Простір Гільберта

МЕЧ КОРОЛЯ АРТУРА

Рік 1939-й.

Із листа професора Берендта секретареві німецького посольства в Лондоні Шліттеру

Будь-яка держава — це таємничий корабель, якорі котрого знаходяться на небі. Так, здається, писав один старий, нині забутий письменник. У цьому виразі мені уявляється істина. На Землі розігруються трагедії, виникають і трощаться волею долі імперії, але існує особлива мова для втаємничених, з допомогою якої вони передбачають непізнане. Два простори співіснують поруч. Іноді вони дотикаються один до одного, інколи перетинаються. І тоді раптом у простенькій історії чи прадавній легенді ми, як у дзеркалі, бачимо перст провидіння. Таємне стає очевидним. Мене прикро вразила б думка, що героїчні зусилля нашого народу не увінчаються успіхом. Саме тому отут, у Берліні, я ловлю цей голос провидіння, намагаючись вгадати майбутнє — і возрадуватись. Але я мушу все ж визнати, що наші недруги також мають спроби це робите в манері їм властивій. Навіть міфи вони перетворили на зброю. Про це свідчить воскресла слава короля Артура. Звичайно, кожен народ при бажанні може знайти подібний прадавній символ — меч казкового чи справжнісінького героя. Нині перед нами питання постало так — ми або вони.

Рік 1939-й. Шліттер — Берендтові

Кельтські легенди про короля бриттів Артура, котрий об’єднав лицарів для боротьби з саксами, справді користуються в Британії популярністю. У п’ятому-шостому століттях сакси шукали для поселення нових земель. Суденця їхні вибиралися в мандри з території нинішньої Данії, і в Британії вони знайшли другу Батьківщину. Корінне населення зустрічало їх не вельми привітно, хоча саме король бриттів Вортигерн закликав саксів до себе. Він спритно використовував їх у боротьбі з піктами й скоттами, сусідами бриттів. По суті сакси проливали кров за чужинську справу, укріплюючи владу Вортигерна. Природно, вони могли розраховувати на ту частку землі, яку вони відвоювали для Вортигерна і його нащадків. Одначе їм відмовили в праві на неї при Вортигернових хрещених батьках.

Король Артур вважається нащадком римських намісників, що правували Британією. Коли римські легіони були виведені з провінції і Британію полишили саму на себе, розгорілися міжусобні війни. Тільки Артурові вдалося об’єднати сили. Він деякий час успішно протистояв справедливому натиску германців, англів та саксів. Частина бриттів змушена була переселитися до Галлії. Так заснувалась на території нинішньої Франції провінція Бретань, що за Артурових часів звалася Арморикою.

Це була героїчна епоха, особливо для германських племен. Пригадайте славні походи готів. Сакси та англи тіснили бриттів, і в цьому я бачу символ того часу. І зараз я вважаю символічним новітній порив до завоювання просторів за морем, а також до сухопутних переможних походів. Нам випало бути свідками цього пориву. Ми надаємо великого значення волі провидіння у нашій справедливій справі. Змішавшись із бриттами, піктами й іншими племенами, англи і сакси не змогли показати гідний приклад германської місії щодо Європи. Англія перетворилася на досить похмурий бастіон, що протистоїть нам, і його, очевидно, доведеться врешті-решт зруйнувати. Тут, у Лондоні, я твердо знаю, що фюрер чутливіше за нас усіх уловлює потаємний голос самої долі, провидіння, що вказує нам шляхи на Захід і на Схід. Він говорить про це на важливих нарадах, справляючи велике враження на присутніх, навіть на загартованих у битвах військових.

Іще декілька слів про стародавню британську легенду.

Починається ця історія в старовинному замку Тинтагіль. Володар замку Горлуа був одружений з Ігрен. Король Утер Пендрагон, коли побачив Ігрен, закохався в неї, не розраховуючи на щастя, але чарівник Мерлін допоміг йому, надавши зовнішності Горлуа. Закоханий ловелас проник до замку. Король Артур — син Ігрен та Утера Пендрагона.

Рік 477-й. Замок Тинтагіль

Темної пізньої ночі людина, загорнута в плащ, зупинилася на вузькій стежці, яка вела до стін монастирського замку. Далеко внизу, десь під ногами, билися об каміння невгамовні хвилі. Тої ночі подорожньому судилося викрасти дитину, котра згодом стане королем бриттів. Він рушив до стіни, яка була ніби продовженням крутого урвища. За урвищем вгадувався вузький пролив, а на протилежному березі громадились такі ж темні старезні стіни — продовження замку.

Подорожній подав голос біля самих воріт, почекав. Ворота глухо прочинилися, і він опинився у замку, про який Джефрі Монмаутський згодом напише: «Він розташований на морі, і море оточує його зусебіч. Немає до нього доступу, окрім вузької стежки серед скель, яку могли б утримувати троє озброєних рицарів, навіть якби ти наступав нею з усією армією Британії».

За годину ворота так же глухо зітхнули, і людина вийшла із замку з дитиною на руках. Мить — і їх поглинула тінь від скелі, що нависла над стежкою. Місяць, висвітливши на хвилину каміння над морем, урвище, сірі скелі, сховався за нічною хмарою. До ранку було тихо в замку й довкола нього, і ніхто більше не з’являвся на стежці.

Подорожнього потім назвуть Мерліном — добрим духом, чарівником, котрий допомагав Артурові в його походах. Але це було не так. Той чоловік, вже немолодий, умудрений досвідом і змучений безсонням від постійної тривоги, посіяної безперервними нападами саксів, він не був ані чарівником, ані духом, ані провидцем. Але він був мудрий і пам’ятав багато з того, що інші забули. Його гострий розум і чіпка пам’ять допомагали передбачати події, зберігати знання, але він усвідомлював, що буде безсилим будь-що зробити, якщо не допоможе випадок. І такий випадок трапився. З таємної згоди батька та матері дитини він викрав немовля. За п’ять годин дороги крізь найдикіше й наймальовничіше місце Корнуолла він наблизиться до опустілого особняка, залишеного багато років тому заможним римлянином. Там він обережно опустить сонного хлопчика на вовчу шкуру, що устеляла старовинне ложе, і голосним, геть не старечим голосом гукне, вийшовши за поріг:

— Ессі! Ессі!

Майже відразу прочиниться вікно у бічній прибудові й молода жінка, дочка старого, поправляючи розкішне вогненно-яскраве волосся, запитає його:

— Ну як? Ти приніс дитину, як і обіцяв?

— Так, Ессі! Він тобі сподобається, Ессі. Якби ти бачила, як він царственно спить на вовчій шкурі в моїй кімнаті! Існує старовинна прикмета, Ессі, що вовча шкура робить дитину невидимою для очей поганих людей. Нам треба остерігатися поганих людей. Хай цей хлопчик стане нашим захисником від них, коли виросте. Я радий, Ессі.

Але Ессі, котра мріяла про дитину, була б вражена, якби того дня дізналася, що ця дитина буде імператором бриттів.

Рік 1939-й. Берендт — Шліттерові

Повинен почати розповідь про те, чому ми, німці, завжди надавали й надаємо величезної ваги. Ця історія проливає світло на звивистий шлях провидіння, вона може підказати і ті складності, які постануть перед нами найближчим часом. Певною мірою ми відчуваємо їх вже нині, коли деякі країни, керовані фактично комінтернівськими вождями або ж хирлявими монархістами старого кшталту, котрі нічогісінько не розуміють у сучасному світі, вже заважають нам. Їхні зусилля ставлять перед нами перепони. Те, що я маю намір Вам розповісти, як чарівне скло, відображає все це. Гадаю, що інтуїція не зраджує мене. Мої думки — про майбутнє.

Навіть в Англії сер Мослі та Бедламі проголосили, що світло доторкнулося Германії. А хіба це випадковість, що іще 1926 року в Берліні й Мюнхені були утворені невеликі колонії корінних тібетців, котрі уособлювали мовби волю світу? Недаремно Саундерс, цей наш ворог, у гучному але невдалому бестселері мав спроби спростувати наш езотеризм і принизити роль наших тібетських друзів та натхненників. Наша арійська доктрина не може не враховувати реальності минулого. І коли ми говоримо про гігантський катаклізм в Гобі, який в далекому минулому змусив учителів високої цивілізації оселитися в гімалайських печерах, то ми знаємо, що саме до нас це має безпосереднє відношення. Носії Вищого Розуму заховалися в системі величезних підземель, потім утворилися два центри — Агарті та Шамлах. Це були місця споглядання й могутності відповідно з розподілом цих функцій поміж центрами. Маги керували народами. Ми уважніше за інших прислухалися до їхнього голосу. Ми виконуємо нині їхні бажання й повеління. Їхній голос — це наш голос, їхня воля — наша воля. Ось у чому сутність нашої доктрини, якщо її викласти спеціальною мовою. Готовий припустити, що не всім варто знати цю сутність. Для більшості цілком достатньо простих пояснень, зведених на наших ясних політичних принципах. Ви не можете не відзначити, що всі події ми мусимо трактувати мовби у двох площинах: в площині духовної могутності магів, яка має прояви у зовні малопомітних подіях, котрі мають, проте, грандіозні наслідки в площині так званого реального світу, тобто видимого простим оком простору, де веління магів проявляються для невтаємничених, для натовпу. Ми вловлюємо енергію магів, бачимо майбутнє й наділені здатністю краще від інших змінювати умови існування юрби відповідно до таємних повелінь. Але двоїстість центру породжує такий стан, коли й іншим, а не тільки нам, частково відкривається істина. Ми оволоділи ще надто невеликим простором, нам тісно в нашій маленькій Германії. Якби наші вороги користувалися таємними знаками долі, вони досягли б іще більших успіхів. Проте вони не вміють цього робити. Однак про один такий випадок я мушу Вам сьогодні розповісти. Він турбує мене. Я часто прокидаюсь серед ночі й пригадую сни… Це не випадковість. Це мені дано, і я бачу незримий промінь, котрий тягнеться зі світового центру споглядання Агарті.

