Помилка Олексія Алексєєва

ТРЕТЯ ТОЧКА

Я вже зустрічався з ним. Це був той самий, літній чоловік з темним кизиловим ціпком, який так гостро, не приховуючи своїх почуттів, переживав загибель Алексєєва і його товаришів.

Топанов не був ученим. Університет він скінчив ще до війни. Кілька його праць з філософії природознавства одразу ж привернули до себе увагу, та невдовзі він повернувся на партійну роботу. Він знав Алексєєва протягом багатьох років і про історію їхніх стосунків буде розказано згодом. І ось тепер, дізнавшись про відкриття американських учених, він знову прибув сюди і більше вже не від’їздив. Щодня він вислухував наші суперечки на веранді “Таврії”, весь повертаючись до того, хто говорив. На зріст Максим Федорович був невисокий, але дебелий і ще міцний, мов дуб, що росте посеред степу. Чимало зимових хуртовин намагалось його зламати, чимало розтопленого золота вилило на нього пекуче літнє сонце, а він усе стоїть і стоїть, тільки покручене, та не зламане гілля його все запам’ятало й нічого не забуло.

Топанов ніколи не розлучався з важким кизиловим ціпком, прикрашеним металевими монограмами. Подарували йому цей ціпок на день народження його друзі з Інституту зірок. Ювелірова рука не торкалася до химерних віньєток монограм — кожний власноручно вирізав свої ініціали. Була серед них і випиляна з рідкісного сплаву платівка з трьома переплетеними літерами “А”. її зробив Олексій Олексійович Алексєєв. Гіркотою й безсилою злістю сповнювалося серце Максима Федоровича, коли його погляд натрапляв на цей пам’ятний скромний значок. Так, він уже не міг допомогти, було пізно, та Алексєєв мов живий стояв перед ним, і Топанову здавалося, що Алексєєв, як завжди, обережно доторкнувшись до його рукава, запитував: “Чому, чому це все сталося, адже це треба знати, Максиме Федоровичу!”

Максим Федорович намагався не дивитися на того, хто брав слово під час наших нарад. Він знав, що під його поглядом людина якось мимоволі проймається почуттям відповідальності, і тепер, коли треба було шукати пояснення цілком фантастичних подій, вважав за краще надавати всім цілковиту свободу висловлюватись. “Що більше буде думок, що більше буде найрізноманітніших пропозицій, то більше буде з чого вибирати”, — міркував він. І тільки часом, обертаючи в своїх дужих пальцях ціпок, що лежав на колінах, він казав: “Не те… Ні, ні, не те…”

І раптом він попросив слова. Того дня Максима Федоровича важко було впізнати, і ми всі звернули на це увагу. Він був якийсь урочистий, зібраний.

— Товариші, — мовив він стиха, і незрозуміле хвилювання охопило нас, — товариші… Мені важко говорити насамперед тому, що я, здається, бачу проблиск, хай поки що дуже слабкий. І до того ж мені доводиться говорити про свій скромний здогад дилетанта вам, вам — ученим… І коли те, що я зараз скажу, здасться вам елементарно неписьменним, безглуздим… Та я, здається, запримітив одну дуже просту закономірність, а висновки ви зробите краще від мене… Так ось, я звернув увагу на те дивне співвідношення, в якому перебувають координати Інституту зірок і того пункту в Америці, де також спостерігається це явище. Довгота нашого місця тридцять три градуси східної довготи, а довгота пункту на озері Верхньому — вісімдесят сім градусів західної довготи.

— За однакових широт, — підказав хтось з-поміж учених, які уважно слухали промовця.

— Так, широта та ж сама… Ну ось, — вів далі Максим Федорович, — в сумі це мас складати точно сто двадцять градусів. Тридцять три та вісімдесят сім якраз сто двадцять.

— Ми про це вже думали, — сказав метеоролог, — але, мабуть, це випадковий збіг. Важливіше, Максиме Федоровичу, те, — я не раз уже говорив, — що це явище спостерігається поблизу чималих водних просторів. У нас — величезна бухта, а там, в Америці, — озеро Верхнє.

Максим Федорович зачекав, поки метеоролог вибалакається, а потім сказав:

— Третина земної кулі — ось що! Сто двадцять градусів якраз третина.

Максим Федорович швидко вийшов у загальний зал і незабаром повернувся з якимсь великим круглим предметом, загорнутим у газету. Він зняв папір І поставив на стіл новенький шкільний глобус. З кишені витяг, блискучу металеву рулетку.

— Ось дивіться, — говорив Максим Федорович, — я прапорцями відзначив наш пункт і озеро Верхнє. Над сорок шостою паралеллю я поставлю палець. Земна куля обертається, а щось нерухоме двічі за оберт з’являється в атмосфері над нашими головами: тут, на Україні, і над озером…

— Отже, — перебив його Григор’єв, гостроносий чоловік з високим чолом, фахівець у галузі поширення радіохвиль, — по-вашому виходить, що навколо земної кулі щось обертається і двічі на добу викликає міраж з допомогою невідомого механізму? Так виходить? Отже, якийсь супутник, що його ми ніяк не можемо розгледіти, обладнаний періодичним пристроєм, своєрідним годинниковим механізмом, двічі, якщо підтвердиться ваш здогад, Максиме Федоровичу, щось таке чинить у нашій атмосфері, після чого ми бачимо на небі морські хвилі, кораблі й тому подібне.

