Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Бернардові довелося кричати крізь замкнені двері: Дикун уперто не хотів відчиняти.

— Але тут усі чекають на тебе!

— Нехай чекають, — почувся приглушений голос крізь двері.

— Але ж ти добре знаєш — ох, як тяжко надавати голосу переконливості, коли горлаєш з усіх сил!.. — Я запросив їх саме на зустріч з тобою.

— Спочатку треба було запитати мене, чи я хочу з ними зустрітися.

— Але ж ти раніше ніколи не відмовлявся, Джоне.

— Саме тому я й не хочу виходити знову. Досить.

— Не вийдеш навіть, щоб зробити мені приємність? — підлещувався Бернард.

— Ні.

— Ти що, серйозно це говориш?

— Так.

— Що ж мені робити? — розпачливо голосив Бернард.

— Забирайся під три чорти! — гримнув роздратований голос за дверима.

— Але ж цього вечора до нас завітав сам Архіспівальник Кентерберійський! — ледь не плачучи, крикнув Бернард.

— Ai яа таква! — лише мовою зуні Дикун міг належно висловити своє ставлення до Архіспівальника. — Хані! — лайнувся він знову й додав із глузливою люттю: — Соне eco це-на! — І плюнув на підлогу, як плюнув би Попе.

Так і довелося зніченому Бернардові піти ні з чим до своїх покоїв і повідомити нетерпляче зібрання, що Дикун цього вечора не появиться.

Цю новину прийняли з обуренням. Чоловіки лютували, бо почувались ошуканими: змарнувати стільки люб’язності на цього миршавого Бернарда, та ще й із такою огидною репутацією й єретичними поглядами! Чим вище становище в суспільній ієрархії вони посідали, тим сильнішим було їхнє обурення.

— Утнути такий жарт зі мною! — повторював Архіспівальник. — Зі мною! Жінки ж злостилися, що нікчемний чоловічок з помилково залитим ще в ампулу алкоголем, з тільцем мінус-гамми брав їх лукавими хитрощами. Це просто неподобство, — говорили вони дедалі голосніше. Особливо в’їдливою була Головна вихователька з Ітона.

Одна Леніна мовчала. Вона сиділа в кутку бліда, з затьмареними незвичним сумом голубими очима, відрізана від довколишніх бурхливих емоцій. Вона йшла на вечірку з дивним відчуттям радості. “Ще кілька хвилин, — думала вона, заходячи до кімнати, — і я побачу його, говоритиму з ним, скажу (вона прийшла з готовим рішенням), що він мені подобається — більше, ніж будь-хто, кого я будь-коли знала. І тоді він, може, скаже… Що він скаже? — її щоки палила гаряча кров. — Чому він так дивно поводився після того фільму? Такий дивний. І все ж я впевнена, що насправді подобаюся йому. Я певна”.

І саме в цей момент Бернард повернувся з новиною: Дикун не вийде до гостей.

Леніна раптово відчула все те, що звичайно переживають на початку лікування Сурогатом Великої Пристрасті — почуття жахливої порожнечі, задушливу тугу, нудоту. Її серце, здавалося, перестало битися. “А може, це тому, що я йому не подобаюся?” — подумала вона. І відразу ця можливість переросла в упевненість: Джон відмовився прийти тому, що вона йому не сподобалася… Не сподобалася…

— Це справді ні в тин ні в ворота, — говорила Головна вихователька з Ітона до Директора Крематорію й Утилізації фосфору. — І подумати, що я навіть…

— Так, — почувся голос Фенні Краун, — про алкоголь — чистісінька правда. Знайома моєї знайомої працювала в Ембріонарії в той час. Вона казала моїй подрузі, а подруга мені…

— Паскудний жарт, — співчутливо притакнув Генрі Фостер Архіспівальникові Кентерберійському. — Вам, мабуть, цікаво буде довідатись, що наш екс-Директор уже майже був перевів його до Ісландії…

Проколена кожним сказаним словом, туга куля Бернардової щасливої самовпевненості зморщилася, випускаючи газ із тисячі дірочок. Блідий, розгублений, жалюгідний і схвильований він метушився тепер поміж гостями, затинаючись, белькотів невиразні вибачення, запевняючи, що наступного разу Дикун неодмінно прибуде, благав пригоститися каротинними сендвічами чи скуштувати пирога з вітаміном А, випити склянку штучного шампанського. Гості справно їли й пили, але Бернарда вже ігнорували, грубіянили йому в обличчя чи просто перемовлялися про нього голосно й образливо, наче його не було поряд.

