Прекрасний новий світ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ліфт був переповнений чоловіками з альфа-роздягальні, й Леніну вони зустріли привітаннями, дружніми кивками й усмішками. Вона була популярною дівчиною: майже з усіма — з одним раніше, з другим пізніше — провела ніч.

Милі хлопці, думала вона, відповідаючи на вітання. Чарівні хлопці! Шкода лише, що Джорд Едзел такий капловухий (можливо, йому впорснули понад міру гормона паращитовидки на 328-у метрі?). А глянувши на Беніто Гувера, вона мимохіть пригадала, що без одягу він надто волохатий.

Очі її ледь посмутніли при згадці про чорнокучерявого Беніто, і тут вона побачила в кутку маленьку щуплу фігуру й сумне обличчя Бернарда Маркса.

— Бернарде, — підступила вона до нього, — а я тебе шукаю, — задзвенів її голос, покриваючи шум ліфта, що підіймався вгору. Чоловіки з цікавістю озирнулися. — Я хотіла поговорити з тобою про наш план поїздки в Нью-Мексико. — Краєчком ока вона побачила, як Беніто Гувер здивовано роззявив рота. Це роздратувало її. “Здивований, що я не напрошуюся до нього знову”, - подумала з легкою досадою. І мовила ще голосніше: — Це було б чудесно — поїхати з тобою у липні на тиждень. (У всякому разі вона публічно засвідчує свою невірність Генрі. Фенні мала б бути задоволена, дарма що це Бернард.) — Звісно, — Леніна чарівно й багатозначно посміхнулася, — якщо ти ще мене хочеш.

Бернардове бліде обличчя почервоніло. Чому б то? — подивувалася Леніна, збентежена й водночас зворушена цією дивною даниною своїй чарівності.

— Може б, краще поговорити про це десь в іншому місці? — Бернард знітився й почав заїкатись.

Ніби я сказала щось стидке, чудувалася Леніна. Так засоромився, ніби вона непристойно пожартувала — запитала, хто його мати чи щось подібне.

— Не тут, не при всіх, — душило його збентеження.

Леніна розсміялася щиро й незлостиво.

— Який ти кумедний, — сказала вона від душі. — Ти попередь мене принаймні за тиждень. Добре? — продовжувала вона вже іншим тоном. — Я думаю, що ми полетимо на “Синій тихоокеанській ракеті”. Звідки вона відходить? З Черінгт-Т вежі чи з Гемстеду?

Не встиг Бернард відповісти, як ліфт зупинився.

— Дах! — повідомив скрипучий голос.

Провідником ліфта було мавпоподібне створіння, одягнене в чорну туніку для мінус-епсилон-напівкретина.

— Дах! — ліфтер розчахнув навстіж двері. В очі йому вдарило пообіднє сонце, аж він здригнувся й закліпав очима. — О, дах! — повторив він захоплено. Раптом він ніби пробудився від глухого мертвотного отупіння. — Дах!

Піднявши свою мордочку до пасажирів, він заусміхався якось по-собачому — обожнююче і з надією. Перемовляючися та сміючись, пасажири вийшли з ліфта. Ліфтер подивився їм услід.

— Дах? — промовив ліфтер тепер уже запитально.

Але тут задзеленчав дзвінок, і зі стелі кабіни, з динаміка, почулися ласкаві, але наполегливі накази.

— Спускайся вниз, спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся…

Ліфтер грюкнув дверцятами, натиснув на кнопку і відразу шугонув у монотонні сутінки колодязя, в сутінки звичайного власного отупіння.

На даху було тепло й сонячно. У дрімотному літньому післяобідді дзижчали, пролітаючи, гелікоптери, рокотали ракетоплани, невидимі в яскравому небі у п’яти чи шести милях над головою. Бернард глибоко вдихнув повітря. Він поглянув на небо, на голубі обрії, а потім на обличчя Леніни.

— Яка краса! — його голос ледь тремтів.

Вона усміхнулася до нього сердечно й розуміюче.

— Якраз для гри в гольф із перешкодами, — відповіла вона захоплено. — А тепер, Бернарде, я мушу летіти. Генрі гнівається, коли я запізнююся. Отже даси мені своєчасно знати про дату. — І, помахавши рукою, вона побігла по широкому рівному даху до ангарів.