Порівняно недавно я почав роздумувати про здатності проникати у прихований від нас світ. Мій добрий приятель наділений такою здатністю. Ця людина переконала мене, що зможе зробити так, аби і я сам зміг побачити його. Можливо, це і в телепатія? Не знаю, як дати точну характеристику цього явища. Але як би там не було, за кілька днів я дій сно зміг проникнути у це невідоме для мене світодійство. Я відчував зв’язок того простору з нашою реальністю, і от одного разу мені справді видалось, що, спостерігаючи події в тому умовному просторі, я можу розуміти хід реальних подій. Точніше кажучи, я впізнавав ситуації. Інтуїція? Можливо. Але ця людина — його звати Клаус Кведенфельдт — переконала мене, що це не інтуїція, не приблизне випередження, вгадування ходу подій, а точне. Він сказав, що це органічно витікає з властивості нашого мозку сприймати ледь вловимі сигнали, кодувати їх і насичувати образною інформацією, що я й спостерігав. Проте мені простіше пояснити це так, ніби існує спонтанний зв’язок із центром світу Агарті. Ви знаєте, я давно вірю в можливість такого зв’язку, але ніколи його не спостерігав. Проте, безсумнівно, важко з певністю говорити, що це явище треба пояснювати саме так. Адже є просто віщі сни! Вони збуваються! Ми, німці, любимо містику — я свідомо викладаю думку простою й зрозумілою мовою — і кожен із нас, освічених німців, може придумати десяток пояснень феномену, про який я хочу розповісти.

Отож, заплющивши очі й увійшовши в той стан, який мені був рекомендований, я побачив сірі одноманітні пагорби. Вони розбігалися в різні боки. Потім ніби з’явилося трохи зелені. Це була хирлява трава. Зблиснула вода. Світло сіялося присмеркове, небо нависало низько, підсліпувато. Один гребінь пагорбів змінювався іншим, і ось відкрилося море. Очевидно, далося взнаки граничне напруження, що скувало мене, як лише я почав розрізняти деталі. Відчуття зникло. Я розповів Кведенфельдту про свої скромні успіхи, і він порадив мені проявити гнучкість, не намагатися охопити весь простір, а вловлювати лише істотне, і далеко не все є суттєвим серед того, що мені мовби буде представлено в образах. Я так і вчинив.

Спочатку мені ввижався високий невиразний борт корабля. Троси провисли над сірою з лелітками від вогнів поверхнею води. Чавунні тумби на причалі. І туман, який виповнював цей простір над водою, де інколи пронизливо зоикували чайки, а може, люди. Що це було? Це був пролог історії, яку я мушу Вам своєчасно розповісти. В цьому пролозі відчувалася стара Англія.

І цей корабель був якимось знаком, що допоміг мені зрозуміти ситуацію. Я опинився на британському березі, я став свідком простих на перший погляд подій. Але хто знає, що за ними стояло насправді? Немає важливішої теми, аніж Великобританія і ми. Гадаю, ви згодні зі мною. Я обіцяю в подробицях описати Вам в наступному листі, що ж трапилось далі. Мені видається, що всі ознаки свідчать про можливість вловити багато чого з того, що вислизає від нашої уваги. Як швидко змінюється ситуація в світі! Ми не в змозі не тільки встежити за нею, але й пояснити зміни й повороти, які ми спостерігаємо, сказати б, зовнішнім чином. Ці пояснення вимагають від нас набагато більше часу, аніж той, що нам відпущений. Істина може вислизнути від нас.

Рік 1939-й. Запис бесіди німецького посла в Лондоні Дірксена з лордом Кемслі. Із щоденника Дірксена

Лорд Кемслі, котрий запросив мене на чашку чаю, розповів мені ось що про свої враження від поїздки в Німеччину.

Він пробув у Берліні один день, сніданок у рейхслейтера Розенберга, затим поїхав автомобілем через Лейпціг до Байрета і відвідав дорогою табір трудової повинності, був присутній на виставі «Парсіфахля» і під час антракту був представлений разом зі своєю дружиною фюрерові, з котрим потім мав більш ніж годинну розмову. Досить довго він бесідував також із рейжсміністром Геббельсом і затим повернувся через Остенде до Англії.

На лорда Кемслі справив дуже велике враження ентузіазм всіх німецьких діячів, з котрими йому випало зустрічатися, аж до наймолодших чиновників… А потім він з великим запалом заявив, що, власне, просто бути такого не може, щоб німецький та англійський народи були втягнені у війну один проти одного…

Рік 1939-й.

Із щоденника німецького повіреного

у справах в Лондоні Кердта

Дивовижні й незрозумілі повідомлення англійської преси за останній час не піддаються поясненню. В них можна помітити явні симптоми різкого погіршення ставлення до Німеччини і її фюрера. Скажімо, мені принесли номер «Санді експрес», де була опублікована стаття під назвою «Людина, котра вбила Гітлера». Мова справді йшлася про те, що фюрера вбито в Берліні, і людина, котра це вчинила, розповідав про все з такими подробицями, що читач вірить кожному слову. Яким же було моє здивування, коли я прочитав у наступному матеріалі «Санді експрес», що фюрера замінили двійником, якого заздалегідь підготували для цієї ролі. Ця вигадка подається так майстерно, що викликає здивування й розгубленість навіть у людей із не втраченим здоровим глуздом — а такі ще залишились у Великобританії, незважаючи на ворожу стосовно до Німеччини пропаганду.

В іншому повідомленні, що видається за документальне свідчення, розповідається про замах на життя Герінга, повідомляється, що він тяжко поранений і в тяжкому стані доставлений у клініку, що шанси на його одужання мінімальні.

Безглуздо звертатися за поясненнями з цього приводу до британських властей: вони не контролюють положення, що склалося останнім часом, і преса може робити, що їй заманеться.

Рік 1939-й. Берендт — Шліттерові

Я продовжую розповідь.

Англія, котру я побачив, була не схожа на ту, яку я знаю з поїздок. Вона була іншою. І я простував у самоті по її полях, по її білих кам’янистих осипах. З ким? З чим? Я не знав цього, але відчуття близької зустрічі було таким нав’язливим, що я здригався і прокидався, злякано озираючись навсібіч. І лише вигляд вулиці цивілізованого міста з вікна мого помешкання заспокоював.

Мені пояснили, що це і в проникнення в той умовний простір образів. Колись він з’єднається з усім, що відбувається в Англії нині. Це дуже важливо. Я відчув це і буду вам писати, як тільки з’являться нові результати.

Минуло декілька днів. Мені знову пощастило, відбувся вдалий сеанс завдяки уважному керівництву мого знайомого.

Лише уявіть: затишна галявина з квітами, ві струмком, з якимись пташками, що перелітають від одного одинокого дерева до іншого, і раптом за кілька хвилин — кров, іржання коней, приглушені удари мечів.

Я бачив табір саксів. Пізнав його по червоних щитах воїнів. З дальньої діброви вихопилась група кінноти, декілька вершників попереду на білих конях. Над головами — штандарт, списи напоготові, вони набагато випередили решту і просто перевернули табір саксів догори дном. А коли сакси врешті піднялися по тривозі, звелися назустріч некликаним гостям списи й червоні щити, хвиля за хвилею набігали нові групи вершників, а за ними повільно наступали лучники. Стріли виспівували над головами. Билися на траві смертельно поранені коні. Струмок почервонів від крові. Мальовнича галявина являла страхітливе видовище. Але бойовище тільки починалося. Червоні щити вишикувались в один ряд, за ними виносили з поля бою поранених. Я впізнав короля бриттів. Кінні рицарі в латах обходили ряди саксів зліва та справа. То тут, то там зав’язувались сутички. А лучники та піші кнехти невідступно наближались, і сакси похитнулися, не маючи сил утриматись на узліссі. Вони розсипались і почали відходити в діброву, але й там серед рідколісся я бачив миготіння щитів, зблиски мечів. Тільки проминувши другий струмок з прозорою водою, вони врешті змогли заховатися в справжньому непроглядному лісі. Я не мав сил дивитися на закривавлену галявину. Вітер шарпав попони загиблих коней. Спека засліплювала очі поранених, багато хто корчився в передсмертних муках, дехто намагався підвестися, але жорстокі вороги ударами мечів позбавляли їх життя.

