Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Між покидьками, в яких вовтузилося вже четверо собак, Бернард і Джон походжали взад-уперед, розмовляючи.

— Мені важко це все осмислити, — казав Бернард, — і реконструювати. Неначе ми з різних планет, із різних століть. Мати, боги, весь цей бруд, старість, хвороби… — він похитав головою. — Це майже незбагненно. Я ніколи цього не зрозумію, якщо ти мені не поясниш.

— Що пояснювати?

— Все це, — він показав на селище й будинок. — Все. Все твоє життя.

— Але що можна сказати?

— Все з самого початку. Від перших спогадів.

— Від перших спогадів… — Джон насупився. Довго мовчав, пригадуючи.

Спека. Наїлися маїсових коржиків і солодкої кукурудзи. “Ходи сюди, — сказала Лінда, — і приляж тут, дитино”. Вони лежали разом у великому ліжку. “Заспівай!” — попрохав він, і Лінда заспівала. Співала “Стрептокок Ге — до Бамбурі Те” і “Міцно спи, моя дитино, скоро ампулу покинеш”. Голос її слабнув і віддалявся…

Здійнявся галас, і він з переляку прокинувся. Біля ліжка стояв страшний величезний чоловік. Говорив щось до Лінди, а Лінда сміялася. Підтягнула ковдру до підборіддя, а чоловік її стягував. Мав заплетене волосся — дві чорні мотузки, а на руці — красивий срібний браслет. Джону подобався той браслет, але йому все ще лячно, він ховає своє обличчя в матері під боком. Лінда обіймає його, і йому не так страшно. Іншими, тутешніми словами, яких він добре не розуміє, вона говорить до чоловіка: “Не при Джонові, не тут”. Чоловік дивиться на нього, тоді знову на Лінду й тихо каже декілька слів. “Ні”, - заперечує Лінда, але чоловік нагинається до ліжка і його обличчя стає великим і грізним. Чорні мотузки кіс торкаються ковдри. “Ні, - знову каже Лінда і притискає Джона щільніше до себе. — Ні, ні!” Але чоловік боляче хапає хлопця за руку. Той кричить. Чоловік простягає другу руку, піднімає його з ліжка. Лінда не відпускає, повторює: “Ні, ні”. Чоловік щось сердито й коротко каже, і її руки вже не тримають Джона. “Ліндо, Ліндо!” — дриґає він ногами й пручається, але чоловік виносить його з хати, опускає на землю й повертається назад, зачинивши за собою двері. Джон підхоплюється, біжить до дверей. Ставши навшпиньки, дотягується до великої дерев’яної клямки. Термосить її, але двері не відчиняються. “Ліндо!” — кричить він. Але Лінда не озивається.

Згадується велика напівтемна кімната, великі дерев’яні штуковини з прикріпленими до них нитками. Довкола багато жінок — вони тчуть покривала, пояснює Лінда. Вона велить йому сісти в куток до інших дітей, а сама йде допомагати жінкам. Довго він грається з малими хлопцями. Раптом зчиняється галас, жінки виштовхують Лінду з кімнати, бідолаха плаче. Він біжить за нею, питає, чому вони сердяться. “Бо я щось там порвала, — каже вона. І сама сердиться. — Звідки я можу знати, як ткати ті огидні ковдри? Паскудні дикуни!” Він питає її, що таке дикуни. Вдома під дверима на них чекає Попе, вони разом заходять до кімнати. Попе несе велику тикву з рідиною, що наче вода, а проте палає у роті, забиває дихання і смердить. Лінда випила, і Попе випив. Лінда почала сміятися й голосно говорити. Потім вони йдуть до другої кімнати. Коли Попе нарешті забирається геть, Джон заходить до кімнати. Лінда в ліжку так міцно спить, що не добудишся.

