Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Після скандалу у Відділі запліднення вся вища каста Лондона до нестями поривалася побачити те чарівне створіння, що впало навколішки перед Директором Інкубаційно-Кондиціювального Центру чи, пак, екс-Директором, — бо ж бідолаха після того негайно пішов у відставку й більше не показувався в Центрі, - і, припавши до ніг, назвало його (жарт був занадто вдалий, щоб бути справжнім!) “мій батьку”. Лінда ж, навпаки, не справила ніякого враження, ніхто не мав ані найменшого бажання подивитися на Лінду. Назватися матір’ю — це вже не жарти, це просто паскудство. Тим більше, що вона не справжня дикунка, вона, як-не-як, виросла в ампулі й виховувалась теж як усі, отож не повинна б мати надто химерних думок. Нарешті — і це найважливіша причина — знатися з Ліндою ніхто не хотів через її вигляд. Ожиріла, постаріла, з гнилими зубами й прищуватим обличчям, з бридкою фігурою. Господи Форде, від самого її вигляду кого хочеш занудить. Тож еліта вирішила взагалі з нею не знатися. Та й Лінда, зі свого боку, теж не мала особливого бажання з будь-ким зустрічатися. Для неї поворот до цивілізації означав повернення до соми — можливість відлежуватися в ліжку и віддаватися сомовідпустці без похмільного головного болю чи нападів блювоти, без того почуття, що охоплювало її кожного разу після пейотля, — ніби робить щось страшенно ганебне, антисуспільне, гідне довічної неслави. Сома не викидала таких коників. Вона — досконала, і якщо й буває неприємно над ранок, то не від неї, а лише від зіставлення вранішнього стану з недавніми радощами забуття. І ліки на це — зробити забуття безперервним. Лінда жадібно вимагала дедалі частіших і більших доз соми. Лікар Шоу спершу заперечував, а потім махнув рукою — бери скільки хочеш. Вона ковтала по дев’ять грамів щодня.

- І це її за місяць-другий прикінчить, — довірливо зізнався лікар Бернардові. — Одного дня дихальний центр виявиться паралізованим. Дихання зникне. Скінчиться. І тим краще. Якби ми могли відмолоджувати, то була б інша розмова. Але ми не можемо.

На загальний подив (хай собі Лінда втішається сомою — нікому те не заважає), Джон намагався протестувати.

— Але ж, даючи їй стільки таблеток, ви вкорочуєте їй життя!

— До певної міри — так, — погоджувався лікар Шоу. — Але, з іншого боку, ми фактично його продовжуємо. (Джон здивовано звів брови.) Нехай сома вкоротить ваше життя на декілька років, — продовжував лікар, — зате, подумайте, які незміримі, позачасові простори вона дає. Кожна сомовідпустка — частинка того, що наші предки називали вічністю.

Джон почав розуміти.

- “На наших очах і вустах була вічність”, - пробурмотів він.

— Що?

— Нічого.

— Звичайно, — провадив лікар Шоу, — не можна дозволяти людям раз у раз тікати у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але коли її нема…

— Все одно, — наполягав Джон, — мені здається, що це негарно.

— Що ж, якщо ви хочете, щоб вона весь час кричала як навіжена, домагаючися соми… — знизав плечима лікар.

І Джон мусив урешті піддатися. Лінда мала свою сому. Відтоді, залігши в кімнатці на тридцять сьомому поверсі будинку, де жив Бернард, з постійно увімкнутими радіо й телевізором, відкритим краном, з якого капала й пахтіла пачуль, вона знай ковтала таблетки. Лежачи в ліжку, вона водночас була десь далеко, безмежно далеко, у сомовідпустці, на сомовідпочинку в якомусь іншому світі, де радіомузика ставала лабіринтом дзвінких тонів, ковзким, животрепетним лабіринтом, який вів прекрасно-неуникненними звивами до ясного центру абсолютного щастя, де телевізійні образи, що кружляли в танці, ставали акторами в невимовно приємному, суперспівучому стереоконтактному фільмі, де аромат пачулі, що капала з крана, означав більше, ніж просто пахощі — він виростав у сонце, мільйон сексофонів, пристрасні обійми Попе, але набагато дужчі, незрівнянно солодші і безконечні.

— Ні, відмолоджувати ми не вміємо. Але я дуже радий, — продовжував лікар Шоу, — що маю нагоду побачити одряхління, старечість на людській істоті. Дуже вам вдячний, що запросили мене. — І лікар потис Бернардову руку.

