Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Містер Фостер залишався у Відділі розкупорки, а Директор і студенти зайшли в найближчий ліфт і понеслися на п’ятий поверх.

“Ясла для немовлят. Неопавловські кімнати виховання” — повідомляв напис при вході.

Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій голій кімнаті, дуже ясній і сонячній, бо вся південна стіна була суцільним вікном. Півдюжини няньок, одягнених у білу віскозно-лляну уніформу, що складалася зі штанів і курток та білих асептичних шапочок, які щільно покривали коси, поралися біля довгого ряду мисок з трояндами на підлозі. Великих мисок, заповнених квітами. Тисячі пелюсток, достиглих і шовковисто гладеньких, як щоки незліченних маленьких херувимчиків, але не лише рожевощоких арійських, а й променисто-китайських і мексиканських, апоплексичних, немов від надмірного дуття у небесні сурми, й блідих як смерть, блідих надмогильною білизною мармуру.

Коли зайшов Директор, няні стали струнко.

— Виставте книжки, — наказав він коротко.

Няні слухняно виконали його наказ.

Між мисками з трояндами були належно розкладені дитячі книжки — з відкритих сторінок привабливо визирали веселі, барвисті образи риб, звірів та птахів.

— Тепер давайте сюди повзунків!

Няні хутенько вийшли і за хвилину-другу повернулися, пхаючи перед собою щось на зразок високого візка з чотирма дротяними полицями, на яких вовтузилися восьмимісячні немовлята, схожі одне на одного, як дві краплі води. Це, очевидно, була група Бокановського. Оскільки вони належали до касти Дельта, то були одягнені в хакі.

— Посадіть їх на підлогу.

Немовлят виклали з дротяних сіток.

— Тепер поверніть їх так, щоб вони бачили книжки й квіти.

Діти відразу примовкли, а тоді порачкували до того розмаїття веселкових барв, до тих веселих яскравих образів на білих сторінках. Якраз і затьмарене сонце визирнуло з-за хмари. Троянди сполум’яніли, мов від раптової пристрасті, блискучі сторінки книжок заіскрилися новим і глибинним змістом. Діти, рачкуючи, радісно верещали, щебетали й попискували від утіхи.

— Прекрасно! — сказав Директор, потираючи руки. — Мов на замовлення.

Найпрудкіші були вже біля мети. Рученята непевно простягалися, мацали, торсали, обривали пелюстки троянд, м’яли розцяцьковані сторінки в книжках. Директор почекав, поки всі діти прилучаться до цієї забави.

— А тепер увага! — вигукнув він, підносячи руку й подаючи сигнал.

Старша няня, що стояла в другому кінці кімнати, ввімкнула рубильник. Почувся несамовитий гуркіт. Пронизливо і дедалі різкіше заревли сирени. Нестямно задзвонили сигнальні дзвінки. Діти здригнулися, зарепетували, їхні обличчя спотворив жах.

— А тепер, — намагався перекричати оглушливий галас Директор, — тепер ми закріпимо лекцію слабким електричним струмом.

Він махнув знову рукою, і старша нянька натисла на інший важіль. Тон дитячого вереску враз змінився. У гострих спазматичних криках тепер було щось відчайдушне, майже збожеволіле. Їхні рученята й ноженята рвучко підскакували, неначе від посмиків невидимими шворками, їхні тіла звивалися й дерев’яніли.

— Ми можемо пустити струм по цілій підлозі, - кричав, пояснюючи, Директор. — Але досить, — і він подав знак няні.

Вибухи припинилися, дзвони перестали дзвонити, виття сирен стишилося і вщухло. Тільця перестали смикатися, розм’якли, а скавуління й ревище ошалілих немовлят знову перейшло у нормальне дитяче рюмсання від звичайного страху.

— Дайте їм знову книжки й квіти.

Няні послухалися, але немовлята тепер уже сахалися від троянд і веселих різнобарвних малюнків, а їхнє ревіння дужчало.

— Спостерігайте, — тріумфуючи, говорив Директор, — спостерігайте.

Книжки й голосні крики, квіти й електричні удари змішуються в дитячих головах; і після двохсот повторень такої або подібної лекції вони будуть поєднані нерозривно. А що поєднала людина, природа роз’єднати не в змозі.

— Вони виростуть, як кажуть психологи, з інстинктивною ненавистю до книжок і квітів. Необоротні рефлекси. Ці діти будуть захищені від книжок і ботаніки на все життя. — Директор повернувся до няньок: — Заберіть їх геть.

Заплаканих немовлят у хакі посадовили назад у сітки і викотили з кімнати, лишився по них кисло-молочний запах і омріяна тиша.

Один із студентів підняв руку. Так, він розуміє, чому не можна дозволяти людям нижчої касти марнувати час Суспільства над книгами, завжди ж бо існує ризик, що вони прочитають щось таке, що може небажано вплинути на котрийсь із їхніх умовних рефлексів, але… але який тут зв’язок із квітами? Навіщо так клопотатися, щоб зробити психологічно неможливою для дельт любов до квітів?