Скрикнувши, я прокинувся від власного стогону.

Шліттер — Берендтові

Епопея кельтів не така вже безневинна, як може видатись освіченому німцеві на перший погляд. Королівство логрів, засноване королем Артуром, загинуло після його смерті під переможними ударами саксів та хоробрих англів. Але ось що стверджується з цього приводу в переказах бриттів: «Сакси вавоювали всю Британію, і на весь західний світ опустилися Темні Віки». Цитую дослівно, оскільки тут важливе кожне слово. Похмура роль відводиться саксам, чи не так? Треба розуміти, що безіменні автори тієї епохи мали на увазі під Темними Віками середньовіччя, звільнення від якого принесло Відродження. Але ж хіба сакси винні в тому, що прийшли оці Темні Віки? Так, Римська імперія була завойована германцями й певною мірою слов’янами. Але ви, друже мій, добре знаєте, що це був хирлявий організм, в котрий лише германці могли вдихнути друге життя. До речі, фюрер нас вчить, що організуюче начало в процесі становлення Риму й Афін вносили саме арійські племена. Але ми з Вами тепер знаємо, що в одному з найвизначніших епосів Європи — в легенді про Артура та його рицарів — все перевернуто з ніг на голову. Там не віднайдеш найменшого сліду цієї ролі германського народу в становленні Європи. Навпаки, автори стверджують, що саме на германцях лежить вина за прихід епохи темного середньовіччя. Над Європою нібито тяжіли багато-багато століть оці заповіти германців-варварів, не даючи їй ані світла, ані свободи розвитку. Це не так! Беруся це стверджувати особливо тому, що знаю, як цінуємо ми освіту і якою святинею є для нас порядок. Новітні кампанії, які надихає геній фюрер а, являть світу не тільки нашу перемогу, але й ту неоціненну роль в освіті Європи, яка випадає на долю нашого народу завдяки його волі й прагненню до справжнього гуманізму, до цілковитої справедливості у всьому, до остаточного вирішення так званого національного питання.

В «Історії бриттів» монаха Неннія мені трапилось прочитати:

«Артур бився в одному ряду з королями бриттів, але сам він був воєначальником. Його дванадцяте бойовисько відбулося біля гори Б а дон. Того дня Артур власноручно убив 960 саксів».

Як Ви здогадуєтесь, це неминуче перебільшення. Однак історія нібито на боці Артура. Наступ германців був зупинений, принаймні на деякий час. Держава кельтів зміцніла. Неминуче окріпли і її зв’язки з Європою.

Донині в Англії збереглися руїни замку Тинтагіль. Під ними — круте урвище, скелі, біля підніжжя яких грають хвилі. За урвищем — острів з крутими берегами, де розташований другий замок, такий же неприступний. Щоправда, він перебудовувався й розширювався, але все свідчить про те, що і за часів Артура тут була зведена кам’яна споруда. В графстві Соммерсет відвідувачам показують руїни Гластонберійського абатства. Крутий пагорб археологи ототожнюють з островом Авалон, де сконав смертельно поранений Артур. Раніше цей пагорб був оточений водою, весняні струми заливали низину, і тут, біля Авалона, розливалося озеро.

В присутності короля Едуарда І могилу короля Артура розрили 1278 року. Про це залишився запис:

«Король Едуард зі своєю дружиною, леді Елеонор, прибув до Гластонбері… При заході сонця король наказав відкрити могилу славетного короля Артура. Там були дві домовини, прикрашені портретами та гербами, і було виявлено окремо одні від одних кістки короля, крупного розміру, та кістки королеви Гвіневери». В часи Кромвелівських реформ ця могила була знищена, а кістки розкидані. Недалеко від цього пагорба знаходиться село Камел і ще один пагорб. Місцеві жителі досі розповідають, що саме тут був Камелот з Круглим Столом. Цей другий пагорб вони називають «Палац короля Артура». За їхніми словами, вночі на святі святого Джона можна почути кінський тупіт і почути приглушені голоси короля Артура та його рицарів, що спускаються з пагорба до струмка.

Рік 493-й. Король бриттів

На різдво в Лондоні скликали рицарів — їм усім навіть не вистачило місця в церкві, і декому довелося залишитися за дверима.

Під час служби один із рицарів, котрий залишився на подвір’ї, нараз побачив велику кам’яну брилу, залізне ковадло на ній, меч, який глибоко входив під ковадло вістрям.

— Не торкайтеся меча до кінця служби, — наказав архієпископ. — Будемо молити господа, аби допоміг він знайти ліки, які допоможуть цій багатостраждальній землі.

Але, не слухаючи архієпископа, рицарі вже товпилися довкола меча, що з’явився невідомо звідки.

Архієпископ поквапився закінчити служби. На камені рицарі побачили золоті письмена: «Хто витягне цей меч з-під ковадла, той і є за народженням справжній король усієї Британії».

Десяток рук лягло на руків’я меча, але навіть об’єднані зусилля не допомагали. Меч ніби вріс у землю.

— Немає серед нас цього рицаря, — сказав архієпископ. — Хай же у всі краї відправляться гінці розповісти про це. І в день Нового року хай буде влаштовано славний турнір, де ми заодно й повеселимося. Зараз же нехай залишаться біля таємничого каменя десять рицарів, котрі зведуть над ним намет і оберігатимуть камінь і меч.

І от в день Нового року з’їхалося з усієї Британії безліч озброєних людей. Але ніхто не міг заволодіти мечем. І тоді вони понапинали барвисті намети, і почали витязі турніри задля втіхи, випробовуючи свою силу та прудкість своїх коней.

Серед прибульців були добрий рицар Ектор та його син Кей, посвячений в рицарі незадовго до цього.

З ними прибув і Артур, молодший брат Кея, шістнадцятирічний юнак. В дорозі сер Кей раптом виявив, що залишив удома свій меч з широким лезом і попросив свого молодшого брата повернутися й привезти його.

— Я охоче виконаю прохання, — сказав Артур, котрий завжди з радістю допомагав іншим.

Дружина сера Ектора зачинила двері на замок і несподівано поїхала з сусідкою слідом за чоловіком подивитися на турнір і на славних кавалерів.

Дуже засмутився Артур, коли побачив, що двері будинку зачинені, а ключа в нього не було. «Мій брат повинен мати меч, — подумав він, повертаючись назад. — Інакше буде соромно».

Але ж де знайти меч? І пригадав юний Артур той меч, який випадково бачив під ковадлом на церковному подвір’ї. «Видається, цей нічийний меч непоганий, — думав Артур, пришпорюючи коня, — потім його можна повернути на місце».

Артур прискакав на подвір’я церкви, спішився, підбіг до намету і виявив, що там нікого немає, рицарі-охоронці також подалися на турнір, тож не було в кого й питатися дозволу. Артур висмикнув меч, не марнуючи часу на читання напису, скочив на коня, і за чверть години він вручив меч старшому братові.

Артур нічогісінько не знав про таємницю цього меча, але молодий і запальний сер Кей вже мав спробу витягнути його з-під ковадла і відразу впізнав меч. Потиснувши руку молодшому братові й рвучко його обнявши, Кей відразу поскакав до батька, аби заявити:

— Сер! Подивіться, ось меч з-під каменя! Тож, як бачите, я і є справжній король Британії!

Асе сер Ектор не був настільки наївним, щоб відразу повірити молодому серу Кею. Негайно поскакав він із ним до церкви і там в наметі змусив його знову встромити меч у землю й витягнути. Кею не вдалося ні одне, ні інше. Прискакав Артур, котрий побачив їх на півдорозі до церкви.

— Мій брат Артур приніс цей меч, — зітхнувши, мовив Кей.

— А ви де його взяли? — запитав Ектор Артура.

— Сер, я розповім… — чемно і знічено проказав Артур, потерпаючи, що він вчинив щось не так. — Брат послав мене за своїм мечем, але я не зміг його знайти. Тоді я пригадав, що якийсь меч дарма стирчить із-під ковадла біля церкви. Я подумав, брату моєму він принаймні згодиться…

— Так, але ж де були рицарі, котрі охороняли його? — вигукнув сер Ектор.

— Вони поспішали на турнір, я бачив двох із них разом з Вашою вельмишановною дружиною і нашою матінкою.

— Як ви насмілюєтесь! — вигукнув сер Ектор. — Ви надто багато собі дозволяєте, не будучи ще навіть простим рицарем. Ну й вдача! Клянуся останнім із Євангелій! Ось що: негайно поверніть меч на місце, під ковадло. Але горе вам, якщо не зможете цього зробити!

— О, це зовсім не тяжко, — сказав Артур, здивований пасажем батька.

Він встромив меч у землю.