— Трохи дивно… — мовив метеоролог, уважно спостерігаючи за виразом обличчя Максима Федоровича, — трохи дивно, що ви, Максиме Федоровичу, зробили наголос на тому, з дозволу сказати, факті, що сто двадцять градусів складають третину земної кулі… Чогось ви не договорюєте, Максиме Федоровичу!

— Правда ваша, правда ваша, — відказав Топанов і, обхопивши долонею ніжку глобуса, почав поволі обертати його, підштовхуючи кулю великим пальцем. — Завтра вранці американці знову побачать міраж, — ніби сам собі говорив Топанов, а через вісім годин його побачимо ми. Отож має бути й третє місце, товариші! — Топанов зупинив глобус і ввіткнув у блакитну пляму океану третю шпильку з прапорцем. — Можливо, все це лише звичайний збіг, але надто вже привабливо.

— Здорово! — сказав метеоролог. — Але на чому ґрунтується ваша впевненість у тому, що існує третє місце, де теж можна спостерігати марево? Чи немає тут не до кінця усвідомленої вимоги симетрії явища?

— Міркування симетрії може виявитись вирішальним! — вигукнув хтось із тих, що сиділи віддалік за столиком. — Там, де ми мало знаємо, симетрія майже завжди виводить на правильну путь.

— Ні, товариші, — сказав Максим Федорович, — я не думав про симетрію, я думав про інше. Ми тепер знаємо, що Алексєєв надіслав ракети невідомого призначення. Коли це так, коли дослід, як повідомляв Алексєєв, удався і його незрозумілим поки що наслідком є міраж, то нащо, скажіть на милість, треба було Алексєєву влаштовувати такий самий міраж над Америкою? Очевидячки той пристрій, який обертається над нами, починає діяти через кожні вісім годин, а поява картин над Америкою — це, так би мовити, лишки виробництва, чи що… Отже, міраж має з’являтися ще через вісім годин ось у цьому третьому місці, біля Курильських островів.

— Міраж — другорядне явище?! — захвилювався метеоролог. — Ні, ні, створення, хай з незрозумілою поки що метою, таких відбивних площин в атмосфері з таким грандіозним збільшенням може бути лише самоціллю, вже це забезпечувало Алексєєву таку славу, що…

— Але ж Алексєєв вивчав властивості вакууму! — мовив я. — Саме властивостями вакууму він і займався, на це вказують затверджені плани його робіт, про це свідчать списки замовлених і надісланих йому приладів, про це…

— Ні! — вигукнув Максим Федорович. — Ні, не лише вакуумом цікавився Алексєєв. Я знав його досить близько, доводилося стикатись по роботі. Найбільше за все на світі Алексєєв цікавився зірками. їхнім виникненням, їхньою еволюцією. Що чекає зірку? Що чекає наше Сонце? Ось що було пристрастю Алексєєва, ось чим він тільки й жив. А безповітряний простір, вакуум?.. Маю таке передчуття, що без зірок і тут не обійшлося. — Максим Федорович простягнув папірця Григор’єву. — Ось тут я записав, на сто п’ятдесят третьому меридіані східної довготи, біля самих Курил. Якраз третина земної кулі від нашого місця.

— А це заманливо, — мовив Григор’єв. — І це легко перевірити.

— Даруйте, — несподівано втрутився метеоролог (лише тепер я дізнався, як його прізвище: це був досить відомий фахівець з фізики атмосфери Леднєв). — Даруйте! Я все ж таки заперечую, що це явище може бути пов’язане з якимось штучним супутником! Чому міраж не виникає у всіх пунктах, над якими проходить супутник?

— Мабуть, це супутник періодичної дії, — сказав Григор’єв. — Кожні вісім годин він виявляє себе.

— Періодичної дії… — протяг Леднєв. — Щось занадто вже складно.

— Є ще одна думка, — сказав Максим Федорович. Він витяг з кишені рулетку і, натиснувши кнопку, розкрутив гнучку сталеву стрічку з нанесеними на неї сантиметровими поділками. Стрічка завдовжки два метри була схожа на тонку шпагу. Максим Федорович зігнув стрічку обручем і наклав на глобус. Всі з напруженням стежили за ним.

— Ну що ж, це звичайна шкільна схема для демонстрування руху супутника над поверхнею Землі, — сказав Леднєв. На обличчі Григор’єва завмерло чекання. Я був трохи розчарований надто вже простим підходом до справи з боку Максима Федоровича. “Чи не забагато він на себе бере, — подумав я, — хоча… Якщо виявиться, що міраж видно і з Курил…”

— Ось що, — заговорив Максим Федорович, і знову його хвилювання передалося нам, — ось що… Чи є на орбіті якісь особливі точки, точки, в яких супутник може викликати міраж? Чи є такі особливі точки?

