«МИ БАВИЛИСЯ ПІД ТВОЇМ ВІКНОМ…»


Уночі пройшов дощ. Дорога, вимита ним до блиску, вже висохла. Вітерець ще струшував з дерев великі прохолодні краплі, а на узбіччях світилися блакитні калюжі — свідки першої весняної зливи.

Сергій ішов швидко, його очі мимоволі мружилися від сонця й зустрічного вітру, листя і квіти кульбаб зливалися в райдужні плями, а хмари нависали над будинками, наче клуби білого диму. Він зупинився лиш один раз і то на хвилину, аби випити пляшку лимонаду, яка перекочувалась у майже порожній валізці. Тепер там лишився тільки набір для гоління, загорнутий у м’який рушник. Через годину він має дійти до свого дому, але йому здавалося, що цього не буде, що це сон, що йому вже доводилось і раніше безліч разів бачити ось цю нескінченну стрічку дороги, крокувати додому по асфальту, по трав’янистих стежках. Він став пригадувати подробиці повернення, але вони губилися в пам’яті, все огорталося туманом — і голоси, і обличчя.

Півгодини, не менше, він приходив до тями в залі прибулих, і єдине обличчя, яке запам’яталося йому, було обличчя молодої жінки, котра сиділа за столиком навпроти нього. Певно, вона когось зустрічала.

Зараз йому здалося, що у неї знайоме обличчя, він навіть спробував пригадати, де міг її бачити, та раптом розсміявся. Коли він відлітав, її, можливо, не було на світі. «Типове обличчя, — подумав, — хороше обличчя, можна позаздрити тому, кого вона чекає». Та найцікавіше, що жінка дивилася на нього, ніби щось пригадувала. Він не обдурював себе щодо власної зовнішності — якщо хтось і знав його раніше, то навряд чи пізнав би тепер. Від колишнього Сергія в ньому лишилося дуже мало. Скоро йому шістдесят. Через три місяці. Може статися, що тепер його не допустять до польоту. Пошлються на якийсь там пункт положення. Він буде домагатися, може, навіть ходити на голові, та у відповідь тільки розводитимуть руками: «Раді б, та не маємо права. Ось читайте самі».

Йому здавалося, що варто відпочити, виспатися, ретельно поголитися — і він знову стане колишнім, сорокарічним, з вигляду молодим, але достатньо досвідченим. На жаль, тільки здавалося. Але чи захочеться йому самому літати знову? Він аж надто добре знає, що це таке: дні і ночі, цілі роки, а потім це аж ніяк не зустріч з дивами, не райські кущі. Тільки побачиш, як виросте далека зірка, зробиться схожою на Сонце, почуєш, як заклацають затвори фотокамер, увімкнуться вогники на панелях — будь уважним, не зволікай, чимдуж назад. Так було двічі. Цього разу його притягло до зірки, і він заледве вибрався. Офіційно це зветься дослідженням навколозоряного простору.

Сергій мало не вскочив у воду: стрибнув, зміг досягнути краю калюжі, вона була досить широкою, дно покреслене велосипедними шинами. Пахло сирою травою, конюшиною, асфальт ще не нагрівся по-справжньому. Із жовтих кульбаб вилетіли джмелі і гули над пішохідною доріжкою. Будинки дзеркалами-вікнами ловили і асфальт, і траву, і квіти, і хмари. І від того вікна робилися то блакитними, то білими, то синіми, то зеленими. Довгим рядом кольорових шахових клітин крокували вони вперед разом із Сергієм, а біля будинків стрибали, бігали, галасували діти.

Йому довелося заспокоювати п’ятирічного хлопчика, що гнався за дівчинкою, котра відняла у нього жука. Сергій зупинив його, та це тільки додало гіркоти: хлопчик залився слізьми. «Мертвий жук… Мій жук…» — повторював він, схлипуючи.