Сер Кей схопився за рукоять й смикнув щосили. Марні були його зусилля. Ектор також мав спроби — з тим же результатом.

— Ну, що ж, спробуйте ще ви, — сказав Ектор Артурові.

І Артур, котрого все це вельми дивувало й розважало, поклав долоню на руків’я й незабаром витягнув меч.

— А тепер, — сказав сер Ектор, опускаючись на коліна перед Артуром і шанобливо схиляючи голову, — я розумію, що ви і є королем цієї багатостраждальної землі.

— Навіщо ви стали переді мною на коліна, батьку?! — вигукнув переляканий юнак.

— Така воля провидіння: той, хто може витягнути цей меч з-під каменя, і є справжнім королем Британії, — сказав сер Ектор. — Більше того, хоча я люблю вас, але я вам не батько. Бо Мерлін привів вас до мене після смерті своєї дочки і наказав мені любити вас і виховувати як власного сина.

— Зобов’язуюсь служити моєму народові, викорінювать несправедливість, виганяти зло, зберігати мир для моєї країни… Добрий сер, ви були мені батьком, відколи я пам’ятаю себе, будьте ж мені батьком і надалі. Кей, брате мій, будьте сенешалем над усіма моїми земляками і вірним рицарем мого двору, — Таку промову, свою першу промову виголосив новий король, і разом із батьком та братом вони поїхали розшукувати свою матінку і дружину.

Рік 1939-й. Берендт — Шліттерові

Я вірю великим вчителям: все, що існує, є лише проявом духу чи його подобою. Провидіння виражається в рухові зірок, який ми так ретельно вивчаємо. А світила є проявом волі головних божеств, точніше, формою вираження їхніх законів. Мені запам’яталася класична в своїй ясності формула: «Коли Юпітер перебуває на сходженні, себто розташований низько над обрієм, він як Меркурій, і виражає волю духу, пов’язану з Меркурієм, коли ж Юпітер стоїть на властивій йому висоті — він Юпітер, а якщо він в зеніті свого руху — то він головна зірка і виражає волю верховних богів та духів».

Ми знаємо, що будь-яка зоря набирає свою силу в залежності від положення на небі. Боги являють свою волю розташуванням зірок на нічному небі. В цьому я знаходжу підтримку перед лицем тих безсумнівних випробувань, які будуть приготовлені нам ворогами.

Тепер мені все частіше бачиться одинокий чоловік, подорожній, котрий простує британськими пагорбами, Я стежу за його рухом, бо відчуваю, що він небезпечний для нас, дуже небезпечний. Я досі не можу збагнути, що він шукає, але якщо він знайде те, що шукає, трапиться непоправна біда.

Важливе явище, котре перевертає звичний хід подій, може явитися нам, як імітація простого. Аероплан схожий на птаху, дирижабль — на медузу, що пливе волею хвиль. Я припускаю, що в формі освяченого традицією меча короля Артура до нас може прийти попередження про нову реальність. Шкода, що ми позбавлені можливості виділити істину, сказати б, у чистому вигляді. Меч Артура — втілення надії Британії. Ми робимо все для того, щоб розтрощити могутність підступного й сильного ворога. Ми, образно кажучи, мусимо знищити цей меч. Навіть якщо від нього залишиться уламок — і тоді він небезпечний. Навіть піхви служать нашому ворогові. Свідчення цього записано в легендах. Чарівник Мерлій, покровитель Артура й створеного ним королівства логрів, попередив про це короля кельтів.

Рік 494-й. Меч Екскалібур

Ганебні діяння творили в Британії злодії та високопоставлені грабіжники.

В столиці своїй Камелоті невідомий юнак, що називав себе королем усієї Британії, обдумував плани боротьби з багатоликим розбоєм, а сусідні королі готували мечі та списи, аби розправитись із ним.

Старий Мерлін несподівано завітав до Артура, і вони разом поїхали в місто Карліон, що в Південному Уельсі, сховалися за міцними стінами башти, де була вода і провізія на випадок тривалої облоги. Решта королів, переважно самозванці, оточили вежу, але не могли увірватися всередину й розправитись із Артуром та вірною йому дружиною.

На п’ятнадцятий день Мерлін вийшов з воріт башти і запитав розгніваних королів та рицарів, навіщо вони зібралися тут.

— Чому цей юнак став нашим королем? — горлали вони.

— Замовкніть і слухайте! — відповів Мерлін. Запанувала тиша.

— Розповім зараз вам про чудо, — почав мудрий Мерлін. — Артур справді король, справжній король цієї землі, Уельсу, Ірландії, Шотландії та Оркнею, а також Арморіки, що лежить за морем. Цей юнак єдиний син короля Утер а Пендрагона й леді Ігрен, вдови рицаря Горлуа. Я переховував їхню дитину в Авалоні, землі чарівній і таємничій, населеній ельфами та феями. Трьома дарами нагородили вони юнака: бути йому кращим серед рицарів, бути йому найбіль шим королем, жити йому довго — так довго, що важко навіть уявити. І в цій туманно-чарівній землі ельфи виковують меч Екскалібур — осяйне лезо цього чарівного меча оголюватиметься тільки задля справи праведної і довго виблискуватиме над нашою землею. І назветься земля наша Логрією, країною благословенною. Артур явить її вам.

Після слів Мерліна панувала тиша, і всі, що слухали, відчували: ця мить чудесна.

Нараз рицарі схилилися на коліна перед Артуром, котрий вийшов на сходинки башти, і пообіцяли йому свою відданість. — Ми починаємо збиратися на силі, — сказав Артур. — І згодом, не зволікаючи, виступимо, щоб зітнутися з нашими ворогами й витурити їх з рідних просторів. Потім ми вибудуємо фортеці й поставимо сторожу біля самого моря, щоб ніколи не змогли вторгнутись до нас незвані гості. І якщо хтось, хай він буде найнижчим із моїх підданих, потрапить у біду, хай приходить до мене, і знайде він захист і справедливість. Незабаром, ніби випробовуючи молодого короля, на подвір’я в’їхав зброєносець, ведучи за повіддя другого коня, на котрому впоперек сідла лежало тіло.

— Помсти, доблесний Артуре! — закричав зброєносець. — Ось лежить рицар Мілес на своєму бойовому коні, він мертвий, цей хоробрий рицар. В лісі, в улоговині, сильний жорстокий Пелінор поставив намет край дороги біля колодязя і розгулює там, убиваючи подорожніх та рицарів.

Зброєносець Гріфлет, не старший за саморо Артура, впав навколішки перед своїм королем і благав посвятити його в рицарі, аби міг він відразу зітнутися з Пелінором.

— Ви надто молоді, — сказав Артур, зітхнувши.

— О, зробіть мене рицарем! — знову вигукнув Гріфлет.

— Мій королю, — непомітно підказав Мерлін, — можна втратити Гріфлета, адже Пелінор найсильніший із тих, що носять зброю, Гріфлетові, певна річ, буде непереливки, якщо, вони зійдуться на мечах.

Король Артур кивнув на знак згоди і сказав:

— Гріфлете, станьте навколішки, я посвящаю вас в рицарі.

І після обряду Артур продовжив:

— А тепер, сер Гріфлете, не відмовте МЄ’НІ в рицарському подарунку.

— Мій королю! — лише й мовив Гріфлет.

— Кляніться, — наказав Артур, — кляніться честю рицаря, що змагатися з Пелінором ви будете на списах, кінно чи пішо, і без ніякої іншої зброї.

— Обіцяю! — вигукнув Гріфлет. Він скочив на коня, взяв спис і зник у хмарі куряви.

Під час двобою спис Гріфлета розколовся на шматки, а спис Пелінора пробив щит Гріфлета, вп’явся в його бік і також зламався. Гріфлет упав на землю.

— Що ж, це хоробрий юнак, — сказав Пелінор, — і якщо він виживе, то буде справжнім рицарем.

Пелінор поклав Гріфлета через сідло, і кінь галопом примчав назад у Карліон.

Розгніваний Артур незабарно вдягнув обладунки, опустив забрало і подався до лісу, захопленого Пелінором.

Троє грабіжників напали на Мерліна, що залишився, розмахуючи довбнями, вони вимагали грошей. Артур повернув коня і прогнав розбійників.

— Ах, Мерлін, — сказав Артур, розв’язуючи вузли на мотузках, якими був зв’язаний його друг, — при всій вашій мудрості ви були б забиті через хвилину-другу.

— Можливо, — загадково усміхнувся Мерлін, — але якби я дуже захотів, то зміг би врятуватися. Сьогодні нам обом випало випробування…

Артур не дослухався до слів Мерліна.

Артур і Пелінор зійшлися в герці так, що їхні списи розлетілися на друзки. Артур оголив меч, але Пелінор зупинив його:

— Заждіть! Тримайте новий спис. Позмагаємось на списах ще раз!

І знову списи зламалися, але третього разу лише в Артура. Кінь і вершник упали.

Артур підвівся, витягнув меч із піхов. Пелінор спішився і пішов назустріч. Незабаром трава довкола намету почервоніла від крові, а меч Артура розламався навпіл.

