Простір Гільберта

ПРОЛОГ

Збоку могло видатися, що чоловік собі просто спав, напівлежача в кріслі. Але якби залишитися з ним трохи надовше, то через хвилину-другу можна було б почути тривожний сигнал. Тоді чоловік миттю тягнувся до екрана і з неабиякими зусиллями вдивлявся в мелькаючі цятки, в сузір’я лампочок та світлих цифр. Втома в його очах краще за слова засвідчила б, яке оманливе перше враження.

Він відкидався в крісло, і ледве дрімота його торкалася, як знову лунав сигнал: корабель проходив крізь метеорну хмару, що клубочилася в космосі, ніби саранча, яку несе вітром пустелі.

За три чи чотири доби — він уже не пам’ятав, за скільки саме, — він майже не склепив повік, бо щохвилини звучала тривога. Можливо, минала вже п’ята доба відтоді, як вийшов з ладу автоштурман. Може, навіть шоста… Залишалося тільки одне: дотягти до кінця метеорного скопища. Але ритм одноманітних попереджень про небезпеку заколисував: може, спочатку все-таки виспатися?..

Навіть приблизно він не сказав би, скільки ж часу минуло відтоді, коли електричний імпульс розбудив його востаннє. Не розплющуючи очей, він підняв руку і подумав: «Спати… нарешті». Йому здавалося, що небезпека минула. Принаймні метеори були меншим лихом. Рука його ніби сама по собі обірвала шнур сигналізації.

В його сонні марення лише на мить увійшов корабель — беззахисна шкаралупка в океані часу та простору — і стрімка цятка метеора, що перетнула його шлях у своєму погибельному леті.

МАЖОРНИЙ АКОРД

Дивне відчуття не залишало Сухарєва: ватні хмари і врунисті квадрати, річки й білосніжні будівлі ракетодрому — несподівано вони випірнули з-під хмар, — все це він бачив ніби на картині, намальованій рукою майстра, який вдихнув у них життя. Не вірилося, що зараз політ завершиться, ось саме цієї миті.

Поштовх амортизатора — і він відчув, як до горла підступила легка нудота.

До трапа підкотив автомобіль. Водьд побачив жінку. Хвилясте її волосся струменіло на вітрі. Світлий плащ, стрункі ноги, вона усміхалася… Анна… Блакитне повітря було виповнене звуками: далекі погуки транспорту, людські голоси, щебетання птаства, зобіч щось металево дзижчало й гуло — за десять років він від цього відвик. Вона кинулася йому назустріч. А він так і стояв, злегка похитуючись, на верхньому щаблі трапа: вітерець і пахощі трав раптом запаморочили.

Її каблучки швидко-швидко вистукували по трапу. «Милий Вольде…» — вона ледве вимовила два слова. Тільки зараз він завважив: її очі наповнені слізьми. Він хотів щось сказати… Його губи ворухнулися, і він, наче дитина, уткнувся в її плащ трохи нижче шиї.

НЕЗВИЧАЙНА ГІПОТЕЗА ПРОФЕСОРА ГАМОВА

Професор Гамов сухо привітався, запросив Вольда у кабінет і без зайвих слів приступив до справи.

— Важливі подробиці. Власне, робоча гіпотеза у нас уже є, хоч якою незвичайною вона нам не видалася б. Але дрібниці завжди переконливі, надто в цьому випадку. Ви кажете, що у мить пробудження ви кинулися до екрана. Екран був порожній: від хмари жодного сліду? Що ж, можливо, це цілком реально… Але невже ви не побачили нічого такого, що б заслуговувало на увагу, окрім цієї пластинки? Га? — Гамов вичікувально дивився на співрозмовника.

