ВАСЯ-ВАСИЛЬКО


Інколи до нас забігав Василько, студент Інституту морського флоту. Завжди веселий, він сповняв нашу кімнату жартами, дотепами, смішними й дивовижними історіями. Ходив Василько у формі морського офіцера, яка утворилась внаслідок поєднання суконного студентського кітеля з морськими ґудзиками й піхотними погонами лейтенанта, що дісталися Василеві за постійну кмітливість, за хоробрість, за пісню й за гарячу любов з боку суворих солдатів-уральців, з якими він разом воював. Народився Василь у Смоленську і, як чудесну казку, беріг спогади про своє дивне місто. Він говорив про нього так, що здавалося — бачиш великий пагорб, а праворуч собор, високий, стрункий, і трамваї повз нього мчать униз із гори швидше, ніж сани взимку. А внизу ріка… Та яка ріка — Дніпро! Вода темна, а простір…

Альошка звичайно перебивав Василя і серйозно говорив:

— “Чудовий Дніпро в тиху годину, коли вільно і плавно мчить крізь ліси та гори повнії води свої…”

— От-от, — з острахом казав Василь — у цьому місці Олексій щоразу стримував його.

— Так то, Василю, не про твій Дніпро написано, не про твій! Курці до колін у твоєму Дніпрі, зрозумів!..

— Ех, Олексію, жорстока ти людина! — промовляв Василь. — По секрету скажу: мені в цьому місті Смоленську на вулиці Радянській пупа різали, зрозумів? А таких, брате, речей не забувають!

— А нащо? — здивувався Олексій. — Нащо тобі пупа різали?

— Куди я втрапив? Дитячий садок, чи ясла! У стародавньому Смоленську нашому в могутньому Дніпрі таких топили, щоб дурні не плодилися! В родильному будинку пупа ріжуть, щоб ви знали… Бувайте, я пішов.

— Стривай, — сміявся Олексій, — зачекай, Васю, як твоя сесія?

— Повний порядок… Все перетерпів!

— І математику склав?

— На “відмінно”!

— Кому?

— Гофману.

— Знаємо такого, він і в нас читає. Щось не віриться, Васю, люди он зубрять днями й ночами, та й то за третім разом складають, а ти…

— На! — Василь швидко розстебнув кітеля й дістав акуратно загорнуту в срібний папір залікову книжку. — На, дивись, втішайся! Ну що? їв би паляниці, та зубів немає?

Оцінки були справді непогані.

— Та я, хлопці, секрет знаю, — говорив Василь потаємно. — Треба насамперед геть усе про викладача дізнатися. Про що він, скажімо, найбільше розповідати любить, і його ж добром та йому чолом…

— Це складніше, ніж відповісти те, що знаєш, — заперечив я. — І чим же ти Гофмана міг розворушити?

— А філософією! З ходу!

— Васильку, та яка у тебе може бути філософія?

— Як яка? Передова, звичайно, найпередовіша! Я, коли хочете знати, під час екзамену нове числення придумав!

— Числення?!

— Атож, нове! Я, братики, такого нарозказував, що в діда сльози мало не закапали. Від сміху… “Нахаба ти, — каже, — Василю Микитовичу, але кмітливий нахаба, живи!” І “відмінно” легкою пташиною в мою книжечку срібну залетіло і там, де треба, сіло.

— Та куди ти поспішаєш! Розкажи гарненько.

Василько попрохав аркуш паперу і з поважним виглядом намалював на ньому дим — так принаймні мені здалося.

— Спіраль, — сказав Василь і суворо глянув на нас. — Спіраль, розумієте?.. Все по спіралі, це теж ясно?

— Що все?

— Все! Хоч яку річ назви мені, і я її по спіралі розів’ю і зів’ю. Ось хто такий Василь Микитович! А вам смішки! Ну от, сиджу я, на квиток дивлюся, а сам тремчу. На перше питання знаю, не дуже, але знаю; на друге ледь-ледь; на третє — ні в зуб! Висновок? Де вихід? А вихід один! Легка попередня розвідка. Якщо противник піддається, розвиваю наступ з першого питання, викладаю все, що знаю і чого не знаю, домагаюсь переваги, з тим щоб до другого не дійшло, а особливо до третього…

— О майбутній кораблебудівнику, — мовив Олексій, — назви мені наймення майбутніх кораблів, що їх збудують за твоїми проектами, щоб ніхто з твоїх друзів на один із них випадково не сів.

— Ти що ж, гадаєш, я зовсім нічого не знаю? Ех, Альошо, скажу тобі, що менше знаю, то більше маю. Та коли б ти знав, що знаю я, то одержував би по картці цілий кілограм хліба на день, а може, й два!

— Ні, він все-таки нахаба! — не витримав Олексій. — Та ти ж не знаєш навіть чому дорівнює інтеграл від “є” в степені “ікс”!

— Інтеграл від “є” в степені “ікс”? — докірливо повторив Василь. — Табличний інтеграл! Яка образа! Ти мені…

— Часу не відволікай, не знаєш, так зізнавайся!

— Я відволікаю. час? — обурився Василько, він не дивився нам у вічі, І на його обличчі було написано, що він про щось напружено думає. — Та знаєш ти, скільки буде? — Василь швидко написав на покресленому аркуші з “димом” досить складний вираз.

— Ось розв’яжи це простеньке диференціальне рівняння, мій друже і брате, а я “сто шістнадцять обертів — і пішов. І пішов!” — Останній вислів було взято з популярної тоді картини “Танкер “Дербент”, і мав він означати нашу повну поразку, а також те, що Василеві ніколи розводити з нами теревені, бо час зайнятися іншими вельми приємними справами, які нас не обходять.