— Моя воля — убити чи помилувати вас! — закричав Полінор. — Здавайтесь і на знак цього станьте на коліна!

Артур кинувся вперед, прослизнув під мечем супротивника, обхопив його і кинув на землю. Вони боролися, качаючись по закривавленій траві, але Пелінор був сильнішим, він зірвав шолом із Артура і підняв меч.

Тут раптом з’явився Мерлін і стиснув руку Пелінора.

— Рицарю, — сказав він, — не робіть цього удару. Бо надія логрів помре, і ви повергнете Британію в пустку.

— Хто цей юнак? — запитав Пелінор.

— Це король Артур, — сказав Мерлін, і поклав він руку на голову Пелінора.

І відразу гнів і осторога покинули цього сильного чоловіка, і він раптом, як дитина, провалився в глибокий непробудний сон.

Мерлін допоміг зраненому королю осідлати коня.

— Що ви зробили? — запитав Артур. — Ви убили достойного рицаря своєю магією!

— Облиште! — заперечив Мерлін. — Він спить, як немовля. Саме він, Пелінор, колись стане вам у пригоді. Його сини, Тор і Ламорак, будуть серед ваших рицарів, за вашим Круглим Столом.

Мерлін провів юного Артура в криївку, де удатний лікувальник ран поставив короля на ноги за три дні й три ночі.

І знову побачив він Мерліна, коли загоїлись рани. І поскаржився, що немає в нього тепер меча.

— Хай це не турбує вас, — відповів Мерлін. — В тому старому мечі не було справжньої сили. Неподалік від цієї хатини вас чекає меч, достойний короля Артура. Всі чарівники Аваяона, цієї країни чудес, кували його для вас, і незабаром пора нам вирушити в Авалон. Меч цей називається Екскалібур, ніхто не витримає його удару. Надходить призначений час, коли Екскалібур буде вашим, і ви звертатиметесь до нього лише задля справи праведної.

Рік 1939-й. Берендт — Шліттерові

Я ніби наяву бачу цього чоловіка: ось він простує старими дорогами, порослими вересом, іде вздовж берега озера. І дивно: жоден птах не боїться його, навіть метелики не злітають, коли його нога в припиленому черевику ступає зовсім поряд. І скільки я не вдивлявся, не мір розгледіти на курній дорозі ніякого сліду від його грубезних шкіряних черевиків. На ньому сірий светер, за плечима рюкзак, в руці лозина, і тонка тінь від цієї гнучкої лозини біжить фатальною межею по заіржавлених рейках занедбаних вузькоколійок, по схилах старих напівзруйнованих плотин, по узбіччях усіх графств Середньої та Південної Англії. Я бачив його в Уельсі. Про це я здогадався, коли в серпанку забовваніли крейдяні скелі. Серед убогих хатин нащадків кельтів він пройшов привидом, і жоден чоловік мов не помітив його. Жоден собака не подав голос. Це було б дивно, друже мій, але не забувайте, що це видіння, таємний знак, що посланий нам, можливо, як попередження. Я певною мірою впізнав уже сучасну Британію. Він опустився з пагорба, залишив за спиною хатини з тісними комірчинами, де і зараз живуть валлійці майже так, як жили і двісті років тому. Поміж сірих кам’янистих схилів він щось шукав. Кожна тінь привертала його увагу, кожна щілина в камені, кожна стежина. Так він обстежував місцевість крок за кроком, а я слідкував за ним, затаївши подих. І це було дійсністю. Коли я прокинувся, то ще бачив його силует. Потім він розтавав, і те місце, де він щойно стояв поруч зі мною, виповнювалось світлом дня.

Що він шукав? В перші дні я не міг відповісти на це непросте запитання. Потім я чітко почув одного разу ім’я короля Артура. Ніби він промовив його в задумі. А може, промовив і не він, а сторонній голос. Але я бачив, що при звуках цього голосу, що вимовив ім’я Артура, він ніби окрилився, плечі розправились, погляд став ясним, ніби висвітлений сонячними променями зсередини. Він стояв, прислухаючись до голосу навіть тоді, коли мені вже нічого не було чутно. Ім’я Артура розчинилося в тиші. А він стояв і слухав. Я подумав, що він почув іще щось, мені не відоме. І ось він пішов упевненою ходою, мовби й не здійснив він перехід на багато десятків миль. Невтомний подорожній, котрий шукає сліди невідомого. І я зрозумів: він шукає короля Артура. Легенда про його поховання не заважала пошукам. Очевидно, він гадав, що в часи Кромвеля розвіяли прах не короля, а когось із його сподвижників, рицарів Круглого Столу. Артур же, як я зрозумів, спочиває десь в таємній печері під охороною покійних рицарів, найвірніших його сподвижників. Цілком можливо, все це нагадує казку — зачарована печера в зачарованій місцевості, але для нас із Вами в цьому немає нічого дивного, бо Артур був великим героєм і, як у всіх великих героїв, у нього безліч могил, де його нібито поховали. Пригадайте, що король був завзятим прихильником християнства, і вам стане зрозуміло, що рядки про Грааля в епосі не випадкові, Артур мусить спочивати в печері, що нагадує склеп Йосипа Арімафейського, де було сховано тіло Христа.

І коли я дійшов до думки про печеру, все почало розвиватися так, що я ледь встигав стежити за оцим подорожнім. Чи був то перевдягнений вічний Мерлін, покровитель Артура? Не знаю. Його обличчя було мені не знайоме. Світлі очі, каштанове волосся, м’який профіль — типовий кельт. І от замелькали ландшафти Уельса, який я, на жаль, погано знаю. Я там був лише одного разу, як турист. Було це ще за студентства, і моя поїздка нагадувала одноденну прогулянку за місто. Але я знав, що це саме Уельс, батьківщина і дідизна короля. І я знав, що цей чоловік-подорожній на вірній дорозі від тої хвилини, коли було вимовлене ім’я короля бриттів.

Пам’ятаю річку, тінисті зарості. Він ішов берегом. Старий білокамінний міст. Там він зупинився, зняв із плечей рюкзак, витягнув шмат простого хліба й переломив його. Тінь від хмари набігла й сховала його. Знову я побачив його вже на протилежному березі. Він ішов так бадьоро, що йому можна було дати років двадцять, він ніби помолодшав за час мандрів. Я упевнився, що він знає дорогу до останнього прихистку короля-героя. І ось, уявіть собі, відтоді я бачив одне і те ж: він іде долинами, пагорбами впевненою швидкою ходою, і мій погляд ледь встигає за ним. Але з часом перерви ставали тривалішими. Він почав з’являтися до мене уві сні раз на тиждень, навіть рідше, Я почав здогадуватись, що в цьому приховано глибокий смисл. Адже в той день, коли він знайде короля з його чарівним мечем Екскалібуром, повинні відбутися важливі події. Але вони не відбудуться раніше відведеного строку. І тому цей напівсимволічний чоловік з’являється тепер так рідко, незважаючи — не приховаю — на моє велике бажання його бачити.

Меч короля нічого хорошого нам віщувати не може. І час летить невблаганно, наближаючи кульмінацію, розв’язку. Наш ворог Англія не дрімала — ось що говорив цей образ. Я маю на увазі меч. Чоловік доторкнеться до нього, я це знав, і тоді Англія знайде нові сили, щоб протистояти нам. Певна річ, у реальному світі все інакше, Англія знайде можливість боротьби з нами, покладаючи надії на Росію та Америку, і це буде відзначено знахідкою меча. Дві нитки подій мусили зійтися в точку розв’язки. Якою буде ця розв’язка? Мова йшла про підкорення цілої країни з древніми традиціями, а розвинутою індустрією, другої в Європі після Германії, якщо не враховувати російського велетня.

Тепер ви зрозумієте важливість цих дивних видінь, котрі переслідували мене і які й зараз з’являються, аби нагадати про результат. Я бачу цього чоловіка. Впевненою ходою він з кожним днем наближається до заповітної мети. Що ж буде, коли він доторкнеться до меча? Що буде, коли прокинеться легендарний Артур, ім’я котрого тисячу років тому гриміло по всьому світу — від Ірландії до Росії?

Роки 494–507

Тіснинами та гірськими стежками вів Мерлін юного короля, доки перед ними не розступилися скелі. Артур побачив озеро. Довкола нього зводилися пустельні пагорби, за ними тіснилися гори, синя гладінь озера віддзеркалювала небо й вечірню зорю. В одному місці поміж кам’янистими островами погляду відкривався краєчок зеленої рівнини.

— Це Озеро Підводного Палацу, — сказав Мерлін, — а за отим пагорбом ви бачите Камланську долину, де відбудеться остання ваша битва. За долиною розкинувся Авалон, земля настільки загадкова, наскільки й неприступна. Опустіться тепер донизу й поговоріть із німфою, хазяйкою озера, а я почекаю на вас.