Попе часто приходив. Ту рідину в тикві він називав “мескаль”. Лінда казала, що її можна б називати й сомою, от тільки голова від неї болить. Джон ненавидів їх усіх — усіх чоловіків, що вчащали до Лінди. Якось пообіді, набавившись із дітьми (пригадується, було холодно — в горах випав сніг), він вернувся додому й почув сердиті жіночі голоси в спальні. Слів він не розумів, проте знав, що то були жахливі слова — лайки. І раптом — гуп! — щось перекинулося, хтось завовтузився, тоді знову гупнуло, ніби прутом ударили мула, тільки звуки були м’якші, м’ясистіші, і залунав Ліндин завереск: “Ой, не бийте мене, не бийте, не бийте!” Джон кинувся до кімнати. Там троє жінок у чорних покривалах оточили Лінду на ліжку. Одна жінка тримала її за руки, друга навалилась на ноги, щоб та не брикалася. А третя шмагала батогом. Раз, два, три, і за кожним разом — Ліндин вереск. Плачучи, Джон сіпав жінку за край покривала й благав: “Не треба, не треба”. Вільною рукою жінка відтрутила його. Батіг знову свиснув — знову закричала Лінда. Джон схопив велику коричневу руку жінки і з усіх сил укусив її. Вона зойкнула, висмикнула руку і дала йому такого стусана, що він беркицьнув. Уже лежачого жінка ще тричі хльоснула його батогом. Йому ще так ніколи не боліло — пекло як вогнем. Батіг свиснув і врізався знову. Але цього разу заголосила Лінда.

“За що вони тебе так, Ліндо?” — запитав він того вечора. Червоні смуги від батога на спині ще жахливо боліли і він плакав. А ще він плакав тому, що люди такі злі й несправедливі, а він такий малий і не може з ними нічого вдіяти. Лінда теж плакала. Вона доросла, але куди їй битися з трьома. Хіба ж це чесно? “За що вони тебе, Ліндо?” — “Не знаю. Звідки мені знати?” Важко було зрозуміти її слова, бо лежала вона на животі, обличчям у подушку. “Чоловіки, бачиш, — тільки їхні чоловіки”, - бубоніла Лінда, і здавалося, говорить вона не до нього, а до когось у собі. Бубоніла довго й незрозуміло, а накінець розревлася ще дужче, ніж перед тим. “О, не плач, Ліндо, не плач”. Він тулився до неї. Обняв рукою за шию. “Ой, не торкайся! Болить! Мої плечі! Ой!” — зойкнула Лінда й відштовхнула його. Він стукнувся головою об стіну. “Ідіот малий!” — закричала Лінда й почала раптом його лупцювати. Раз, два — лусь, лусь!.. “Ліндо! — кричав він. — Ой мамо, не бий!” — “Я тобі не мати. Я не хочу бути твоєю матір’ю”. — “Але, Ліндо… Ой!” Вона ляснула його по щоці. “Перетворилася в дикунку, — кричала вона. — Народжую дітей, як тварина… Якби не ти, я б пішла до інспектора, може б, повернулася назад. Але ж не з дитиною. Такого сорому зазнати…” Вона замахнулася знову, та він прикрився рукою: “О, не бий, Ліндо, не бий!” — “Звірина!” — вона відірвала його руку від обличчя. “Не бий, Ліндо, не треба”, - він заплющив очі, чекаючи удару. Але вона не вдарила. Розплющивши очі, побачив, що й вона дивилася на нього. Він спробував осміхнутися, і тоді вона схопила його й почала цілувати.

Траплялося, що Лінда по декілька днів не вставала. Лежала в ліжку й сумувала. Або пила рідину, яку приносив Попе, а потім безперестанку сміялася й ішла спати. Іноді нездужала. Часто забувала його помити і не було чого їсти, окрім черствих маїсових коржів. А ще він пам’ятає, як Лінда знайшла в його голові тих маленьких істот і як вона тоді заохала й заголосила.

