РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У червоних сутінках Ембріонарію замаячив Генрі Фостер.

— Підемо сьогодні на стереоконтактний фільм? Леніна покрутила головою, не кажучи ані слова.

— А з ким ти сьогодні? — його цікавило, хто саме з його друзів. — З Беніто?

Вона знову похитала головою.

Генрі помітив утому в її пурпурових очах, блідість під глянцем червонуватих плям і смуток у куточках неусміхненого малинового рота.

— Тобі нездужається? — запитав він трохи стурбовано, побоюючися, що вона підхопила одну з небагатьох інфекційних хвороб, які ще часами траплялися.

Та Леніна знов заперечливо похитала головою.

— На всяк випадок зайди до лікаря, — сказав Генрі. — “Схопиш десь якусь заразу — мчи до лікаря відразу”, - додав гіпнопедичну приказку й поплескав дівчину по плечах. — Може, тобі треба пройти псевдовагітність або прийняти посилену дозу Сурогату Великої Пристрасті. Іноді, сама знаєш, стандартна доза не цілком…

— О Форда ради, — нарешті порушила свою вперту мовчанку Леніна, — замовкни! — і відвернулася до своїх занедбаних ембріонів.

Не вистачало ще Сурогату Великої Пристрасті! Вона б засміялася, якби не хотілося плакати. Мало їй власної пристрасті! Вона глибоко зітхнула, наповнюючи розчином шприц. “Джон, — прошептала вона тужливо, — Джон… — І раптом похопилася: — Форде мій! Чи ж зробила я ін’єкцію проти сонної хвороби цьому зародку? Зовсім не пам’ятаю… Але краще не ризикувати з подвійною дозою…”- і вона перейшла вздовж конвеєра до наступної ампули.

Через двадцять два роки вісім місяців і чотири дні багатообіцяючий молодий мінус-альфа, адміністратор з Мвамза-Мвамза, помре від трипаносоміазизу — сонної хвороби, і це буде перший випадок за півстоліття з гаком.

Зітхаючи, Леніна продовжувала свою працю.

Через годину, в переодягальні, Фенні енергійно протестувала:

— Абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, — повторювала вона. — І то через що? Через чоловіка — якогось одного чоловіка!..

— Але він саме той, кого я хочу.

— Ніби нема мільйонів інших на світі.

— Але їх я не хочу.

— А ти спробуй, тоді кажи.

— Я пробувала.

— Багато? — зневажливо хихикнула Фенні. — Одного, двох?..

— Кілька десятків. Ефекту жодного — не помагає.

— А ти ще пробуй, не лінуйся, — повчала Фенні, хоч було видно, що її впевненість у власних приписах захиталася. — Нічого не досягнеш без наполегливості.

— Але я… він…

— Викинь із голови!

— Не можу.

— Прийми сому.

— Приймаю.

— Ну й продовжуй.

— Але в інтервалах він продовжує подобатися. Він завжди буде мені подобатися.

— Ну, коли так, — рішуче сказала Фенні, - то піди й візьми його! Хоче він цього чи ні.

— Але якби ти знала, який він дивак!

— Тим більше, потрібні рішучі заходи!

— Легко тобі казати…

— Не зважай ні на що. Дій! — голос Фенні гримів сурмою, ніби в лектора Фордіанської Асоціації Молодих Жінок, що проводить вечірню бесіду з мінус-бета-підлітками. — Дій негайно, зараз же!

— Я боюся, — сказала Леніна.

— Прийми соми — і всі клопоти. А тепер я йду купатися, — і Фенні пішла, волочачи за собою рушник.

Задзеленчав дзвінок, і Дикун, що нетерпляче дожидався Гельмгольца, аби побалакати з ним нарешті про свою любов до Леніни, скочив на ноги й кинувся до дверей.

— Я передчував, що ти прийдеш! — закричав він, відчиняючи двері.

На порозі в білому ацетатно-сатиновому моряцькому костюмі, в кругленькій білій шапочці, надбало збитій на ліве вухо, стояла Леніна.

— Ой! — зойкнув Дикун, ніби хтось його зненацька добряче стусонув.

Півграма соми виявилося досить, щоб Леніна забула про свої побоювання й збентеження.