Сергій дав йому велику білу черепашину. Хлопчик безперестанку схлипував. Сергій трохи перечекав і сказав йому, що та черепашка із Марса.

Він уже відійшов метрів на сто, коли його наздогнав хлопчик із собакою. В руках — вербова лозина, собака, зупинившись віддалік, махає хвостом. Хлопчик щось сказав, але тихо, й понурився, копирсаючи землю лозиною. Він теж просив черепашку з Марса.

— На жаль, — сказав Сергій, — у мене була тільки одна… Що? Наступного разу? Ні, я більше не полечу. Ніколи. «Стриж» — моя остання ракета.

Собака підбіг ближче і замахав хвостом ще швидше, хлопчик водив по землі лозиною.

— Раніше я завжди привозив багато камінців і черепашок хлоп’ятам із нашого будинку, — сказав Сергій, — але зараз так вийшло… Я давно не був дома, а діти стали дорослими. Ось так… Ну, мені пора.

Ця черепашка, власне, призначалася його синові. Вона довго пролежала у валізі, принаймні минулого разу він повертався уже з нею — знайшовши поблизу бази на Марсі. Синові тоді було сім років. Але вдома на нього чекала коротенька записка. Дружина забрала хлопця і пішла від нього. І меблі, і підлога в кімнатах були такими чистими, наче їх мили і протирали вчора — ані порошинки, ані смітинки. Відтоді дружина не подавала про себе звістки, зникла, наче у воду канула. А він через деякий час знову полетів. Мав намір років на вісім, а вийшло на дванадцять. Він кохав дружину і тому змушував себе забути про неї. Сина він забути не зміг.

Він залишився тоді самотнім, все сподівався розшукати їх, побачити сина, але так і не зібрався. Передумав. Чекаючи відльоту (у нього траплялись вільними цілі дні), заприятелював із сусідськими дітлахами. Майстрував для них іграшки — зайців і жаб, що стрибають, ракети, які злітали вище від будинків, метеликів упрягав у невеличкі візочки з паперу та ниток.

Шум і гамір зчинявся вечорами на подвір’ї, коли діти збиралися разом. Їм не дозволяли голосно кричати, ламати гілки дерев, кидати камінці в котів, бігати з сачками по газонах, стрибати, взявшись за руки, на автомобільній стоянці. Більше того, їм зовсім забороняли бавитись під вікнами — лише на дитячому майданчику. Усі, окрім Сергія. Він не сварився, не скаржився їхнім суворим молодим матерям. Йому подобалося, коли під його вікнами затівались галасливі забави. Принаймні не було нудно. Але батьки намагалися зіпсувати і цю їхню невелику втіху. Вони вимагали, аби діти кожного разу чемно випрошували у Сергія дозволу бігати і скакати під його вікнами.

І коли він повертався додому, діти, на мить припинивши гру, мов за командою, гукали: «Сергій прийшов!» (знайшли, бачте, товариша!) — і довгонога Елька, найстарша з них, підбігала до нього й запитувала:

— Ми бавилися під твоїм вікном. Можна?

Зашурхотіли шини, легкова машина, порівнявшись із Сергієм, уповільнила хід. За кермом сидів чоловік, а поруч — та сама молода жінка, яку він бачив у порту.

— Вас підвезти? — чоловік чомусь усміхався.

— Ні, дякую, мені недалеко, — відмовився Сергій.

— Він би довіз вас до самого дому, — сказала жінка.

— Мені вже пропонували машину в порту, я відмовився. Набридла техніка, до того ж і поспішати мені нема куди. Ви здалеку?

— Марс, Юпітер-два, — відповів чоловік і знову усміхнувся.

Жінка уважно дивилася на Сергія. Це починало дратувати.

— Я був значно далі, — сказав він.

— Ми знаємо, — сказала жінка.

— Знудьгувалися за домівкою?

— Анітрохи. Забув, де вона і є.

— А ти? — запитала вона свого супутника. — Не забув?