- Ні, нічого. Звичайно, більше нічого, інакше я казав би вам про це раніше. Окрім відчуття деякої кволості і запаморочення у голові, про що я вже розповів. Ні, все йшло як звичайно. Я прокинувся, підійшов до екранів і продовжував політ. Потім я знайшов у кишені ось це, — і Вольд доторкнувся до пластинки, що лежала на столі, — вона мене так зацікавила, що я про неї повідомив…

— Ну гаразд, — Гамов нахилився над столом, заховав пластинку й уважно поглянув на Вольда з-під окулярів, — гаразд. Тепер слухайте уважно, ви повинні про це знати. Ракета була пробита кількома метеорами. — Гамов помовчав, мимоволі підсилюючи ефект від останньої фрази. Його очі пильно вивчали співрозмовника, а рука потягнулася до портсигара. — Ракета була геть продірявлена, а повернулася ціла-цілісінька. Як ви поясните цей парадокс? Ви зараз повірите в те, що я кажу, Вольде. Ми знайшли сліди ремонту. Це було дуже важко, неймовірно важко… над нею попрацювали ювеліри — дев’ять пробоїн, тільки подумати… Ні, ні, слухайте спокійно, я розповім усе по порядку. Ви все одно повинні знати… Звичайно, вісім пробоїн — це результат від найпершої. Перший же метеор вивів з ладу деякі прилади, а потім почалося… Удар за ударом. Уявляю, як це виглядало… Але ви, Вольде, на цей час були вже покійником. — Гамов люб’язно присунув до співрозмовника портсигар, поглядом застерігаючи його від недоречних запитань.

— Вас уже не було, — повторив він у задумі. — Звичайно, я припускаю, що це тільки моя гіпотеза, але інакше, по-всьому, і не могло бути. А потім, коли пілот прокинувся і ракета пішла колишнім курсом, то це вже був не той пілот і не та ракета. Ракета відремонтована, як я вам уже казав, а пілот… пілота підмінили абсолютно точною копією з нього. Ви не Вольд, і найважче в це повірити вам самому. І водночас ви Вольд, у це важко повірити нам…

Закінчивши, Гамов потягнувся до сигарети, в його погляді Вольд вловив новий вираз, що його раніше не помічав. Усе те, що говорив йому професор, він вважав поки що якимсь непорозумінням, хоча й був далекий від думки, що хтось з них двох з’їхав з глузду.

— Ось копії протоколів обстеження ракети після її повернення. — Гамов, рипнувши шухлядою старомодного стола, поклав кілька машинописних сторінок. — Не кваптеся, подивіться уважно, а надто висновки. Я не буду вам заважати.

Професор пішов до книжкової шафи. Вольд перегортав протоколи: хімічний аналіз, структурний аналіз — усе за нормою. Втомленість металу… діаграми… корпус ракети, і на ньому плями… Вольд нарахував дев’ять плям — зон абсолютно того ж складу, але з незначними відхиленнями за фізичними показниками… Так, це пломби — з глузду можна з’їхати — і знову плями на діаграмах — сліди ремонту.

— Послухайте, — тихо покликав Вольд професора, який вдавав, що він шукає в шафі якусь книжку, — вам удалося дізнатися, що ж це за штуку я знайшов тоді у кишені? Адже з пластинки все і почалося, як я розумію?

— Ні. Поняття не маємо. Яке призначення пластинки — можна тільки здогадуватися. Вона залишилася у вас випадково — її не могли підкинути навмисне. Це йшло б урозріз з усім іншим… з їхніми планами. Дев’ять пробоїн і пілот… Вони зробили все, аби приховати те, що сталося. І це їм майже вдалося. Пластинку вони забули. Але для нас цього виявилося досить.

Ми чудово знаємо, Вольде, наші можливості. Ми знаємо, на що здатні наші руки і наш мозок, ми вивершили струнку будівлю науки, ми створили довершені машини та автомати. Але ніколи, Вольде, до вас жодна людська рука не тримала такої штучки. Чому? Річ у тім, що нам вдалося дослідити дуже невеличку зовнішню частину пластинки, мікроскопічний п’ятачок розміром завбільшки мікрон на мікрон. Його атоми складені, неначе цеглинки. Найрізноманітніші атоми. Я не можу назвати жодної вдалої аналогії, Вольде. Хитромудра архітектурна будівля з елементів, з’єднаних за законами якогось складного коду. Химерна мозаїка з молекул та атомів. Пробачте, я захопився, поки що треба було б помовчати, поки що це все одно неможливо передати словами. Ми натрапили на слід, Вольде, і ви повинні нам допомогти, коли вам так уже пощастило.

