Простір Гільберта

АЛЬЧИН ЖУК

Треба було повертатися в місто. Тому що сонце вже зарожевілось і по траві повзли довгі прохолодні тіні. Бабки ще вилискували синіми крильми, а найменші вертухи вже поховалися, зникли.

Ми з Алькою пройшли за день кілометрів з п’ять берегом струмка і зловили жука. Тепер Алька час від часу підносив кулак до вуха — слухав. Жук шкрябав лапами й крильми, намагаючись звільнитися. Ще годину тому він сидів на пеньку, задрімав на сонечку, поліровані надкрилля світяться, мов сталь на сонці, лапи — ніби шарніри, вуса — справжні антени.

— Знаєш, це зовсім не жук, — мовив Алька серйозно.

— Атож, мені теж так здається, — мовив я, беззастережно приймаючи правила гри.

Але я надто швидко й охоче це зробив. Альку не одуриш — хитрющий, в матір вдався.

— Я серйозно, а ти… — Він не закінчив.

Умовк, замкнувся. Діти — маленькі мудреці, всі почуття на обличчі, зате думок не прочитаєш.

Ми поволі йшли додому вздовж струмка з кольоровими гасовими плямами, повз купи щебеню й цементу, повз паркани й склади товарної станції. Ми перейшли залізничне полотно, дерев’яний місток через канаву, на дні якої валялись так добре знайомі нам старі автомобільні покришки, ржаві листки металу та пом’ята залізна бочка. Лісопарк поступово відступає перед містом. Ця нічийна земля подобається і Альці, й мені. Ми завжди зупиняємося на містку, наче ждем чогось.

Сонце котиться по самих дахах. Останні промені ще гріли руки й обличчя. Здалека долітав гул, перестукували колесами поїзди. Над дорожнім полотном мерехтіли фіолетові й червоні вогні. Лунали гудки. Такі дні дуже схожі один на. другий.

— Жук став теплим, — сказав раптом Алька.

Я поторкав. Жук був дуже теплий. Алька пояснив:

— Я читав книжку про марсіан. Вони, ніби коники, сухі, з дивними ногами. Або як жуки.

— Це фантазія, — сказав я. — Ніхто не знає.

— Фантазія завжди збувається. Хіба ти не знаєш?

— На Марсі немає життя, там дуже холодно.

— А на інших планетах, біля інших зірок — там тепло…

… У моїх руках скляна банка. Вечором Алька посадив туди жука, накрив її чайним блюдцем, поставив на підвіконня. Ми мовчимо, хоч Алька міг би повторити все, що він говорив по дорозі додому. Але тепер ми знаємо, що то надто серйозно. Банка порожня, за ніч у ній з’явився отвір з рівними оплавленими краями. З полтиник, не більше. Ми обоє розуміємо, що ждати продовження цієї історії доведеться, мабуть, дуже й дуже довго.

Весна прийшла пізно. Березневе сонце вдень добряче пригрівало, і тоді відтавала грязюка, в калюжах спливала якась твань, пріла трава, торішнє гниляччя. Іноді ж, особливо вечорами, з неба опускався холод, і земля заклякала.

— І все ж таки весна хороша пора, — казав я в один із таких вечорів своєму другові Саші Колоскову, початкуючому письменникові.

— Весна жахлива, — заперечував він, — кожна калюжка, кожний сантиметр асфальту кишить мікробами, мені здається, я бачу їх без мікроскопа.

Він забіг до мене на хвилину й узнав, що Алька хворий. В квартирі було незвично тихо, тому що й Алька, і його мати на час хвороби перебралися до бабусі, яка доглядала ва обома.

— Це небезпечно? — спитав Колосков.

— Лікар каже — запалення, проте незагрозливе. Так… Алька просив принести книжечку. Почитати. Та я не зміг її знайти.

— Що за книжка?

— Йому читала мати. Дуже давно. Він уже не пам’ятає.

