Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Чорноробочий персонал Госпіталю для вмираючих складався зі ста шістдесяти двох дельт, поділених на дві бокановськифіковані групи: в одній вісімдесят чотири рудоголові жінки, у другій — сімдесят вісім чорнявих довгоголових чоловіків. О шостій годині, коли кінчався робочий день, обидві групи збирались у вестибюлі, де замісник помічника касира видавав їм належний раціон соми.

Вийшовши з ліфта, Дикун опинився між них. Але його свідомість була заповнена думками про смерть, почуттям горя і каяття. Неуважно, не усвідомлюючи того, що робить, він проштовхувався крізь натовп.

— Чого пхаєшся? Куди прешся?

З багатьох окремих горлянок лунали лише два голоси — тоненький і басовитий. Безконечно повторені, ніби в ряді дзеркал, перед ним були два обличчя. Одне — безволосе, у ластовинні, облямоване рудою парослю, друге — тонке, дзьобате, щетинисте, два дні неголене. Вони сердито оберталися до нього з усіх боків; гострі стусани ліктями під ребра примусили його очутитися. Він оглянувся й побачив, із почуттям огиди й жаху, що його знову оточує нестерпний, маячний, цілодобовий кошмар невиразної одноманітності. Близнята, близнята… Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті. І тут черви, але більші, дорослі, повзали через його горе й каяття. Він зупинився й спантеличеними, переляканими очима вп’явся в юрбу, одягнену в хакі, посеред якої він вивищувався на цілу голову. “Скільки чудових створінь!” — спливли в пам’яті, глузливо підсміюючись, співучі слова — “Яке досконале людство! О прекрасний новий світ…”

— Розподіл соми! — закричав гучний голос. — Прошу в чергу! Не затримуватися!

Відчинилися двері, і до вестибюлю занесли стілець і стіл. Оголосивший видачу молодий моторний альфовик приніс чорний залізний сейфик. Юрма близнюків зустріла його неголосним, задоволеним гуготінням. Про Дикуна вони забули, їхня увага була прикута до чорної скриньки, яку молодик поставив на стіл і став відмикати. Віко нарешті відкрилося.

— О-о-о! — одночасно вирвалося в усіх ста шістдесяти двох дельтовиків, ніби перед ними спалахнув феєрверк.

Роздавач вийняв пригорщу маленьких коробочок.

— Ну, от, — владно сказав він, — прошу підходити. По одному і не штовхайтеся!

По одному, не штовхаючись, підступали близнюки до столу. Спочатку двоє чоловіків, за ними жінка, потім ще один чоловік, а за ним три жінки, потім…

Дикун стояв і спостерігав. “О прекрасний новий світ! О прекрасний новий світ…” Ці слова зазвучали, здавалося, інакше. Нещодавно вони глузували з нього в час нещастя й каяття, та ще яким огидним, цинічним був той глум! По-диявольськи сміючись, вони підсилювали мерзотну ницість, бруд, нудотну потворність кошмару. Тепер же вони раптом закликали трубним гласом до оновлення, до зброї. “О прекрасний новий світ!” Міранда проголошувала можливість світу краси, можливість перетворення навіть кошмару в щось гарне й високе. “О прекрасний новий світ!” — це був виклик, наказ.

— Гей, кінчай штовханину! — гарикнув заступник помічника касира. Він з гуркотом закрив віко своєї скриньки. — Я припиню видачу, якщо ви не наведете належного порядку.

Дельти побурчали, трохи поштовхалися й затихли. Погроза подіяла. Залишитися без соми — який жах!

— Ось так краще! — сказав молодик і знову відкрив скриньку.

Лінда жила невільницею, Лінда вмерла. Інші повинні жити вільно, а світ треба зробити прекрасним. Спокута, обов’язок. І раптом Дикуна осяяло — ніби розкрилися віконниці — стало ясно, що йому слід робити.

— Наступний! — наказав роздавач.

Підійшла наступна жінка-хакі.

— Стоп! — гукнув Дикун дзвінким гучним голосом. — Зупиніться! — Він пропхався до столу. Дельти з подивом дивилися на нього.

— Форде, — пробурмотів, стримуючи подих, роздавач. — Це Дикун. — Йому стало страшно.

