Простір Гільберта

КРИЛАТИЙ КІНЬ

Увечері прошумів дощ і вщух. Зійшли сріблясті зірки. Перед світанням знову налетіли хмари, але ненадовго: ранок настав чистий і ясний.

«Схоже, дуже схоже, — відзначив Сергій, прокидаючись, і думка працювала так чітко, ніби хтось повторював її вголос- Тим часом усе тут інше, ось у чому дивина. Навіть сон якийсь невагомий. Ніби у швидкісному літаку чи в ракеті. Тому відразу й не пригадаєш, що наснилося: сосни на узбережжі моря? весна? поля у липні?

Він підійшов до вікна і побачив, як вдалині руйнувалася брила хмари. Зірка-сонце пронизала її жаром наскрізь. Хоч як швидко розвиднялося, під деревом біля вікна ще причаїлася досвіткова тінь. Крилатий кінь промчав під вікном, розітнувши тінь осяйними крилами, і зупинився на галявині наче вкопаний. З його появою сон про Землю щез.

За стовбуром дерева промайнула постать Рудрі. Він накинув на крилатого коня сідло. Той здригнувся, ніби обпечений. З гілки зірвалася краплина дощу й червоним яблуком покотилася в траву.

— Кінь готовий, — голосно сказав Рудрі. — Жде гостя.

Сергій вийшов на ґанок. Легке повітря тремтіло, наче летюче полум’я, що ось-ось сипоне іскрами і погасне. Двічі на рік орбіта довжиною у тисячу кілометрів виводила планету майже у центр подвійної зірки, де гравітація білого і чорного, невидимого, сонць накручувала пружину часу. Планета починала обертатися швидше. А вага всього, що в ній містилося, змінювалася, легшали навіть скелі. Наставали дні, коли все, що вміло літати й пурхати, розправляло крила й паруси, аби поринути у височінь. Такий ранок випав і сьогодні, ранок невагомості.

Цей крихкий, тендітний світ породив людину з її незбагненним розумом. Уміти, не знаючи багато з того, що давно знане на далекій планеті під назвою Земля, — хіба не парадокс?

Творення для них полягало у звичайнісінькому подвоєнні. Колись в Елладі піфагорійці, щоб провести пряму, уявляли у просторі дві точки. А подвоєна лінія започатковувала площину. Так, через подвоєння, розгортався їхній світ у всіх досяжних для них вимірах. Тут мислили майже так само. І ще: відображення у дзеркалі вони вважали за таку ж реальність, що й предмет.

Мистецтво зливалося тут з досвідом, з крихтами знань, набутих протягом віків, і, щоб збагнути, як і чому це відбувалося, потрібно було тільки пильно побачити примарну картину рівнини з її мерехтінням у світлі близьких зірок, і примхливу ходу часу, зумовлену зовсім не тією стихією, що в інших місцях, і надзвичайну складність буття, яке поки що неспроможне осягнути загальну підоснову, але вже здатне розпізнавати й зберігати істину. «На все свій час, — розмірковував Сергій. — Крилаті коні зробили мрію про небо реальністю, і з цього варто чудуватися не менше, ніж з нашої найпершої ракети. З’явиться у них і техніка. А ось якби сталося щось неймовірне і наші космічні польоти почалися на сто — двісті років раніше, таких, як Рудрі, мабуть, відловлювали б і відправляли в клітках на Землю.

Кінь гордовито підняв голову, крила його припали до трави, краї їх стріпнулися. Влучивши мить, Рудрі вихопився коневі на спину. Сергій стрибнув слідом. Наростаюче гуркотіння копит. В обличчя пружно б’є вітер. Чвал. Рудрі простягнув уперед руки, з пальців порснули електричні іскри, і в осяйному просторі на всю широчінь розгорнулися два полотнища кольору весни. Політ!

Міднолиций, в короткому світлому плащі, Рудрі сам був наче птах, що здійнявся увись. Вологе пружне повітря упиралося, зривало з плечей плащі, засліплювало коневі очі, висвистувало в розлогих крилах, але вони несли дедалі легше й легше, стрімкіше. Згори і знизу до них долітали звуки птаства, але частіше вже не сягали їхніх вух; затихало вдалині дзеленькання дзвіночків на шиях коней, що вигулювали на полях. Під ними промайнули сивуваті росяні луги й чисті — жовтаві й білі — береги прозорих свічад-озер. Потім у небо потягнулися дерева, ніби вони теж поривалися до лету цього погідного ранку. Їх рубцюваті стовбури були важкі, високі й схожі на органні труби, а кора на них плавилася і стікала донизу. Похитувалися стрункі піраміди з ребристим тригранним листям — в холодну пору воно вбирало світло й тепло, зігріваючи саме себе. Але як хотілося побачити хоч би одне земне дерево, із справжньою земною вдачею. Безжурно шелестить воно молодим віттям на лагідних травневих вітрах або приглушено видзвонює пожовклим листям, проводжаючи останнє літне тепло, а на зиму поринає у марення про сонячне літо. Хотілося зв’язати нитки життя, сточити через них зірку із зіркою, планету з планетою, знайти спільне, щоб глибше збагнути те, що відмінне.

