РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Надворі у парку був час забав. У літеплі червневого сонця сім чи шість сотень голих хлопчиків і дівчаток з вереском бігали по газонах, грали в м’яча або по двоє-троє усамітнювалися в квітуючих кущах. П’янко пахли троянди, на вітах не змовкали два солов’ї, інколи затинаючись кувала в липах зозуля. У повітрі розливалося дрімотне гудіння бджіл і гелікоптерів.

Директор і студенти трохи постояли, поспостерігали за грою в гилки. Десь із двадцятеро дітей зібралося довкола хромованої сталевої вежі. Вони старались закинути м’яч на платформу вгорі, звідки він скочувався всередину, падав на швидкорухомий диск, вилітав крізь один із численних отворів циліндричної вежі, і діти знову його ловили.

— Дивно, — розмірковував Директор, коли вони пішли далі, - дивно, що навіть за часів нашого Форда для ігор не треба було нічого, крім одного чи двох м’ячів, кількох палиць і, можливо, ще сітки. Чи ж не дурість дозволяти людям грати хай і в складні ігри, які не сприяють зростанню споживання. Це безумство. Тепер контролери не затверджують жодної нової гри, не переконавшись, що вона потребує не менше знарядь, ніж найскладніша з уже існуючих. — Його думка раптом урвалася: — Яка чарівна парочка!

У трав’янистому закуті між високими язиками середземноморського вересу двоє дітей, хлопець років семи і дівчина, можливо, на рік старша, зосереджено, з серйозністю вчених, заглиблених у науковий пошук, гралися в примітивну сексуальну гру.

— Чудово, чудово! — сентиментально повторював Директор.

— Чудово, — чемно погоджувалися хлопці. Але їхні посмішки були досить поблажливі. Вони облишили подібні забавки не так уже й давно, тому спостерігали за всім отим зверхньо. Чудово? Та це просто дитячі пустощі. І все. Просто діти.

— Я завжди собі думаю… — продовжував Директор тим самим сентиментальним тоном, але його обірвав голосний вереск.

Із сусідніх кущів появилася нянька. Вона вела за руку малого зарюмсаного хлопця. За ними дріботіла скривджена й знічена дівчина.

— В чому річ? — запитав Директор.

— Нічого особливого, — відповіла няня, знизавши плечима. — Просто цей хлопець чомусь неохоче включається у звичайну еротичну гру. Я це помічала й раніше. А сьогодні почав ще й скиглити…

- Їй-Форду, — забожилася розтривожена дівчинка, — Я не збиралася його кривдити… Справді…

— Звичайно, що ні, любонько, — заспокоювала її няня. — А тепер, — продовжувала вона, звертаючися до Директора, — я веду його на консультацію до психолога: чи немає в нього якоїсь ненормальності.

— Чудово, — сказав Директор. — Ведіть. А ти, дівчинко, залишайся, — додав він, коли нянька відійшла з своїм крикливим підопічним. — Як тебе звати?

— Поля Троцька.

— Дуже хороше ім’я, — сказав Директор. — А тепер біжи пошукай собі якогось іншого хлопчика побавитись.

Дівчинка підстрибом побігла геть і зникла в кущах.

— Чудове створіння, — кивнув Директор, дивлячись їй услід, тоді обернувся до студентів: — Те, що я тепер вам скажу, може прозвучати як небилиця, нісенітниця. Адже для непризвичаєних до історії, як ви, більшість фактів з минулого звучить неймовірно.

І він подав їм вражаючі відомості. Протягом довгих сторіч перед ерою Форда і навіть кілька поколінь пізніше еротична гра між дітьми вважалася ненормальністю (“невже!”) й суворо заборонялась.

На обличчях здивованих слухачів з’явився вираз недовіри. Невже бідним дітям не дозволялося розважатися? Та хіба ж можна так?

— Навіть підліткам, — провадив Директор, — навіть юнакам, як ви…

— Не може бути!

— Так, крім потаємного солодійства й гомосексуальності, вони не знали нічого.

— Нічого?

— У більшості випадків — нічого, до двадцяти років.

— До двадцяти років?! — з недовірою зойкнули студенти.

— До двадцяти, — повторив Директор. — Я ж казав, що історична правда вам видасться нісенітницею.

- І до чого це призвело? — запитали студенти. — Які були наслідки?

— Наслідки були жахливі, - несподівано втрутився в діалог чийсь густий бас.