Зіскочивши з коня, Артур опустився крутим схилом до самого берега, поглянув навсібіч і посеред води нараз помітив вдалечині руку, затягнуту венеціанською парчею. Ця прекрасна жіноча рука легко й граційно тримала чудесний меч з золотою рукояттю, прикрашений коштовним камінням.

А потім ще одне захоплююче видовище: Артур побачив прекрасну даму в шовковій сукні з золотим пояском, вона спокійно ішла по воді до юного корля.

— Я хазяйка цього озера й підводного палацу, — мовила жінка. — Екскалібур ваш. Довго я охороняла цей меч.

Артур схилив голову.

— Зайдіть в човен, — сказала хазяйка палацу.

І Артур побачив раптом човен і зайшов у нього. Жінка залишилася на березі, а човен поплив, ніби його тягнули за невидимий канат, і Артур незабаром опинився біля тої руки, що тримала меч. Нахилившись, він узяв меч і піхви. Рука тихо зникла, сховалася під синім дзеркалом води.

І коли Артур на човні повернувся до берега, хазяйки палацу вже не було. Він прив’язав човен до дерева і піднявся туди, де на нього чекали Мерлін та вірний кінь.

Артур приборкав Ріона Північноуельського та інших бунтівливих королів, наступними роками в шести великих битвах розгромив саксів. І саксонські човни подалися з Британії й Шотландії до берегів Данії, а ті сакси, що лишилися в королівстві, клялися, що будуть вірними підданими.

Так на Британію прийшов мир, хоча немало ще переховувалось в лісах розбійників, лихих людей і злих чарівників.

Король Артур заснував свою столицю в Камелоті, що пізніше назвали Вінчестером.

Одного разу, об’їжджаючи королівство, заїхав він до свого товариша Лодегранса. І закохався Артур з першого погляду в дочку Лодегранса Гвіневеру. У себе в Камелоті він не їв і не спав — все думав про неї.

В країні панував мир, можна було думати і про одруження.

— Гвіневера справді одна з найпрекрасніших дівчат, — сказав йому Мерлін. — Однак, якщо зможете, полюбіть іншу. Із-за її краси прийде кінець Логрії. Доблесний рицар вашого двору полюбить її. Ганьба впаде на голову королеви. Почнеться нова війна. А потім торжествуватиме зрадник.

— Я не зможу любити нікого, окрім Гвіневери, — сухо сказав Артур.

Рік 1939-й. Шліттер — Берендтові

Згідно з записами 1113 року монахи, котрі відвідали Уельс та Корнуолл, почули розповіді про короля Артура. Вразила їх віра в те, що король, найблагородніший з рицарів, ще живий. За словами літописця Джефрі з Монмаута, король бриттів загинув 542 року в битві. Мені відомий коментар до літопису:

«Чи є таке місце в Християнській імперії, куди не долетіла б крилата хвала Артурові Британцю? Хто не говорить про Артура, якщо він відомий навіть народам Азії, хоча й меншою мірою, аніж британцям? Про це свідчать розповіді людей, що побували в країнах Сходу. Хоча вони й віддалені від нас, народи Сходу згадують про нього так же, як і народи Заходу. Єгипет говорить про нього, Босфор також. Рим, батько древніх міст, складає пісні про його подвиги. Вірменія, Антіохія та Палестина оспівують його звитягу».

Коментарій цей складений в дванадцятому столітті. Можна було б засумніватися в такій популярності героя бриттів, але в соборі італійського містечка Модени досі зберігся барельєф, де зображений «Артур із Британії». Там в і зображення рицарів Артура, що рятують жінку. А в Отранто італійські майстри намалювали Артура разом із Олександром Великим та біблейським Ноем. Ми, на жаль, мусимо дійти висновку, що Артура шанували по всій Європі…

Мені вдалося знайти старі публікації, що цілком вірогідно свідчать про мандри виходців з Уельсу, рідної землі короля Артура, в Америку за сотні років до Колумба. Ці гідні подиву повідомлення з’явилися в американській пресі вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть. Але ще раніше, 1621 року, такий собі Дж. Сміт у своїй книзі «Загальна історія Віргінії та Островів вічного літа» відзначив цей дивовижний факт. Більше того, якщо вірити часопису «Джентльмен мегезин», невідомий авантюрист Морган Джонс потрапив у полон до індіанців племені тускарора, котрі, за його словами, були готові незабарно порішити його і п’ятьох супутників. Але трапилось чудо. Приречений на смерть блідолиций заговорив з індіанцями по-валлійськи, себто на рідній мові короля Артура. Червоношкірі відразу охололи й почали відповідати Морганові на тій же валлійській мові жителів Уельсу. Про індіанців зі світлим волоссям та світлою шкірою залишилось багато свідчень. Писали, що багато хто із них розмовляв по-валлійськи. Одне з таких племен жило у восьмистах милях на північний захід від Філадельфії. Вождь племені нічого не чув про Уельс, але сказав якомусь Робертсові, що всі вони прийшли здалеку, їхня країна знаходиться за Великою водою на сході. У них існує звичай, який забороняє дітям вивчати будь-яку мову, окрім рідної. Датоване це повідомлення — серпень 1802 року, опубліковане в часописі «Чамберс джорнал».

Художник Кетлін, англієць, бачив індіанців майданів і навіть перебував серед них декілька років й написав книгу. Ось рядки з неї: «В побуті майданів, в їхній зовнішності стільки особливостей, що їх із повною вірогідністю можна розглядати як залишки розпорошеної валлійської колонії». Керамічні вироби майданів ніби копіюють вироби старих кельтських майстрів епохи короля Артура та рицарів Круглого Столу. Човни, житло, музичні інструменти — також. Більше трьохсот слів майданів схожі з відповідними валлійськими за смислом та звучанням, це приблизно третина активного словникового запасу. Цікаво також, що за океаном залишились старовинні фортифікаційні споруди доколумбової епохи. Індіанці, як відомо, діти природи і фортифікацією не займались.

Отож, мусимо зробити висновок, що валлійці в Америці — це реальність доколумбової епохи. Щодо простору, де насамперед виявляв себе провидіння, то в цьому незримому, але такому важливому для нас просторі частка Екскалібура, чарівного меча короля Артура, перебуває, образно кажучи, по той бік океану. Чи не означає це, що колись вона виявить себе, як це буває і в нашому цілком реальному світі, де ми будемо змушені вести рішучу боротьбу за майбутнє Германії?

Провидіння ніби попереджує нас про небезпеку. Нам ще не зрозумілі справжні масштаби участі Америки в майбутніх подіях, але ми повинні прислухатися до внутрішнього голосу, до вказівок, що посилають нам із Шамбали. Дивно, що цю думку поділяємо ми з Вами, але її не сприймають наші мудрі тібетці, котрі уособлюють прадавню проникливість.

Рік 533-й. Артур та Гвіневера

Стиснувши рукою холодний камінь, Артур стояв біля вікна й дивився, як до дерев’яного стовпа кати прив’язують королеву Гвіневеру. Вона була в темній сукні з високим комірцем, обличчя бліде і прекрасне, як завжди, і король зі страхом впізнавав кожну рисочку, думаючи про те, що даремно його зір загострився цеї хвилини. Ще б пак! Він знав цю жінку багато років, вірив їй, ніби самому собі, навіть зараз, коли її зрада була така очевидна, коли Мордред представив йому незаперечні докази провини королеви.

Король не знав, що Мордред свідомо підмовив його поїхати на полювання, аби королева мала змогу прийняти в своїх покоях славного рицаря Ланселота, котрий її давно любив і котрого вона також любила. Король не знав і того, що Мордред завбачливо запасся надійними підтвердженнями цього фатального побачення, аби представити незаперечні докази двору. Король знав тільки те, що це побачення рано чи пізно мало відбутися, як і пророкував добрий Мерлін.

Зараз повинен спалахнути вогонь під стовпом.

Кати не квапляться, і король цьому радий, радий виграній хвилині. Мордред підмовляє короля — швидше подати знак. Тоді запалає багаття, і королева вже не стоятиме поміж ними, Мордредом і королем. Король буде беззахисним, він опиниться в руках людей, наближених до Мордреда.

Але Артур зволікає. Його волошкові очі холодні, як на великому портреті в головній залі замку. Обличчя вилицювате, зі скульптурною виразністю позначились зморшки на чолі, загострився ніс, губи його стиснуті. Нерухомо, зосереджено спостерігає він за дійством, яке вже почалося, — і зволікає. Що ж зупиняє його? Можливо, він хоче пригадати попередження Мерліна? Чи дні важких бойовиськ, коли він з двома десятками вірних рицарів врізався в шереги саксів, що огородили пустище Локсенн пурпуровими щитами, а королева, вірна йому королева, з нетерпінням чекала звісток про закінчення битви?

Ні, не пурпурові щити саксів, не їхні крики, що наводили жах, не полотняні сорочки берсерків, непроникні навіть для булатних мечів, бачаться зараз королю Артурові.