Отож усі жадали бачити Джона. А що Джона можна було бачити лише за посередництвом Бернарда, його уповноваженого опікуна, той, себто Бернард, уперше в житті відчув, що з ним поводяться не просто нормально, а як з визначною особою. Припинилися розмови про алкоголь у його кровозаміннику, перестали глузувати з його зовнішності. Генрі Фостер випромінював товариськість; Беніто Гувер подарував шість пакунків секс-гормональної гумки; асистент Визначальника приходив і улесливо напрошувався на одну з Бернардових вечірок. А щодо жінок, то варто було Бернардові лише натякнути — і він міг мати, яку вподобав.

— Бернард обіцяв познайомити мене з Дикуном наступної середи, — тріумфуючи, оголосила Фенні.

— Я така рада, — сказала Леніна. — А тепер погодься, що ти помилялася щодо Бернарда. Хіба не правда, він дуже милий?

Фенні ствердно кивнула головою.

— Признаюся, — згодилась вона, — я приємно здивована.

Начальник Ампульного цеху, Головний Визначальник, три заступники асистентів Генерального Запліднювальника, професор стереоконтактних фільмів з факультету емоційної інженерії, декан Вестмінстерської Громадської Співальні, інспектор бокановськифікації — список знаменитостей, що бували на вечірках у Бернарда, ставав безконечним.

— Минулого тижня в мене було аж шестеро дівчат! — похвалився Бернард Гельмгольцу. — Одна в понеділок, дві у вівторок, ще дві у п’ятницю і одна в суботу. І принаймні ще дюжина набивалася — аби я тільки мав час та охоту…

Гельмгольц слухав те вихваляння мовчки, але так похмуро й несхвально, що Бернард образився.

— Ти заздриш, — сказав Бернард.

Гельмгольц заперечливо похитав головою.

— Мені просто сумно, — відповів він.

Бернард так і пішов ображеним. Ніколи, зарікся собі, ніколи більше не заговорю до Гельмгольца.

Минали дні. Успіх забив Бернардові памороки і цілком примирив його, наче добрий наркотик, зі світом, таким донедавна несправедливим. Тепер, визнаючи Бернардову значущість, світ став хорошим. Але й, умиротворений успіхом, Бернард не хотів відмовитися від привілею критикувати порядок речей у тому світі. Бо сам акт критики посилював у ньому відчуття власної ваги й значущості. Тим більше, він щиро вірив, були речі, які варто критикувати. (До того ж йому подобався успіх і дівчата на вибір). Перед усіма, хто тепер підлещувався до нього заради знайомства з Дикуном, Бернард хизувався ущипливою єретичністю. Його чемно слухали. Але за спиною хитали головами. “Цей молодик кепсько скінчить”, - примовляли з тим більшою певністю, що самі у належний час намірялись подбати, щоб той кінець був справді кепським… “І не знайде він ще одного Дикуна, аби знову порятуватись”, - додавали декотрі. Проте поки що Бернардові вистачало й одного Дикуна, аби ви з ним обходились чемно. Він почував себе винятковою особистістю, велетом, і водночас був легкий від радощів, легший за повітря.

— Легший за повітря, — сказав Бернард, показуючи догори. Як перлина у небі, високо-високо висіла повітряна куля, запущена Департаментом погоди, й рожево виблискувала на сонці.

“…згаданому Дикунові, - писалося в інструкціях для Бернарда, — слід показати цивілізоване життя в усіх вимірах…”

Тож Дикуну й показували його тепер з пташиного польоту — з платформи Черінг-Т вежі. Начальник станції й штатний метеоролог служили за провідників. Але говорив майже весь час Бернард. У піднесенні він поводився так, ніби був щонайменше Світовим Контролером. Він ширяв у піднебессі.

З небес опустилась “Бомбейська зелена ракета”. Сходили пасажири. Восьмеро ідентичних дравидських близнюків-бортпровідників у хакі визирали з восьми вікон кабіни.

— Тисяча двісті п’ятдесят кілометрів за годину, — значущо мовив начальник аеропорту. — Що скажете на це, пане Дикун? Непогано, га?

— Непогано, — погодився Джон. — Але Аріель міг облетіти всю Землю за сорок хвилин.