Всі озирнулися. Збоку стояв незнайомець — чоловік середнього зросту, з чорним чубом, орлиним носом, повними червоними губами й пронизливими чорними очима.

— Жахливі наслідки, — повторив він.

Директор, що був присів на одну зі сталевих погумованих лавок, зручно розставлених під деревами, забачивши незнайомця, схопився й кинувся до нього з розпростертими руками, радісно усміхаючись на весь рот.

— Головний Контролер! Що за приємна несподіванка! Хлопці, уявіть собі! Це ж Головконтр — його фордність Мустафа Монд!

По всіх чотирьох тисячах кімнат Центру чотири тисячі електричних годинників одночасно пробили четверту. Безтілесні голоси заграли в сурми.

— Головна зміна скінчилася. Заступає друга зміна. Головна денна зміна…

У ліфті, дорогою до роздягальні, Генрі Фостер і асистент Головного визначальника визивно повернулися спинами до Бернарда Маркса з Бюро психології: відвернулися від людини з поганою репутацією.

Легкий шум і гудіння машин ще колихали тьмяно-вишневі сутінки Ембріонарію. Зміни приходять і відходять, одне плямисте обличчя змінюється іншим; але поважно й безупинно повзуть конвеєри, навантажені майбутніми чоловіками й жінками.

Леніна Краун швидко пішла до дверей.

Його фордність Мустафа Монд! Очі завмерлих у вітанні студентів ледь не лізуть на лоба. Мустафа Монд! Постійний Головний Контролер Західної Європи! Один з десяти Світових Контролерів. Один з десяти — а запросто сів на лавку поруч із Директором! Він явно має намір залишитися й поговорити з ними устами правдороба. Вважай, устами самого Форда!

Двоє коричневих, як креветки, дітей виринули з сусідніх кущів, пильно поглянули на прибульців великими здивованими очима й повернулися назад до своїх розваг.

— Ви всі пам’ятаєте, — сказав Головконтр гучним баском, — ви всі, я переконаний, пам’ятаєте прекрасні натхненні слова нашого Форда: “Історія — нісенітниця”. Історія, — повільно повторив він, — нісенітниця.

Він помахав рукою, ніби невидимим помелом змітаючи порох, а порохом тим були Гараппа й Халдейський Ур; а павутинням були Фіви й Вавилон, Кнос і Мікени. Мах-мах рукою — і де ви, Одіссей і Йов, Юпітер і Гаутама, де Ісус? Мах — і полетів геть античний мотлох, що звався Афінами й Римом, Єрусалимом і Серединним царством. Мах — і порожньо там, де була Італія. Мах — і не стало соборів. Мах-мах — і прощай “Король Лір” і “Думки” Паскаля. Прощайте, “Страсті”, тю-тю, Реквієм, прощай, Симфоніє. Мах, мах…

— Йдеш увечері на стереоконтактний фільм, Генрі? — запитав асистент Визначальника. — Я чув, в “Алгамбрі” першокласний новий фільм. Там є любовна сцена на шкурі ведмедя. Кажуть, це щось надзвичайне. Відчувається кожна волосинка ведмедя. Найдивніші ефекти дотику.

— Ось чому нас не вчать історії, - сказав Головконтр. — Але тепер настав час…

Директор стривожено глянув на нього. Ходять же чутки, що старі заборонені книжки переховуються в сейфі у кабінеті Головконтра. Біблія, Поезія — Форд його знає що.

Мустафа Монд перехопив занепокоєний погляд співрозмовника і кутики його червоних губ іронічно здригнулися.

— Не бійтеся, Директоре, — сказав насмішкувато, — я не зіпсую вам студентів.

Директор збентежено промовчав.

Тих, хто тебе зневажає, сам зустрічай з презирством. У посмішці Бернарда Маркса було стільки зверхності! Теж мені — волосок ведмедя…

— Обов’язково піду, — сказав Генрі Фостер.

Мустафа Монд подався вперед і насварився пальцем:

— Ви тільки уявіть, — від його голосу в юнаків під грудьми похололо, — ви тільки уявіть собі, що то таке — “живородна мати”. — Знову те брудне слово, але нікому зі студентів цього разу й на думку не спало всміхатися. — Спробуйте уявити собі, що означало “жити в своїй сім’ї”.

Вони спробували, але було видно, що без найменшого успіху.

— А чи знаєте ви, що таке “рідний дім”?

Вони заперечливо покрутили головами.

