Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Госпіталь для вмираючих у Парк-Лейн був шістдесятиповерховою вежею, облицьованою лимонними кахлями. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, караван весело-кольорових катафалків вихором знявся з даху й помчав через парк на захід до крематорію в Слау. Біля входу до ліфта головний вахтер дав йому потрібну інформацію, і він опустився до вісімдесят першої палати для швидко дряхліючих, як пояснив вахтер.

У великій сонячній кімнаті, пофарбованій у жовте, стояло двадцять ліжок. Усі були зайняті. Лінда помирала в товаристві з усіма новочасними вигодами. Постійно звучали синтетичні мелодії. У ногах кожної помираючої пацієнтки стояв телевізор. Телевізор і парфумний кран були включені з ранку до ночі. Кожні чверть години автоматично мінявся головний компонент парфумів.

— Ми намагаємося, — пояснювала медсестра, яка взяла Дикуна під свою опіку ще на порозі кімнати, — створити досить приємну атмосферу — щось середнє між першокласним готелем і стереоконтактним палацом. Якщо ви розумієте, що я хочу сказати…

— Де вона? — запитав Дикун, ігноруючи чемні пояснення.

— Ви, я бачу, поспішаєте, — ображено сказала медсестра.

— Невже нема надії? — запитав Дикун.

— Ви хочете сказати — надії на одужання? — Він кивнув. — Звичайно, ні найменшої. Коли вже когось присилають сюди, то… — Вражена виразом горя на обличчі Дикуна, вона здивовано затнулася. — Але що з вами? — Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів (та й відвідувачів такого сорту приходило сюди небагато). — Ви що, нездужаєте?..

Він похитав головою.

— Вона моя мати, — сказав ледве чутно.

Медсестра позирнула на нього переляканими очима, потупилася, а її шия й обличчя густо почервоніли.

— Проведіть мене до неї, - попрохав Дикун, намагаючись говорити спокійно.

Все ще червона від сорому, вона повела його через палату. Свіжі й незмарнілі обличчя (бо процес старіння проходив так швидко, що вони не встигали зів’янути, згасали тільки серце й мозок) поверталися, коли вони минали ряди ліжок. Їх проводжали пусті, байдужі очі людей, що впали в друге дитинство. Дикуна від тих поглядів трусило, як у лихоманці.

Лінда лежала в довгому ряді ліжок останньою, під стіною. Опершися на подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу, що його показували, вимкнувши звук, у зменшеній репродукції на екрані телевізора, який стояв у ногах ліжка. Сюди й туди в освіченому квадраті гасали, як рибки в акваріумі, маленькі фігурки — німі, але збуджені мешканці іншого світу.

Лінда дивилася й тупо, безтямно усміхалася. На її блідому обрезклому обличчі застиг вираз ідіотського щастя. Час від часу її очі заплющувалися, і здавалося, що вона дрімає. Потім, здригнувшись, вона прокидалася — і знову перед нею гасали тенісисти. У вухах суперголос виспівував “Обнімай мене, поки не сп’янію”, теплі подуви пахощів вербени линули з вентилятора над її головою. І від тих образів, звуків і запахів, у мареві, в якому все це, перетворене й прикрашене сомою, спліталося в один райдужний сон, Лінда знову усміхалася щербатою, дитинно-радісною усмішкою задоволення.

— Мені треба йти, — сказала медсестра. — Прибула на екскурсію група дітей. Маю їх супроводити. А крім того, ще й пацієнтка № 3, - показала вона на одне з ліжок, — щохвилини може померти. А ви будьте як удома, — і швидко відійшла.

Дикун сів біля ліжка.

— Ліндо, — прошептав він, беручи її за руку.

На звук свого імені вона обернулася. Її затуманені очі прояснилися, впізнаючи. Вона потисла йому руку, всміхнулася, поворушила губами, й раптом її голова впала на груди. Вона заснула. Він дивився на неї, на її немічне тіло, силкуючись побачити те молоде, ясне обличчя, яке схилялося над його дитинством у Малпайсі, пригадуючи (він заплющив очі) її голос, її голос, її рухи, всі події їхнього життя. “Стрептокок Ге — до Бамбурі Те…” Як вона гарно співала! А ті дитячі вірші, таємничі й чарівливі!

Пам’ять воскресила Ліндин голос і слова, і на очі навернулися сльози. А уроки читання: “Тут кіт, там дід”, “Елементарні інструкції для бета-працівників ембріонного сховища”. І довгі вечори біля вогню або в літній час на даху маленького будинка, коли вона розповідала про Інше Місце поза резервацією — про те дивне, прекрасне Інше Місце, пам’ять про яке, як про небо, рай добра й краси, до цього часу живе в хлопцеві непогасно, неопоганена знайомством із дійсністю, з реальним Лондоном, з цими цивілізованими чоловіками й жінками.