Бернард стояв і дивився, як миготять білі панчохи, як грайливо то згинаються, то розгинаються засмаглі колінця, як плавно погойдуються під темно-зеленим жакетом щільно припасовані шорти. На його обличчі відбилося страждання.

— Нічого не скажеш, красуня, — пролунав за спиною чийсь гучний бадьорий голос.

Бернард здригнувся й оглянувся. Повнощоке червоне обличчя Беніто Гувера сяяло явною сердечністю й щирістю. Беніто славився своєю доброзичливістю. Про нього казали, що він може прожити ціле життя, не вживаючи соми. Його ніколи не тіпала злостивість, ніколи не навідував поганий настрій. Для Беніто дійсність завжди була радісною.

- І страх яка одухотворена. Та ще й як! Але слухаймо, — продовжував він серйозніше, — ти справді виглядаєш якось похмуро. Що тобі треба — так це грам соми. — Беніто вийняв слоїк із правої кишені своїх штанів. — Соми ковтнем — і немає проблем… Але куди ж ти?

Та Бернард, відвернувшись, заспішив геть.

Беніто пильно й збентежено подивився йому вслід: “Що з цим хлопцем діється?” Дивуючись та похитуючи головою, він вирішив, що Бернардові й справді, мабуть, домішали алкоголь у кровозамінник. Видно, йому пошкодили мозок, бідоласі. Він засунув слоїк соми назад до кишені, а з другої витяг жувальну секс-гормонну гумку, запхав до рота й, жуючи, повільно пішов до ангарів.

Генрі Фостер викотив свою машину і, коли підбігла Леніна, він уже чекав на неї, сидячи за кермом.

— Запізнилася на чотири хвилини, — зауважив він, коли вона сіла поруч. Запустив мотори і включив гвинти гелікоптера. Машина рвонулася вертикально. Генрі натиснув на акселератор, гвинти задзижчали, як джмелі, потім, як оси, і нарешті, як комарі; тахометр показував, що вони підіймаються з швидкістю не менше двох кілометрів за хвилину. Лондон зменшувався під ними. Величезні будови з рівними, як стіл, дахами через декілька секунд стали не більшими за грядку кубовидних грибів, що розповзлися у зелені парків і садів. Серед них на тоненькій ніжці розташувався вищий і стрункіший гриб — Черінг-Т вежа підносила до неба свій диск-таріль з блискучого залізобетону.

Як контури казкових атлетів, величезні пухнасті хмари розлягалися по синьому небі. Раптом з-поза одної з них виринула дзиготлива багряна кузька.

— То “Червона ракета” повертається з Нью-Йорка, — сказав Генрі й поглянув на годинника. — На сім хвилин припізнилася, — додав і похитав головою. — Ці атлантичні маршрути скандально непунктуальні.

Він відпустив прискорювач. Гудіння над головою спало на півтори октави, і дзижчання набирало зворотного тону — від комариного до джмелиного. Підйом уповільнився, ще мить — і вони нерухомо зависли в повітрі. Генрі натиснув на важіль, клацнула передача. Спочатку повільно, а тоді швидше й швидше закрутився перед очима гвинт, аж поки став невиразним кругом. Машина перейшла на горизонтальний політ, різко й пронизливо засвистів вітер. Генрі стежив за індикатором обертів; коли стрілка торкнулася поділки 1200, він вимкнув передачу. Машина дала досить швидкості, щоб летіти як планер.

Леніна глянула вниз крізь вікно під ногами. Вони летіли над шестикілометровою зоною парків, що відокремлювала центральний Лондон від першого кільця передмість. Зелений килим примхливо вібрував. Ліс відцентрових веж виблискував нікелем між деревами. У районі Шепард-Буша дві тисячі мінус-бет грали змішаними парами в теніс на риманових кортах. Не були безлюдними й майданчики для ескалатерного гандболу, що облямовували шлях від Вілстенду до Нотінг-Гіла. На Ілінгському стадіоні дельти проводили гімнастичний парад і співоче свято.

— Який у них огидний колір хакі, - зауважила Леніна, виявляючи гіпнопедичне упередження своєї касти.

Будинки Гаунсловської студії стереоконтактних фільмів розкинулися на площі семи з половиною гектарів. А неподалік армія робітників у хакі і в чорному склила наново покриття Великої західної автомагістралі. Якраз у цей час в одному з пересувних тиглів відкрили льотку. Сліпучим розжареним потоком розплавлене каміння лилося через дорогу; вперед-назад їздили важкі асбестні котки; з-під термозахищеного водовоза білою хмарою здіймалася пара.