Із тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася на сімнадцятий поверх, вийшла з ліфта, повернула праворуч, пройшлася коридором і, відчинивши двері “Дівочої перевдягальні”, занурилася в оглушливий хаос рук, грудей і спідньої жіночої білизни. Потоки гарячої шумуючої води лилися згори і з бульканням виливалися з сотень ванн. Вісім десятків вібровакуумних масажних машин із гуркотом і шипінням місили й смоктали пружні засмаглі тіла вісімдесяти пишних екземплярів жіночої статі, які галасували щосили. Автомат синтетичної музики виводив соло на суперкорнеті.

— Привіт, Фенні! — промовила Леніна до молодої жінки, своєї сусідки по шафі для одягу.

Фенні працювала в Пакувальному відділі, її прізвище теж було Краун. А що на два мільярди населення планети було всього десять тисяч прізвищ, такий збіг не надто вражав.

Леніна сіпала свої застібки-“блискавки” на куртці, з обох боків штанів і на нижній білизні. Потім у одних панчохах та черевичках пішла до купальні.

Домівка. Домівка — це кілька маленьких кімнаток, де тіснилися чоловік, періодично вагітна жінка і юрба хлопчаків та дівчат різного віку. Без повітря, без простору. Антисанітарія справжньої тюрми. Темрява, хвороба й сморід.

Головконтр змалював усе так яскраво, що один із хлопців, вразливіший за інших, поблід — його ледь не вирвало.

Леніна вилізла з ванни, витерлася рушником, взяла довгу гнучку трубку, встромлену в стіну, притисла наконечник до своїх грудей, ніби збираючися покінчити життя самогубством, і опустила курок. Подув теплого повітря опудрив її тальком. Вісім різних одеколонів і духів крилося за маленькими краниками над умивальником. Вона відкрила третій зліва, освіжилася шипром і з черевичками та панчохами в руках пішла подивитися, чи не звільнилася вібрувальна машина.

А в духовному плані домівка була ще злиденніша, ніж у фізичному. Скидалася вона на кролячу нору, смітник, що чадів непорозуміннями й сутичками тісно натоптаних життів, переповнених емоціями. Які небезпечні, безумні, непристойні взаємовідносини між членами сімейної групи! Немов збожеволівши, мати тремтить над своїми дітьми (її рідними дітьми!)… немов кішка над кошенятами. І не просто кішка, а така, що говорить, кішка, що знову й знову повторює: “Моя дитино, моє дитятко. Моя крихітко, ой як ти зголодніла, як припала рученятами, губенятами до моїх грудей”. Ця невимовна мука й насолода, і втіха! Аж поки дитина не засне з булькою білого молока в кутиках рота.

— Так, — сказав Мустафа Монд, похитуючи головою, — вам недарма пішов мороз поза шкірою.

— З ким ти гулятимеш цього вечора? — запитала Леніна, повертаючися з вібровакууму зарожевіла, мов опромінений перл.

— Ні з ким.

Леніна здивовано підвела брови.

— Я не особливо добре почуваюся останнім часом, — пояснила Фенні. — Лікар Уелс порадив пройти курс псевдовагітності.

— Але ж, моя любонько, тобі всього тільки дев’ятнадцять років. А перша підміна вагітності не є примусовою до двадцять першого року.

— Знаю, люба. Але для декого корисніше починати раніше. Лікар Уелс вважає, що брюнетки, як я, з широким тазом, повинні пройти першу псевдовагітність у сімнадцять років. Отже я не поквапилася, а радше на два роки запізнилася. Вона відкрила свою шафу і вказала на верхню полицю, заставлену коробочками й флакончиками.

— Сироп жовтого тіла, — голосно читала Леніна. — Оварин, свіжість гарантовано, годиться до 1.8.632 р. Е. Ф. Екстракт молочної залози, розведений водою, вживати тричі на день перед їжею. Плацентин, по п’ять кубиків внутрівенно через кожні два дні… Ху! — здригнулася Леніна. — Як я ненавиджу внутрівенні, а ти?

— Я теж. Але ж вони корисні, - Фенні була дівчиною розсудливою.

— Наш Форд, або наш Фрейд, як він з якоїсь невідомої причини волів себе називати, коли говорив про психологічні справи, Господь Фрейд був перший, хто відкрив жахливу небезпеку сімейного життя. Світ переповнився батьками, а отже й стражданнями, кишів матерями, що призвело до різноманітних збочень — від садизму до непорочності; переповнився братами, сестрами, дядьками, тітками, сповнився збожеволілими й самогубцями.

