Помилка Олексія Алексєєва

ОСТАННІЙ ЛИСТ

Із Сибіру надійшов лист. Ніна Алексєєва про все вже дізналася. В лист було вкладено аркушик: останні рядки, що їх вона одержала від Олексія. Одне місце зацікавило нас. Ось воно:

“Я пишу тобі великого листа, сторінку-другу щодня, але надішлю його, коли наш дивовижний експеримент наблизиться до кінця. Мені й самому слід звикнути до того, що ми зробили, надто все несподівано і незвичайно…”

Десь лежать аркушики, і в них розгадка. У паперах Алексєєва листа не було. Найімовірніше він загинув під час катастрофи. А раптом на пошті знають про нього? Можливо, реєстрували його відправлення?

Ми звернулись до завідувачки поштовим відділенням. Як у всіх південних містах, влітку пошта перетворювалась на одну з найжвавіших і найзавантаженіших роботою установ міста. В кабінеті міжміського телефону якийсь хлопчик радісно вигукнув: “Бабо Лізо! Це ж я, Петько!” Клацав і гудів телеграфний апарат. Галаслива й гомінка черга відпускників чекала листів “до запитання”.

Завідувачка поштою нетерпляче вислухала нас і промовила:

— Лист з Інституту зірок аж ніяк не міг затриматись! Від них ми все одержували пневматичною поштою і одразу ж відправляли.

— В Інституті зірок була пневматична пошта? — здивувався я.

— Так, зовсім недавно прокопували туди якусь канаву, це й використали і заклали труби для пневматичної пошти. Лист Алексєєва? Він одержував багато всяких журналів, листів, ми одразу ж клали все в циліндри й відправляли йому, і ніколи ніяких скарг не було.

— А хіба листоноша туди не заходив?

— Листоноша приносив великі бандеролі. І все, що не могло вміститися в циліндр.

— Пневматична пошта… — повторив Топанов. — А ви не могли б подивитись? Лист не службовий, лист, так би мовити, особистий!

— Ну ні! — ображено відповіла завідувачка відділенням. — Такого в нас не буває!

Ми негайно подалися до Інституту зірок і викликали аварійників.

— Чого доброго, є надія відшукати цей лист, — мовив начальник аварійної команди, — звичайно, якщо його було написано й відіслано. Після аварії пневматична пошта відключилася й не працює. Ходімте на склад знайдених під час розкопок речей.

Ми спустились за ним у підвал, де на полицях було розкладено найрізноманітніші предмети. Серед них лежав зім’ятий бронзовий стакан. Ми уважно оглянули його. Він був порожній.

— А план зруйнованого корпусу у вас є? — спитав Топанов.

— Ми з ним не розлучаємось, ось він.

— Пневматичну лінію позначено голубою тушшю, — підказав один з аварійників, — але навіщо план! Я сам проходив тунель з трубами, ми їх розрізали й забили наглухо кінці.

— Де, в якому місці?

— Та, здається, ось тут, — аварійник узяв олівець, трохи подумав і вказав на якусь позначку біля фундаменту. — Можна ще в хлопців запитати. Бронзова така трубка, сантиметрів з вісім діаметром.

Ми вийшли на інститутське подвір’я, наблизились до напівзасипаної щебенем глибокої канави.

— Ось вона, — сказав Топанов, показуючи на трубу, що жовтіла внизу.

Один з робітників кинувся бігцем до вантажівки, щось почав пояснювати шоферові. Потім машина, підчепивши великий компресор на колесах, підтягла його до канави.

— Що ви збираєтесь робити? — спитав Топанов.

— Продути, — коротко відповів начальник аварійної команди. — Зараз шланг підведемо й продмем. Що в трубі застряло — наше буде.

— Хутчій на пошту, — звернувся до мене Топанов, — я одразу ж приїду, услід за вами.

— Лінія ожила, — сказала завідувачка поштовим відділенням, коли я став на порозі, — та все борошно якесь.

Справді, у чорний лоток, що приймав циліндри пневматичної пошти, безперервно сипався тонкий пил, потім у приймальній камері щось квапливо закалатало, немов шукало виходу.

— Там циліндр, — сказала завідувачка, — зараз він повернеться як слід і…

Вона не договорила. На чорний лоток разом з купою штукатурки й товченої цегли випав блискучий циліндр.