Цілим містечком постала фабрика Телекорпорації в Брентфорді.

— У них, мабуть, перезміна, — сказала Леніна.

Зелені гамма-дівчата й чорні напівкретини роїлися, мов попелиці й мурашва, біля входів або стояли в черзі до монорейкових трамваїв. У юрбі іноді появлялася постать бета-мінусовика в уніформі кольору достиглих ягід шовковиці. Дах головного будинку ніби ворушився від прибуваючих та відлітаючих гелікоптерів.

— Слава Форду, — сказала Леніна, — що я не гамма.

Через десять хвилин, приземлившись у Сток-Поджі, вони розпочали перший тур гольфу з перешкодами.

Майже не підводячи очей, які якщо коли й зустрічалися з чиїмсь поглядом, то зразу ж поквапливо опускалися або відводились, Бернард поспішав через дах. Ніби хтось за ним гнався, а він не хотів бачити переслідувачів, щоб вони, часом, не виявилися ще страшнішими, ніж йому гадалося, і щоб його не пойняло почуття ще більшої провини і ще більшої безпорадної самотності.

О, цей Беніто Гувер! А він же хотів, щоб було краще. А вийшло набагато гірше. Доброзичливці завдають йому такої самої урази, як і ті, що ставляться до нього вороже. Навіть Леніна завдає йому страждань. Він пригадував тижні боязкої нерішучості, коли він поглядав на неї здалеку і впадав у розпуку, не наважуючись підійти. Чи ж смів він ризикувати — зустріти зневажливу відмову? Але якщо вона скаже “так”, яке то буде щастя! І ось вона сказала “так”, а він і далі нещасний — нещасний, бо вона вирішила: погода цього дня вельми сприятлива, аби пограти в гольф із перешкодами, і побігла до Генрі Фостера, а його, Бернарда, вважає потішним через його небажання говорити при всіх про своє найінтимніше. Нещасний, словом, тому, що вона повелася як усяка здорова й доброчесна англійка, а не якось інакше, дивно й ненормально.

Він відчинив двері свого ангарного відсіку й покликав двох дельта-мінусовиків з обслуги, які сиділи без діла, щоб вони викотили на дах його машину. Ангари обслуговувались близнюками з одної групи Бокановського, ідентично маленькими, чорними і бридкими. Бернард віддавав накази різким, зверхнім і навіть образливим тоном, тому що не почував себе досить упевнено у своїй зверхності. Взаємини з членами нижчих каст завжди завдавали Бернардові прикрощів. Невідомо, чи правдиві були чутки про помилково введений алькоголь у його кровозамінник (а такі випадки траплялися), проте фізичні дані Бернарда були справді ненабагато кращі від даних пересічного гамми. Він був на вісім сантиметрів нижчий і, відповідно, щупліший від стандартного альфи. Контактуючи з членами нижчих каст, він завжди боляче усвідомлював свою фізичну миршавість. “Я такий як є, але хотів би бути інакшим”. Його гнітило гостре відчуття неповноцінності. Кожного разу, коли йому доводилося дивитися прямо, а не згори в обличчя дельтовика, він почувався приниженим. Чи поводитиметься те створіння з повагою до нього, як належить відповідно до його касти? Це питання переслідувало його. І не без причини. Бо гамми, дельти й епсилони, до деякої міри, були привчені пов’язувати соціальну вищість із розмірами тіла. Гіпнопедичне упередження на користь розміру було універсальним. Цим пояснювався сміх жінок, до яких він залицявся, і насмішки чоловіків, його колег. Терплячи від глузування, він почував себе чужаком, отже й поводився як такий, і цим іще збільшував упередження проти себе, підсилював зневагу й неприязнь, викликані його фізичними дефектами. А це, в свою чергу, підсилювало його відчуття відчуженості й самотності. Хронічний страх бути зневаженим примушував його уникати рівних собі і змушував у стосунках із нижчими за себе поводитися підкреслено гордовито. Як гірко заздрив він таким, як Генрі Фостер чи Беніто Гувер! Їм не треба було кричати, щоб епсилони виконували накази; для них покірність нижчих каст була звичайною річчю; в системі каст — вони як риба у воді, настільки вдома, в затишній добродійній стихії, що не відчувають ні її, ні себе в ній.