Найщасливішими були хвилини, коли вона розповідала йому про Інше Місце, про світ за огорожею. “І справді там можна полетіти, коли тільки захочеш?” — “Так, коли захочеш”. І Лінда розповідала про дивну музику, що лине з коробки, про чудесні ігри, про смачні страви — наїдки й напої, про світло, що загоряється після того, як натиснути на маленьку штуку в стіні, про живі картини, які можна не тільки бачити, а й чути, нюхати й відчувати на дотик. І про іншу коробку, яка виробляє приємні запахи, і про яскраво-рожеві, зелені, сині й срібні будинки, великі, як гори, і які там усі щасливі, ніхто й ніколи не сумує й не сердиться, кожен належить кожному іншому; і про коробки, в яких можна бачити й чути, що робиться на другому кінці світу, і про немовлят у красивих чистих посудинах. “Там усе таке чисте й зовсім немає смороду та бруду — і люди там не знають самоти, а живуть разом і такі веселі й щасливі, як на літніх танцях у Малпайсі, але набагато щасливіші, і щастя там кожен день, кожен день…” Він слухав годинами. А іноді, коли він і інші діти, перевтомлені від дуже довгої гри, сідали перепочити, до них підходив хтось із старших чоловіків поселення і починав розповідати місцевою мовою про великого Творця Світу і про затяжну битву між Правицею й Лівицею, між Безоднею й Твердю, про Авонавілона, що самою думкою створив за ніч цілий світ із Туману, про Землю-Матір і Небо-Батька, про Агаюту й Марсайлему, близнюків Війни й Удачі, про Ісуса й Пуконга, про Марію й Естенатлегі — жінку, що омолоджується, про Лагунський чорний камінь і великого Орла, і про Нашу Пречисту з Акоми. Це дивні оповідання були тим чудовіші, що розповідалися місцевими словами й були не зовсім зрозумілими. Лежачи в ліжку, він малював в уяві Небо й Лондон, і Нашу Пречисту з Акоми, і ряди за рядами дітей у чистих посудинах, і як Христос літає, і Лінда літає, а ще уявляв великого Директора Світового Інкубаторію й великого Авонавілона.

Багато чоловіків ходило до Лінди. Хлопчаки вже почали тикати на нього пальцями. Дивними, на своїй мові словами говорили, що Лінда погана, давали негарні прізвиська, яких він не розумів, але знав, що вони погані. Одного разу вони безконечно співали про неї пісню. Він почав кидати в них камінцями. А вони в нього, поки гострим камінцем не розбили йому щоку. Кров цебеніла, не перестаючи, і він увесь заюшився кров’ю.

Лінда навчила його читати. Вуглиною вона малювала на стіні картинки — сидячу тваринку, дітей у посудинах, а під ними писала: ТАМ КІТ, ТУТ МАЛЯ. Він вчився легко й швидко. Коли вивчився читати всі слова, виписані на стіні, Лінда відкрила свою велику дерев’яну скриню і витягла звідти, з-під тих смішних червоних штанців, яких вона ніколи не вдягала, тоненьку книжечку. Він часто бачив її й раніше “Коли підростеш, будеш її читати”. — “Ось і підріс”, - із гордістю подумав він. “Я боюсь, що вона тобі не дуже сподобається, але іншої немає, - зітхнула вона. — Якби ти бачив, які гарні читальні машини в Лондоні!” Він почав читати: “Хімічне й бактеріологічне кондиціювання ембріона. Практична інструкція для бета-лаборантів ембріонного відділу”. Пішло п’ятнадцять хвилин, щоб прочитати сам лише заголовок. Він жбурнув книжку на підлогу. “Погана, погана книжка!” — сказав і заплакав.

Як і колись, хлопці все ще співали ту мерзотну пісню про Лінду. Іноді сміялися також і з того, що він був такий обірваний. Одяг Лінда не вміла латати. В Іншому Місці, пояснювала вона, люди викидають старий одяг і купують собі новий. “Обірванець! Ганчірник!” — дражнили його хлопці. “Зате я вмію читати, — втішав він себе, — а вони ні. Вони навіть не знають, що таке читання”.