Я схопив його і, знявши сталеве кільце, вийняв пакет. Це був лист Алексєєва.

А через відкриту заслінку все летів і летів білий пил.

Я тримав у руках великий пакет. Як знати, може, саме в ньому розгадка всіх дивовижних подій!.. Завідувачка поштовим відділенням строго зиркнула на нас, піднесла пакет до очей і спокійно сказала:

— Пакет не вам. Його адресовано громадянці Алексєєвій Н. П., в місто Мундар Якутської АРСР.

— Але даруйте! — не витримав я. — Бачите, сталася аварія, нам необхідно…

— Лист не вам, — суворо мовила знову завідувачка. — Розкривати конверт не дозволю.

— Ви цілком праві, — раптом втрутився Топанов і витяг блокнот для нотаток, — Дозвольте, будьте ласкаві, я запишу адресу.

— Запишіть, адреса складна.

— І все ж, — мовив Топанов, — що робити з листом?

— Лист я відішлю адресатові, — відрубала завідувачка.

— Прошу вас надіслати авіапоштою, — попрохав Топанов.

Увечері він вилетів у Якутськ. Повернувся дуже швидко і, заставши нас усіх біля нових фотографій супутника Алексєєва, обережно витяг з портфеля розкритий лист Алексєєва.

— Є новини, товариші, сідайте…

— Від Мундара летів вертольотом, — почав свою оповідь Топанов, коли ми всі розсілися довкола. — Місця гарні… Розвідувальну партію знайшли швидко. Вона розшукує родовища поліметалів у районі хребта Черського. Прилетіли ми рано-вранці, та геологи вже повставали, щось кип’ятили над багаттям. “Де, — питаю, — товаришка Алексєєва?” Провели мене до неї в намет. Виявляється, упала зі скелі Алексєєва саме напередодні мого приїзду… — Топанов замислився. Нам усім стало якось недобре від цього несподіваного повідомлення. — Ну, назад ми летіли разом, — продовжував Топанов. — Про все мене розпитала, прочитала листа. Потім наче заціпеніла, а вже коли в лікарні прощалися, ненароком сказала: “Олексій живий…” — “Чому ви так гадаєте?” — питаю. “Сталося страшне і якось не просто…” — “Не ясно”, — кажу, а сам так і тремчу весь. “Навіщо ця прозора речовина, та ще й тепла, нащо? І багато такого, у що я досі не можу повірити… Це не кінець. Він живий, Олексій, а для мене тим паче…”

Топанов обережно витяг з конверта пачку аркушиків:

— Мені якось не зовсім зручно їх читати. В мене після цієї зустрічі лишилося таке враження, що… — він потер долонею чоло, підшукуючи слова, — що вона має рацію. І, можливо, не зовсім зручно нам читати те, що писав Алексєєв, хоч Ніна Петрівна дозволила…

— Читайте, — квапив Григор’єв і постукував мундштуком об край тарілки з недокурками. — Треба знати… Коли вас не було, Максиме Федоровичу, до нас прибули фахівці з позагалактичних туманностей. Кажуть, ніби ми бачимо розгорнутий ряд якихось туманностей, якихось далеких галактик. Розгорнутий ряд галактик, які старіють, — ось їхній висновок. Відірвати їх від фотознімків неможливо, розмовляють вони тільки мовою зоряної статистики, ми силоміць примушуємо їх їсти, пити й спати. Читайте, Максиме Федоровичу, ми будемо слухати, а якщо є “лірика” в листі — краще її геть…

— Ні, це вже ви читайте самі, — сказав Топанов, передаючи листа Григор’єву. — Тут буде важко визначити, де закінчується лірика й починається наука.

“Ні, не квіти! Я дарую тобі зорі!” — так починався лист Алексєєва.

— А він поет! — озвався хтось Із присутніх. — Це схоже на романс.

— Ваше зауваження недоречне! — спохмурнів Григор’єв, а Топанов поверх окулярів зиркнув на того, хто говорив, і сказав задумливо:

— Він справді подарував зорі…

— Читайте, Григор’єв! Ми слухаємо! Не заважайте! — почулися голоси.