— А тепер, друзі мої, - говорив Архіспівальник Кентерберійський тим красивим дзвінким голосом, яким він правив під час святкування Дня Форда. — Тепер, мої друзі, я думаю, що пора вже… — Він підвівся з крісла, поставив свою склянку, струсив з фіолетової віскозної жилетки крихти перекуски й поважно попрямував до дверей.

Бернард кинувся навперейми.

— Невже вам справді вже треба йти, Ваша фордосте?.. Адже ще дуже рано. Я сподівався, що ви…

Так, на що він тільки не сподівався, коли Леніна по секрету сказала йому, що Архіспівальник Кентерберійський прийме запрошення, якщо воно буде надіслане.

— А знаєш, він дуже милий, — і вона показала Бернардові маленьку золоту Т-подібну застібку для одягу, яку подарував їй Архіспівальник на спогад про вікенд, проведений з ним у Єпархіальній Співальні. “Званий вечір за участю Архіспівальника Кентерберійського і пана Дикуна” — ці тріумфальні слова красувалися на всіх запрошеннях. Але Дикун вибрав цей вечір, щоб замкнутися в своїй кімнаті й кричати “Хані!” і навіть (на щастя, Бернард не розумів мови зуні) “Соне eco це-на!” Те, що повинно було стати вінцем всієї Бернардової кар’єри, перетворилося на його найбільше приниження.

— Я сподіваюся… — затинаючись, повторив він, поглядаючи на великого сановника благальними, розпачливими очима.

— Мій дорогий друже, — промовив Архіспівальник гучно й урочисто-суворо; запала могильна тиша. — Дозволь мені дати тобі пораду. — Він погрозив Бернардові пальцем. — Добру пораду, поки не пізно. — Його голос став замогильним. — Виправся, мій молодий друже, виправся. — Він зробив знак Т над ним і відвернувся. — Леніно, моя радосте, — покликав він уже іншим тоном, — ходи зі мною.

Слухняно, хоча без посмішки й захвату, зовсім не усвідомлюючи зробленої їй честі, Леніна вийшла за ним із кімнати. Через хвилину всі інші гості рушили слідом за ними — з пошани до Архіспівальника. Коли останній з них грюкнув дверима, Бернард залишився сам. Геть приголомшений, він упав на крісло, затулив обличчя руками й заплакав. А за кілька хвилин, не придумавши нічого кращого, прийняв чотири таблетки соми.

Нагорі, у своїй кімнаті, Дикун читав “Ромео і Джульетту”. Леніна й Архіспівальник вийшли на дах Співальні.

— Скоріше, мій юний… тобто Леніно, — нетерпляче погукав її Архіспівальник з дверей ліфта. Леніна, що загаялась була, задивившись на місяць, опустила очі й поспішила через дах до ліфта.

“Нова біологічна теорія” — такий був заголовок наукової праці, яку Мустафа Монд саме закінчив читати. Якийсь час він посидів, задумливо хмурячись, тоді взяв ручку й написав упоперек першої сторінки: “Запропонована математична обробка концепції Мети є оригінальною й досить дотепною, проте єретичною й, оскільки стосується сучасного соціального ладу, небезпечною й потенційно руйнівною. Не публікувати, — підкреслив він останні слова. — Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба його переводу на Морську біостанцію на острові Святої Єлени”. А шкода, — подумав він, ставлячи підпис. — Праця досконала. Та тільки дозволь їм розмірковувати над категоріями Мети, як Форд його знає, до чого вони дорозмірковуються. Подібними ідеями можна збити з пантелику представників вищих каст, зруйнувати їхню віру в Щастя як Найвище Благо й переконати їх, що життєва мета десь далі, десь поза сучасною людською сферою; що мета життя полягає не в підтримці добробуту, а в певній інтенсифікації й удосконаленні свідомості, в поширенні знання. І цілком можливо, — подумав Головконтр, — такою і є мета життя. Але в сучасних умовах це недопустимо. — Він знову взяв ручку і під словами “не публікувати” провів другу лінію, грубшу й чорнішу, потім підписався й зітхнув: “Як би весело було, коли б не треба було думати про щастя!”

З заплющеними очима, з обличчям, осяяним захватом, Джон ніжно декламував у порожнечу:

Золота Т-подібна застібка блищала на Леніниних грудях. Архіспівальник підхопив ту застібку і грайливо потяг.

— Я, мабуть… — сказала раптом Леніна, обриваючи довгу мовчанку. — Я краще прийму пару грамів соми.

Бернард на цей час уже міцно спав і посміхався до своїх райських снів. Посміхався, посміхався… Але кожні тридцять секунд велика стрілка електрогодинника над його ліжком невблаганно й майже нечутно клацала, стрибаючи вперед. Клац, клац, клац, клац… І настав ранок. Бернард був знову між нещастям простору й часу. У найгіршому настрої мчав він на службу у Кондиціювальний Центр. Тижні п’янкого успіху кінчилися. Бернард знову ставав собою; спустившись на землю з захмарного аеростата, він як ніколи зле почувався в довколишній атмосфері.