Раптом почувся вереск дитячих голосів, Джон розплющив очі, нашвидку втер сльози й оглянувся. До палати вливався безконечний потік ідентичних восьмирічних хлопчиків-близнюків. Близнюк за близнюком, близнюк за близнюком — справжнє страхіття, як у кошмарному сні. Їхні обличчя, чи радше одне, безконечно повторюване обличчя, з блідими витріщеними очима, з одним, як у мопса, ніздрястим носом. На всіх уніформа кольору хакі. Роти в усіх розкриті. Перегукуючись, лементуючи, ввірвалися вони до палати, і за мить кімната зароїлася ними. Вони юрмилися між ліжками, дерлися на них, лазили попід ними, заглядали в телевізори й кривлялися перед пацієнтками.

Лінда їх здивувала й стривожила. Групка їх товпилася у ногах ліжка, вдивляючися з переляканою й дурнуватою цікавістю тварин, що раптово зіткнулися з невідомим.

— О, дивись, дивись, — перемовлялися вони тихими збентеженими голосами. — Що з нею? Чому вона така товста?

Вони ніколи раніше не бачили такого обличчя, перед ними завжди були обличчя моложаві, з тугою гладенькою шкірою, тіла стрункі й незгорблені. В усіх умираючих шістдесятилітниць мав бути вигляд дівчат. А Лінда у свої сорок чотири здавалася виродком, зів’ялим відворотним чудовиськом.

— Яке страховидло, — шепталися діти. — Ти глянь на її зуби!

Раптом із-під ліжка, між Джоновим стільцем і стіною, вискочив мопсолиций близнюк і став пильно вдивлятися в Ліндине сонне обличчя.

— Гей, — почав він і раптом заверещав, не закінчивши речення.

Дикун схопив його за комір, переніс через стілець і дав запотиличника — хай верещить деінде.

На вереск прибігла старша медсестра.

— Що ви йому зробили? — накинулася вона на Дикуна. — Як ви смієте бити дітей!

— А ви не пускайте їх до цього ліжка, — голос Дикуна тремтів з обурення. — І взагалі, навіщо тут ці брудні шибеники? Це неподобство!..

— Неподобство? Та ви що? Вони ж тут кондиціюються проти страху смерті. Майте на увазі, - сварливо попереджала старша медсестра, — якщо ви заважатимете їхньому кондиціюванню, я викличу санітарів і вони викинуть вас звідси.

Дикун звівся на ноги й ступив до неї крок. Його рухи й вигляд були такі грізні, що медсестра з жахом відсахнулася. З великим зусиллям він стримав себе, мовчки повернувся й знову сів біля ліжка.

— Я вас попередила, — заспокоївшись, але ще знервовано й непевно сказала медсестра. — Отож майте на увазі..

Але все-таки вона відвела надто допитливих близнюків у другий кінець палати, де інша медсестра організувала сидячу гру “лови блискавку”.

— Біжи, любонько, підкріпися чашечкою кофеїнового розчину, — не то наказала то дозволила старша медсестра. Мовила — й знову відчула самовпевненість і бадьорість. — Нумо, дітки! — гукнула вона владно.

Лінда неспокійно поворухнулася, розплющила очі, непевно озирнулася й знову заснула. Сидячи біля неї, Дикун старанно намагався втішити свою душу спогадами. “А, Бе, Це, вітамін Де”, - повторював він про себе, ніби ці слова були заклинанням, що поверне мертве минуле до життя. Але заклинання не допомагало. Любі спогади вперто відмовлялися оживати, воскресало лише ненависне, спогади про ревнощі, гидоту й нещастя. Попе з пораненим кровоточивим плечем, огидно п’яна сонна Лінда. І дзижчання мух довкола пролитого мескалю на підлозі біля ліжка, і хлопці, що вигукували їй услід образливі прізвиська… О, ні, ні! Він зажмурився і струснув головою, напружено відганяючи ці спогади. “А, Бе, Це, вітамін Де…” Він намагався уявити, як він сидить у неї на колінах, а вона, обійнявши його, співає-колисає перед сном: “А, Бе, Це, вітамін Де, вітамін Де, вітамін Де…”

Хвиля електросупермузики піднеслася до млосного крещендо, а в парфумній циркуляційній системі вербена раптом змінилася на густу сильну пачуль. Лінда поворухнулася, прокинулась, збентежено глянула на півфіналістів на екрані телевізора, потім, підвівши голову, раз чи двічі нюхнула оновлений аромат і всміхнулася по-дитячому блаженно.

— Попе, — прошепотіла вона й заплющила очі. — О, як мені гарно, я так… — вона зітхнула й занурилася в подушки.

— Ліндо, — благав Дикун. — Невже ти мене не впізнаєш? — Він старався, робив усе, що в його силах; чому ж у неї знову на думці Попе? Він ледь не до болю стис її зів’ялу руку, ніби хотів силоміць відвернути від марева сороміцьких насолод, низьких і ненависних спогадів, повернути в сучасність, до дійсності. Страшної, жахливої дійсності, але високої, значливої і вкрай важливої саме через неминучість того, що робить її такою страшною. — Невже не впізнаєш мене, Ліндо?

Він відчув слабкий потиск у відповідь. Сльози набігли йому на очі. Він схилився й поцілував матір.

Губи її ворухнулися.

— Попе, — знову прошепотіла вона й немов облила Джона відром помиїв.