— Неймовірно, професоре… Повинні ж бути у вас докази… факти.

— Інших фактів немає. Нічого, окрім того, про що я вже сказав, — відповів професор по хвилі. Він замовк і довго розминав згаслу сигарету. — Що це була за хмара, Вольде? — зненацька різко запитав він без жодного переходу. — Тобто я хочу запитати, що це були за метеори? Конфігурація, вага — хоч би дуже приблизно? Можете сказати?

— Ні. Але хіба це так важливо?

— Як сказати, як сказати… — тихо пробурмотів Гамов. — Ми просто не можемо поставити себе на їхнє місце, а вони… Втім, не будемо фантазувати.

Його великі очі заховалися за окулярами, за відблисками світла на їх опуклих скельцях.

— Не будемо…

… У темряві виникла ілюзія самотності. Вечір був такий тихий і яскраві зірки миготіли так спокійно, що якби Вольд прислухався, то не почув би нічого, окрім звуку власних кроків.

Він подумки вів розмову далі. Зовсім несподівано в нього з’явилася певність, що в міркуваннях професора є слабка ланка. Але яка? Неприємний металевий голос професора заперечував йому знов і знову, переконував, заспокоював… Так, він має рацію. Факти. Логіка. Висновки, що їх неможливо спростувати. Отже, все так і було. Слабка ланка в розмірковуваннях Гамова не знаходилася.

«Я ж чудово пам’ятаю, як це було, — уже вкотре спробував подумки не погодитися з професором Вольд. — Я заснув і потім прокинувся. Все було гаразд. Я почувався чудово. Я пам’ятаю все, бо я — Вольд Сухарєв і ніхто інший. Це ж я у школі втік — чкурнув з уроку біології в кіно разом з Колькою Утриловим. І годинник з компасом мені подарували на день народження, я їх ще показував дівчатам. Одна попросила приміряти і розбила годинник, а компас таки вцілів. Вона тоді дуже перелякалася. Мені стало її шкода. «Годі рюмсати, — сказав я їй, — годинник мені все одно не подобався, добре, що ти його розбила». Ми з нею, забувши про все на світі, потім подружилися…»

РЕАЛІСТИЧНИЙ ФІНАЛ

Вони йшли алеєю, неначе коридором; праворуч і ліворуч підстрижені кущі, трохи далі ряди дерев з яскравими зірками, що заплуталися в їхніх шатах. Жваві очі професора, що пильно вивчали його з-над масивних окулярів, зненацька знову постали в його пам’яті, ніби з’явилися перед ним. «Втомленість металу» — це з протоколу. Діаграма, таблиці, фото… Його ракета: два чорних ока ілюмінатора, на склепінні корпусу нерівно відсвічують залишки захисного покриву, збоку приземкувата машина техслужби, трап, приставлений до запасного люка, дюзи зачохлені — важко повірити, що така недоладна споруда ще недавно могла літати… Він міцно взяв Анну під руку. Здавалося, сон триває далі. Перш ніж покінчити з усім цим, він сказав:

— Схоже на те, Анно, що слово «гіпотеза» треба замінити словом «реальність». Я вважаю, що Гамов…

— Не треба, — м’яко перебила вона, — я не хочу це прізвище навіть чути. Все гаразд, повір мені, що-що, а це я знаю краще за Гамова.

— Але, Анно, це схоже на істину.

Раптом вона зупинилася і повернулася до нього.

— Дурненький, дурненький, — швидко сказала вона, — у твоїх міркуваннях зовсім немає логіки. Невже ти подумав, що я в це повірю? Навіть якщо це сталося насправді? Ну скажи, певже ти так подумав?