— Ні, — відповів той. — Але мені не треба було і пам’ятати про це, ти ж обіцяла зустріти.

Вони поїхали. Сергій намагався пригадати, де бачив їх раніше. А чи бачив?

Хто знає?

… Він ішов своєю вулицею й здалеку впізнавав передостанній будинок на перехресті. Відшукав свої вікна, зайшов на подвір’я. Будинок був такий самий, та не зовсім, наче трохи постарів. Дерева, посаджені ще при ньому, розрослися, і тому будинок видавався нижчим.

І там, у дворі на лавочці, ніби чекаючи його, сиділа жінка, яку він бачив у порту і з якою розмовляв потім дорогою. Вона помітила його, нахилилась, щось сказала… І тоді він угледів дітей, які бігли до нього. Сергій зупинився. Він упізнав. Два обличчя нарешті злилися в його пам’яті. Елька, котра стрибала через мотузок під його вікнами… Елька з короткими пухнастими кісками і довгими ногами? Невже вона пам’ятає його? Він нерішуче переводив погляд з неї на чоловіка, на дітей, що підбігли до нього. Мусив щось сказати або ж просто привітатися. Він бачив, що їм хороше, що їм весело.

— Добрий день, добрий день, Сергію! — загукали діти, — Ми бавились під твоїм вікном.

Його розбудив дзвінок. Він не відразу зрозумів, що від нього хочуть. Дерева, кущі, люди, машини на далекім шосе — усе, що він устиг угледіти за вікном, тільки-но розплющивши очі, видавалось продовженням сну, початок якого загубився в далекому дитинстві. І тоді, як ось зараз, були люди, обличчя, небо, повите хмарами. М’яке світло у кімнаті. Кроки за дверима, в кухні. Голос бабусин чи материн. Ранок. Дзвінок. Пора до школи. Його підганяють. Хутчіш, хутчіш, запізнишся! А як не хочеться вставати. Ще б хвилинку. Та ласкава бабуся безжально зриває ковдру.

Доки він одягався, хтось нетерпляче натискував на кнопку дзвінка. З вулиці долинали голоси, тихий рокіт моторів, далекі гудки.

Сергій відчинив двері, запросив увійти. Чоловік не поспішав, наче вагався, потім рішуче зайшов до кімнати і після звичних вибачень відразу перейшов до справи.

— Нам не зрозумілі деякі деталі вашого повернення. Можливо, це видасться дивним, але я мушу дещо уточнити… Моє прізвище Волін. Я з космодрому.

— Запитуйте, — сказав Сергій.

— Чи ви не пам’ятаєте точний час приземлення?

— Десять годин дванадцять хвилин.

— Ви приземлялися на ракеті «Стриж»?

— Так…

— Номер посадочної?

— Дев’ять. Щось трапилось?

Волін мовчав, ніби збирався з думками. Сергія дратував його тон, хоча він розумів, що Воліна привели до нього важливі причини. Прийти, заздалегідь не зателефонувавши? Йому раптом здалося, що той хотів заявитися несподівано, без попередження.

— То в чому ж справа? — знову запитав Сергій.

— Справа в тому, — повільно промовив Волін, — що майданчик номер дев’ять порожній.

— Де ж ракета?

— Її немає. Вона зникла.

— Ви жартуєте… Пошукайте її у моїй валізі.

— Марна справа. Ракети взагалі не було.

— Це ж як — не було?

— «Стриж» не приземлявся.

— Виявляється, я прийшов пішки.

— Вам це краще знати.

Дивне відчуття охопило Сергія. В голові дзуміли уривки спогадів, вражень, думок. Він уважно дивився на Воліна, його обличчя наче віддалилося, голос також звучав ніби здалеку. Після вчорашнього голова ще наморочилась, якби його не розбудили, він, мабуть, спав би ще довго. Зусиллям волі Сергій відігнав рештки сну. Обличчя Воліна наблизилось. Зібраний і підтягнутий, із зумисне неквапливими жестами, Волін ніби вивчав Сергія. Його уважні очі були напівпримружені. Саме такі люди, до певного часу ніби перебуваючи в засаді, можуть раптово повернути хід подій, в єдиний порив укласти всю силу і розум.