Чим більше хлопці дражнилися й співали глузливих пісеньок, тим наполегливіше він читав. Незабаром прочитав усі слова з неї. Навіть найдовші. Але що вони означають? Питав Лінду, але навіть коли їй вдавалося відповісти, ті її відповіді мало що прояснювали. Та частіше вона відповідей взагалі не знала. “Що таке хімікати?” — запитував він. “О, це солі магнезії або алкоголь, яким пригнічують ріст дельт і епсилонів, або кальцій для кісток і всякі інші речовини”. — “А як роблять хімікати? Звідки вони беруться?” — “Цього не знаю. Вони у флаконах. Коли флакон порожніє, нам надсилають новий із хімічного складу, їх виробляють, мабуть, там. А може, одержують із фабрики. Я точно не знаю. Я ніколи не вчила хімії. Я завжди працювала з ембріонами”. І так з усім, про що не запитай. Лінда, здавалося, нічого не знала. Старі люди в селищі відповідають набагато впевненіше: “Сім’я людини й усіх створінь, сім’я сонця, землі і неба було створено Авонавілоном з Туману Зростання. Світ має чотири матки, в найнижчу він заклав сім’я. І поступово сім’я почало рости…”

Одного дня (Джон пізніше підрахував, що це було незабаром після того, як йому сповнилося дванадцять років) він прийшов додому і знайшов книгу, якої ніколи до того не бачив. Вона лежала на підлозі у спальні. Це була груба книга і виглядала дуже старою. Її палітурки були об’їдені мишами, деякі сторінки вирвані й зім’яті. Він підняв її, оглянув. Книга називалася “Повне видання творів Вільяма Шекспіра”. Лінда лежала в ліжку й потроху ковтала той відворотний смердючий мескаль. “Це Попе приніс для тебе, — сказала вона грубим захриплим голосом. — Вона валялася в одній із скринь у Антилоп-Ківі. Кажуть, вона пролежала там сотні років. І, мабуть, це правда, бо почитала я трохи, а там повно нісенітниць. Не цивілізована. Але для вправлянь у читанні пригодиться”. Вона проковтнула останню краплину мескалю, поставила чашку на підлогу біля ліжка, перевернулася на бік, раз чи двічі гикнула й заснула. Навмання він відкрив книжку.

Дивні слова залунали в його голові, загриміли, як грім, що має людський голос, як барабани на літніх танцях, як чоловічий хор з обжинковою піснею, гарною до сліз, як заклинання старого Мітсими, вимовлені над молитовними пір’їнами, вирізьбленими палицями, костяними й кам’яними фігурками — кіатла тсилу сілокве сілокве. Кия сілу сілу тситл — але сильніше від Мітсиминих заклинань, тому що вони більше значили й були звернені до нього; говорили чудесно і лише напівзрозуміло — грізне прекрасне чаклунство про Лінду. Про Лінду, що лежить, хропучи, з порожньою чашкою на підлозі біля ліжка. Про Лінду й Попе, Лінду й Попе.

Він ненавидів Попе дедалі дужче. Так, можна усміхатися й усміхатися, але бути негідником. Безжалісним, зрадливим, розпусним. Слова ці він розумів не до кінця. Лише наполовину. Але їхні чари були сильні й продовжували гриміти в голові, і здавалося, що раніше він ніколи по-справжньому не вмів ненавидіти Попе; ніколи раніше, тому що ніколи до того не був здатний висловити словами свою ненависть до нього. Але тепер він мав ці слова, слова, як барабани, спів і заклинання. Ці слова й дивна-предивна історія, з якої вони бралися (він не міг у тій історії розібратися, але вона все одно була чудова, надзвичайно чудова), давали йому підстави ненавидіти Попе, і та ненависть була справжньою. Слова робили справжнішим навіть самого Попе.

Одного разу, нагулявшись, він повернувся додому, двері внутрішньої кімнати були відчинені, і він побачив їх обох сонних у ліжку — біла Лінда і майже чорний Попе. Лінда лежала на руці Попе, а друга темна його рука спочивала в неї на грудях. Одна довга коса Попе обплелася впоперек її шиї, ніби чорна гадюка, ладна задушити. На долівці біля ліжка стояли тиква і чашка. Лінда хропіла.