— Але ж між дикунами Самоа та на деяких островах біля Нової Гвінеї…

Проміння тропічного сонця, як теплий мед, лилося на тіла голих дітей, що з насолодою вовтузились у рожевому світлі. Домівка була в кожному з двадцяти будинків, вкритих пальмовим листям. На островах Тробріан зачаття вважалося справою духів предків, про батька ніколи не було й мови.

— Протилежності, - сказав Головконтр, — поєднуються. Це саме те, що треба — змусити їх поєднуватись.

— Лікар Уелс сказав, що три місяці псевдовагітності покращать моє здоров’я на три-чотири роки.

— Що ж, сподіваюся, так воно й буде, — сказала Леніна. — Але ж, Фенні, виходить, що три місяці тобі не можна буде…

— О, ні, дорога. Лише тиждень чи два, не більше. Я проведу вечір у клубі, за музичним бриджем. А ти, звісно, підеш гуляти?

Леніна ствердно кивнула головою.

— З ким цього разу?

— З Генрі Фостером.

— Знову? — запитала Фенні з болісно-докірливим здивуванням, що так не пасувало до її ласкавого, наче місяць, обличчя. — Невже ти й досі ходиш із Генрі Фостером?

— Матері й батьки, брати й сестри. Але були також просто чоловіки й жінки, й коханці. Була моногамія й романтика. Хоч ви, правдоподібно, й не знаєте, що воно означає, - говорив Мустафа Монд.

Вони похитали головами.

— Сім’я, моногамія, романтика. Скрізь винятковість, зосереджене спрямування імпульсів; енергії в одне вузьке річище. Але кожен належить кожному іншому, — закінчив він, цитуючи гіпнопедичну приказку.

Студенти знову кивнули головами, підкреслено погоджуючися з твердженням, повторення якого у напівтемряві понад шістдесят тисяч разів примусило сприймати його як правдиве, незаперечне й самозрозуміле.

— Але, — протестувала Леніна, — я з Генрі всього місяців чотири.

— Місяців чотири! Оце мені подобається! І до того ж, — Фенні грізно тицьнула пальцем у Леніну, — ти за цей час не мала нікого, крім Генрі. Чи мала?

Леніна почервоніла, але очі й тон її голосу лишалися зухвалими.

— Ні, я не мала нікого іншого, — відповіла вона майже задерикувато. — А чому б я повинна була мати?

— О, вона, бачте, не розуміє, чому повинна була мати, — повторила Фенні, ніби для невидимого слухача за лівим плечем Леніни. Потім раптом посерйознішала: — Без жартів, Леніно, тобі треба бути обережнішою. Це просто непристойно так довго затримуватися з одним чоловіком. У сорок або в тридцять п’ять це ще допустимо. Але в твоєму віці, Леніно! Ні, справді так не можна. Ти знаєш, як не любить Директор всякої інтенсивності у цьому відношенні. Чотири місяці з Генрі Фостером і ніким іншим. Як би він розлютився, дізнавшися про таке.

— Уявіть собі воду в трубі під тиском (студенти уявили). — Я просвердлю в ній отвір, — продовжував Головконтр, — і ударить струмінь. А якщо просвердлити двадцять отворів, то буде вже двадцять, але слабеньких струмочків. “Моя дитино, моє дитятко!..”, “Мамо!” Безумство інфекційне. “Коханий, єдиний, дорогий і безцінний…” Материнство, моногамія, романтика кохання. Вгору б’є фонтан — бушує й піниться дикий струмінь. Почуття має один вихід — моя любов, моя дитина. Не дивно, що живородні люди були безумні, порочні й нещасні. Їхній світ не дозволяв їм діяти розважливо, бути при своєму розумі, бути доброчесними й щасливими. Материнство й закоханість, на кожному кроці заборона (а звичка коритися заборонам не сформована), спокуса й муки сумління на самоті, різні хвороби й безконечний ізолюючий від людей біль, непевність у майбутньому й злидні — все це прирікало їх на страшні переживання. А при таких переживаннях, — до того ж на самоті, в безнадії й ізоляції, - про яку стабільність може йти мова?

— Звичайно, не обов’язково зовсім відмовлятися від Генрі. Чергуй його інколи з кимось іншим — от і все. Він, певно, не тільки з тобою?

Леніна з цим припущенням погодилася.