— Хелоу, Джоне! — мовила, усміхнувшись, і, оминувши його, зайшла до кімнати. Джон машинально причинив двері й подався за нею. Леніна сіла. Запала довга мовчанка.

— Ти ніби не дуже радий мене бачити, Джоне, — сказала Леніна нарешті.

— Не дуже радий? — з докором поглянув на неї Дикун, потім раптом упав на коліна, взяв за руку й шанобливо поцілував. — Не дуже радий? О, якби ти тільки знала, — прошепотів він і врешті насмілився звести на неї очі. — Мила Леніно, найпрекрасніша, найдорожча в світі! (вона всміхнулася до нього зі спокусливою ніжністю). О, ти така досконала! (розтуливши губи, вона почала хилитись до нього). — Така досконала! (Ближче, ближче). — Щоб створити тебе, взято все найкраще у земних творінь. (Ще ближче). І тут Дикун раптом скочив на ноги. — Ось чому, — сказав він, відвертаючи обличчя, — я хотів би спочатку щось звершити… Я хочу сказати… довести, що я вартий тебе. Я знаю, що ніколи не буду таким… Але я повинен показати принаймні, що я… не зовсім… Звершити б що-небудь…

— А для чого це треба… — почала була Леніна й не кінчила. В її голосі чулася нотка роздратування: коли прихиляєшся ближче й ближче, тягнешся розтуленими губами і раптом незграба-дурень схоплюється на ноги, а ти мов провалюєшся в порожнечу, то мимоволі охопить досада, хоч у твоїй крові й циркулює сома.

— У Малпайсі, - пробелькотів Дикун, — треба було принести шкуру гірського лева, кугуара… Тобто, коли хочеш з кимось одружитися. Або вовчу…

— В Англії немає левів, — майже різко сказала Леніна.

— Та хоч би й були, — негадано вибухнув презирливим обуренням Дикун, — їх би все одно повбивали з гелікоптерів чи потруїли отруйними газами. Я б зовсім не так змагався з левами, Леніно! — Розправивши плечі, він відважився знову глянути на неї і не побачив на її обличчі нічого, крім досади й нерозуміння. — Я зроблю що завгодно, — продовжував він збентежено, все більше плутаючись у словах. — Усе, що ти тільки забажаєш. Є види важкого спорту, ти знаєш. Але ті зусилля приносять насолоду. От і я б… Накажи — і я буду підмітати підлогу…

— Для цього є пилосос, — збентежено сказала Леніна. — Замітати підлогу нема потреби.

— Потреби нема, але й непрестижна робота може бути виконана шляхетно. От я й хотів би зробити щось благородно. Невже ти не розумієш?

— Але ж у нас є пилососи.

— Не в тому річ…

- І є епсилони-напівкретини, щоб пилососити, — продовжувала вона своє. — Ну, справді, для чого тобі це?

— Для чого? Та заради тебе, Леніно, заради тебе. Щоб показати, що я…

— Але яке відношення мають вакуумні пилососи до левів?..

— Щоб показати, як я дуже…

— А леви — до того, що ти радий мене бачити? — вона все більше дратувалася.

— Як я люблю тебе, Леніно! — вимовив він із мукою в голосі.

Хвиля радості затопила Леніну, до щік припливла кров.

— Ти освідчуєшся в коханні, Джоне?

— Мені б ще не годилося цього говорити, — вигукнув Дикун, ледь не заламуючи рук, — поки не… Слухай, Леніно, в Малпайсі закохані беруть шлюб.

— Беруть що? — знову почала сердитися Леніна. Про що він торочить?

— Назавжди. Дають обіцянку завжди жити разом.

— Що за маячня! — Леніна була по-справжньому шокована.

- “Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду…”[7]

— Що таке?

— Це у Шекспіра так: “Але якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий…”[8]

— Джоне, Форда ради, говори по-людськи. Я не можу зрозуміти ні слова з того, що ти тут мелеш. Спершу якісь вакуумні пилососи, потім якісь вузли. Ти доведеш мене до нестями. — Вона схопилася й, ніби боячись, що й Джон утече від неї, як тікає смисл його слів, стиснула його зап’ястя. — Відповідай мені прямо: подобаюся я тобі чи ні?

Зробилося тихо. І він ледь чутно сказав:

— Я люблю тебе більше за все на світі.