— “Ні, не квіти! Я дарую тобі зорі! І в суперечці, яка все життя точиться між нами, сьогодні я переміг. З першої нашої зустрічі триває ця внутрішня суперечка, спочатку наївна, лише набагато пізніше вона перетворилася на зміст мого життя. Тоді, на вокзалі, рік тому, я забув принести тобі квіти. В цьому вина моя, адже квіти були навколо, багато квітів, їх так легко було дістати! Підійти і сказати: “Мені букет, он той, з червоними трояндами”… Я не хотів дарувати тобі квіти… Мені не хотілося, щоб букет заступив останні хвилини розлуки, а це ж було б так просто — підійти і сказати: “Мені той, з червоними трояндами…”

Як порадував мене твій останній лист, порадував усім: і тим, що вам пощастило (адже я потай читав ваш звіт, мені його надіслали з Комітету по охороні надр), і тим, що тобі стало не досить моїх порад. Зізнаюся, увесь цей рік я в думці розмовляв з тобою, радився, інколи сперечався, частіше переконував. І зараз мені важко писати цей лист, важко тому, що занадто багато думок назбиралось у моїй голові, я перестрибую від одного до іншого, усе здається важливим, І твердо знаю, що коли опишу всю силу ідей, знахідок і звершень, то в цьому ти навряд чи добереш що-небудь. Мені пригадався той писар із східної казки, який відмовлявся писати листи, коли в нього боліли ноги, — ніхто не міг без його допомоги зрозуміти написане. Чи не зробити й мені, як той писар? Може, ще рано?

Але годі! До діла!

Через кілька тижнів те, що зробили ми, виллється в русло формул і обчислень, стане здобутком усього світу, та вже тепер успіх нашого експерименту осяяв кожен куточок мого життя: головне стало головним, а те, на що пішли часом роки шукань і роздумів, раптово зникло, лишивши по собі майже непомітну сходинку — думку.

Так, від сьогодні стало ясно, що наш дослід вдалий! Пам’ятаєш: “Ми начепим сонця на одежу коханим, накуємо з зірок срібносяючих брошок…” Ти сміялася з цих слів, а я, я дарую тобі мої перші зорі! Вони не такі, як усі, їх не видно, та вони є, вони миготять на зеленому екрані, ми фотографуємо кожну мить їхнього життя, це все ж таки зорі.

Я не скажу, що дорога до них була тяжка, це була просто дорога, просто путь, обминути яку ми не могли. Це було звичайно, як життя, і складно, як життя, і, годі критися, бували й сумніви, і невдачі, та радість перемоги великодушна до помилок, адже інколи вона багато в чому завдячує навіть їм.

З чого ж почати? Почати з того холодного ранку, коли мій взвод дав останній залп у небо, сіре, як укритий кіптявою сніг, що лежав навкруги. Мерзла глина й зелена хвоя навіки сховали нашого улюбленого командира полку, який так часто роздумував над тим, навіщо живуть люди, і так щедро віддав своє життя у тяжку для нас, тоді ще малодосвідчених солдатів, хвилину. І хоч би яки ми дорогами я ходив, хоч би що робив: чи стріляв, чи закопувався в землю, чи входив у палаючі села, де, здавалося, саме повітря стікало кров’ю і шарпалося з боку в бік від вибухів, від вогню, — вряди-годи звучав у вухах голос нашого командира: “А навіщо, як ти гадаєш, живуть люди? Для себе чи для інших, ось питання. А коли для інших, то й вмирати не жалко! Правда, Альошо, голубе мій?”

Ні, сам він знав відповідь! Знав, що люди живуть для інших, та все чогось дошукувався, чогось йому було мало, і питав мене про найрізноманітніші речі: і чому сонце сяє, не гасне, і чому ворон живе довше за людину, за віщо йому така честь, і що я робитиму після війни. “Ну, скінчиш університет, а потім, що робитимеш потім? І чи є ще невідкрите, щось зовсім невідкрите? Таке, про що тільки чутка йде…”

Недовгі були наші зустрічі, а настроїв він мене, як настроює музикант свій інструмент, настроїв і пішов із життя. І незбагненними були для мене його пошуки, його хвилювання. Адже він ясно бачив перемогу і шляхи за нею. Я не розумів його прагнення побачити зараз, сьогодні, в короткому й тривожному затишші проблиск далекого завтрашнього дня. І тільки згодом, пізніше якось несподівано зіллялись його запитання в одне знайоме і просте питання: “А що чекає людину? Чуєш, Альошо, голубе мій? Що чекає не нас із тобою і, можливо, не дітей наших, а все людство, всіх людей? І якщо людина зникне, то хто з’явиться замість неї, якою, яких чудесних можливостей буде ця істота? Хіба може бути щось більше за розум, чудесніше за серце, гнучкіше й дужче за людські руки?”