“Дикун, — писав Бернард у своєму рапорті Мустафі Монду, — не виказує особливого здивування чи благоговіння перед відкриттями цивілізації. Немає сумніву, це частково пояснюється тим, що про них він чув від тієї жінки Лінди, його м…”.

Мустафа Монд насупився: невже цей дурень думає, що його, Мустафу, шокує це слово, написане повністю?

“Частково також тим, що його інтерес зосереджений на тому, що він називає “душею”, яку вперто вважає чимось реальним, цілком незалежним від фізичного середовища. Я ж переконую його в тому, що…”

Контролер пропустив наступне речення і вже хотів був перегорнути сторінку в пошуках чогось конкретнішого й цікавішого, коли його очі натрапили на ряд дивних фраз: “…хоч мушу зізнатися, — прочитав він, — що тут я згоден із Дикуном, котрий вважає наше цивілізоване буття занадто легким чи, як він висловлюється, дешевим. Принагідно хотів би звернути увагу Вашої фордності на…”

Мустафа Монд не знав, гніватися йому чи сміятися. Сама думка про те, що це створіння пхається повчати його — його! — щодо суспільного ладу, не лізла ні в тин ні в ворота. Та він з глузду з’їхав! “Треба його провчити”, -вирішив Головконтр подумки, відкинув голову назад і голосно засміявся. Втім, із “провчанням” можна поки що зачекати.

Це була маленька фабрика світлового обладнання для гелікоптерів, що входила до Корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (бо рекомендаційний лист від Контролера мав магічну силу) головний технолог і менеджер Людського Елемента. Зійшли вниз до виробничих приміщень.

— Кожен процес, — пояснював менеджер, — виконується по змозі однією бокановськифікованою групою.

І справді, вісімдесят три майже безносих чорнявих короткоголових дельтовиків займалися холодною штамповкою. П’ятдесят шість чотиришпиндельних хрипливих токарних автоматів обслуговувалися п’ятдесятьма шістьма горбоносими рудими гаммами. Сто сім запрограмованих на спеку епсилонів працювало в ливарні. Тридцять три довгоголові жінки-дельтовички, вузькобедрі, рудуваті і всі як одна зростом 169 ±2 см, нарізали шурупи. У збірному цеху два виводки гамма-плюсовиків карликового зросту складали генератори. Два низькі робочі столи стояли один проти одного, між ними повз конвеєр, наповнений окремими деталями; сорок сім темноволосих стояли проти сорока семи русявих. Сорок сім кирпатих проти сорока семи горбоносих, сорок сім із довгими підборіддями проти сорока семи без підборідь зовсім. Зібрані механізми інспектувалися вісімнадцятьма ідентичними кучерявими шатенками в гамма-зеленому, пакувалися тридцятьма чотирма коротконогими дельта-мінус лівшами і вантажились на машини шістдесятьма трьома синьоокими, лляноволосими мурими епсилонами-напівкретинами. “О прекрасний, дивний новий світ…” — пам’ять злостиво підкинула Дикуну Мірандині слова. — “О прекрасний, дивний новий світ, де проживають такі люди!”

— Я запевняю вас, — закінчив менеджер Людського Елемента, коли вони вийшли з фабрики, — ми не маємо жодних клопотів з нашими робітниками. Ми завжди знаходимо…

Але Дикун уже покинув супутників і щодуху помчав за лаврові дерева, де його й вирвало так, ніби земля під ним раптом стала гелікоптером у повітряній ямі.

“Дикун, — писав Бернард, — відмовляється приймати сому і його, здається, дуже гнітить те, що жінка Лінда, його м… перебуває постійно під сомою. Варто відзначити, що, попри її старечий і вкрай гидкий вигляд, Дикун часто її відвідує і, здається, дуже прихильний до неї — цікавий приклад того, як раннє обумовлення психіки може пом’якшити, а то й пригнітити природні імпульси й прагнення (в цьому випадку — прагнення не контактувати з неприємним об’єктом)”.

В Ітоні вони приземлилися на даху Вищої школи. З протилежного боку шкільного двору в яскравому сонячному світлі сяяли білизною п’ятдесят два поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч — Інститут, праворуч — озія Шкільної Громадської Співальні зі скла й залізобетону. У центрі прямокутника між цих споруд стояла химерна старовинна статуя Господа Нашого Форда з хромованої сталі.

Лікар Гефні, ректор, і міс Кіт, Головна вихователька, зустріла їх, коли вони виходили з літака.