До цього Бернарда, зніченого й протверезілого, Дикун несподівано проявив співчуття.

— Тепер ти знову схожий на того, яким був у Малпайсі, - сказав він, коли Бернард розповів йому про сумний фінал вечірки. — Ти пам’ятаєш нашу першу розмову біля будинку? Тепер ти знову той самий.

— Бо я знову нещасний.

— Про мене, хай краще нещастя, аніж фальшиве, облудне щастя.

— Добре тобі казати, — скрушно зітхнув Бернард. — Це ти винен. Відмовився вийти до гостей і зробив їх моїми ворогами.

Бернард розумів, що звинувачення його абсурдні й несправедливі. Внутрішньо й навіть уголос він визнавав правоту Дикуна, котрий стверджував, що гірш ціна таким друзям, які через дрібниці стають ворогами й гонителями. Проте навіть усвідомлюючи й визнаючи його правоту, цінуючи його підтримку і співчуття, Бернард вередливо й уперто затаїв образу, обмірковуючи як помсту, цілу купу дрібних прикростей для Джона.

Плекати образу на Архіспівальника марна річ, неможливо так само помститися й Головному Ампульнику чи асистентові Визначальника.

Як жертва Дикун мав для Бернарда величезну перевагу над іншими в тому, що був досяжний. Однією з головних функцій товариша є терпіти кару (в м’якій і символічній формі), кару, яку б ми хотіли, але неспроможні завдати ворогам.

Іншим Бернардовим другом-жертвою був Гельмгольц. Коли Бернард, зазнавши поразки, прийшов до нього поновити дружбу, яку в часи успіху не вважав за потрібне підтримувати, Гельмгольц погодився. Погодився без докору, без жодного коментаря, ніби й забув, що колись між ними була якась сварка. Зворушений цим, Бернард одночасно почувався приниженим такою великодушністю, тим більш дивною, і тому ще принизливішою, що вона аніскілечки не походила від соми, а була повністю проявом Гельмгольцевого характеру. Це був Гельмгольц повсякденний, що вмів забувати й пробачати, а не Гельмгольц, задурманений сомою. Бернард, звичайно, був вдячний (велика втіха — знову мати друга) і водночас ображений (приємно було б якось досадити Гельмгольцу за його великодушність).

При першій же зустрічі Бернард вилив другові свої нещастя й прийняв слова розради. І лише через декілька днів він довідався, собі на диво й сором, що не він один у біді. Гельмгольц також законфліктував із Владою.

— Це сталося через вірші, - пояснював Гельмгольц. — Я читав звичайний курс із Вищої емоційної технології для студентів третього року навчання. Дванадцять лекцій, з яких остання була про поезію. Точніше: “Про використання віршів у моральній пропаганді та в рекламі”. Я завжди ілюструю свої лекції багатьма конкретними прикладами. Цього разу я вирішив пригостити їх віршиком, який тільки-но сам написав. Чисте безумство, звичайно, але не міг стриматися, — засміявся Гельмгольц. — До того ж кортіло побачити, яка буде реакція. Крім того, — додав він серйозніше, — я хотів упевнитися, чи зможу надихнути їх тими почуттями, які мав сам, пишучи вірші. О Форде! — Він знову засміявся. — Який здійнявся крик! Директор Інституту викликав мене й пригрозив негайно звільнити з роботи. Відтепер я піднаглядна людина.

— А про що твої вірші? — запитав Бернард.

— Про усамітнення.

Бернард звів брови.

— Якщо хочеш, я продекламую, — і Гельмгольц почав:

Отож, я навів їм це як приклад, а вони донесли на мене Директорові.

— Я не дивуюся, — сказав Бернард. — Бо віршик заперечує все, чого навчають під час сну. Не забувай — їм щонайменше чверть мільйона разів втовкмачували, що самотність шкідлива.

— Знаю. Але мені хотілося побачити, який буде ефект у слухачів.

— От і побачив.

Гельмгольц лише засміявся.

— Я відчуваю, — сказав він, помовчавши, — ніби знаходжу, ніби вже бачу те, про що варто писати. Ніби я стаю здатним використати ту силу, яку відчуваю в собі, - особливу, приховану силу. Здається, у мені щось пробуджується.

“Наперекір біді він щасливий”, - подумав Бернард.

