навіщо вони їм? Для колекції. Яйця фарбують. Про одну таку колекцію я розповів Батурину: в ній було до семисот яєць рідкісних і вимираючих птахів, справжнє кладовище, як на орнітолога. І коли орнітолог спостерігає за птахами, то краще це робити з пересторогами: якщо вас побачили біля гнізда, то, швидше всього, воно буде пограбоване. Звичайний колекціонер не скоро натрапить на гніздо рідкісної птахи, а звук кінокамери, скажімо, привертає увагу і мовби є сигналом: «жива екзотика».

… Я назавжди запам’ятав їхнє розташування: три великі камені і всередині утвореного трикутника — чотири менших.

Невже вони зостануться тут лише для того, щоб нагадувати про минуле, про Морег, про Мак-Грегора, про людей, що пішли в небуття?

Про що вони мріяли? Що вони любили?

Морег. Декілька звуків. Ім’я викликає щемке відчуття втрати, а ввечері в готелі оповиває туск — невже смисл життя в цьому безкінечному повторюванні ситуацій та випадковостей, у плині часу, одноманітнішому за дзижчання веретена.

Ми не знайшли тих каменів. Що б то мало означати?

Звернули з ледь помітної, зарослої жорсткою травою, стежки. Опустилися майже до самої води. Темне дзеркало. Тиша.

Чути власне дихання.

Легкий, але відчутний поштовх. Обертаюся. Мов зачарований, Батурин дивиться в той бік, де ми щойно шукали камені будинку Мак-Грегора.

Вище від нас, праворуч, легко й невимушено йшла дівчина.

На ній була сіра спідниця в ледь помітну клітинку, світла кофта, шотландський берет. Я бачив її в профіль, коли вона порівнялася з нами: зелені очі, світлі брови, світле волосся, юне допитливе обличчя — вона ніби вдивлялася вдалеч, ніби щось шукала.

Батурин, сторожко ступаючи, невпевнено пішов за нею. Я рушив слідом. Ми побачили її праву руку, якою вона ніби притримувала край світлої кофти. Але то був зовсім не край нарядної кофти… Я побачив букет сліпучо-яскравих білих квітів. Мовчки ми пішли за нею, і я намагався порахувати, скільки квітів тримала вона в руці. З короткого стебла впала, зблиснувши, райдужна крапля води. Тонкий запах змушував мене дихати глибше. Я чув, як билося серце. П’ять, шість… Ще крок. Сім, вісім… Два кроки за нею. Десять! Десять квіток було в її руці.

Схожі ситуації, схожі випадки. Життя повторюється, даючи змогу озирнутися назад, даруючи можливість зазирнути в завтра. Але існують дні… Існують хвилини! Жодна сила їх справді не поверне. Для мене вони мовби промельк світла. Нічого особливого, як не дивно. Просто миттєве враження від освітленої стіни будинку дитинства, спогад про похмурий день і прозорий струмок, де скинулась рибина, про димно-черлений захід сонця московського передмістя.

Так було, так буде, доки я живий.

Я опинився попереду Батурина. Мене і її розділяли спершу приблизно тридцять кроків, тепер я був ближче. Щось зупинило мене. Можливо, чаклунство відразу развіється, якщо я підійду до неї? Тоді після двох-трьох банальних реплік мені доведеться повернутися до машини, що чекала на нас край дороги за кущами.

Попереду — сіро-блакитний залитий сонцем пагорб. Десь там, на його схилі, три великі камені ще недавно утворювали трикутник, і в ньому було ще чотири камені — скромна пам’ять про будинок Мак-Грегора. Вона йшла туди…

На моє плече лягла рука. Батурин, не зронивши й слова, став поруч. Ми дивилися їй услід. Раптом сонце розсипало озерним плесом святково-осяйні плями, які з крутого берега, де вистрибом збігала колись Морег, видавалися об’ємними і нагадували великі скляні намистинки, вода була ніби скло. Багато чого зрозуміли ми того дня…

Я здогадувався, що має відбутися. Батурин, здається, також. Його рука звільпила моє плече. Дівчина зникла за загривком пагорба. Я зробив тридцять обережних кроків. Сподівався знову побачити три великих світлих камені та чотири камені поменше. Вона ж не могла помилитися, як це трапилось з нами.

Ось та ледь вловима грань, за якою відкривається правда легенди, особлива, ні на що не схожа правда! Ще три кроки. І замість старих порослих мохом каменів… там, попереду… Ґанок білого будинку з двома віконцями. Черепичний дах. Ледь помітний димок із комина. І на мить затримавшись на ґанку, вона одарувала пагорб і вересову пустку великодушним жестом і увійшла в будинок Мак-Грегора.