Все, що було потім, потонуло у вигуках, всі позіскакували з своїх місць. Крізь гамір можна було почути: “Це перигей! Не поспішайте! Дідько, а не людина!”

Григор’єв узяв з рук Максима Федоровича стрічку, зігнуту обручем, і, наклавши її на глобус, показав на те місце, в якому стрічка рулетки була найближче до його поверхні.

— Тут, — мовив він, — у перигеї супутник викликає міраж. Це ви хотіли сказати, Максиме Федоровичу? І це найпростіше вирішення питання!

Якщо повний оберт супутника становить вісім годин, — сказав один з астрономів. — Саме вісім годин.

— Так, цілком правильно, тоді в момент проходження перигею під супутником буде вже не озеро Верхнє, а ми з вами, товариші, а ще за вісім годин будуть Курили, — кажучи це, Григор’єв обертав глобус. — Так, це дуже просто! І періодичність дії пояснюється цілком природно…

Вибір випав на мене. За кілька годин я був у Москві.

— Вам поталанило, — сказали мені в Управлінні океанологічних досліджень, — саме десь у цьому районі перебуває наш корабель “Руслан”. Проте не думаємо, що задля вас він обірве свою програму робіт.

Я негайно зв’язався з комісією по розслідуванню катастрофи в лабораторії Алексєєва, попрохав покликати Максима Федоровича до телефону.

— Утруднення? — здивувався Максим Федорович. — Та які можуть бути утруднення в такій справі? Я все владнаю, — сказав він, — дурниці якісь.

— Звідки ви знаєте Топанова? — обережно запитав мене працівник Управління, виписуючи на моє ім’я путівку. — Він нам щойно дзвонив.

— Топанов безпосередньо займається цим питанням, — відказав я, — він знає, як важливо, щоб “Руслан” виконав наше завдання.

— З мене цього досить, — квапливо сказав працівник Управління. — Коли партія відрядила до вас Топанова, то справа надзвичайно важлива. Ось ваша путівка.

Позаду нелегкий переліт до Владивостока. На щастя, він зайняв небагато часу, і я в думках поспівчував тим, хто ще так недавно витрачав на нього аж п’ять годин.

У Владивостоці терміново зв’язались по радіо з капітаном “Руслана”.

— “Руслан” провадить зараз дослідження Тускарори, знаменитої Курильської западини, і перебуває на відстані двохсот кілометрів від точки, яка вас цікавить. Ми можемо запропонувати вам швидкісний катер або реактивний гідролітак.

Я вибрав гідролітак, і години за дві блискуча металева чайка погойдувалася поруч з білим як сніг велетнем, гордістю радянських океанологів “Русланом”.

З “Руслана” спустили шлюпку, а коли я зійшов на палубу, мене зустрів капітан І провів до своєї каюти.

— Мені передали по радіо, що я маю негайно змінити курс і йти до пункту, координати якого ви мені повідомите. Це недалеко звідси?

Я передав капітанові радіограму, яку одержав уже в літаку. В ній повідомлялося точне місцезнаходження, обчислене й перевірене Електронно-лічильним центром.

— Так, — сказав капітан, згортаючи телеграму, — йти вздовж сто п’ятдесят третього меридіана, а там триматися в межах квадрата… Ходімо до штурмана, і я дам необхідні вказівки.

День по дню корабель борознив океан, але на нас чекала невдача: небо весь час було захмарене.

— Небом милуватися найкраще восени, — бурмотів капітан. — У цих краях весь вересень, та й увесь жовтень сонце сяє аж іскрить, а нині…

Я розумів капітана. Хотіли ми чи не хотіли, а зривали план його робіт. І я ловив на собі не дуже привітні погляди членів океанологічної експедиції. Якось я спустився вниз і в спеціальних стояках побачив величезні обтічні апарати з легкими стернами та ілюмінаторами, схожими на збільшені очі риб телескопів. Це були установки для спостереження підводного світу на великих глибинах.

Звичайно, ці відважні люди не зносили вимушеного неробства. Я обережно торкнувся до матової поверхні глибинного апарата. Досить тріщини завтовшки з волосину, щоб негнучкий водяний струмінь знищив усіх, хто осмілився штурмувати таємниці океану. А тепер минають дорогоцінні для океанологів дні. І пояснити їм, у чому суть справи, я не міг.

Щодня надходили телеграми від Топанова. Він якось непомітно для всіх почав керувати справами комісії. Це сталося само собою. Мандат (а він у нього був) Топанову так і не довелося показувати.

Ми чекали сонячного ранку, а коли він настав…

— Воно? — тихо запитав мене капітан, його рука, мов обценьки, стиснула моє плече. — Воно?

А в небі, нестерпно виблискуючи, розляглося вже знайоме мені “море на небі”, та це вже було не море — безмежний океан розкинувся над нашим кораблем.

— Воно! — відповів я, проводжаючи очима сяючі хвилі, що стрімко мчали назустріч ранковому сонцю.