Гельмгольц і Дикун відразу заприятелювали. Та так сердечно, що Бернарда аж шпигонули заздрощі. За всі ці тижні йому не пощастило так зблизитися з Дикуном, як Гельмгольцові з першого дня. Спостерігаючи їх, прислухаючись до їхніх розмов, Бернард іноді жалкував, що звів їх докупи. Він соромився своїх заздрощів, намагався їх притлумити то зусиллям волі, то сомою. Але зусилля не мали особливого успіху, а сомою без кінця напихатись не будеш. Мерзотні ревнощі-заздрощі настирливо поверталися знову й знову.

Під час третьої зустрічі з Дикуном Гельмгольц прочитав йому свого вірша про самотність.

— Як тобі мої вірші? — запитав, коли скінчив.

Дикун похитав головою.

— Послухай-но краще це, — відповів і, відімкнувши шухляду, вийняв обгризену мишами книжку, розкрив її й почав читати.

Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. Почувши про “аравійський простір”, він здригнувся, на “чеснокрилому війську” приємно посміхнувся, від “хижацького крила” кров ударила йому в обличчя, а на “благочестивому реквіємі” він поблід; його кидало то в жар, то в холод. Дикун продовжував читати.

— Оргія-поргія, — сказав Бернард, голосним неприємним сміхом перериваючи читання. — Це схоже на гімн Служби Солідарності. — Він мстився обом своїм друзям за те, що вони любили один одного більше, ніж його.

Під час наступних двох чи трьох зустрічей він часто повторював цей глузливий акт помсти. Акт невибагливий, проте дійовий: Гельмгольц і Дикун глибоко переживали осквернення їхнього поетичного кристалу. Гельмгольц навіть пригрозив викинути Бернарда з кімнати, якщо він і далі перешкоджатиме Дикуну. Та, як не дивно, наступне втручання, найганебніше з-поміж усіх, було з боку самого Гельмгольца.

Дикун голосно читав “Ромео і Джульетту”. Читав пристрасно, з тремом у голосі, бо ж у Ромео бачив себе, а в Джульєтті — Леніну. Сцену їхньої першої любовної зустрічі Гельмгольц прослухав із зацікавленням. Сцена в саду захопила його своєю поезією, проте почуття закоханих викликали лише посмішку. Доводити себе до такого стану через дівчину — досить смішно. Але коли зважити кожну словесну деталь, то це справжній зразок інженерії почуттів. Перед старим Шекспіром, визнав Гельмгольц, наші найкращі техніки пропаганди — ніщо, цілковиті дурні.

Дикун тріумфально посміхнувся й продовжив читання. Все йшло досить гладко до часу, коли в останній сцені третьої дії, де подружжя Капулетті спонукають Джульетту вийти заміж за нелюба, Гельмгольц неспокійно засовався, коли ж, патетично відтворюючи благання Джульетта, Дикун прочитав:

Гельмгольц вибухнув нестримним реготом. Мати й батько (подвійна непристойність) змушують дочку мати когось, кого б вона не хотіла! А дочка, як ідіотка, приховує, що має іншого, кому, принаймні в даний момент, віддає перевагу! Абсурдна й брудна ситуація, надзвичайно комічна. До цього він героїчним зусиллям умудрявся стримувати натиск веселощів, але “рідна мамо” (ці слова Дикун вимовив тремтливим, страдницьким голосом) і посилання на Тібальта, що лежить десь мертвий (очевидно, неспалений, тобто марнує свій фосфор у темній гробниці), доконали його. Він реготав, аж сльози котилися йому з очей, не в змозі зупинитися, тимчасом як зблідлий від образи Дикун дивився на нього поверх сторінок, і врешті, обурено закрив книжку, підвівся й сховав її до шухляди — нічого, мовляв, розсипати перли перед свинею.

— Втім, — сказав Гельмгольц, перевівши дух і вибачившися, чим дещо змилостивив Дикуна, — я визнаю, що драматург потребує смішних, безглуздих ситуацій, подібних до цієї, бо без цього не можна написати по-справжньому захоплюючий твір. Чому той старий дідуган був таким чудовим техніком пропаганди? Тому що писав про безліч безглуздих, болісних речей, які хвилювали його. Вам мусить щось дошкуляти й виводити вас із рівноваги, інакше ви не зможете придумати справді хороших, проникливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але “Батько! Мати!”. — Він покрутив головою. — Вибачте, але я не можу сприймати всерйоз батьків і матерів. Та й хто з нас, хто перейматиметься тим, чи візьме, а чи не візьме хлопець дівчину? — Дикун скривився, проте Гельмгольц, задумливо втупившись у підлогу, нічого не помітив. — Ні, - закінчив він, зітхнувши, — зараз це нам не до шмиги. Ми потребуємо якогось іншого роду безумства й насилля. Але якого? Чого? Де шукати? — Він помовчав, хитаючи головрю. — Не знаю, — нарешті сказав. — Не знаю.