— Так чому ж ти відразу так не сказав? — вигукнула вона, і її роздратування було таким сильним, що гострі нігті самі вп’ялися йому в шкіру. — Верзеш нісенітниці про віночки, пилососи й левів і позбавляєш мене радості стільки тижнів. — Вона випустила його руки й відкинула їх від себе. — Якби ти мені так не подобався, — сказала вона, — я б на тебе люто розсердилася…

І раптом її руки обхопили його шию, він відчув її ніжні губи на своїх губах. Такі приємно ніжні, такі теплі й електризуючі, що Джон не міг не згадати обіймів у “Трьох тижнях у гелікоптері”. “Ууу-ууу!” — завивала трьохвимірна блондинка; “Ааа! Ааа!” — нелюдським голосом гув негр-полюбовник. Жах, Паскудство!.. Він спробував був визволитися, проте Леніна ще тугіше стисла свої обійми.

— Чому ти мовчав? — прошепотіла вона, відкинувши голову, щоб глянути на нього. В її очах був лагідний докір.

“Так ти повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих ніколи не здолають обернути мою любов на хіть”[9]. Ніколи, нізащо! — вирішив Джон.

— Дурненький, — шепотіла Леніна. — Я так тебе хотіла, і якщо ти також хотів мене, то чому ж ти не…

— Але, Леніно, — почав він протестувати, і вона негайно розчепила свої руки й відпустила його. Він на хвилинку подумав, що вона зрозуміла його безмовний натяк. Та коли вона розстібнула свій білий пояс із кишеньками й акуратно повісила його на спинку стільця, він зрозумів, що помилився.

— Леніно! — боязко повторив він.

А вона вже смикнула “блискавку” — і її моряцька біла блузка розпахнулась донизу. Тут уже Джонова підозра згустилася в тверду певність.

— Леніно, що ти робиш?

Джик, джик! — у відповідь. Вона вилізла зі свого моряцького кльошу й залишилася в блідо-рожевій комбінації. Золота застібка, подарована Архіспівальником, поблискувала на грудях.

“Бо перса їхні білі, що до себе з віконця загратованого ваблять цікаві погляди чоловіків…”[10]Співучі, гримучі, чарівні слова робили її подвійно небезпечною, подвійно принадною. Ніжна, ніжна, але пронизлива! В’їдаючись, вгвинчуючись у розум, розбиває рішучість. “Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь…”[11]

Джик! Округла рожевість комбінації розпалась, мов навпіл розрізане яблуко. Вигин рук, крок однією, потім другою ногою — і комбінація мляво, ніби спустивши дух, лежить на підлозі.

У туфельках і шкарпетках і недбало збитій набакир круглій шапочці Леніна наближалася до нього.

— Коханий, коханий! Чому ж ти досі мовчав! — вона простягала до нього руки.

Але замість того, щоб у відповідь сказати “Кохана!” й прийняти її в обійми, Дикун із жахом відступив, відмахуючись руками, ніби відганяючи якусь причіпливу й небезпечну тварину. Чотири кроки назад — і він уперся в стіну, як у безвихідь.

— Коханий! — говорила Леніна і, поклавши свої руки Джону на плечі, притискалась до нього. — Обійми мене. Обіймай мене, любий, поки не зімлію! — В її розпорядженні, виявляється, теж була поезія, принаймні слова, які співають, чарують і б’ють барабанами. — Поцілуй мене, — вона замружила очі й знизила голос до дрімотного шепоту. — Цілуй мене, поки не зомлію. Обійми мене, любий, міцніше.

Дикун, ухопивши її за руки, одірвав їх від своїх плечей і грубо відштовхнув геть.

— Ой! Мені боляче, ти мене… ой! — Раптом вона заніміла. Жах змусив її забути про біль. Розплющивши очі, вона побачила його обличчя. Ні, не обличчя Джона, а якогось шаленого незнайомця — бліде, спотворене сіпанням і скаженою, незрозумілою люттю. Приголомшена, вона прошепотіла: “Що з тобою, Джоне?” Та він не відповідав, упершися в неї несамовитими очима. Руки, що стискали її зап’ястя, тремтіли. Дихав він важко й нерівно. Почувся слабий, але моторошний скрегіт зубів. — Що з тобою? — Леніна вже майже кричала.