— … уявіть, — повільно говорив Волін. — Прилітає космонавт. Принаймні ранком випадково стає відомо, що він удома. Ракета зникає. Шукають сліди приземлення — їх немає. Фізико-хімічний аналіз поверхні майданчика свідчить про те, що ніякої ракети не було взагалі. Ніхто не зареєстрував приземлення. Ніхто не бачив ракети. Жодна людина. Жоден локатор. Здогади, пояснення? їх просто немає. — Волін замовк, повернувшись спиною до співрозмовника.

Сергій ніби вслухався у його багатозначне мовчання. Зовсім несподівано йому зробилося смішно. Загубити ракету? Вони очманіли, чи що? Тамуючи посмішку, він повернувся до Воліна.

— То кажете, «Стриж» не приземлювався? Поїхали на космодром!

— Поїхали…

… Сергій пройшов до злітного майданчика. Волін зупинився біля низеньких билець. Був звичайний робочий день. Віддалік, метрів за сто, люди в комбінезонах готували до старту чиюсь ракету. Звідти доносились розмірене електричне дзижчання і різні металеві звуки.

Поміж кам’яних плит ракетодрому пробивалась запилена трава. Від труб енергоживлення піднімалося тепле повітря. Далекий ліс сірою тремтливою стрічкою зникав за видноколом. Майданчик номер дев’ять був порожнім. Вітерець перекочував по бетону важку соломину.

Сергій зрозумів, що обставини змусили його опинитися у центрі поки що непояснених подій. Але де їхній початок? Його вваясали загиблим. Несподіване відхилення розрахункової траєкторії — і ракету кинуло до зірки. Він бачив червоні водограї протуберанців зовсім близько, майже як отой ліс на обрії. І розжарений зоряний вітер гнав за корму світляні хмари, гарячі вертляві вихори, паче в розжареній печі спалювали золотавих змій. Чи ж можна саме його повернення вважати за першу ланку в ланцюгу подій? Очевидно, ні. Адже він чудово пам’ятає, чого це йому коштувало. Він залишився живим, тому що витримав перевантаження…

Але потім… Ця ракета, що зникла… Сергій згадав, як Волій розшукав того самого хлопчину, котрий просив черепашку. Власне, знайти його було неважко. Будинок Сергій приблизно пам’ятав, його життєрадісного білого цуцика багато хто тут знав. Хлопчик відразу впізнав Сергія. Коли Сергій напівжартома спробував передати йому розмову з Воліним про ракету (він все ще був у веселому настрої і дорогою жартував з Воліна), хлопець витріщив очі. «Цілком натуральна реакція», — сказав Сергій ніби сам до себе. Волін промовчав.

І все ж версію про якесь непорозуміння довелось відкинути. Ракети не було на жодному з космодромів. Сергій повільно ішов до того місця, де вчора зійшов з трапа на землю. Волін щось гукнув.

— Що, що? — перепитав Сергій.

— Повертайтесь! — почув він. — Не ходіть майданчиком.


Стіл із темного дерева, два-три стільці, шафа з книгами на всю стіну, вікно навстіж — це і був кабінет професора. Сергій зупинився біля дверей, професор Копнін запропонував стілець, вибачився за розгардіяш, крадькома змів на аркушик білого паперу недопалки, що випали з попільнички. Аркуш зібгав, запалив світло («Як хутко стемніло, я й не помітив»), з-під окулярів — неуважний погляд на Сергія, голос тихий, спокійний.

— Так-от, обчислили ми за вашими даними траєкторію. Залишалося всього двадцять тисяч кілометрів до фотосфери, «Стриж» неминуче повинен був зустрітися із зіркою. Розумієте? Згоріти, зникнути. Як це вам поталанило? Розкажіть-но.