— Ще б пак, — сказала Фенні. — У цьому на Генрі Фостера можна покластися — він завжди був коректним і бездоганним у своїй поведінці. А тобі слід би пам’ятати про Директора. Ти ж знаєш, який він поборник…

— Еге ж, сьогодні пополудні він поплескав мене по сідницях, — кивнула Леніна.

— От бачиш, — тріумфувала Фенні. — Це доказ, що він суворо відстоює загальноприйняті норми.

— Стабільність, — говорив Головконтр, — стабільність. Не може бути стабільної цивілізації без стабільного індивідуума. — Його голос гучав мов сурма. У слухачів тепліло в грудях, і вони від того тепла аж ширшали. — Машина крутиться й крутиться, і мусить крутитися вічно. Зупинка означає смерть. Мільярд людей розповзся по земній поверхні. Завертілися колеса. За сто п’ятдесят років стало два мільярди. Зупиніть усі машини — і через сто п’ятдесят уже не років, а тижнів знову буде тільки мільярд, бо другий мільярд чоловіків і жінок вимре з голоду. Колеса мусять крутитися постійно, але вони потребують догляду. Їх повинні доглядати люди врівноважені, стабільні, як колеса й шестерні, люди здорові духом і тілом і завжди вдоволені. А крик “Моє дитя, моя мама, мій любий і єдиний”, стогін “Мій гріх, мій грізний Бог”, вереск з болю, белькотання в гарячці, оплакування злиднів і похилого віку… Хіба в такому стані можна доглядати машини? А коли не буде обслуговування, то буде що? Трупи мільярда чоловіків і жінок не так просто поховати або спалити…

- І зрештою, — підлесливо умовляла Фенні, - хіба це болісно чи неприємно мати ще одного чи двох чоловіків поруч Генрі? Це не важко, а значить, ти повинна бути трохи податливішою.

— Стабільність, — наполягав Головконтр, — стабільність. Першооснова й наріжний камінь. Стабільність. Звідси все це, — широким помахом руки він охопив величезні будівлі Кондиціювального Центру, парк і голих дітей, що бігали по травниках або відлюдно бавилися в кущах.

Леніна покрутила головою й задумливо мовила:

— Щось останнім часом я не відчуваю охоти бути податливою. А хіба, Фенні, тобі не буває так само?

Фенні підтакнула співчутливо й розуміюче.

— Не треба спонукати чи примушувати себе, — напутливо говорила вона. — Людина мусить співпрацювати. Зрештою, кожен належить кожному іншому.

— Так, кожен належить кожному іншому, — повільно повторила Леніна і, зітхнувши, на хвилину примовкла, потім взяла Фенні за руку й злегка її потисла: — Ти маєш рацію, Фенні. Як завжди. Я постараюся…

Затриманий греблею потік переливається через верх, а повінь — це почуття, повінь — це пристрасть, повінь — це навіть божевілля. Все залежить від сили потоку, висоти й міцності перегородки. Коли перепон немає, потік плавно перетікає по визначених руслах у тихе море добробуту. (Ембріони голодні — і насос із дня на день жене їм кровозамінник, невтомно роблячи вісімсот обертів на хвилину.) Зайшлася в плачі щойно вилуплена дитина — відразу ж появляються няньки з пляшкою молочносекреторного продукту. Почуття таїться в проміжку часу між потягом і його задоволенням. Скоротіть цей інтервал, зламайте всі старі непотрібні бар’єри!

— Щасливі ви, хлопці! — вигукнув Головконтр. — Для вас не шкодувалося нічого, щоб зробити ваше життя емоційно легким, оберегти, наскільки це можливо, від емоцій і переживань взагалі.

— Слава Форду, — шепотів Директор. — У світі все гаразд,

— Леніна Краун? — перепитав Генрі Фостер, застібаючи “блискавку на своїх штанях. — О, вона чудесна дівчина. На диво пружна. Дивно, що ти й досі не спробував її.

— Я й сам дивуюся, — сказав асистент Визначальника. — Обов’язково спробую при першій нагоді.

Зі свого місця на протилежному боці переодягальні Бернард Маркс підслухав цю розмову й зблід.

— Правду кажучи, — говорила Леніна, — мені й самій трохи надокучило — Генрі та Генрі щодня. — Вона натягнула ліву панчоху. — Ти знаєш Бернарда Маркса? — запитала вдавано-недбалим тоном.

— Ти хочеш сказати… — здивувалася Фенні.

— А чому й ні? Адже Бернард — альфа-плюс. Крім того, він запросив мене злітати до однієї з дикунських резервацій. До того ж я завжди хотіла побувати серед дикунів.