… Куди не кинеш оком, всюди зелене й голубе. Молодий був цей світ і новий. Земні ракети — найперші машини, що обміряли досі незайманий простір. На обрії розтанув будиночок станції; потім срібляста ракета злилася з деревами. Повітря стало прозорішим. Спочатку вони бачили планету з висоти пташиного лету, далі велетенські крила піднесли їх вище і ще вище — туди, куди не дістатися ні земним, ні тутешнім птахам.

УРАГАН

Ураган з’явився, навряд чи порушивши своєю появою закони вірогідності, але був він неправдоподібно могутній і короткочасний. Випуклі зелені очі Рудрі не вловили заздалегідь прикмет грози, що насувалася, такою оманливою була ясна атмосфера. І ось перші блискавки вишили на небі узори.

— Ми не встигнемо повернутися, — сказав Рудрі. — Під нами хмари і справжній водоспад.

— Ще можна триматися.

— Поки ви це говорили, нас віднесло на піввейда до центру воронки. Це смерть. Коли настане час, відмовтесь від поїздки.

— Отже, ви хочете…

— Так.

Вони вже знали: зв’язок з планетною станцією втрачено, а велетенський смерч, у центр якого вони потрапили, видовжувався у напрямку темної зірки. Недаремно в їхніх легендах цьому охололому згустку речовини відводили особливу роль.

Міфи планети щільно переплелися з життям. Але Сергій міг лише здогадуватися, завдяки яким силам народжувалися перекази та легенди. «Відмова від поїздки» — умовна формула і тільки. Тут були певні, що коли вирушити назустріч згаслій зірці, то зустрінеш свого двійника, — безпомильне відображення в невидимому дзеркалі, — а отже, перевтілишся в нього і повернешся на планету. Ось чому весь підмурівок їхньої науки вибудовувався на подвоєнні речей. Це Сергія не дивувало: адже будь-яка частка матерії і справді має свого двійника. Двійник цей — хвилі, що їх випромінює частка. Усе — від атомів та електронів і до планет — тільки видається згустками, шматочками речовини. Насправді ж це ще і хвилі, зовсім особливі, невидимі хвилі. Багато в чому вони ще загадка, але існування їх чимало хто з фізиків не заперечував уже в першій половині двадцятого століття. Непохитні, здавалося б, закони старої механіки поступилися місцем перед новими, складнішими, але й цікавішими хвильовими принципами. Новітня хвильова механіка справді надала можливість чітко зазирнути у чародійне дзеркало. Може, і тут, на далекій планеті, саме цю двоїстість речей уже розгадали, але пояснення їй знайшли поки що своє? У перші ж дні свого перебування тут Сергій дістав відповідь на своє запитання. Вона була цікавою. Так, розгадка у них є. Більше того, вони навчилися використовувати невловний перехід від речовини до хвиль і назад; може, тому, що темна зірка була наділена незвичайною властивістю — вона відбивала хвилі речовини і повертала їх на планету. Проте хвилі ці майже невідчутні, хоча й цілком реальні, як і всі речі та предмети нашого світу. В який же спосіб вони вели за ними спостереження? Цього Сергій поки що не знав.

… Блискавки спалахували дедалі яскравіше. Кожен удар електричного списа на мить перепиняв лет, і тоді в незбагненній нерухомості застигала вищирена пащека наляканого коня, сліпучі корали його зубів, обличчя Рудрі, що перетворювалося на маску. Вихор, натиск якого вивільнив усе і всіх, що вміщувалося всередині, від сили тяжіння здіймався у споночіле небо.

Помалу вгорі розкривалася чаша безодні космосу. Десь там зависла чорна зірка — антипод розжареного сонця. Довкола, ніби поорані краї вулканічного кратера, громадилися хмари.

— Будьте пильними! — вигукнув Рудрі. — Своєчасно відмовтесь од подорожі. Візьміть…

— Що це?