— А тут багато близнюків? — боязко запитав Дикун, коли вони почали свою ознайомлювальну екскурсію.

— О ні, - відповів ректор. — Ітон зарезервований виключно для хлопців і дівчат вищої касти. Одна яйцеклітина — один дорослий. Звичайно, це утруднює навчання. Та оскільки нашим вихованцям доведеться брати відповідальність і приймати рішення в непередбачених ситуаціях, цього не можна уникнути. — Він зітхнув.

Тим часом Бернардові вельми сподобалась міс Кіт.

— Якщо ви вільні в понеділок, середу або п’ятницю ввечері, ласкаво запрошую, — сказав він і, тицьнувши пальцем у бік Дикуна, додав. — Знаєте, він такий потішний, допитливий і дивакуватий.

Міс Кіт усміхнулася (її усмішка, як на Бернарда, була справді чарівною):

— Дякую, я з великою приємністю приймаю запрошення й неодмінно прийду на одну з ваших вечірок.

Ректор відчинив двері в аудиторію, де йшли заняття з плюс-плюс-альфами. Послухавши хвилин п’ять, Джон збентежено запитав Бернарда:

— А що таке елементарна теорія відносності?

Бернард спробував був пояснити, проте вони рушили вже до іншої аудиторії.

З-за дверей, що вели до кімнати, де читалися лекції з географії для мінус-бет, дзвінке сопрано вигукувало: “Один, два, три, чотири, — і тут же лунала нова команда, стомлена й дражлива. — Відставити!”

— Мальтузіанські вправи, — пояснила Головна вихователька. — Більшість наших дівчат, звичайно, безплідні. Як і я. — Вона усміхнулася до Бернарда. — Але є в нас близько восьмисот нестерилізованих, і вони потребують постійного тренування.

У географічній аудиторії для мінус-бет Джон довідався, що “дикунська резервація — місце, де через несприятливі кліматичні чи географічні умови або брак природних ресурсів затрати на цивілізацію не окуповуються”. Щось клацнуло. Світло в аудиторії згасло і на екрані над головою лектора з’явилися раптом покаяльники з Акоми, розпростерті ниць перед Пречистою (картина, знайома Джонові), вони каялися у своїх гріхах перед розп’ятим Ісусом та перед образом Орла Пуконзького. Юні ітонці голосно реготали. Все ще голосячи, покаяльники звелися на ноги, скинули верхній одяг і заходились шмагати себе вузлуватими канчуками. Подвоєний регіт заглушив навіть підсилений запис їхнього стогону.

— Але чому вони сміються? — запитав Дикун з виразом болісного збентеження.

— Чому? — ректор повернув до нього широко усміхнене обличчя. — Чому? Та тому, що страшенно смішно!..

У кінематографічних сутінках Бернард зробив те, на що раніше не зважився б і в цілковитій темряві. Окрилений своєю значущістю, він обійняв міс Кіт за талію. Вона гнучко піддалася. Він саме намірився раз-другий цмокнути її в губи або ніжно ущипнути, але тут знову щось клацнуло й штори розсунулись.

— Мабуть, підемо далі, - сказала міс Кіт, підводячись.

— А це, — продовжував ректор екскурсію, — наша Контрольна Гіпнопедична Кімната.

Сотні програвачів синтетичної музики, по одному для кожної спальні, стояли на полицях при кожній стіні, і лише вздовж одної в шухлядах зберігалися записи гіпнопедичних лекцій.

— Закладаєте ролик сюди, — пояснював Бернард, перервавши доктора Гефні, - натискаєте на вмикач…

— Ні, он той, — роздратовано поправив ректор.

— Ага, на той. І ролик розвертається. Селенові фотоелементи перетворюють світлові імпульси в звукові хвилі і…

- І йде навчання вві сні, - закінчив доктор Гефні.

— А вони читають Шекспіра? — запитав Дикун, коли по дорозі до біохімічних лабораторій вони проминали бібліотеку.

— Певно, що ні! — вигукнула Головна вихователька, шаріючись.

— У нашій бібліотеці, - пояснив доктор Гефні, - лише довідкова література. Розважатися наша молодь може стереоконтактними фільмами. Ми не заохочуємо індивідуальних розваг.

П’ять переповнених автобусів з хлопчаками й дівчатками, що співали або сиділи обнявшись, тихо прокотилося по склянистому шляху повз них.