— Але в нього така репутація!

— Яке мені діло до його репутації?

— Кажуть, він не любить грати у гольф.

— Кажуть, кажуть, — перекривила її Леніна.

— А також він більшість свого часу проводить усамітнено, — з відразою й жахом сказала Фенні.

— Ну, зі мною він самітний не буде. І, взагалі, чому люди так по-свинськи ставляться до нього! По-моєму, він досить милий. — Вона посміхнулася сама до себе, згадавши, яким до смішного соромливим він був! Майже переляканий, ніби вона Головконтр світу, а він гамма-мінус — обслуговувач машин.

— Спробуйте пригадати, — сказав Мустафа Монд, — чи хто серед вас коли-небудь наштовхувався на непереборну перешкоду?

У відповідь — заперечна мовчанка.

— А чи хто був змушений довго перебувати в проміжку між бажанням і його задоволенням?

— Та у мене… — почав один із хлопців і завагався.

— Говори ж, — наказав Директор, — не примушуй його фордність чекати.

— Одного разу мені довелося майже чотири тижні чекати, поки дівчина, яку я хотів, дозволила себе взяти.

- І відповідно твоє бажання зросло?

— Жахливо!

— Точно, жахливо, — сказав Головконтр. — Наші предки були такі дурні й короткозорі, що коли перші реформатори запропонували звільнити їх від жахливих емоцій, то вони й слухати не схотіли.

— Говорять про неї, ніби про кусень м’яса, — заскреготав зубами Бернард. — Не пробував — спробую, як баранину. Прирівнюють її до якоїсь кількості баранини. Вона казала, що подумає і дасть мені відповідь до п’ятниці. Форде мій, Форде… Підійти б та заїхати по пиках.

— Так, я настійно раджу тобі її спробувати, — сказав Генрі Фостер приятелю.

— Візьмемо хоча б позаутробний розвиток. Пфіцнер і Кавагучі розробили весь цей спосіб позатілесного розмноження. Але чи схотів уряд його розглянути? Ні. Завадило щось таке, що звалося християнством. Жінок і далі змушували бути живородними.

— Він такий бридкий, — сказала Фенні.

— А мені подобається.

- І такий курдуплик, — поморщилась Фенні, бо низькорослість була типовою ознакою нижчої касти.

— А на мене, він досить милий, — сказала Леніна. — Його так і хочеться погладити. Ну, як кошенятко…

Фенні гидливо зауважила:

— Кажуть, що хтось помилився, коли він був ще в ампулі: подумав, що то гамма, і додав спирту в кровозамінник. Ось чому він такий миршавий.

— Що за нісенітниця! — обурилася Леніна.

Навчання уві сні в Англії було фактично заборонено. Існувало щось таке під назвою лібералізм. Парламент, якщо ви щось чули про це поняття, видав закон проти гіпнопедії. Збереглися деякі пам’ятки. Промови про свободу суб’єкта. Свободу бути невдахою й сіромою. Свободу бути неприкаяним і непристосованим до життя.

— Ну що ти, друзяко, будь ласка, гостинно прошу! — Генрі Фостер поплескав по плечу асистента Визначальника. — Зрештою, кожен належить кожному іншому.

“Сто повторень, три ночі на тиждень протягом чотирьох років, — зневажливо думав Бернард Маркс, бо він був спеціалістом із гіпнопедії. - 62 400 повторень — і вилупиться істина. Ідіота!”

— Або взяти кастову систему. Скільки пропонувалась — стільки ж і відкидалась. На заваді ставало те, що звалося демократією. Так ніби люди й справді рівні не лише у фізико-хімічному, а й в усіх інших відношеннях.

— Все одно я прийму його запрошення, — сказала Леніна.

Бернард ненавидів їх, так ненавидів. Але їх було двоє, гінких та сильних.

Дев’ятирічна війна почалася в 141 році ери Форда.

— Навіть якщо йому й справді влили спирту в кровозамінник.

— Фосген, хлоропікрін, етил йодацетат, дифенілціанкарсин, трихлорметил, хлорформат, дихлоретил сульфід. Не кажучи вже про синильну кислоту.

- І ніхто нічого не підливав. Це брехня, я не вірю, — закінчила Леніна.

— Уявіть ревище чотирнадцяти тисяч літаків, що йдуть широким фронтом. Але на Курфюрстердамі й у Восьмому районі вибухи бомб, начинених сибіркою, були не голосніші від бахкання паперової хлопавки.

