Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

На всіх чотирьох тисячах електричних годинників у чотирьох тисячах кімнат Блумсберійського Центру показувало двадцять хвилин по другій. У вуликові індустрії, як полюбляв говорити Директор, чулося робоче гудіння. Кожний при ділі, все у впорядкованому русі. Під мікроскопами, люто помахуючи довгими хвостами, сперматозоїди заривали свої голови в яйця і запліднювали їх, яйця розбухали, ділилися або бокановськифікувалися, брунькувалися й розчленовувалися на цілі популяції окремих ембріонів. Із Відділу суспільного кондиціювання ескалатори з гуркотом ішли вниз до підвалу і там, у червонуватій темряві, задушливому теплі, на подушках зі свинячої почеревини, наповнені гормонами й кровозамінником, зародки росли й розвивалися або, затруєні й хиріючі, перетворювались у немічних епсилонів. З легким шумом і стукотом стелажі непомітно повзли тижнями через біологічні ери до Відділу випорожнення, де нововипущені немовлята видавали свій перший крик жаху й здивування.

У нижньому підвалі мурчали електрогенератори, вгору і вниз поспішали ліфти. На всіх одинадцяти поверхах, у яких розмістилися дитячі ясла, був час приймання їжі. Тисяча вісімсот обережно поярликованих немовлят одночасно ссали з тисяча восьмисот пляшок свою півлітру пастеризованого молочного продукту.

Над ними, на десяти наступних поверхах загальних спалень, хлопчики й дівчатка, яким належав пообідній сон, трудилися не менше за інших, хоча й не знали про це, засвоюючи гіпнопедичні лекції з гігієни й товариськості, класової свідомості й початків еротично-сексуального життя. А над спальнями були ще приміщення для гри, де в дощову погоду дев’ятсот старших дітей розважалися моделюванням із цегли й глини, забавою “лови черевика” й еротичною грою.

Гу-у-у! — працьовито й життєрадісно гудів вулик. Над пробірками весело наспівували дівчата, посвистували Визначальники. А які славні жарти можна було почути над опорожненими ампулами! Але обличчя Директора, коли він зайшов до Відділу запліднення з Генрі Фостером, було серйозним і одерев’яніло суворим.

— Це має бути наукою для всього загалу, — говорив він. — У цьому відділі робітників вищої касти більше, ніж у будь-якому іншому відділі Центру. Тому я й велів йому о пів на третю з’явитися сюди.

— Він дуже хороший робітник, — з удаваною безсторонністю вставив Генрі.

— Знаю. Але саме це й зумовлює суворість покарання. Його інтелектуальна вищість передбачає й відповідні моральні обов’язки. Чим людина талановитіша, тим ширші у неї можливості збивати людей з пуття. Хай краще потерпить один, ніж дозволити йому псувати багатьох. Зважмо справу об’єктивно, містере Фостер, і переконаємося, що немає огиднішого злочину, ніж порушення загальноприйнятих норм поведінки. Вбивство припиняє життя одному індивідові. А що, зрештою, для нас індивід? — Широким жестом він указав на ряд мікроскопів і інкубаторів. — Ми без жодних утруднень, легко можемо наробити скільки завгодно нових. Порушення ж прийнятих норм ставить під загрозу більше, ніж життя простого індивіда, воно б’є по самому суспільству. Так, по самому суспільству, — повторив він. — А ось і сам лиходій.

Бернард наближався до них між рядами запліднювальників. Вигляд веселої самовпевненості погано приховував його знервованість і тривогу.

— Доброго ранку, містере Директор! — недоладно голосно привітався він, але в ту ж мить зрозумівши це, перейшов на сміховинно тонкий шепіт, майже писк. — Ви просили мене прийти поговорити з вами.

— Так, містере Маркс, — поважно сказав Директор. — Я призначив вам зустріч саме тут. Ви, здається, повернулися з відпустки вчора увечері.

— Так, — відповів Бернард.

— Так-с, — повторив Директор, розтягуючи гадюче “с-с-с”. Раптом підвищив голос. — Леді й джентльмени, — засурмив він, — леді й джентльмени!

Вмить стихло наспівування лаборанток над пробірками, як і заклопотаний свист мікроскопістів. Наступила повна тиша, всі їли очима Директора.