— Повертаються зі Слауського крематорію, — пояснив доктор Гефні (Бернард тим часом пошепки домовлявся з Головною вихователькою про зустріч цього ж таки вечора). Щеплення проти страху смерті починається у вісімнадцять місяців. Кожен малюк проводить два ранки на тиждень у госпіталі для вмираючих. Там зібрані всі найкращі іграшки, дітлахи отримують шоколадні тістечка у той день, коли хтось помирає. Вони вчаться сприймати смерть як звичайну річ.

— Як усякий інший фізіологічний процес, — професійно встановила Головна вихователька.

О восьмій вечора у “Савойї”. Домовились.

На зворотному шляху до Лондона вони коротко зупинилися на фабриці Телевізійної Корпорації в Брентфорді.

— Зачекай хвильку, я зателефоную, — сказав Бернард.

Дикун чекав і спостерігав. Головна денна зміна саме йшла з роботи. Юрби робітників нижчих каст стояли в черзі перед моновокзалом — сім чи вісім сотень гамм, дельт, епсилонів, чоловіків і жінок, тобто не більше дюжини одноликих і однорослих виводків. Разом із квитком касир видавав кожному картонну коробочку. Довга гусениця черги повільно повзла до каси.

— Що в тих пуделках? — допитувався, пригадавши “Венеціанського купця”, Дикун у Бернарда, коли той повернувся.

— Добова доза соми, — промимрив Бернард, бо якраз смакував шматком секс-гормональної гуми, яку подарував йому Беніто Гувер. — Кінчив зміну — одержуй чотири півграмові таблетки. А по суботах — шість.

Він люб’язно взяв Джона під руку й вони рушили назад до гелікоптера.

Наспівуючи, до перевдягальні зайшла Леніна.

— У тебе такий задоволений вигляд, — сказала Фенні.

— А я і є задоволена, — відповіла Леніна. (Сіп! — вона розстібнула “блискавку”.) — Півгодини тому телефонував Бернард. (Сіп, сіп! Вона вибралася з шортів.) — У нього непередбачена зустріч. (Сіп!) — Просив мене зводити Дикуна на стереоконтактний фільм сьогодні ввечері. Треба негайно летіти. — І вона помчала до купальні.

— Щастить же дівчині, - подумала Фенні, дивлячись услід Леніні.

Подумала без заздрощів, добродушна Фенні просто констатувала факт. Справді, Леніні пощастило не лише з Бернардом, вона поділяла з ним ще й щедру пайку Дикунової величезної слави, щасливо віддзеркалюючи її своєю незначною особою. Тож сама секретар Фордіанської Асоціації Молодих Жінок попрохала її прочитати лекцію про свої переживання! А хіба не запрошували її на щорічний званий обід клубу Афродити? Чи не появлялася вже вона в новинах на стереоконтактному екрані — відчутна на слух і дотик — перед незліченними мільйонами по всій планеті?

Не менш лестила їй і увага з боку визначних осіб. Другий секретар Головконтру запросив її на обід і сніданок. Одного разу вона провела суботу й неділю з Форд-Верховним Суддею, іншого разу — з Архіспівальником Кентерберійським. Президент Корпорації секреторних продуктів раз за разом телефонує до неї, а з заступником Директора Європейського банку вона вже побувала в Довілі.

— Що й казати — чудово. Але проте, — зізналась Леніна Фенні, - я маю таке відчуття, ніби це все здобуто обманом. Тому що перш за все вони питають, який з Дикуна коханець. І я мушу відповідати, що не знаю. — Вона похилила голову. — Звичайно, більшість чоловіків не вірять. Але це правда. І шкода, що правда, — сумно додала вона й зітхнула. — Він страшенно красивий. Як, по-твоєму?

— Невже ти йому не подобаєшся? — здивувалась Фенні.

— Часом мені здається, що подобаюся, часом — ні. Він завжди намагається уникнути мене; виходить з кімнати, коли я заходжу, не торкнеться й рукою, навіть не дивиться на мене. Але буває — раптом обернуся і вловлю на собі його пильний погляд, і тоді… Ну, ти сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.

Так, Фенні знала.

— Я не можу цього зрозуміти, — пересмикнула Леніна плечима. Вона дивувалася і була не лише збентежена, а й занепокоєна. — Тому що, розумієш, Фенні, він мені подобається.