Його обличчя ніби маска. А думки далеко від колишніх славних битв. Його увага, пам’ять, воля приковані лише до королеви й до суперника короля, до відважного Ланселота. І найбільше прагнеться зараз королю, щоб з’явився Ланселот зі своєю дружиною й перебив катів, котрі пихато юрмляться біля стовпа у чеканні умовного знаку.

Минає ще хвилина.

Мордред торкає короля за рукав і улесливо зазирає у вічі. Що трапилось з Артуром? Хіба таку ганьбу може стерпіти навіть простий зброєносець? Це ж Артур, найсильніший і найвідважніший з усіх королів Британії. Хіба велич його подвигів може колись забутися?! Ніколи! І Мордред знає про це давно, відтоді як його серце зачерствіло від ревнощів до найсильнішого, найсвітлішого та найблагороднішого з королів.

Знак? Ні, король мовчить. Він завмер, як на портреті. Не прочитаєш на його обличчі жодної думки, жодного поруху душі. Тому що король думає про неможливе, про те, про що не думав би в ці хвилини жоден король. Благородний Артур чекає Ланселота і його дружину, хай би це навіть коштувало життя самому королю. Артур чекає Ланселота. Губи його стиснуті, а очі непроникні.

Король чекав свого щасливого суперника, котрий збесчестив його, Артура, чекає, щоб побачити, як він звільнить жінку — вже не королеву — зрадницю. Де ти, Ланселоте? Ти повинен виконати останній наказ свого короля, свого благодійника, котрий замінив тобі рідного батька, зробивши для тебе більше, ніж зробив би люблячий батько.

Ланселот! Звільни королеву Гвіневеру, котра розтоптала заради тебе королівську честь, зневаживши найсвітлішу любов, любов Артура! А любов короля Артура не схожа на звичайну. Це любов короля королів, і вона вище будь-якої любові, як чиста засніжена гірська вершина вища від будь-якого пагорба. Про це лише здогадувались. Тільки Гвіневера знала, що це за любов.

Артур чекає кращого зі своїх рицарів, Ланселота, відважного, воістину суперника самого короля. Ось груди Артура ледь помітно піднялися. Він твердо вирішив чекати скільки завгодно. Ще хвилина минає в дивній напруженій тиші, чується лише нерівне дихання Мордреда біля королівського плеча.

Ось вони. Тридцять вершників на білих конях.

Король заплющує очі. Ланселот відштовхує катів, і вони горохом розкочуються від стовпа. Королева вільна. Короткий плащ Ланселота майорить за його плечима. Він тримає королеву на руках. Баский кінь несе їх на волю. Дружина Ланселота відбиває атаки охорони й успішно відступає слідом за своїм ватажком. Король опускає голову. Його правиця на руків’ї меча. Завтра на нього чекають нові турботи й нові битви. Чітка думка: можливо, Гвіневера захоче після його смерті, щоб їх поховали разом. Це було б справедливо.

Роки 1200–1401

«Ніколи не забували люди короля Артура, і завжди жила віра в Британії, і особливо в Уельсі, що він знову об’явиться, аби врятувати свою країну в годину смертельної небезпеки, і що Британії судилося знову стати святим королівством догрів, землею миру й праведності».

Приблизно в 1200-му році було несподівано оголошено, що король Артур справді помер, бо монахи Гластонбері ніби знайшли його кістки в кам’яній домовині на території монастиря і поруч спочивали останки королеви Гвіневери. Це істинно так, говорили вони, бо під домовиною був камінь з врізаним у нього свинцевим хрестом і написом латиною: «Тут лежить король Артур з Гвіневерою, його дружиною». Кістки, говорили монахи, були більшими, ніж у звичайних людей, а інші знаки й чудеса підтверджували, що це дійсно король Артур.

Історія ця швидко всього вигадана монахами, щоб підтримати славу їхнього монастиря, а також аби ублажити норманського короля Англії, якому не хотілося, щоб його піддані вірили, ніби король Артур може колись повернутися і звільнити їх від нових повелителів.

Зовсім не Артура відкопали в часи правління Річарда Левине Серце і поховали знову з шаною в мармуровій домовині. То був рицар Ланселот.

А король Артур все ще спить в зачарованій печері у неприступних горах Уельсу. Бо саме там, як розповідають легенди, в таємничій землі Гвінеда, один пастух колись зустрів дивну людину.

— Під деревом, з гілки якого вирізана ця ковезка, — сказав незнайомий, показуючи на палицю в руках пастуха, — заховані величезні скарби!

І коли пастух почав його розпитувати, чоловік розповів про таємницю печери.

— Біля дверей її висить великий дзвін, і доторкуватись до нього не можна, бо прокинуться ті, хто спить у печері.

І, сказавши це, незнайомець зник, а пастух протер свої очі, гадаючи, що зустріч йому приснилася.

Незабаром після цього він блукав у пошуках загубленої вівці й опинився в невеликій долині, впізнав дерево, з гілки якого він вирізав ковезку ще тоді, коли хлопчаком бігав серед скель.

І ось підійшов він до дерева, і там під корінням він побачив вузький лаз. Він порачкував у нього і скоро потрапив до великої темної печери. Він викресав вогню, запалив свічку, що була в нього в кишені, й, тримаючи її над головою, став свідком дивного видовища. В печері лежали воїни, вони спали в старовинних обладунках, з мечами. А посередині лежав старий король в золотій короні. Його меч зблискував у сутінках. Руків’я, схоже на хрест, було прикрашене коштовними каменями, а біля ніг короля лежали купи золота і срібла.

В зачудуванні пастух зробив крок назад і мимовільно торкнув великого дзвона біля входу. І коли його звук розлетівся печерою, відізвався луною, старий король пробудився зі сну і звівся на кам’яному ложі.

— Чи день настав? — запитав він.

І пастух, гамуючи тремтіння від страху, скрикнув, навряд розуміючи будь-що:

— Ні! Ні! Пробачте! Спіть! І король промовив:

— Добре. Я знову засну і буду спати, доки настане день, коли я прокинусь і принесу перемогу народу Британії. Візьми срібла й золота скільки захочеш і йди негайно. Бо мої рицарі вб’ють тебе, якщо прокинуться передчасно.

Король знову заснув. А пастух вибіг з печери.

Рік 1939-й. Шліттер — Берендтові

Чи знаєте Ви легенду про Ашока, котрий був правителем Індії в третьому столітті до нашої ери? В цій легенді вбачається підтвердження явного втручання сил Шамбали в події. Про Ашока писав англієць Герберт Уеллс, але він підкреслював лише те, що відповідало його власним ідеалам. Цей письменник-фантаст однобоко розуміє роль освіти і, поза сумнівом, є опонентом і супротивником націонал-соціалізму.

Ще до Уеллса з оригінальних джерел було добре відомо, що Ашока після воєн та приєднання до свого царства багатьох земель став миролюбцем і навіть відмінив обряд принесення в жертву. Окрім того, відзначався він граничною віротерпимістю і, хоча й був переконаним буддистом, не переслідував жодної з інших сект. Зайве говорити, що подібні засоби не можуть нас зацікавити, більше того, вони суперечать заведеному в нас порядку.

Проте Ашока в ті далекі часи користувався покровительством Агарті, і таємничі мешканці печер у Гімалаях, що прийняли подоби мандрівників, надоумили його заснувати товариство Дев’яти Невідомих. Ви могли б зустріти в літературі згадки про це товариство, але нікому не відома його активна роль. Тому що такої ролі й не було: досягнувши висот знань, Дев’ятеро Невідомих прагнули швидше до того, аби уберегти людей від небезпечних для них знань, аніж передати їм ці знання. Склад Дев’яти оновлюється шляхом введення нових членів — таким чином зберігаються прадавні секрети цивілізації і проводяться нові дослідження, що розширюють пізнання. Зовні діяльність Невідомих майже ніколи не проявляється. Лише витонченим умам, що перебувають в особливому стані, який не є ані сном, ані діяльністю і в десятки разів підсилює інтелект і сприйняття, інколи відкриваються деякі відомості. Як стверджує Менді, кожен з Дев’яти постійно працює над власною книгою. В кожній з дев’яти книг записуються кардинальні знання.

Перша книга присвячена психологічній війні. «З усіх наук, — вчить Менді, — найнебезпечнішою є наука про контроль над мисленням натовпу, бо вона дав змогу керувати світом». Погодьтесь, друже мій, що міфи — це також засіб психологічної війни, і в цьому аспекті меч короля Артура уявляється не тільки символом. Він небезпечніший реального меча, оскільки відомий багатьом.

Друга книга присвячена фізіології та можливостям, закладеним в організмі людини. Основне положення: ці можливості такі ж великі й значимі, як можливості космосу. Всі досліди по телепатії, психокінезу, навіюванню, гіпнозу, всі чудеса йогів — лише квола тінь тих секретів, що описані в другій книзі. Кажуть, що боротьба дзю-до народилася після того, як одна сторінка цієї книги була випадково прочитана вголос.

Хочу звернути Вашу увагу, друже мій, на телепатичні можливості. Ця реальність мусить бути повернута в наш бік і мусить принести користь нам, а не нашим супротивникам.