— Леді й джентльмени, — ще раз повторив Директор, — вибачте, що перериваю вашу працю. Болісний обов’язок примушує мене до того. Безпека й стабільність суспільства під загрозою. Так, під загрозою, леді й джентльмени. Цей чоловік, — він звинувачувально вказав на Бернарда, — цей чоловік, що стоїть перед вами, цей альфа-плюс, якому так багато було дано й від якого не менше очікувалося, цей ваш колега, або чи не краще відразу сказати, екс-колега, грубо знехтував нашим довір’ям. Своїми єретичними поглядами на спорт і сому, скандальними порушеннями норм свого статевого життя, своєю відмовою коритися вченню Нашого Форда й поводитись у позаробочі години, як дитина в ампулі, - Директор осінив себе знаком Т, — він викрив себе як ворог Суспільства, руйнівник, леді й джентльмени, Порядку й Стабільності, зловмисник щодо самої Цивілізації. З цієї причини я пропоную звільнити його, звільнити з ганьбою з посади, яку він обіймав до цього в Центрі; я пропоную негайно просити перевести його на підцентр найнижчого рангу, у найвіддаленіший від великих населених пунктів, щоб його кара служила якнайкраще інтересам суспільства. В Ісландії в нього буде менше нагод збивати з пуття інших своїм фордохульним прикладом. — Директор зробив паузу, потім схрестив руки на грудях, величаво повернувся до Бернарда. — Марксе, — сказав він, — чи є в тебе якесь переконливе виправдання, щоб ми могли переглянути винесений тобі присуд?

- Є! — не сказав, а буквально закричав Бернард.

— Тоді наведи його, — трохи сторопівши, а все ж величаво прорік Директор.

— Будь ласка. Але моє виправдання — у коридорі. Одну хвилинку, — Бернард швидко пішов до дверей і відчинив їх. — Заходьте, — скомандував він, і “виправдання” зайшло, щоб показати себе.

З подиву роззявилися роти, серед присутніх прокотився гомін здивування й жаху; заверещала юна лаборантка, хтось скочив на стілець, щоб краще бачити, хтось перекинув дві пробірки сперматозоїдів. Одутла, обрезкла, страхітлива потвора, уособлення старості між пружними, молодими, міцними, не спотвореними обличчями — такою явилася Лінда в кімнату, кокетливо всміхаючись щербатою бляклою усмішкою й еротично, як їй здавалося, вихитуючи своїми величезними стегнами. Бернард ішов поруч.

— Ось він, — показав Бернард на Директора.

— Ви думаєте, я не впізнала? — обурено запитала Лінда і повернулася до Директора. — Як можна не впізнати. Я розпізнала б тебе серед тисячі. Невже ти забув мене? Не пам’ятаєш свою Лінду? Забув мене, Томасику? — Вона дивилася, схиливши голову набік і все ще усміхаючись, але на Директоровому обличчі закам’янів вираз огиди, й Ліндина усмішка зробилась дедалі невпевненішою, погасла і зникла зовсім. — Не пам’ятаєш мене, Томасику? — повторила вона тремтячим голосом. В очах її мінилися туга, тривога й біль. Прищувате, зів’яле, одутле обличчя чуднувато скривилося в гримасі безмірного горя. — Томасику? — простягла вона до нього руки. Хтось захихотів.

— Що означає? — почав Директор, — цей непристойний…

— Томасику? — Лінда підбігла, волочачи за собою покривало, охопила руками його шию і ткнулася обличчям йому в груди.

В залі прокотився нестримний регіт.

— …цей непристойний жарт?! — заволав Директор.

Розчервонівшись, він спробував був визволитися з її обіймів, але вона відчайдушно трималася.

— Я ж Лінда, я ж Ліндочка! — Голос її потонув у суцільному реготі. — Ти зробив мені дитину, — заверещала вона, перекриваючи загальний галас.

І раптом запала насторожена тиша, всі змовкли, знічено ховаючи очі. Директор зблід, перестав пручатися і завмер, тримаючи Лінду за руки, перелякано й остовпіло дивлячися на неї.

— Так, народила — стала матір’ю. — Вона кинула цю непристойність як виклик у приголомшливу тишу, потім, відірвавшись від нього, засоромлена, затулила обличчя руками й заплакала. — То не моя вина, Томасику. Я завжди застосовувала всі запобіжні засоби, чи не так? Чи ж не так? Завжди… Я не знаю, як… Аби ти знав, як це жахливо, Томасику… Але однаково він був мені втіхою. — І повернулася до дверей: — Джоне! — погукала вона. — Джоне!

Джон негайно зайшов, зупинився під дверима, оглянувся, потім у своїх безшумних оленячих мокасинах швидко й м’яко перейшов кімнату, впав навколішки перед Директором і чистим голосом сказав:

— Мій батьку!

Це слово (“батько” було не таким сороміцьким, як “мати”, бо ж не так прямо пов’язувалось із огидним і аморальним живородінням — було радше простою вульгарністю, ніж страшним матюком), це комічно брудне слово розрядило нестерпну напругу. Зірвався оглушливий, майже істеричний, хвиля за хвилею, регіт, що, здавалося, ніколи не вщухне. “Мій батько”. І хто? Директор! Мій батько! О Форде, о Форде! Фантастично! Справді занадто. Регіт і гикання неугавно вибухали знову, і сльози бризкали з очей, тоді як обличчя, здавалось, ось-ось луснуть від сміху. Брязнуло ще шість пробірок зі спермою. Мій батько!

Переляканий, зблідлий від приниження Директор зацьковано оглядався довкола дикими очима.

“Мій батьку!” Сміх, що був втихомирився, вибухнув ще могутніше. Затиснувши вуха руками, Директор вибіг з приміщення.