— Тому що я хочу побувати в дикунській резервації.

— СН3С6Н2(Н02)3 + Н(СНО)2. Ну й що в підсумку? Величезна вирва, купа каміння, кусні м’яса й слизу, нога в черевику летить у повітрі і — трах! — приземлюється серед червоної герані, що так пишно розквітла того літа.

— Ти неможлива, Леніно. Як хочеш…

— Російський спосіб зараження води був особливо дотепний.

Спина до спини Фенні й Леніна продовжували мовчки переодягатися.

— Дев’ятирічна війна, Великий економічний крах. Вибір був лише між всесвітньою владою і знищенням. Між стабільністю і…

— Фенні Краун також хороша дівчина, — сказав асистент Визначальника.

У розпліднику-яслах лекція з елементарної класової свідомості закінчилася, і тепер голоси готували майбутнього споживача промислових товарів. “Я так люблю літати, — шепотіли голоси, — я так люблю літати, я так люблю новий одяг, я так люблю…”

— Лібералізм, звичайно, вмер від сибірки, але силою, примусом нічого не збудуєш.

— Далеко не так, як Леніна. О, далеко не так.

— А старий одяг — бека, — продовжувався невтомний шепіт. — Ми завжди викидаємо старий одяг. Викидання краще від латання. Викидання краще від латання, викидання краще…

— Керувати треба з розумом, а не батогом. Урядування — то справа засідань. Керуйте мозком і сідницями, а не кулаками. Колись уже спробували були споживання зробити повинністю.

— Ось я й готова, — сказала Леніна, але Фенні відчужено мовчала.

— Ну ж, люба Фенні, давай миритися!

— Кожен чоловік, жінка й дитина змушені були споживати ось стільки-то за рік. Для процвітання промисловості. А єдиним наслідком було…

— Викидання краще від латання. Чим більше латок, тим менший достаток, чим більше латок…

— Не сьогодні-завтра, — сказала Фенні похмурим сумним голосом, — ти попадеш у біду.

— …громадський непослух у величезних масштабах. Рух за відмову споживання. Назад до природи.

— Я так люблю літати, я так люблю літати.

— Назад до культури. Так, навіть до культури. Тихо сидячи за книжкою, багато не споживеш.

— Ну, як я виглядаю? — запитала Леніна. На ній був темно-зелений жакет із віскозним зеленим хутром на комірі й рукавах.

— Вісімсот назадників бути скошені кулеметами на Голдерс-Грін.

— Викидання краще від латання, викидання краще від латання.

Зелені плисові шорти й білі віскозно-вовняні панчохи до колін.

— Потім була знаменита сутичка в Британському музеї. Дві тисячі шанувальників культури були передушені гірчичним газом.

Зелено-білий жокейський кашкет із дашком затінював Леніні очі. Її ясно-зелені черевики виблискували глянцем.

— Нарешті, - продовжував Мустафа Монд, — управителі зрозуміли, що насиллям мало що зробиш. Повільніші, але незрівнянно певніші були методи позаутробного розвитку, неопавловського зумовлення й гіпнопедії…

А довкола талії — широкий зелений посріблений мальтузіанський пояс-патронташ, напханий (бо Леніна не була безплідною) статутним запасом протизаплідних засобів.

— Застосували нарешті відкриття Пфітцнера й Кавагучі. Провели активну пропаганду проти живородного розмноження…

— Чудово! — вигукнула Фенні з ентузіазмом. Вона ніколи не могла довго протистояти чарам Леніни. — О, який дивний у тебе пояс!

— Започаткували похід проти Минулого, позакривали музеї, попідривали історичні пам’ятники. На щастя, більшість із них іще перед тим була знищена Дев’ятирічною війною. Були вилучені книжки, видані до 150 року Е. Ф.

— Обов’язково й собі дістану такий пояс, — сказала Фенні.

— Були, наприклад, якісь споруди, що звалися пірамідами…

— Мій старий мальтузіанський чорний пояс…

- І був хтось, хто звався Шекспіром. Ви, звичайно, про нього нічого не чули…

— Просто соромно носити мій пояс з капшуком…

— Такі переваги справді наукової освіти.

— Чим більше латок, тим менший достаток, чим більше латок…

— Випуск першої моделі Т нашого Форда…

— Я ношу його майже три місяці…

— …вибрали за початкову дату Нової Ери…

— Викидання краще від латання, викидання…

— Було щось, як я вже згадував, що звалося християнством.

— …викидання краще від латання.