— Слухайте, прошу вас! — кричав Дикун. — Слухайте… — Він ніколи раніше не говорив перед публікою, і йому було важко віднайти потрібні слова. — Не беріть цю жахливу мерзоту! Це ж отрута, справжня отрута.

— Гей, містере Дикун, — улесливо усміхався роздавач. — Коли ваша ласка, дозвольте мені…

— Це ж отрута і для душі, і для тіла.

— Так, але дозвольте мені продовжувати роздачу, добре? От хороший хлопець! — Він поплескав Дикуна по руці з обережною ніжністю людини, що гладить лютого звіра. — Тільки дозвольте мені…

— Ніколи! — закричав Дикун.

— Але послухайте-но, друзяко…

— Викиньте геть усю цю жахливу отруту.

Слова “викиньте геть” пробилися через пласти нерозуміння, дійшли до свідомості дельт. Натовп сердито загув.

— Я прийшов дати вам свободу, — сказав Дикун, звертаючися до близнюків. — Я прийшов…

Далі роздавач не став слухати, він непомітно вислизнув з вестибюлю і поспішно почав гортати телефонну книжку, шукаючи потрібний номер.

— Отож, його нема вдома, його нема в мене, і він не в тебе, — дивувався Бернард. — Його також нема ні в “Афродиторії”, ні в Центрі, ні в Інституті. Куди ж він подівся?

Гельмгольц стенув плечима. Повернувшися з роботи, вони сподівалися застати Дикуна в одному із звичайних місць зустрічі, але по ньому не було й знаку. Це дратувало, бо вони мали намір заскочити на Гельмгольцевому чотиримісному спортивному гелікоптері до Біарріца. Так можна й на обід запізнитися.

— Почекаємо ще п’ять хвилин, — сказав Гельмгольц. — Якщо не появиться, то ми…

Задзвонив телефон. Гельмгольц узяв трубку.

— Алло: Я вас слухаю, — довга пауза, потім: — Форд усемогутній! — вигукнув Гельмгольц. — Буду негайно.

— Що сталося? — запитав Бернард.

— Дзвонив мій знайомий з лікарні, що на Парк-Лейн, — сказав Гельмгольц. — Там Дикун бешкетує. Здається, здурів. Відкладати не можна. Летиш зі мною?

Вони побігли по коридору до ліфта.

— Невже вам подобається бути рабами? — почули вони голос Дикуна, коли зайшли до вестибюля умиральні. Його обличчя розчервонілося, очі палахкотіли пристрастю й обуренням. — Чи вам подобається бути дітьми, сосунцями, що вміють лише скиглити й каятися? — додав, роздратований тваринною безглуздістю тих, кого прийшов визволяти. Але образи не пробивали панцира їхньої дурості. Вони непорозуміло дивилися на нього з пустим виразом тупої похмурої ворожості. — Так, каятися! — ще голосніше крикнув він. Горе й каяття, співчуття й обов’язок тепер були забуті, все поглинула непереборна ненависть до цих недолюдей, виродків. — Невже не хочете бути вільними людьми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? — Лють надала йому красномовності, слова приходили легко й швидко. — Не розумієте? — повторив він і знову не одержав відповіді. — Що ж, гаразд. Тоді, - безжалісно продовжував він, — я вас навчу. Я примушу вас бути вільними, хочете ви цього чи ні. - І, розчахнувши вікно, що виходило на внутрішній двір, він почав жменями викидати маленькі коробочки з таблетками соми.

Якусь хвилину юрба в хакі стояла, остовпівши від подиву й жаху, при видовищі цього страшного блюзнірства.

— Він сказився, — прошепотів Бернард, широко розплющивши очі. — Вони вб’ють його. Вони його…

Раптом юрба заревіла, грізно сколихнулася й посунула на Дикуна.

— Порятуй його, Форде! — сказав Бернард і відвернувся.

— На Форда надійся та й сам не плохуй! — проголосив зі сміхом (радісним сміхом!) Гельмгольц і кинувся в юрбу рятувати Дикуна.

— Свобода! Вільними! — вигукував Дикун і одною рукою продовжував викидати сому у двір, а кулаком другої бив по одноманітних обличчях своїх супротивників. — Вільними! — Раптом поруч нього опинився Гельмгольц — незрадливий приятель Гельмгольц і теж почав відбиватися кулаками й викидати жменями отруту через відчинене вікно. — Нарешті й ви люди — змужніли! — І ось уже соми більше нема. Дикун підняв касову скриньку й показав дельтам її чорну порожнечу. — Ви вільні!