Сергій щось відповів. Що він міг розповісти? Чи можна розповісти? Чи можна розповісти про роки надій і тривог, про любов, про смерть, про життя? Про хвилини чекання? Про відвойовані секунди і метри, які подарували йому життя? І про те, як дзвенять нерви, мов напнуті струни, і руки стискаються так, що кісточки пальців біліють. Адже слова видадуться сухими, не схожими на правду.

Копніп пропонував для пояснення того, що сталося, доволі складну гіпотезу. ІІри цьому він посилався на недавні астрофізичні дослідження структури зоряних спектрів.

— Уявіть краплю і океан, — говорив він Сергієві. — Краплю ми вивчили, зважили, виміряли і дивуємося із всемогутності природи, яка створила такий шедевр. Про океан же ми знаємо дуже мало і тому вважаємо його просто великою калюжею, в кращому разі, механічним з’єднанням безлічі крапель. Крапля — це Земля. Океан — зірка. Дехто думає, що зірка — це чи не одвічне скопище уламків атомів, щось навподіб гігантського багаття, в якому не знайдеш жодної цілої молекули. Почасти це правильно, але тільки почасти. Не можна зневажати закони еволюції. Чому ж це в одній-єдиній краплі — гори і рівнини, революції, штучний синтез ядер, математика? А в океані — нуль. Невже це так беззаперечно?

Сергій слухав неуважно. Йому захотілося підійти до відчиненого вікна й помовчати. Зараз, коли над столом м’яко горіло світло, а на вулиці вщухав міський гамір і від кущів, трави, дерев пахло молодим листям, він відчував справжню насолоду. Це був його другий вечір. Магістраллю пливли вогні. Червоні, жовті, зелені. Над теплою Землею тремтіли зорі.

Він ще не до кінця розумів професора. З більшим задоволенням він поговорив би з ним про квіти і яблуні, про старий дім, в якому він жив хлопчиком, про кіно, книжки, рибалку, та кожного разу Копнін делікатно переводив розмову на тему, яка цікавила його. За його словами, нуклони і електрони, оті цеглини, з яких збудована речовина, можуть розташуватися так, що їхня комбінація буде стійкою, здатною протистояти вогненному ураганові зірки. І, колись виникнувши, вона не зникає, не розчиняється у вогні, тому що сама схожа на вихор, на гарячий смерч. Такий вихор з’являється цілком випадково, імовірність його народження зовсім мала. Але ж зірки існують мільярди років, їхня маса… Чи варто про це нагадувати Сергієві? Цифри говорять про те, що такі стійкі вихори не фікція. У потоці радіації знаходять вони енергію, нові сили.

Дивну гіпотезу розвивав професор Копнін. Із відомого факту про матеріальну основу думки він робив далекоглядні висновки. Рухливі іони, електричні потенціали, біоструми — ось із чим пов’язана думка. Але і рій елементарних часток в його незмірно вищою енергетикою, із структурою, чітко сформованого гігантськими силами з блискавичними нейтрино, на думку Копніна, був не менш придатним середовищем для думки.

Копнін подав Сергієві конверт. Той питально подивився на нього.

— Там знімки, познайомтесь.

Сергій дістав два фото — велике й менше. На великому фотознімку нічне небо, у правому верхньому куті — слабенька світла цятка. На другому — цятка набагато більша.

— Випадкові знімки, — сказав Копнін. — Вони зроблені приблизно за п’ять годин до вашого повернення.

— Вихор, про який ви говорите? Чи не думаєте ви, що справді обійшлося без ракети?

— Для мене це майже очевидно.

— Але ж кисень… І все останнє…

— Дрібниці! З одного літра нуклонів можна утворити стільки кисню, що вистачить на все людство.

— Звичайно, тільки треба розташувати у певному порядку…

— Очевидно, це їм вдається.