Третя книга розповідає про мікросвіт, про захист від бактерій, до речі, не всі бактерії й фаги виявляються шкідливими, навпаки, більшість приносять користь.

В четвертій книзі мова йде про правічну мрію — перетворювати метали один в одного. Я в цьому нічого не тямлю, проте гадаю, що алхіміки все ж не змогли вирішити цю проблему. Саме існування четвертої книги підтверджує правильність ідеї. Але як нею заволодіти? Нині, в 1939-му, це видається фантастикою.

П’ята книга дає опис усіх засобів зв’язку, земних і неземних. Хочеться відзначити, що зовсім недавно радіотелеграф міг би здатися вигадкою дурноголових. З іншого боку, простий детекторний радіоприймач можна було зробити тисячу років тому і навіть п’ять тисяч років тому. Маю на увазі при цьому можливості реальних людей, а не асів, котрі сховалися в Ш амба лі.

Шоста книга важлива, але ми ще не здатні зрозуміти її, навіть якщо хтось із нас і прочитає. В ній іде мова про таємниці гравітації. Що таке гравітація? Ми цього ще не знаємо.

В сьомій знайшли відображення космогонічні знання, що стосуються не лише Сонця та найближчих зірок. У восьмій книзі оповідається про світло.

Завершує зібрання дев’ята книга. В ній описані цивілізації та закони їхнього розвитку та падіння. Ми з Вами, друже мій, не знаємо, що записано там про нашу цивілізацію. Хочеться сподіватися, що там ми змогли б знайти підтримку, якби колись вдалося познайомитись із цією книгою.

Таким чином, це зібрання книжок не тільки невідоме для простих смертних, але вони не змогли б там нічого зрозуміти, навіть якби й познайомилися з ними. Гадаю, що саме для цих смертних призначені інші канали інформації. Це нижча за рівнем інформація, яка міститься в образах. Нам, німцям, властиве розвинуте абстрактне мислення. Водночас воно не завжди доступне іншим. Образи — ось що близьке до сприймання більшості. Інколи ці образи несуть заряд знань, зашифрованих, закодованих на зразок радіодепеші агента розвідки. Існує й інша точка зору: образи ніби несуть більше інформації, ніж абстрактний її концентрат, а головне, швидше й легше сприймаються. Я не можу бути прибічником цієї точки зору, якщо йдеться про явища глобальні. Але не можна нехтувати значенням цієї образної інформації. Врешті, все мистецтво побудовано на образах. Так ми приходимо до думки про ту увагу, яку ми мусимо приділити феномену короля Артура і його знаменитого меча.

Людина, про котру я писав Вам, небезпечна, здатна заподіяти нам смерть. Або початок катастрофи на берегах північних морів. Він уособлює древніх кельтів з їхньою неймовірною життєстійкістю, винахідливістю, з їхніми прадавніми легендами, що переходять з вуст у вуста, потім записуються, щоб стати ніби прапором у боротьбі з ворогом.

Віднині їхні вороги — ми.

Рік 1940-й. Вказівки про підготовку вторгнення в Англію. Ставка фюрера.

Цілком секретно

Рік 1940-й. З воєнного щоденника начальника генерального штабу сухопутних військ Німеччини Гальдера

Фюрера найбільше цікавить питання, чому Англія досі не шукає миру. Він, як і ми, вбачає причину в тому, що Англія ще покладає сподівання на Росію. І тому він вважає, що доведеться силою змусити Англію до миру. Однак він дещо неохоче йде на це. Причина: якщо ми розгромимо Англію, вся Британська імперія розпадеться. Але Німеччина від цього нічогісінько не виграє. Розгром Англії буде здійснений ціною німецької крові, а збирати врожай будуть Японія, Америка та інші.

Рік 1940-й. Із записника Берендта

Фюрер народився в місті, яке можна назвати центром медіумів. Саме там, у Браунау, народилися Віллі та Руді Швейцери, чиї психофізичні досліди викликали сенсацію близько десяти років тому. Дехто з людей посвячених вважає фюрера талановитим медіумом, а Гаусгофера — магом. Коли Гаусгофер викладав у Мюнхенському університеті, асистентом у нього був Рудольф Гесс. Це Гесс посприяв знайомству фюрера з Гаусгофером. З середини двадцятих років Гесс — особистий секретар фюрера, а з тридцятих — заступник по партії.

Головне ж полягає в тому, що саме Гесс допомагав фюрерові в роботі над книгою «Майн кампф». Саме Гессові декретом від 21 квітня 1933 року було надано повне право приймати рішення від імені Гітлера у всіх питаннях керівництва партією. З 4 лютого 1938 року він стає членом таємної ради, а 1 вересня 1939 року Гітлер оголосив його своїм послідовником після Герінга.

Карл Гаусгофер відвідував Індію, Японію, інші країни Сходу. Він роз’яснював нам, що колиска германського народу знаходиться в Азії, в районах Гобі. В Японії цей дивовижний чоловік був зарахований до таємного буддиського товариства, де прийняв добровільну присягу покінчити з життям ритуальним самогубством в тому разі, якщо місія цього товариства зазнає поразки. В першу світову війну молодий Гаусгофер неодноразово передбачав політичні потрясіння в інших країнах, а також години ворожого наступу, райони обстрілу, навіть погоду на найближчі дні. Його передбачення збувалися, і він мав славу найталановитішого генерала, оскільки використовував оці передбачення в своїй практичній діяльності.

Згодом він говорив про необхідність повернутися до джерел, завоювати Східну Європу, Памір, Туркестан, Гобі й Тібет. Ці країни він вважав серцем світу.

Рік 1940-й. Директива № 16 про підготовку операції по висадці військ у Англії. Цілком секретно.

Тільки для командування

Рік 1940-й. Із записника Берендта

Грецькі мислителі багато чого запозичували на Сході. Таємними каналами до них прийшла мудрість древніх. Я можу назвати Платона і його вчителів піфагорійців. Основою розвитку й руху всесвіту піфагорійці вважали подвоєння речей і всього існуючого. Найпростіший приклад — народження дитини. Смисл подвоєння, прихований і втаємничений, відкривається не відразу, а поступово. Дві точки намічають єдину пряму, дві людини вступають у шлюб, дві лінії народжують новий простір — площину.

В історії з Артуром не можна не звернути уваги на те, що в першій битві з Пелінором старий меч короля Артура виявився розщепленим навпіл. Так розщепити меч неможливо, але думка ясна: це була вже не зброя. Поділ на два знищує предмет згідно з уявленням Шамбали. Помноження на два часто призводить до народження нового. В кельтській легенді це відобразилось, можливо, поза бажанням оповідача.

Помилитися вдвоє, згідно з прадавніми законами, означає такий далекий відхід від істини, що неминуче призводить до фатального фіналу. Така помилка у військовій справі означає майже безсумнівну поразку.

Нарешті мені стало зрозуміло, яка реальність приховується за древнім образом кельтської легенди. Меч Артура Екскалібур — це британські повітряні сили, точніше, винищувачі. Йде війна за Британію. Авіація — це реальність, яка заважає нам створити передумови для вторгнення. Кожен виліт британських ескадриль тотожний удару чарівного меча.

Рік 1940-й. З воєнного щоденника начальника генерального штабу сухопутних військ Німеччини Гальдера

Якщо ми розпочнемо наступ, то до середини вересня Англія мусить бути знищена. Боротьба за допомогою авіації та підводних човнів. Головне командування ВПС пропонує перейти до великого наступу проти англійської авіації, виманюючи і знищуючи в повітрі винищувачі супротивника. Головне командування сухопутних військ також вважає це необхідним і пропонує водночас інтенсифікувати підводну війну.

Рік 1940-й. Директива № 17 про ведення повітряної та морської війни проти Англії. Цілком секретно.

Тільки для командування

Рік 1940-й.

З воєнного щоденника Гальдера

Наше командування ВПС при визначенні кількості британських винищувачів помилилося приблизно вдвічі: насправді їх виявилось набагато більше…

Рік 1941-й. Травень.

Із записника Берендта

Ми не змогли виграти повітряну битву за Британію. Якщо говорити точніше, ми зазнали поразки. Чи буде це для нас гідним уроком? Мені це невідомо.

Людина, котра шукала меч Артура, знайшла його саме напередодні повітряних битв. Символічні зблиски меча були мені видні, а потім я чув рокотання літаків. То були британські винищувачі. В світлі ранкового сонця вони піднімалися із секретних аеродромів, ніби привиди. Я не відразу оцінив зв’язок подій, який вишукував так уперто. Істина складніша, ніж я думав.

Гесс, котрий вилетів до Англії зі своїми пропозиціями, інтернований там. Ми не знайшли виходу. Європа на порозі нових потрясінь. До чого ми вдамося в таких умовах завтра, через місяць, через рік? Якщо у мене вистачить сміливості та вміння зазирнути в майбутнє, в завтрашній день, я всім серцем волів би побачити там мир замість руїн.