Він закипів гнівом. Тяжке горе, якому ось уже двічі завадили вилитися до кінця сльозами, переросло в несамовиту лють.

— Але ж я Джон, Джон! — у стражденному розпачі він ухопив її за плечі й труснув.

Повіки Лінди здригнулися; пробуджуючись, вона побачила його й упізнала: “Джон!” Але зразу ж перенесла його живе обличчя, живі руки, які боляче струшували її, в уявний внутрішній світ дивно перетвореної супермузики, пачулі й суперголосу, між перетворені спогади й дивно зміщені образи з її сновидінь. Це Джон, її син, але їй примарилося, що він утрутився в райський Малпайс, де вона насолоджувалася сомовідпочинком з Попе. Дикун сердиться, що вона любить Попе, він трясе її тому, що Попе поряд із нею в ліжку… А хіба було щось зле в тому, ніби не всі цивілізовані люди так кохаються? “Кожний належить кожному іншому…” Її голос раптом перейшов у майже нечутне хрипіння, що стихало, рот розкрився, відчайдушно хапаючи повітря. Але легені ніби розучилися дихати. Вона спробувала закричати, але не змогла видавити й звуку. Лише вирячені очі волали про те, як вона страждає. Вона піднесла руки до горла, мовби скрюченими пальцями хапала повітря — повітря, яким уже не могла дихати, повітря, яке для неї перестало існувати.

Дикун стояв, схилившись над нею.

— Що з тобою, Ліндо? Що з тобою? — питав він, здавалося, благаючи, щоб вона його заспокоїла. У погляді Лінди він побачив невимовний жах — жах і, як йому здалося, докір. Вона спробувала звестися, але впала знову в подушки. Її обличчя спотворилося, губи посиніли. Дикун обернувся й побіг до дверей палати. — Швидше, швидше! — закричав він до медсестри. — Швидше!

Стоячи в центрі кола серед близнюків, які гралися в “лови блискавку”, старша медсестра озирнулася. Спочатку здивувалася, і тут же, осудливо хмурячись, мовила:

— Не кричіть! Подумайте про малюків. Ви можете завадити… що ви робите? — Він вскочив у коло. — Обережно! — Дитина, яку він зачепив, заплакала.

— Швидше, швидше! — Дикун схопив її за руки й потягнув за собою. — Швидше! Нещастя! Я її вбив…

Коли вони підійшли до ліжка, Лінда вже була мертва.

Дикун застиг у заціпенілому мовчанні, потім упав на коліна і, затуливши обличчя руками, заридав.

Медсестра нерішуче поглядала то на молодика, що впав навколішки біля ліжка (скандальний вияв емоцій!), то на близнюків (бідні діти!), які перестали гратися в “лови блискавку” і спостерігали з протилежного кінця палати, вп’явшися своїми очима й ніздрями у скандальну сцену біля ліжка номер двадцять. Заговорити з ним? Спробувати урезонити, повернути до пристойності? Нагадати йому, де він і якої страшної шкоди завдає цим невинним малюкам, руйнуючи їхнє суспільно корисне кондиціювання проти страху смерті цим огидним галасом. Так ніби смерть — це справді щось жахливе. Чи ж варт отак рюмсати з приводу якоїсь одної особи? У дітей можуть зародитися найзгубніші думки про смерть, можуть укоренитися зовсім хибні, цілковито антигромадські рефлекси й реакції. Підійшовши впритул, вона торкнула Дикуна за плече.

— Чи не можна б поводитись пристойніше? — неголосно, але сердито сказала вона.

Та озирнувшися, побачила, що півдюжини близнят уже схопилося й поспішає до них. Коло розпалося. Ще мить і… Ні, цим ризикувати не слід: смертевиховання цілої групи може бути відкинене назад на шість чи сім місяців. Вона поквапилась до своїх вихованців.

— А кому шоколадного тістечка? — запитала вона голосно й весело.

— Мені! — закричала хором вся бокановськифікована група. Ліжко номер двадцять було геть забуте.

— О Боже, о Боже, о Боже… — повторював Дикун подумки. У хаосі горя й каяття, які сповнювали його душу, залишилося тільки це слово. — О Боже, — прошепотів він. — Боже…

— Що це він балакає? — пролунав поряд виразний і пронизливий голос, перекриваючи рулади супермузики.

Дикун здригнувся, відвів руки від обличчя й оглянувся. П’ятеро близнюків у хакі, кожний із недогризком шоколадного тістечка в правій руці, з однаковими обличчями, по-різному замурзаними рідким шоколадним кремом, стояли рядком, по-мопсячи витріщившись на нього. Коли він обернувся до них, вони дружно й весело вищирили зуби. Один з них вказав своїм недоїдком на Лінду.

— Що, вже вмерла?

Дикун якусь мить мовчки дивився на них. Потім мовчки звівся на ноги й мовчки, повільно пішов до дверей.

— Що, вже вмерла? — дріботів поряд допитливий близнюк.

Дикун глянув на нього й відштовхнув. Близнюк упав на підлогу й негайно заверещав. Дикун навіть не озирнувся.