І, ніби отямившись від того крику, Джон схопив її за плечі й затряс.

— Блудниця! Потаскуха! Нахабна шлюха! Курва!

— Ой, не тре-е-ба-а-а! Перестань! — голос її від того трясіння скидався на бекання й мекання.

— Повія!

— О, зжалься-я-а-а…

— Проклята шлюха!

— Краще-е-е півгра-а-ама, ніж… — почала вона.

Дикун відштовхнув її з такою силою, що вона не втрималась на ногах і впала.

— Геть! — зерепетував він, загрозливо нависаючи над нею. — Забирайся геть з-перед моїх очей, а то вб’ю. — Він зціпив кулаки.

Леніна затулилася рукою.

— О, благаю, будь добрим, Джоне, не бий мене…

— Забирайся! Геть! Швидше!

Затулившись рукою, перелякано стежачи за кожним його рухом, вона схопилась на ноги і, пригинаючись та ховаючи голову, кинулася до ванни.

Дикун навздогін дав їй ляпаса по сідницях, сильного і лункого, як постріл.

— Ой! — підскочила Леніна.

Замкнувшись у ванні й відсапавшись, вона взялась оглядати свої пошкодження. Ставши спиною до дзеркала, зирнула через ліве плече. На перлистій шкірі виразно рум’янів відбиток розчепіреної долоні. Обережно потерла ясно-червоний слід.

А за дверима Дикун походжав сюди й туди під музику й барабани магічних слів, що гриміли у вухах. “І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять, — гуркотіли божевільні слова. — Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса — це божі сотворіння, а що нижче — те від диявола. Там — пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву”[12].

— Джоне! — долинув боязко-підлесливий голос із ванни. — Джоне!

“О ти, отруйне зілля чарівне, — таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться, — о краще б ти ніколи й не родилася на світ!.. Невже для того створено оцей папір прекрасний, цю чудову книгу, щоб тільки написати там “повія”? Що ти вчинила?.. Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа…”13

Але Ленінині парфуми ще плавали над ним, на куртці біліла пудра, що нагадувала бархатисте Ленінине тіло. “Повія безсоромна, повія безсоромна, — невблаганно стугоніло в свідомості. — Повія…”

— Джоне, мені б мій одяг…

Він підняв моряцькі штани, матроску й комбі.

— Відчини! — гукнув, гримнувши носаком у двері.

— Не відчиню… — голос був переляканий, проте норовистий.

— А як же я передам?

— Просунь у вентилятор над дверима.

Він проштовхнув одяг і знову заходив у сум’ятті кімнатою. “О, вже почав їх лоскотати своїми пальцями-щипальцями крижаний демон любострастя!”14

— Джоне!

Він не відповів. “Крижаний демон”.

— Джоне!

— Що таке? — перепитав похмуро.

— Мені б ще мій пояс.

Замкнувшись у ванній, Леніна прислухалася до кроків за дверима. Скільки він ще так ходитиме? Чекати так, поки він забереться з квартири чи, може, він урешті вгамується і тоді можна буде втекти?

Ці її тривожні роздуми перервав телефонний дзвінок у другій кімнаті. Тупання стихло. Вона чула, як Дикун із кимось перемовляється.

— Алло.

……..

— Так.

……..

— Якщо я не присвоїв сам себе, то я тут.

……..

— Так. Що ви не дочули? Містер Дикун слухає.

……..

— Що? Хто хворий? Звичайно, це мене цікавить.

……..

— Це серйозно? У тяжкому стані? Негайно буду…

……..

— Не вдома? Куди ж її забрали?

……..

— О Боже мій! Дайте адресу!

……..

— Парк-Лейн, номер три. Третій? Дякую.

Леніна почула, як цокнула покладена слухавка. Поспішні кроки. Грюкнули двері. Тиша. Чи справді пішов?

З ретельною обережністю вона прочинила двері на півсантиметра, глянула в щілину — в кімнаті порожньо, прочинила їх трохи ширше й висунула голову, нарешті, навшпиньки зайшла до кімнати, постояла кілька секунд, прислухаючись, і з шалено гупаючим серцем шмигнула до вихідних дверей і кинулась навтьоки. Лише у ліфті, що мчав її вниз, відчула себе безпечно.

Загрузка...