— Не питайте. Мої пояснення для вас марні. Просто дивіться і все. Коли побачите, перемикайте свідомість. Зображення на пластинках у вас називаються голограмами. Не проґавте свою голограму.

Це була пластинка — скло не скло, кристал не кристал, і звичайно, крізь неї було видно те ж саме, що й неозброєним оком. Потім Сергій раптом помітив невеличку пляминку на горішньому ріжку пластинки. Він ледь-ледь повернув її — пляминка перемістилася до центра, стала виразнішою, побільшала. Ось уже чітко можна роздивитися — вершники на крилатому коні. Так, це були вони самі — Рудрі й він. Зображення було спочатку невеличке, наче у перевернутому біноклі, проте невдовзі розрослося, і тоді він побачив своє обличчя. Це було відбиття хвиль від зірки, що пройшло крізь перетворення у кристалі. Проте було це не тільки відображення. Відображення дають електромагнітні хвилі, світло. Хвилі речовини, зливаючись, повинні були утворювати щось значніше, ніж відображення. Там, по той бік пластинки, міг бути тільки двійник. Лиш завдяки пластинці його можна було побачити.

Від надміру зусиль в очах раптом райдужно замерехтіло, і нараз — непроглядна темінь. Перемикаючи свідомість, подумки вживаючись у ці зустрічні постаті, вони відчували щільність простору, що на якийсь час застиг, і далі легкість, яка з’явилася з новим напрямком руху, геть від темної зірки. Вони мовби переселилися у свої відображення — це було повернення.

РОЗДУМИ

Тільки-но запанували присмерки, ніби половину світу накрили чорним покривалом, а на іншому його боці засвітили кволі свічечки. І зненацька — погідне світло на небі, волога зелень, рудувата під сонцем, ще залишки хмарин, прохромлених сонячним мечем. Ураган відійшов — настав тихий день. Знову вогнистопері промені взялися за свою справу — висушувати грунт, підводити полеглі трави. І щохвилини світліє, і смарагдові килими стеляться на всю широчінь і далину — для крилатих коней привілля.

… Два сонця — темне і світле — утворюють подвійну зірку, планета обертається навколо світлого сонця, проте повернутися на неї можна, зустрівшись із хвильовим відбиттям. Звичайнісінька, на перший погляд, небесна механіка. (Усі, хто працював на планетній станції, вже в перший день переконалися, що радіосигнали поверталися з темної зірки так легко, ніби наштовхнулися там на надпровідну поверхню. Проте що таке радіосигнали?) Про повернення людини у стінах станції майже не вели розмов. Однак потрібно ж було комусь почати? Може, якраз і пощастило, що він і Рудрі опинилися в осередку подій, розмірковував Сергій. Хтось повинен бути першим. Вони могли б вчинити інакше, і, найімовірніше, знесилений ураган дав би їм волю де-небудь біля Моря Наполегливих або далі, біля відрогів Хребта Коперника, або… Про те, що сталося б у такому випадку, зараз думати не хотілося.

Він бачив, як усміхнені люди взяли крилатого коня за вуздечку, як Рудрі виконував танок повернення — неодмінний ритуал. В його вугластих, але чітких рухах Сергій упізнав і самого себе, і свій короткочасний острах, і поривчастий рух кінських крил, що тільки-но пронесли їх над планетою. Спостерігаючи за Рудрі, він намагався ще глибше добутися таємниці повернення, збагнути, як уміння, нехай тільки вряди-годи, здатне замінити знання. Він знав, що найприкметніша риса кожного космонавта — це уважливість, передбачливий розум, зіркий погляд, якому підвладна вся далечінь і глибина світу. І ще: без жодної зарозумілості чи погорди, і нині, і завтра, треба навчитися розуміти інше життя й інший розум, хоч якими б незвичайними вони були.

Бранці незбагненних явищ, ці люди, наче чародії, відчували і природу, і наповненість її життєвою снагою. Проте життєві струми, наче магнітне поле, випромінюються назовні, і вони знайшли зв’язок між подіями, зберегли його в образах, відлили у сплав співзвучностей, перенесли у пісні та танці. А що таке мистецтво, як не здатність вживатися, перейматися почуттями усіх і в усьому? А відтак один лише крок до уміння повертатися. Спочатку випадковість — потім правило, яке передається від покоління до покоління, майже інстинкт. У цьому молодому світі, як в Елладі, музика слугувала іноді за філософію, а мислення узгоджувалося з гармонією. Проте вони ступили вже на поріг нового знання. У їхніх небагатьох книжках Сергій не раз натрапляв на таке: «Безмовна балачка, що відбувається всередині душі, яку вона веде сама з собою, і називається у нас мисленням».