Його серце, здавалося, зникло, залишилася холодна дірка. Став ніби цілком порожній. Пустка, холоднеча, легка нудота, якась круговерть у голові. Він притулився до стіни, щоб заспокоїти себе. Безжалісний, зрадливий, розпусний… Биттям барабанів, хоровим обжинковим співом, заклинанням гриміли слова в його голові. З холоду його кинуло в жар. Щоки горіли від припливу крові. Кімната попливла й потемніла перед очима. Він заскреготав зубами. “Я його вб’ю, я його вб’ю!” І раптом пригадалися інші слова.

Чари на його боці, чари все прояснюють і віддають накази. Він вступив у передню кімнату. “Коли він п’яний спить…” Біля хатнього вогнища на долівці — ніж, яким різали м’ясо. Підняв його й навшпиньки підійшов до дверей. “Коли уп’ється він, коли уп’ється…” Вбіг до кімнати і, підскочивши до ліжка, загородив ножа — ой кров! — тоді вдарив знову. Попе важко смикнувся, прокидаючись. Джон підняв руку, щоб ударити ще раз, але його зап’ясток схопили, стисли — ай, викручують руки!.. Його зловили, не ворухнешся, впіймався в капкан, а чорні маленькі очиці Попе пильно дивляться впритул. Джон відводить очі. На лівому плечі Попе дві ранки. “Ой, кров! — заверещала Лінда. — Ой, кров біжить!” Вона ніколи не зносила виду крові. Попе піднімає вільну руку — звісно, щоб ударити. Джон напружується, щоб витримати удар. Але рука лише взялася за підборіддя, повернула його обличчям до себе. Він знову глянув в очі Попе. Довго, нескінченно довго. І раптом він не втримався — заплакав. Попе засміявся. “Іди, — сказав він по-індіанському. — Іди, мій сміливий Агаюта”. І тоді Джон кинувся до другої кімнати ховати сльози.

— Тобі п’ятнадцять років, — сказав старий Мітсима по-індіанськи. — Тепер тебе можна вчити гончарства.

Присівши біля річки, вони замісили глину.

— Перш за все, — сказав Мітсима, беручи кавалок зволоженої глини в руки, — ми зробимо маленького місяця. — Старий розплескав кавалок на кружок, потім позагинав краї — і місяць став неглибокою чашкою.

Повільно й невміло повторював Джон Мітсимові точні рухи.

— Ми зробили місяця, чашку, а тепер зробимо змію, — Мітсима розкачав другий кавалок глини в довгий гнучкий циліндр, вигнув його в коло і приліпив до обідка чашки. — Тепер ще одну змію, ще одну й ще одну. — Коло за колом Мітсима вибудовував стіни горщика, знизу вузького, надутого посередині й знову звуженого в шийці. Мітсима видавлював і поляпував, вишкрібував і згладжував. І ось нарешті стоїть перед ними малпасійський горщик для води, але не чорний звичайний, а блідо-жовтий і ще м’який на дотик. А поруч його власний — кривобока пародія Мітсимового. Порівнявши обидва, Джон мимоволі засміявся.

— Другий вийде кращий, — сказав він, роблячи новий заміс глини. Ліпити, надавати форми, відчувати, як пальці набирають сили і вміння, було надзвичайно приємно. — А, Бе, Це, вітамін Де, — наспівував він, працюючи. — В трісковій печінці його кожен знайде…

Мітсима теж співав — про полювання на ведмедя. Вони працювали цілий день, і цілий день Джон був переповнений світлим, усеохопним щастям.

— А взимку, — мовив старий Мітсима, — я навчу тебе, як робити мисливський лук.

Він довго стояв під будинком; нарешті обряд усередині скінчився. Відчинилися двері, почали виходити. Першим з’явився Котлу з випростаною й затисненою в кулак правицею — ніби тримав коштовний самоцвіт. Він ішов мовчки, і мовчки йшли за ними рідні брати й сестри, двоюрідні брати й сестри, інші родичі й натовп старих.