— Ні заголовка, ні автора?.. Про що книжка?

Я задумався. Дружина розповідала мені, що ночами Алька марив книжкою про маленьких чоловічків. Здається, вона навіть вгадувала окремі сторінки, але то було надто мало для того, щоб розшукати книжку. Вона питала Альку: «Може, то книжка про ліліпутів»? — «Ні, про ліліпутів я знаю». — «Про Дюймовочку? Про Карлсона?» — «Ні».

— Ця книжка про маленьких людей, — сказав я, — але не казка. Казки він гнав краще від нас… Це не Ларрі, не Брагін. Наскільки я розумію, чоловічки живуть лише добу: вранці вони народжуються, вранці ж помирають. Із піщинок побудовані їхні будинки. Залізо, яке вони виплавляють, у багато разів міцніше від нашого. Скло твердіше від алмазу. Що ще? Ага, ось вони полюють на квіткових мух, метеликів, ос, ва це бджоли дають їм мед. Вони хоробрі мисливці, хоч ростом не більші звичайної шпильки.

Ми курили біля темного вікна, від якого пахло холодним склом. Настала пора, коли зірки опускались ближче до Землі.

— Та головне ось у чім, — продовжував я. — Можливо, ти вже чув про те, як ми зловили жука? Ні? Так ось… — І я розповів йому про історію з жуком, про якого, за Альчиними словами, теж написано в книжці.

— Річ у тім, — сказав я, — що дійсність змішалася з вигадкою. Він сам щиро вірить у те, про що розповідає. Справді, ми зловили дивного жука. Випадок незвичний. Та Алька впевнений, що жуки допомагають маленьким людям. Вони буцімто живуть на якійсь планеті дуже далеко від Землі. І чоловічки не змогли самі прилетіти до нас у гості — дорога дуже далека. Але жуки чимось схожі на роботів; своєю появою вони, в усякому разі, зобов’язані маленьким людям, і живуть вони довго. Чи ж можна уявити кращих дослідників і водночас зберігачів гнань? І Алька так звик до цієї думки, що, вдається, навіть вночі розмовляє з ним… з жуком. Ні, я не чув, але Алька казав мені, що в нього дуже тихий голос і тільки він один може його розуміти. Так-то… Це, бачиться, тому, що Альці ж треба знати найпростіші речі. Ну, скажімо, живі жуки чи ні, існують чоловічки чи ні, і чи далеко їхня планета. І на ці питання він нібито йому відповів… залишаючись невидимим. Але останнім часом жук став з’являтися все рідше, і Алька, як би це правильніше сказати… боїться втратити його, чи що. Він впевнений, що в книжці про все це написано, і хоче перечитати її, зрозуміти. І ще він жде літа — в той же день, сьомого серпня, жук обіцяв прилетіти до струмка.

… Через кілька днів Алька гортав книжку з малюнками, У ній розповідалось і про полювання на мурахів, і про водяні краплі завбільшки з вікно, і про різні небувалі трави, і про все, що він звик вважати за чисту правду.

— Як тобі вдалося сфабрикувати оце? — того ж дня спитав я Колоскова.

— Видавництво допомогло. Альчину книжку, як ти й сам здогадуєшся, ніхто не міг згадати, тому що скоріш усього її просто не існує. Довелося написати заново. Знайомий набірник, друг-редактор, два-три вечори самому довелося побути за підручного в друкарні — і ось результат: книжка в одному екземплярі, унікальна річ. Книжка для Альки. Зверни увагу на він’єтки: вони виконані тушшю від руки.

— Але Алька впізнав книжку? Як це пояснити?

— Ти сам переказав зміст з його слів! — здивувався Колосков. — А істина, художня правда — вопа ж єдина. Навіть у фантастичному творі.

— Ну, ну… допустимо, ти дещо перебільшуєш, — почав я суперечку, в якій, проте, ми обоє невдовзі заплуталися.