Коли-небудь, думалося Сергієві, вони відкриють, що хвилі — це та ж сама природа, тільки в іншому прояві, не виключено, що на той час вони забудуть про свої поїздки на крилатих конях, та й самі коні відійдуть у давні спомини або стануть живою реліквією, як на Землі слони-няньки.

Він дістав пластинку (це все-таки був кристал), потім розрахував кут, де повинна перебувати чорна зірка. Повернув грань перпендикулярно до обраного напрямку, вона зблиснула відбитим світлом Сонця, і він побачив своє обличчя. Дзеркальне відображення збігалося з відбитком хвиль від темної зірки. Отже, за пластинкою стояв його невидимий, невідчутний двійник.

КОСМІЧНИЙ МЕТЕЛИК

Часом видавалося, що небо тут складено із синіх та жовтих шматочків, наче мозаїка. Зір не мирився з одноманіттю голубого безмежжя — легше уявити його наділеним вагою і щільністю, розмалювати золотавими пелюстками казкових квітів, а в найдрібнішій порошинці спостерегти в усіх гранях мінливе сяево ще не пізнаного.

Полудень, заблуканий у сузір’ях. Далека планета. Перший вихідний на станції після робочого тижня.

Чийсь вигук:

— Космічний метелик!

Зметнулася тінь. Відразу ж упала і знову піднялася. Вгору-вниз, вгору-вниз. Стривожено ляскотять крила, відкриваючи зелене оксамитне вишивання. Хтозна, чи несе його вітром, ширяє він у захмарну височінь несамохіть, чи справді може довго жити в космічній далечині, а біля планети лише іноді промайне поривчастою тінню? Його великі крила могли б правити за парус, що вловлює світло, він літав би тоді і вздовж проміння і перетинаючи його, наче казкова космічна яхта. Скількох днів та безсонних ночей коштує відкриття всіх джерел життя тільки на одній планеті? Хто знає…

Що ми збагнули за тиждень? — питався в себе кожен, хто працював тут, і змушений був відповісти: та нічого, зовсім нічого.

А метелик сів, його крила-паруси неспокійно тріпотіли, Сергій підійшов, простягнув руку. Тінь руки піднесла метелика вгору так легко, ніби вона і справді ковзнула по невагомих соломинках променів.

… Ще одне відкриття: на пагорбку (від станції рукою подати!), на білому піску ріс деревій. Учора чи позавчора хтось бачив нібито крушину, проте не повірив, пройшов повз неї. Зате тепер, після пахощів, після фіолетового відтінку щонайдрібніших квіточок, зібраних у кошички, не залишалося жодних сумнівів: на сухому пагорбку оселилося сімейство деревію. Неймовірна випадковість — чи, може, життя повторювало саме себе?.. Як нетерпляче долоні розім’яли тверді зернятка кошичків, як терпко пахли вони, і як хороше було лежати тут і бачити небо, помережане хитливими стеблинками й тонкими листочками! Голос Рудрі:

— Метелик Кермніс!

У руці в нього живий зелений клаптик оксамиту. Він подає його Сергієві.

— Навіщо зловив? — Сергій підвівся, проте на метелика не глянув.

— Космічний метелик! Ти ж просив ловити жуків, метеликів і збирати різні трави.

— Відпусти. Потім зловимо ще, а цього відпусти.

Рудрі обережно розтиснув пальці. В очах його мимоволі промайнуло захоплення: як він летів!

— Гайда! — сказав Сергій.

Попереду пилюжив всюдихід, і вони звернули з дороги. Довго йшли в густій траві, поки будиночок станції не щез. Вибралися на крутий пагорб, де призахідне сонце зігріло їхні обличчя й долоні теплим червоним промінням, спустилися до струмка, переправилися через нього і пройшли ще не менше п’яти кілометрів. День вигас, вони все йшли, і небо виповнювалося таким же надвечірнім світлом, що й на Землі.

На далекому узгірку стояло дерево. Щось знайоме видалося Сергієві у темній кроні, у гнучких вітах. Сонце заважало придивитися, повернули вони у напрямку узгірка, зійшли зі стежки і пройшли трохи праворуч, прямо на захід сонця. Перед темною шеренгою чагарника дерево зустріло їх шелестом похилених вітів. Сергій підійшов до нього і міцно притиснувся щокою до гладенького стовбура. Різьблене листя горобини лягло на його руки.