Подобався він їй дедалі дужче. “І ось тепер — справжній шанс, — думала вона, пудрячись після ванни. — Трохи тут, трішки тут — справжній шанс!” Її піднесений настрій перелився в пісню:

Ароматний орган грав приємно освіжаюче “Рослинне каприччіо” — брижисті акорди з послідовних нот чебрецю, бузкового цвіту, волошок, мирти, естрагону, серії сміливих модуляцій по всій гамі пряних нот, аж до амбри, й повільне повернення через сандалове дерево, камфору, кедр, свіжоскошене сіно (іноді з тонкими штрихами дисонансу — подуви ліверу або ледве помітні натяки на свинячий гній) — назад до простих ароматів, якими починалося каприччіо. Завмер останній подув чебрецю, залунали оплески. Спалахнуло світло. У машині синтетичної музики розгортався сувій звукового запису. Тріо для суперскрипки, супервіолончелі й гобою переповнило повітря приємною знемогою. Тридцять чи сорок тактів — і на цьому інструментальному тлі почав виводити трелі якийсь надлюдський голос, то грудний хрипкуватий, то з високої ноти, то глухий, як флейта, то тужливо гармонійний, — він без зусиль переходив від Гаспар-Фостерового регістру на самих гранях музичного тону до вібруючих ультразвукових кажанячих нот, вищої за найвищу сі-бемоль, яку 1770 року в опері герцога Парми, Моцартові на подив, пронизливо взяла Лукреція Аджугарі — єдиний в історії музики раз.

Занурившись у свої пневматичні крісла, Леніна й Дикун нюхали й слухали. А потім настала черга сприймати очима й шкірою. В залі погасло світло, масивні вогняні літери виступали з темряви. ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУЦІЛЬНИЙ СУПЕРСПІВ, СИНТЕТИЧНА МОВА. КОЛЬОРОВИЙ СТЕРЕОКОНТАКТНИЙ ФІЛЬМ ІЗ СИНХРОНІЗОВАНИМ АРОМАТО-ОРГАННИМ СУПРОВОДОМ.

— Берись за оті металеві гульки на поручнях крісла, — прошепотіла Леніна, — бо інакше не буде стереоконтактного ефекту.

Дикун зробив, як було сказано. Тим часом вогненні літери зникли. Секунд десять вони сиділи у цілковитій темряві, аж раптом сліпучі і незрівнянно тримірніші, ніж наяву, набагато живіші від живого, появилися стереоскопічні образи величезного негра й золотоволосої юної круглоголової плюс-бети, що стискали одне одного в обіймах.

Дикун здригнувся. Як засвербіли губи! Він підніс руку до рота. Лоскотання пропало. Опустив руку знову на металічну гульку — і лоскіт відновився. Тим часом ароматний орган дихав чистим мускусом. Із репродуктора воркувала супергорлиця: “У-у-у-г”, - і суперафриканський басище, вібруючи тридцять два рази на секунду, відповідав: “Уа-а-аг!” “У-у-уг!” — “У-а-аг!” Знову стулялися стереоскопічні губи — і знову лицеві еротичні зони шести тисяч глядачів в “Алгамбрі” дрижали від нестерпної гальванічної сверблячки-насолоди: “Уууг!..”

Сюжет фільму був дуже простий. Через декілька хвилин після перших “ууууг” і “уааг” (дуету коханців) і цілування на знаменитій ведмедячій шкурі, кожна волосинка якої — асистент Визначальника мав цілковиту рацію — була виразно окреслена й відчутна, негр потрапив у аварію з гелікоптером — вдарився об землю. Бум! Біль пронизав лоби глядачів. У залі здійнялося ойкання й охкання.

Від потрясіння всі прищеплені негрові навики полетіли шкереберть. До бети-блондинки він загорівся маніякально-ревнивою пристрастю. Вона протестувала. Він наполягав. Далі йшла боротьба, переслідування, напад на суперника, нарешті сенсаційно-захоплююче викрадення блондинки. Бета занесена під небо, три тижні захмарного кружляння з чорним ідіотом у несамовитому антисуспільному тет-а-тет. Нарешті, після цілої серії пригод і всілякої повітряної акробатики трьом красеням юнакам-альфам вдалося порятувати дівчину. Негра відправляють у Центр Переформування Дорослих, і фільм закінчується статечно й щасливо — бета-блондинка обдаровує своєю любов’ю всіх трьох рятівників. На хвилину вони переривають любощі, щоб проспівати синтетичний квартет під акомпанемент супероркестру й органного запаху гарденій. Тоді наостанок з’являється ведмедяча шкура, і під рев сексофонів у темряві зникає останній стереоскопічний поцілунок, останній електролоскіт завмирає на губах, як умираючий метелик, що тріпоче, тріпоче дедалі знесиленіше, кволіше і нарешті стає геть нерухомим.