Ревучи й скиглячи з подвоєним, завзяттям натовп навалився на кривдників.

- Їм кінець, — сказав Бернард, що стояв обабіч сутички, і, охоплений раптовим поривом, кинувся був друзям на допомогу, але, вагаючись, зупинився, потім, засоромившись, ступив знову наперед, потім знову завагався та й застиг, страждаючи від принизливої нерішучості: без нього їх можуть повбивати, а якщо він допомагатиме, то можуть вбити і його самого.

Та тут (слава Форду) в очкастих, свинорилих протигазах вбігли поліцейські. Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками — тепер і він щось робив. Закричав:

— Рятуйте! Рятуйте! — все голосніше й голосніше, ніби тим криком і він допомагав рятувати. — Рятуйте, рятуйте, рятуйте!

Зіпхнувши його з дороги, щоб не заважав, поліцейські приступили до роботи. Троє з заплічними розпилювачами пустили в повітря густі хмари пароподібної соми, двоє поралися над переносною скринькою синтетичної музики. Ще четверо з водяними пістолетами, зарядженими наркозною рідиною, врізалися в юрбу й методично валили з ніг найрозлютованіших бешкетників.

— Швидше, швидше! — галасував Бернард. — Швидше, а то їх повбивають. Вони їх… Ой!..

Роздратований його верещанням, один із поліцаїв вистрілив у нього з водяного пістолета. Бернард секунду-другу похитався на ногах, з яких, здавалося, випали кістки, а сухожилля й м’язи стали драглями, навіть не драглями, а водою, і гепнувся на підлогу.

Раптом зі скриньки Синтетичної Музики почав говорити Голос. Голос Розуму, Голос Добросердя. Сувій звукового запису розгорнувся в синтетичну Антибунтівничу промову номер другий (середньої сили).

— Мої друзі, мої друзі, - говорив Голос прямо з глибин неіснуючого серця і так патетично, з ноткою безмежно лагідного докору, що навіть очі поліцаїв за скляними вікнами газмасок на мить затьмарились сльозами. — Навіщо вся ця колотнеча? Чому? Поєднаймося в щасті й добрі. У щасті й добрі, - повторив Голос. — У мирі, в спокої. -Голос тремтів, стишувався до шепоту й завмер. — О, мені так хочеться, щоб ви любили одне одного! Прошу вас, будьте ласкаві й добрі одне до одного…

За дві хвилини Голос і випари соми зробили своє діло. Дельти цілувалися й обіймалися по шестеро відразу. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не плакали.

Принесли нові коробочки з таблетками, нашвидку організували додатковий розподіл, і під задушевне баритонне напутнє слово Голосу близнюки розходилися, розчулено плачучи, ніби вмирали з жалю.

— Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі друзі, хай вас береже наш Форд. Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі…

Коли відійшли останні дельти, поліцай вимкнув програвача — затих ангельський Голос.

— Підете по-доброму? — запитав сержант. — Чи треба буде вас анестезувати? — Він загрозливо прицілився своїм водяним пістолетом.

— Ні, ми підемо по-доброму, — відповів Дикун, витираючи кров то зі своєї розбитої губи, то з подряпаної шиї та покусаної лівої руки.

Притиснувши хусточку до носа, з якого текла кров, Гельмгольц кивнув ствердно головою.

Прийшовши до тями, почувши під собою ноги, Бернард вибрав цей момент, щоб якнайнепомітніше підійти до дверей.

— Гей, ти там! — гукнув сержант, і свинорилий поліцай перебіг кімнату й схопив Бернарда за плече.

Бернард обернувся з виразом ображеної невинності.

— Тікати? Я такого і в думці не мав. Хоча, все одно, з якої причини ви мене затримуєте? Мене! — сказав він сержанту. — Не можу зрозуміти.

— Але ж ви приятель заарештованих, чи не так?

— Ну… — почав Бернард і затнувся — заперечувати неможливо. — А що коли й так? — запитав він.

— Пройдемо, — сказав сержант і повів їх усіх до поліційного автомобіля, що чекав за дверима.