— Живі вихори? На зірках? Які переносять космонавта на Землю? Але ж для цього їм, здається, потрібно вміти вгадувати думки, а це не так уже й просто — аналізувати біоструми мозку…

— Я вірю фактам, — сухо сказав Копнін.

— Але коли навіть було щось подібне, то чому я нічого не пам’ятаю? Нічогісінько!

— Це вже справа техніки. Навіювання, гіпноз, не знаю, що вам більше до вподоби. Так потрібно, розумієте? Чому? Ну, хоча б для того, аби не травмувати психіку. Ви летіли в ракеті. Але це лише ілюзія. Ракети не було. Це точно встановлено… Що? І вас і ракету? Це набагато складніше — перенести ракету. Врешті, з чисто економічних міркувань.

Сергій хотів був заперечити. Все у ньому чинило опір почутому.

— Гаразд, — сказав він, — нехай вони настільки проникливі. Допускаючи це, ми відразу наштовхуємося на суперечність. Я ж хотів не просто повернутися. Я хотів побачити сина… Я бачив його, коли йому виповнилось два роки. Розумієте? Дружина, гадаю, не розповіла йому про батька… А як ви так швидко дізналися про моє повернення? Ракета не приземлювалась. Мене вважали загиблим. Чи не так? Та й пам’ятає мене тут, мабуть, одна Елька. Дівчам була, коли я відлітав, а впізнала.

— Про вас ми дізналися від її чоловіка. Він чув від неї про вас і хотів допомогти — врятувати вас від звичних формальностей. Повернувся він того ж дня, ранком, приїхав у порт оформити свої справи, а також і ваші, щоб зайвий раз вас не турбувати… Він ваш син, я і не знав, що у вас є син… Тепер ви його розшукаєте самі… Добров, Володимир Добров… До речі, він сам повернувся завчасно — вийшов з ладу основний реактор. І без будь-яких видимих причин. Два незвичайних приземлення одночасно — випадок у нашій практиці винятковий… Ви хочете про щось запитати?

— Так… Цей Добров — він давно літає?

— Ні. Повернувся з першого польоту. Хороший хлопець. Матір поховав років десять тому, батька зовсім не пам’ятає…

Сергій повернувся спиною до здивованого професора і розстебнув комір сорочки, начеб хтось його душив.

— То ви говорите — його звати Володимир Добров?

— Так…

Знову і знову зринали у пам’яті його жінка з дитиною на руках, сміх, плач, посмішки, сльози давніх днів. Ось вона, Олена Доброва, його дружина, — варто тільки дати волю спогадам, і вона знову як жива. Ось її руки, зовсім близько, зараз вона підведе очі…

Аж надто пізно він повернувся…

Він сподівався, що забув її, і, щоб надійніше забути, відлітав. Та підсвідомо він іноді відчував легкий, майже непомітний біль у грудях. І тоді він ніби знову бродив по пояс у траві. І десь поруч був знайомий голос. Жовтава лямівка вечірніх хмар. Тіні від кущів на вологій землі.

Затуливши долонями обличчя, Сергій знову згадував давні подробиці, боячись повірити, боячись помилитись. Повернення. Хлопчаки на вулиці. Елька. Волін. Розмова з професором. Володимир Добров. У нього прізвище материне. Дивний збіг обставин? Випадковість? Ні, виключено. Адже вони повернулися одночасно. Копнін має рацію.

Стиснувши голову руками, Сергій спробував дати лад своїм думкам. І не міг. Він думав про сина. Йому й на думку б не спало… Хоча він і схожий на свою матір.

А тепер у нього й онуки є. Неймовірно! Йому раптом захотілося цієї ж миті побачити їх, та на вулиці була вже ніч. Він став пригадувати їхні обличчя. Риси були знайомі, близькі і все ж вислизали, губилися, танули, а погляд зустрічав у темряві за вікном лише світлячки ліхтарів, від яких соталося вологе проміння.


Загрузка...