Мляво й неохоче, як йому здалося, обслуга викотила на дах його гелікоптер.

— Швидше! — роздратовано наказав Бернард. Один із близнюків поглянув на нього. Чи то не тваринна насмішка майнула в сірих пустих очах близнюка? — Швидше! — закричав він різким голосом. Заліз до кабіни й за хвилину полетів на південь, до річки.

Інститут технології почуттів із різними відділами пропаганди розташувався в шестидесятиповерховому будинку на Фліт-стріт. У підвалах і нижніх поверхах розмістилися друкарні та бюро трьох найбільших лондонських газет, “Щогодинні радіоновини” для вищих каст, блідо-зелена “Гамма-газета”, а також “Дельта мірор”, що друкувалася на хакі-папері й мала виключно односкладові слова. У наступних двадцяти двох поверхах знаходилися різноманітні відділи пропаганди: Телевізійної, Стереоконтактного кіно й Синтетично-музичної. Над ними були дослідні лабораторії й оббиті звукоізоляцією кабінети, в яких лібреттисти й композитори синтетичної музики займалися своєю делікатною справою. Верхні вісімнадцять поверхів займав власне Інститут технології почуттів.

Бернард приземлився на даху Будинку пропаганди й вийшов із літака.

— Подзвоніть містеру Гельмгольцу Вотсону, — звелів він гамма-плюсовику, — і скажіть йому, що містер Бернард Маркс чекає на даху. — Бернард сів і запалив сигарету.

Гельмгольц Вотсон чекав на той дзвінок.

— Передай, що я прийду негайно, — сказав він і повісив слухавку. Потім звернувся до секретарки безлико й офіційно: — Приберете мої папери, — й ігноруючи її осяйну усмішку, встав і жваво пішов до дверей.

Гельмгольц був атлетичної статури, мав кремезні груди, широкі плечі й хоч був великий, рухався спритно й жваво. Круглі сильні в’язи підтримували красиву голову. Чуб кучерявився, риси обличчя були виразно окреслені. Він виглядав красенем — справжній альфа-плюсовик “від тімені до п’ят”, як невтомно повторювала секретарка. За професією він був лектором-викладачем Інституту технології почуттів (у департаменті письменства), а часто займався й освітньою діяльністю як технік-формувальник почуттів. Він постійно писав до “Щоденного радіо”, компонував стереоконтактні сценарії, з завидною спритністю й легкістю творив гіпнопедичні віршики й рекламні заклики.

— Здібний хлопець, — говорили про нього зверхники, — може, — і тут вони крутили головами й багатозначно стишували голос, — аж занадто здібний.

Так, трохи занадто. Старші казали правду. Надмір розумових здібностей виділив Гельмгольца Вотсона й привів майже до того, до чого привели Бернарда Маркса фізичні дефекти. Непоказність Бернарда ізолювала його від суспільного оточення, а почуття окремішності, що за всіма існуючими мірками є розумовим надміром, стало в свою чергу причиною ще ширшого відчуження. А надмір здібностей принудив Вотсона усвідомити й з тривогою відчути свою винятковість і одинокість. Спільною для обох стала свідомість своєї індивідуальності. Але фізично неповноцінний Бернард усе життя страждав від почуття відчуженості, а Гельмгольц Вотсон лише недавно усвідомив надмір своєї розумової сили, одночасно усвідомив і свою відмінність від людей, що його оточували. Цей чемпіон тенісної ескалаторної гри, невтомний коханець (подейкували, ніби він мав шістсот сорок різних дівчат менше ніж за чотири роки), цей чудовий комітетчик і найкращий заводій раптово виявив, що спорт, жінки, громадська діяльність були, поскільки це його обходило, лише другорядними. Насправді, в глибині, його цікавило щось інше. Але що? Ось про це й хотів поговорити з ним Бернард. Або швидше — послухати, оскільки Гельмгольц сам говорив увесь час.

Три чарівні дівчини з Синтетично-голосового відділу перестріли Вотсона, коли він вийшов із ліфта.

— О серденько Гельмгольчику, ходи з нами на пікнік на Есморі, - благально липли вони до нього.

— Ні, ні, - крутив він головою, протискуючися між ними.

— Ми ж не запрошуємо жодного іншого чоловіка.

Але Гельмгольц не спокусився навіть таким заманливим запрошенням.