— Етика й філософія недоспоживання…

— Я люблю новий одяг, я люблю новий одяг, я люблю…

— …мали сенс у часи недовиробництва, але в епоху машин і зв’язування вільного азоту будь-яке недоспоживання — то справжній злочин проти суспільства…

— Мені його подарував Генрі Фостер.

— Верхи усіх хрестів були зрізані — і постав Т-подібний знак. Було тоді щось, що звалося Богом. У нас тепер Світова Держава. Ми щорічно святкуємо День Форда, влаштовуємо урочисті співи й зібрання солідарності.

— Господи Форде, як я їх ненавиджу, — думав Бернард Маркс.

— Було щось, що звалося Небесами; а проте люди все одно випивали величезну кількість спиртного.

— Люблю м’ясо, люблю багато м’яса…

— Були й такі якісь поняття, як Душа й Безсмертя.

— Запитай Генрі, де він його дістав.

— А проте це не заважало людям уживати і морфій, і кокаїн.

— А найгірше, що вона й сама думає про себе як про кусень м’яса.

— У 178 році Е. Ф. були поєднані й профінансовані зусилля двох тисяч біохіміків і фармакологів.

— Чомусь він такий насуплений, — сказав асистент Визначальника, киваючи на Бернарда Маркса.

— Через шість років було налагоджено широке виробництво на комерційній основі — наркотик вийшов ідеальний.

— Давай-но подражнимо його.

— Ейфоричний наркотик викликає приємні галюцинації.

— Насуплений Маркс, насуплений Маркс, — від плескання по плечу Бернард здригнувся й оглянувся: це тварюка Генрі Фостер. — Тобі треба прийняти грам соми.

— Всі переваги християнства й алкоголю — і жодного їхнього недоліку.

“Убити б його, вбити!” — але вголос він тільки сказав: — Дякую, не треба, — і відхилив піднесену пачку таблеток.

— Захотілося — і тут же влаштовуєш собі сомовідпочинок від реальності. І навіть голова потім не болить і не засмічується ніякою міфологією.

— Бери, — наполягав Генрі Фостер. — Бери!

— Це практично забезпечує стабільність.

— Кубик соми ковтнем — і немає проблем, — сказав асистент Визначальника, цитуючи уривок з простої гіпнопедичної мудрості.

— Лишилося тільки перемогти старечу неміч.

— Гади, гади! — зірвався Бернард Маркс.

— Ой, які ми злючі!

— Статеві гормони, переливання молодої крові, солі магнезії…

- І пам’ятай, що від усіх негараздів найкращі ліки — грам соми, — відійшли вони, сміючись.

— Усі тілесні недуги старечого віку були ліквідовані. А разом з ними, звичайно, і…

— Так не забудь запитати його про мальтузіанський пояс, — сказала Фенні.

— А разом з ними зникли і всі психічні особливості старої людини. Характер тепер лишається незмінним ціле життя.

— …згуляти б дві партії в гольф із перешкодами, поки не потемніло. Треба летіти.

— Працювати, розважатися — у шістдесят років наші сили й уподобання такі самі, як і в сімнадцять. Старі люди в минулі недобрі часи зрікалися життя, тікали від усього світського, вдавалися до релігії, витрачали свій час на читання, думання. Так, навіть думання…

“Ідіоти, свині”, - повторював подумки Бернард Маркс, простуючи коридором до ліфта.

— Це неабиякий прогрес — старі люди тепер працюють, паруються, розважаються, у них ані хвилини, щоб сісти й подумати. А вже коли й з’явиться віддушина серед розваг, то завжди є сома. Чудова сома: півграма — й одержуй коротку відпустку. Грам — на пару днів, два грами — на поїздку в пишний Схід, три — на темну блаженну вічність на Місяці. А повернувшись звідти, опинишся по другий бік щілини, і знову ти на твердому ґрунті щоденної праці й утіх, знову бігаєш від одного стереоконтактного фільму до іншого; від одної гарної дівчини до ще ліпшої, від електромагнітного гольфу до…

— Забирайтеся звідси, — сердито накричав на дітей Директор. — Ідіть геть! Хіба не бачите, що заважаєте його фордейству. Пошукайте собі іншого місця для своїх еротичних забав.

— Сердешні дітлахи, — поспівчував Головконтр.

Повільно, велично, під тихе гудіння машин рухалися конвеєри — тридцять три сантиметри за годину. У червоному мареві мерехтіли незліченні рубіни.

Загрузка...