Вийшли із селища, пройшли плоскогір’ям. Зупинилися на краю урвища — обличчям до вранішнього сонця. Котлу розкрив долоню. На долоні біліла щіпка борошна, він дихнув на неї, пробурмотів кілька слів, потім сійнув нею назустріч сонцю. Так само зробила й К’якиме. Потім К’якимин батько ступив наперед і, тримаючи молитовний, прибраний пір’їнами ціпок, довго молився, тоді кинув і ціпок слідом за борошном до сонця.

— Ну, все, — сказав старий Мітсима. — Вони тепер одружені.

— Що тут скажеш, — говорила Лінда, коли вони поверталися. — Хіба те, що, як на мене, забагато у них мороки з приводу такої дрібниці. У цивілізованих країнах, коли хлопець хоче мати дівчину, він просто… Але куди ж ти, Джоне?

Та Джон не схотів слухати; не зупиняючись, він біг далі й далі, геть, куди-завгодно, аби нікого не бачити.

“Ну все” — ще чулися слова старого Мітсими. Все, все… Здалеку, мовчки, але жагуче й відчайдушно, безнадійно любив він К’якиме. А тепер усе. Йому було шістнадцять років.

Коли місяць стане вповні, в Антилоп-Ківі будуть пояснювати секрети, творити таємниці й проводити таємничі випробування. Хлопці зійдуть у Ківу підлітками, а вийдуть звідти чоловіками. Всім їм було лячно, а водночас доймало нетерпіння. І ось настав той день. Зайшло сонце, зійшов місяць. Джон пішов разом з іншими. Дорослі чоловіки стояли біля входу в Ківу; драбина вела в червоно освітлені глибини. Перші хлопці вже почали лізти вниз. Зненацька один із чоловіків виступив наперед, схопив його за руку і витягнув з шеренги. Він вирвався, повернувся на своє місце серед інших. Але чоловік схопив його за чуба й ударив. “Це не для тебе, білявий”, - сказав інший. Підлітки сміялися; “Іди геть!” І бачачи, що він не поспішає, кричали знову: “Іди геть!” Один із них нахилився, підняв каменюку й кинув у нього. “Геть, геть, геть!” — посипався град каміння. Закривавлений, він утікав у темряву. А з червоно освітленої Ківи чулися співи. По драбині спустився туди останній хлопець. Він залишився зовсім один. З ним залишалася лише самотність.

Цілком один, за поселенням, на голій галявині плоскогір’я. У місячному світлі скелі виглядали наче вибілені часом кістяки. Унизу, в долині, вили на місяць койоти. Боліли синці, і кров ще сочилася, але він плакав не від болю, а тому, що став самотнім, тому що його вигнали в цей мертвий світ місячного сяйва й скель. Він сів на край провалля. Позаду, за спиною, сяяв місяць, він поглянув униз на темні тіні плоскогір’я, в чорну примарну тінь смерті. Лише один крок, один маленький стрибок… Він простяг до місяця праву руку. Із пораненого зап’ястка ще текла кров. Кожні кілька секунд спадала краплина, темна, майже невидима в мертвотному світлі. Кап, кап, кап. Завтра, і знову завтра, і знову завтра…

Йому відкрився Час, Смерть, Бог.

— Самотній, завжди самотній, — говорив молодий чоловік.

Ці Джонові слова журливою луною відгукнулися в Бернардовім серці. Сам, самотній…

— Так само й я, — вирвалося в нього зізнання. — Жахливо самотній.

— Справді? — здивувався Джон. — А я думав, що в Іншому Місці… Я про те, що Лінда завжди казала, ніби ніхто й ніколи там не самотній.

Бернард знічено почервонів.