— Ні, - повторив він, — я зайнятий. — І він рішуче попрямував своєю дорогою.

Але дівчата рушили слідом. І лише коли він сів у Бернардів літак і захлопнув за собою двері, вони відчепилися. Звісно, не без нарікань.

— Ох, ці жінки! — сказав він, коли машина піднялася в повітря. — Ох, ці жінки! — він насупився і знову покрутив головою. — Просто немає спасу.

Бернард по-фарисейськи підтакнув, а сам подумав: якби мені стільки дівчат і так запросто. Його раптом охопила нагальна потреба похизуватися.

— Я беру Леніну Краун з собою до Нью-Мексико, — сказав якомога недбаліше.

— Невже? — байдуже запитав Гельмгольц. А після короткої паузи продовжив: — Ось уже два тижні, як я відмовився і від засідань у комітетах, і від дівчат. Ти не можеш собі уявити, що за шум піднявся з цього приводу в Інституті. Одначе, я думаю, відмова варта цього. Результати… — він завагався — ну, незвичайні результати, дуже дивні.

Фізична недостача може привести до певного розумового надміру. Але, виходить, що й навпаки буває. Розумовий надлишок може викликати в людини свідому, цілеспрямовану сліпоту й глухоту навмисної самотності, штучно холодний аскетизм.

Решта короткого польоту минула без розмов. Потім, зручно розпроставшись на пневматичних софах у Бернардовій кімнаті, вони продовжили бесіду.

— Чи ти коли-небудь відчував, — говорив Гельмгольц дуже повільно, — ніби в тебе щось зачаїлося всередині й тільки чекає від тебе дозволу вийти на волю й утвердитися? Ніби якась особлива сила гине в тобі марно — як вода, що рине водоспадом, замість крутити турбіни? — Він запитально дивився на Бернарда.

— Ти маєш на увазі ті емоції, що людина могла б відчути за іншого способу життя?

Гельмгольц заперечно похитав головою.

— Не зовсім. Я про дивне почуття, яке іноді виникає, - ніби я маю щось важливе сказати й маю здатність сказати це, тільки не знаю, що саме, й тому моя спроможність гине без користі. Якби якось по-іншому писати… Або про щось інакше… — Він помовчав хвилину, а потім продовжив: — Бачиш, я досить вправний винаходити фрази, слова такі, що аж підскочиш, ніби ти сів на шпильку; вони видаються такими новими й хвилюючими, хоча насправді їхній зміст гіпнопедично-банальний. Але цього мені замало. Мало, щоб фрази були хороші — треба, щоб їхній вплив був так само значним і хорошим.

— Але речі твої, Гельмгольце, загалом гарні.

— О, в певних межах, так, — Гельмгольц знизав плечима. — Але ці межі такі вузькі. Я почуваю, що міг би зробити щось вагоміше. Щось глибше, досконаліше й запальніше. Але що? Чи є в нас більш важливі теми? Та хіба те, про що я пишу, може бути значнішим? Слова можуть бути всепроникаючі, як рентгенівське проміння, коли їх вживати як слід. Прочитаєш — і мов пронизаний наскрізь. Ось цього, серед іншого, я й пробую вчити своїх студентів — як писати правильно. Але яка користь із цього для статей про громадські співи чи останнє вдосконалення запахових органів? Та й чи можна знайти слова справді пробивні, як інтенсивне рентгенівське проміння, коли пишеш про такі речі? Чи можна сказати щось про ніщо? Ось до чого воно, врешті-решт, зводиться. Я пробую, силкуюся знову й знову…

— Цить! — раптом сказав Бернард і застережливо підняв палець. Вони прислухалися. — Здається, хтось під дверима, — прошепотів Бернард.

Гельмгольц підвівся, навшпиньках підійшов до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж. Там, звичайно, нікого не було.

— Пробач, — сказав Бернард винувато й дещо сконфужено. — Мабуть, нерви розгулялися. Коли всі тебе підозрюють, починаєш підозрювати й сам. — Він приклав долонею очі, зітхнув, і голос його зазвучав жалібно. Він продовжував оправдовуватися майже в сльозах. Його сповив жаль до самого себе. — О, якби ти тільки знав!

Гельмгольц Вотсон слухав з якоюсь ніяковістю. Йому було шкода Бернарда. Але одночасно й трохи соромно за свого друга. Не завадило б Бернардові мати трохи більше гідності й самоповаги.