Коли Василь пішов, Олексій уважно подивився на рівняння, що його він лишив, засміявся і, мовивши: “Ач, дідько кучерявий!” — написав зверху відповідь: “є” в степені “ікс”. Сіль Василевого дотепу й полягала в тому, що відповідь на Олексієве запитання він зробив коренем складеного нашвидку рівняння.

А за місяць ми з Олексієм через усе місто проводжали Василька. Його знову забрали в армію. Василь був незвично серйозний, все щось мацав у своєму рюкзаку, та коли важкі чавунні ворота збірного пункту зачинилися за його командою, несподівано ожив, ніби гора звалилася з його плечей. Востаннє він підійшов до паркану, щоб потиснути наші “передні лапи”, і більше ми його ніколи не бачили.


* * *

Ця випадкова пригода з Василем лишила глибокий слід в Олексієвій душі. Якимсь дуже важливим, до кінця неусвідомленим прагненням відповідали ці зовні легковажні й необдумані Василеві витівки. І неясні поки що далі відкрилися перед Олексієм. Я з тривогою стежив за ним. Величезна, малозрозуміла для мене робота відбувалася в його мозку. Так, він ходив на лекції і регулярно складав екзамени, і його можна було не питати про результати. Екзамен перетворювався на бесіду з тим чи іншим викладачем, бесіду, яка чимало приємного давала екзаменаторам, завжди повчальну й жваву.

Якось ми домовилися з Олексієм, що після екзамену сходимо в кіно. Я звільнився раніше й, попрохавши дозволу бути присутнім, зайшов до аудиторії, де екзаменувалась група Алексєєва.

Екзамен приймав відомий професор, його ім’я тепер знають у всьому світі. Він, мабуть, чув щось про Алексєєва і дивився на нього, як на захваленого вундеркінда.

Професор запросив Алексєєва до свого столика і щось швидко написав на аркушику паперу. Алексєєв, з хвилину поміркувавши, відповів якимсь докладним посланням. Професор усміхнувся й тричі не написав, а, здавалось, ударив по аркушику пером. Це був якийсь дуже короткий, та, мабуть, складний математичний вираз. Алексєєв просидів над ним годину.

За цей час професор проекзаменував з півдесятка студентів. Скінчивши з цим, він нахилився над Алексєєвим і запитав:

— Ну, як?

— Я розв’язав, — відповів Алексєєв, — здається…

Професор уважно подивився на нього й обережно взяв з його рук аркушик з обчисленнями.

— Мене цікавило, з якого боку ви почнете шукати. Цікавив ваш підхід. Це взагалі ще не розв’язано.

Він перечитував написане Алексєєвим.

— Можете йти, Алексєєв, — голосно промовив професор. — З вашого дозволу, я опублікую цей результат у збірнику “Прикладна механіка й математика”. Дуже красиве розв’язання.

Того дня йшла “Тітка Чарлея”, і біля кінотеатру гула величезна юрба. Матроські безкозирки й пілотки відпускників, хустки й солом’яні капелюхи, ліс напружених рук, у спітнілих долонях — зім’яті гроші. Ми підійшли майже до каси, коли на вантажівці під’їхала команда моряків-підводників. За секунду нас притисли один до одного з такою силою, що нам забило дух, І раптом галас натовпу перекрив дикий Олексіїв крик. Схвильовані й збуджені обличчя здивовано повернулися на цей голос, а Олексій, продовжуючи щось кричати, чіпляючись скарлюченими руками за піджаки й гімнастьорки, на весь зріст простягся на землі.

Його бережно винесли, поклали в саду на лавку. Хтось приніс газованої води.

Олексій опам’ятався, винувато глянув на співчутливі й уважні обличчя матросів, які юрмилися навколо.

— Ех, війна! — зронив хтось із тугою й ненавистю.

Чиясь рука простягла нам квитки, і ми все ж таки пішли в кіно. До кольок у боку ми реготали над витівками тітки Чарлея, а хтось із наших сусідів усе вигукував:

— Ну й дає, оце дає!

Додому Алексєєв повернувся зовсім безсилий.

— Не можу, — говорив він, — не можу бачити натовп, борюся з собою, але не можу. Все бачу ту кляту стайню…

Та час минав, і здорова, міцна від природи нервова система Алексєєва поволі, але невпинно знімала з себе тягар пережитого.

Незабаром довелося мені перебиратися в гуртожиток. А причиною того Нінка. Її глузування не раз дошкуляли Олексієві. Нарешті, коли він підсмажив картоплю на шампуні — рідкому брунатному милі, — Нінка ним мила голову, а пляшку принципово ставила поруч з нашою олією, — терпець в Олексія урвався.

— Цим знущанням і хахонькам час покласти край, я цим займуся… Слід вжити якихось заходів.

Заходів було вжито. Весна й молодість внесли свої поправки. Вони одружилися в травні.

Велику каструлю ми наповнили червоним вином і, щоб було солодше, всипали туди сахарину, ванілі, а щоб “ударило в голову”, каструлю поставили на вогонь. Чотири десятки дружків і подружок, випивши по дві столові ложки теплого й запашного вина, цілу ніч співали й танцювали під вікном у тьоті Шури.

Настав час, і ми роз’їхалися хто куди. Алексєєв іноді писав мені. А покликав лише тепер. Покликав настійно. Він так хотів показати мені своє останнє відкриття. Я зібрався майже одразу, та було вже запізно.



Загрузка...