— Ти знаєш, — промимрив він, відвернувши очі, - мені здається, що я не зовсім такий, як більшість. Якщо вийдеш на світ не схожим…

— Саме так, — кивнув Джон. — Якщо хтось не схожий на інших, він неодмінно буде самотній. Ним гидуватимуть. Ти знаєш, вони мене ні до чого не допускають. Коли інших хлопців послали провести ніч у горах, щоб побачити уві сні своїх покровителів, свою священну тварину, мене не пустили з ними, вони не хочуть поділитися зі мною таємницями. Проте я сам зробив це, — додав він. — Протягом п’яти днів я нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. — Він показав рукою.

Бернард поблажливо осміхнувся.

- І тобі щось явилося уві сні?

Джон кивнув.

— Але що — говорити не можна. — Він трохи помовчав, тоді продовжив тихим голосом: — Я зробив таке, чого ніхто інший не робив: я стояв спиною до скелі літнього дня проти розпеченого сонця з розпростертими руками, як Ісус на хресті.

— Заради чого?

— Я хотів відчути, як то бути розіп’ятим, висіти проти пекучого сонця.

— Але для чого?

— Для чого? Ну… — Джон завагався. — Я відчував, що мушу це зробити. Якщо Ісус витримав… До того ж на моєму сумлінні був негарний вчинок… А ще — я був нещасний, ось чому.

— Дивний спосіб лікувати своє хворе сумління, — сказав Бернард. Але, подумавши, вирішив, що, зрештою, в цьому є якийсь сенс. У кожнім разі, це не безглуздіше, ніж ковтати сому…

— Я стояв, аж доки втратив свідомість, — сказав Джон. — Упав долілиць. Бачиш шрам? — Він підняв з лоба густу жовто-русяву чуприну. На правій скроні оголився блідий збрижений рубець.

Бернард глянув і, здригнувшись, злякано відвів очі. Умовні рефлекси і виховання робили його не так жалісливим, як до краю гидливим. Одна лише згадка про хворобу чи рани викликали в нього не лише жах, а й бридливість, навіть огиду. Як бруд, каліцтво або старість. Він поспішно змінив тему розмови.

— А чи не хотів би ти разом із нами повернутися до Лондона? — запитав він, роблячи перший хід у грі, стратегію якої він потайки розробляв, збагнувши, хто є так званим “батьком” цього молодого дикуна. — Ти не проти, хотів би цього?

— А ти справді візьмеш мене із собою? — засяяло обличчя Джона.

— Звичайно, якщо дістану дозвіл.

- І Лінду візьмеш?

— Та… — Бернард завагався. Взяти цю огидну істоту! Ні, це неможливо. Хіба що… Бернардові раптом спало на думку, що саме її огидність може виявитися величезною перевагою. — Ну, звичайно! — закричав він, надолужуючи свої вагання надміром галасливої сердечності.

Молодий чоловік глибоко й щасливо зітхнув.

— Тільки подумати — здійсниться те, про що я снив усе своє життя. Пам’ятаєш, що говорила Міранда?

— Хто?

Але молодий чоловік, очевидно, не чув запитання.

— О диво! — вигукнув він, сяючи очима, його обличчя зарум’янилося. — Скільки на світі прегарних створінь! Яка досконала істота людина! — Рум’янець раптом погустішав: він згадав про Леніну — повненького, усміхненого, в розквіті юності, з гладенькою шкірою ангела в темно-зеленій віскозі. Голос його затремтів. — О прекрасний новий світ… — але тут він затнувся, кров відійшла від щік, він сполотнів. — Ти одружений із нею? — ледь вимовив він.

— З нею — що?

— Одружений. Назавжди. По-індіанському “назавжди” означає, що не можна ніколи розлучатися.

— Хай Форд милує, - Бернард мимоволі засміявся. Засміявся й Джон, але з іншої причини — від нестримної радості.

— О прекрасний новий світ, — повторив він. — О прекрасний новий світ, де є такі люди. Негайно в дорогу!

— Ти часом висловлюєшся дуже дивно, — сказав Бернард, здивовано глянувши на юнака, — у кожному разі, чи не краще стримати своє захоплення, доки сам побачиш той прекрасний новий світ?