Але для Леніни метелик ще не відтрепетав. Навіть після того, як засвітилося світло, коли вони повільно, разом з юрбою човгали до ліфтів, дух метелика ще лоскотав їй губи, продряпуючи тендітні борозенки дрожу і насолоди на її шкірі. Її щоки паленіли під росяно-прозорими очима, а груди набубнявіли. Вона впіймала Дикунову в’ялу руку й притисла її до себе. Блідий, зболілий спраги і засоромлений своїм прагненням, Джон несміло глянув на неї. Ні… Він не вартий. На мить їхні очі зустрілися. Які великі скарби обіцяв її погляд! Джон поспішно відвів очі і визволив руку. Несвідомо він побоювався, щоб вона не перестала бути такою, якої він не вартий.

— По-моєму, вам не слід дивитись таких речей, — сказав він, поспішаючи заздалегідь перенести вину за всі можливі в минулому чи майбутньому відступи від досконалості з самої Леніни на довколишні обставини.

— Яких речей, Джоне?

— Як цей жахливий фільм.

— Жахливий? — щиро здивувалася Леніна. — По-моєму, він просто чудесний.

— Гидкий, низькопробний фільм! — обурено вигукнув Джон. — Це ганебно!

Вона покрутила головою, не розуміючи, що він має на увазі. І чому Джон такий дивак? Чому навмисне хоче все зіпсувати?

В таксікоптері він уникав дивитися на неї. Скутий непорушними обітницями, ніколи-ніколи не виголошуваними, покірний законам, що вже давно втратили силу, він сидів і відчужено мовчав. Час від часу, ніби чийсь палець бринькав по туго натягненій, готовій обірватися струні, його тіло здригалося від раптового нервового шоку.

Таксікоптер сів на даху багатоповерхового Леніниного будинку. “Нарешті, - думала вона, виходячи з таксі. -Нарешті, хоч він і був допіру такий дивний”. Зупинившися під ліхтарем, вона глянула в своє дзеркальце. Нарешті. Так, ніс у неї трохи лискучий. Вона потерла його напудреною подушечкою. Поки Джон розрахується за таксі, якраз вистачить часу. Вона припудрила лиснючі місця, розмірковуючи: “Він жахливо красивий. Йому б не слід так соромитися, як Бернардові, а проте він торопіє… Хтось інший давно б уже взяв мене. Але тепер нарешті…” Із круглого дзеркальця до неї заусміхалися припудрений носик і півщоки.

— На добраніч, — промовив з-за спини придушений голос.

Леніна різко обернулась. Джон стояв у дверях таксі, вп’явшися в неї очима; очевидно, він так і стояв увесь час, поки вона пудрила носика, і чекав. Але чого? Певно, вагався, не наважуючись, і думав, думав. Але про що? Ну, що за дивак, прости Господи!

— На добраніч, Леніно, — повторив Джон, тужачись усміхнутися.

— Але, Джоне… Я думала, що ти… Хіба ти не…

Дикун зачинив двері і, нахилившись уперед, сказав щось пілотові. Гелікоптер здійнявся угору.

Крізь вікно у підлозі Дикун бачив піднесене догори обличчя Леніни, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Рот її був відкритий — вона гукала його. Її вкорочена фігура й змалілий раптом квадрат даху зникли у темряві.

Через п’ять хвилин Джон зайшов до своєї кімнати. Він вийняв зі схованки обгризений мишами том, з побожною обережністю розгорнув замацані й зім’яті сторінки й почав читати “Отелло”. Він пригадав, що Отелло, як і герой з “Трьох тижнів на гелікоптері”, був чорношкірий.

Витерши сльози, Леніна пішла через дах до ліфта. Спускаючись униз до двадцять сьомого поверху, вона витягла пляшечку з сомою. Одного грама, вирішила вона, не вистачить, горе її не з однограмових. Але якщо прийняти два грами, то, чого доброго, можна своєчасно не прокинутись. Вона знайшла компромісне рішення — висипала в ліву долоню три півграмові таблетки.