… Теплого літнього вечора ми знову зустрілися. Алька пив чай, затим почав пустувати, виклав варення із банки в блюдце, налив туди чаю, розколотив суміш ложкою і перекинув на себе. Я відіслав його в іншу кімнату і довго сперечався з Колосковим про Рспіпа і Кондинського. У наших поглядах не було, як кажуть, жодної точки дотикання, хоча й ділити нібито не було чого: він — письменник, я — художник. Ми колись і зійшлися близько через невдалу спільну роботу, що стала першою причиною безкінечних дружніх суперечок. І кожен з нас вирішив для себе: дружба — так, але співробітництво — за які гріхи? Адже істини, що народжуються в суперечках, обходяться дуже дорого.

Врешті, йому набридло сперечатись. Він розчинив вікно. Пахло землею й травою. Віддалік простягнувся лісопарк. Колосков раптом спохопився:

— Як це ти відразу здогадався тоді, що книжку написав я?

— Бачиш, — відповів я, — наші друзі з видавництва попросили мене зробити кілька ілюстрацій. Але зрозумій мене правильно, — додав я, посміхнувшись, — до пори до часу їм удавалося приховати від мене, що ти автор тексту.

— Що ж, отже, ми можемо працювати разом. До речі, де книжка, цікаво б ще раз глянути, та й до того ж сьогодні сьоме серпня, пам’ятаєш?

Звичайно, ні я, ні Алька нічого вже не пам’ятали. Він, виявляється, запхнув книжку в куток з електричними іграшками, і вона валялася там, вкрита пилюгою, — осиротілий, розтріпаний паперовий непотріб, що служив іноді штучною перепоною для космічного всюдихода. І це книжка, з якою він три-чотири місяці тому не розлучався!

— Алику… — почав я докірливо.

— Байдуже, байдуже, — мовив Колосков, — це цілком природно, я й сам згадав про неї випадково. Адже сьогодні, братці, сьоме серпня. Розгорнемо книжку.

І ми прочитали:

«Жук сказав: я прилечу сьомого серпня на те ж місце біля струмка, жди мене». Потім розпростав крила, злетів і, посвистівши над галявиною, полетів уперед, піднімаючися вище і вище. Ніби маленька ракета летів жук, тому що він знав секрет світлового променя. А промінь не лише розплавляє скло — він може й давати рух».

Найчудесніше було в тому, що ми знайшли книжку, знову пригадали про жука в той же, потрібний нам день.

— Я знаю, — мовив Алька, — це він підказав непомітно… Атож, жук. Ходімо в парк.

І ми пішли в парк.

І знову ми проходимо мимо такої знайомої нам товарної станції, де на врослих в землю рейках стоять побурілі перехняблені вагони. І рядом закопався в землю, ніби мамонт, облізлий, ржавий паровоз. Потім наближаємося до дерев’яного місточка через канаву, на дні якої прибавилось за рік дві автомобільні покришки і погнуте велосипедне колесо, схоже на мухомор. Перш ніж ступити на нічийну землю, ми з хвилину стоїмо на місточку.

Ось і галявина. І струмок. А там знайомий пень, посірілий від дощів і давніх зимових морозів. І на пні, ніби на маленькому аеродромі…

— Жук!

Голос у Альки дзвенить. Колосков тягне мене за рукав туди, де розправляє крила здоровенний, блискучий, мов воронована сталь, жук. Я опираюся, те, що трапилося, змушує мене замислитися дуже й дуже серйозно. Виходить, що… я не знаходжу слів.

— Алик! — кричу я, тому що він уже простягує руки.

Таж ні! Алька й сам знає, що заважати йому не можна. Жук розправляє крила, злітає, з хвилину висить над галявиною, ніби прощається з нами. Потім летить вперед, піднімаючись вище і вище. І повітря білою блискавкою пронизує промінь. Ми знаємо, впевнені: цей промінь може пронести його через безодні часу й простору — до зеленої планети.