Директор терпляче пояснював. Коли дітей змушують інстинктивно верещати, вгледівши троянду, то робиться це з економічних міркувань. Не так давно (століття чи близько цього) серед гам, дельт і навіть епсилонів плекалась любов до квітів і до дикої природи взагалі. Ідея була спонукати їх виїжджати за місто, користуючись транспортом.

— А хіба вони не користувалися транспортом? — запитав студент.

— Ще й як, — відповів Директор. — Але користі з того.

Первоцвіти й краєвиди мають один серйозний недолік: вони дармові. Любов до природи не збільшує замовлень заводам. Тому було вирішено відмінити любов до природи, в усякому разі, серед нижчих каст; відмінити любов до природи, але не тенденцію послуговуватися транспортом. Бо, звичайно, важливо, щоб вони й далі виїжджали за місто, навіть ненавидячи це. Проблемою було знайти економічно здоровший резон користуватися транспортом, ніж примітивна любов до квіточок та пейзажів. І той резон було знайдено.

— Ми прищеплюємо масам нелюбов до природи. Але одночасно ми привчаємо їх до всіх видів заміського спорту. Особливо до тих, які потребують складного спорядження. Так, щоб був завантаженим не лише транспорт, а й фабрики спортінвентаря. Ось звідки поєднання квітів і електрошоку, — підсумував Директор.

— Зрозуміло, — сказав студент і завмер у безмовному захваті.

Пауза. Відкашлявшись, Директор продовжив:

— Давним-давно, коли наш Форд був ще на Землі, жив підліток на ймення Рубен Рабінович. Батьки Рубена говорили польською мовою, — Директор на мить перервав оповідь. — Я припускаю, ви знаєте, що таке “польська мова”?

— Мертва мова.

— Як французька й німецька, — запобігливо додав другий студент, хизуючись своїми знаннями.

— А слово “батько”? — запитав Директор.

Бентежна тиша. Дехто з хлопців почервонів. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але часом дуже тонку відмінність між непристойностями й чистою наукою. Нарешті один наважився підняти руку.

— Людські істоти раніше були… — він завагався, кров ринула йому в обличчя. — Ну, вони були живородні.

— Цілком правильно, — схвально кивнув Директор.

- І коли випускалися діти…

— Народжувалися, — поправив Директор.

— Ну, тоді вони ставали батьками… Я маю на увазі не дітей, звичайно, а тих, хто… — Бідолаха знітився остаточно.

— Коротше, — підсумував Директор, — батьками були батько й мати. — Лайливі слова чи, пак, наукові терміни лунко впали у знічену тишу. — Так… мати, — повчально повторив Директор, відкидаючись у кріслі, і вагомо додав: — Так, це неприємні факти. Згоден. Але більшість історичних фактів не менш неприємні. Та повернімось до малого Рубена. Якогось вечора його батько й мати (трах! бах!) забули вимкнути радіоприймач. А ви повинні пам’ятати, що в ті часи грубого живородного розмноження діти завжди виховувалися батьками, а не Державними Кондиціювальними Центрами. Коли дитина спала, раптом почалася радіопередача з Лондона, і наступного ранку, на диво своїм батькам (відважніші з хлопців наважились цього разу перезирнутися й осміхнутися), малий Рубен, прокинувшись, повторив слово в слово довгу лекцію по радіо, в якій Бернард Шоу (це древній дивак-письменник, один з дуже небагатьох, чиї твори дійшли до нас без заборони), згідно з достовірною легендою, говорив про власну геніальність. Рубенові батьки (знов переморгування, хихоньки) нічого, звичайно, не зрозуміли і, перелякавшись, що їхня дитина з’їхала з глузду, покликали лікаря. Той, на щастя, розумів по-англійськи, розпізнав лекцію, яку читав минулого вечора Шоу, усвідомив важливість того, що сталося, й надіслав повідомлення до медичного часопису. Ось так відкрили принцип навчання в сні, або гіпнопедію, — Директор зробив багатозначну паузу. — Відкрити відкрили, але минуло багато-багато років, перш ніж успішно використали. Випадок з малим Рубеном стався всього лише через двадцять три роки після появи на ринку першої Т-моделі нашого Форда. — Директор при цих словах перехрестив знаком Т свого живота, а всі студенти шанобливо повторили той жест. — А все-таки…

Студентські олівці ледве встигали: “Гіпнопедія вперше офіційно застосована в двісті чотирнадцятому році Е. Ф. (ери Форда). Чому не раніше? Дві причини…”

— Ці ранні експерименти йшли хибним шляхом, — говорив Директор. — Вони вважали, що гіпнопедію можна використати як інструмент інтелектуальної освіти…

(Малюк спить на правому боці, долонька звисає з ліжка. Крізь круглий отвір репродуктора лине тихий голос: “Ніл — найдовша річка в Африці і друга за довжиною у світі. Хоч він і коротший за Міссісіпі та Міссурі, проте переважає їх за довжиною свого басейну, який простягнувся на тридцять п’ять градусів з півдня на північ…”

За сніданком другого дня його запитують:

— Том, чи ти знаєш, яка найдовша річка в Африці?

Том заперечливо крутить головою.

— Але ж ти пам’ятаєш, що починається так: “Ніл — най…”

— Ніл — найдовша-річка-в-Африці-і-друга-за-довжиною-у-світі… - швидко вилітають слова. — Хоч-він-і-коротший-за…

— Ну то яка ж найдовша річка в Африці?

— Я не знаю, — у хлопця спантеличені очі.

— Але ж Ніл, Томе!

— Ніл-найдовша-річка-в-Африці-і-друга…

— То яка ж найдовша річка, Томе?

— Не знаю, — заливається сльозами Том.)

Ті плачі-ридання, пояснював Директор, відбили першим дослідникам охоту продовжувати експерименти. Вони більше не намагалися вчити дітей довжини Нілу у сні. І добре вчинили. Не можна засвоювати науку бездумно, без заглиблення в суть.

— А ось якби вони почали з моральної освіти, — сказав Директор, простуючи до дверей. Студенти завзято щось нотували на ходу, йдучи за ним до ліфта. — Моральна освіта ніколи, ні в якому разі не повинна бути раціональною, ґрунтуватися на розумінні.

— Тихо! Тихо! — зашепотів репродуктор, коли вони вийшли з ліфта на чотирнадцятому поверсі. Те “тихо, тихо” репродуктор невтомно повторював у кожному коридорі. Студенти і навіть сам Директор мимоволі пішли навшпиньки. Всі вони, звичайно, були альфами, але і в альф рефлекси досить відпрацьовані. — Тихо! Тихо! — вся атмосфера чотирнадцятого поверху шипіла цим категоричним імперативом.

П’ятдесят метрів навшпиньках — і вони під дверима, які Директор обережно відчинив. Вони переступили поріг і опинилися в сутінках заштореної спальні. Вісімдесят дитячих ліжечок стояли в ряд під стіною. Чувся шум легкого, рівного дихання і слабке бурмотіння притишених голосів.

Няня підвелася і виструнчилася перед Директором.

— Перші сорок хвилин ми відвели питанням сексу, — доповіла вона, — а зараз перейшли до елементарної класової свідомості.

Директор повільно пройшовся вздовж ліжечок. Розрум’янілі вві сні вісімдесят хлопчиків і дівчаток спокійно дихали. Під кожною подушкою чувся шепіт. Директор І-К Центру зупинився і, схилившись над ліжечком, напружено прислухався.

— Кажете, до елементарної класової свідомості? Давайте повторимо трохи голосніше.

У кінці кімнати на стіні висів гучномовець. Директор підійшов і натиснув умикача.

— …всі в зеленому, — почувся приємний, доволі чіткий голос, — а дельти носять хакі. О, ні, ні, не хочу гратися з дельта-дітлахами. А епсилони ще гірші. Вони надто тупі і тому не вміють ні читати, ні писати. Крім цього, вони в чорному, такому бридкому кольорі. Як гарно, що я — бета. — Коротка пауза, а потім голос почав знову: — Діти-альфи носять сіре. У них робота важча за нашу, тому що вони страшенно розумні. Як гарно, що я бета, що не працюю так тяжко. А ще — ми набагато кращі від гамм і дельт. Гамми дурні. Вони носять зелене, а дельти — хакі. О, ні, ні, я не хочу гратися з дельта-дітьми. А епсилони ще гірші. Вони занадто тупі й тому не вміють…

Директор вимкнув гучномовець. Голос занімів. Лише його привид продовжував мимрити з-під восьмидесяти подушок.

— Перед тим, як вони прокинуться, їм це буде повторено ще разів сорок-п’ятдесят, а тоді знову в четвер і суботу. Тричі на тиждень, сто двадцять разів протягом тридцяти місяців. Після того перейдемо до складніших уроків.

Троянди й електрошокові удари, хакі дельт, подуви смороду нерозривно поєднуються в одне ще перед тим, як дитина навчиться говорити. Але безмовне обумовлення є грубим і огульним, воно нездатне сформувати точніших рефлексів, не може втілити більш комплексних засад поведінки. Для цього потрібні слова, але слова без роздумувань. Коротше — гіпнопедія.

“Велетенська моралізуюча й соціалізуюча сила всіх епох”. Студенти записали й це до своїх записників. Прямо з уст правдороба.

Директор знову ввімкнув гучномовець.

— …страшенно розумні, - лився ніжний вкрадливий голос. — Я справді дуже рада, що я бета, тому що…

Це було схоже не так на краплини води, хоч вода справді долає найтвердіший граніт, як на краплини розтопленого воску, краплини, що налипають, окутують, покривають собою, доки, нарешті, все не перетворюється в якусь однорідну субстанцію.

— Доки накінець розум дитини не стане сумою цих сугестій. І розум не лише дитини, а й дорослого — на все життя. Розум, що розмірковує, прагне й вирішує, створений з цих сугестій! — Директор, тріумфуючи, майже кричав. — Навіяно державою! — Він ударив кулаком по найбільшому столу. — Отож виходить… — Галас примусив його обернутись. — О Боже Форде! — мовив він скрушно. — Це ж треба, дітей побудив…