І ці запитання стали стрижнем усього мого життя, і нанизав я на цей стрижень тисячі днів і ночей. Запитання, які я чув ще в школі, запитання, що звучали і в пропахлому ліками повітрі санітарного вагона, — у темряві, хто міг, говорив, хто міг, слухав, — запитання, від яких так легко відмахнутись: “Цур їм, не горить, настане пора, помізкуємо, на наш вік вистачить!” Хтозна, можливо, і я у щоденній суєті чи згодом, у звичайній розміреній праці забув би про ці запитання, та тільки не вмирала в моєму серці ця лагідна й сувора, душевна і мужня людина…

А потім прийшло тяжке, непоправне… Можливо, живим лишився тільки я один. Не був я кращий за тих, хто задихнувся поруч мене, за тих, кого вранці погнали курними шляхами до Краснодара й далі — в табори смерті. Тож мушу я зробити що-небудь за всіх… За тих, хто не дійшов, за тих, хто не дожив…

Ця думка не зразу, однак настійливо заполоняла мене. Часом я не міг, не знаходив у собі сили ходити, розмовляти, дихати. Пережите зринало крізь якісь пори в моєму мозку й гнітило мене. Та час минав, і настали неймовірно радісні дні перемоги. Пам’ятаєш? Скільки разів пролітала чутка: сьогодні, сьогодні кінець війні, і всі вибігали на вулицю, до людей, із чеканням, від якого могло б розірватися серце, вслухались у напружені звуки “Пісні про Батьківщину”. В ці дні щось у мені стало на своє місце, як вивихнута рука, коли її добре потягти.

Сорок четвертий, сорок п’ятий, сорок шостий, ти пам’ятаєш їх?.. В аудиторії холоднеча, в животі бурчить… Увечері під вікнами поодинокі постріли, віддалік черга з автомата: ловлять бандитів. На стінах коротко: “Отоварюємо масло за грудень”. Велика афіша — приїхав джаз; під афішею дідусь “комерсант”: він продає мазь від блощиць і американські цигарки; навпроти конкурентка: жінка з блукаючим поглядом квапливо припрохує: “Дамочки, насіння, очищене насіння! Дамочки, кому насіння!” Насіння й справді очищене та підсмажене, як на олійному заводі, от тільки як воно опинилося в чарці з тонкою ніжкою — загальновизнаному мірилі для цих ласощів — лишається таємницею. Галасливо перемовляючись, швидким кроком містом проходять шотландці в коротких картатих спідницях. Радянська Армія визволила їх з гітлерівських концтаборів, і ось сьогодні вони прямують до порту. Там на них чекає світло-сірий, м’яких обрисів корабель. “Додому!” — написано на їхніх обличчях. Час од часу гуркоче десь біля моря вибух: зривають міни, та Іноді… іноді міна вибухає сама… Критий ринок з величезним написом жовтою вохрою: “Хто не працює—той не їсть!” Під написом окадькуваті спекулянтки. Зграйка студентів заклопотано, впівголоса вирішує питання: купити сто грамів сала чи крабів?

— Краби калорійніші! — авторитетно заявляє один із них, гортаючи довідник. — Тільки чому в них такий запах?

— Вони морські! Справжнісінькі морські краби! — пояснює перекупка.

А дні, які я просидів у бібліотеці, що дивом вціліла? Вривається у прохолодний зал сміливе й радісне сонячне проміння. Навпроти військовий — офіцер. Він обережно поклав свою ногу, що не згинається, на край сусіднього стільця й напружено гортає підручник з металургії. Двоє школярів, затуляючи один одному рота, пирскають над потріпаним томиком “Золотого теляти”, та й як стриматись, адже стільки сонця и стільки солоного вітру спресовано, стиснуто й так мистецьки вкладено в ці сторінки.

Завтра спекулянтці обстрижуть крила, завтра військовий підійматиме з руїн домни й мартени славного нескореного Донбасу або висаджені заводи Дніпропетровщини, завтра вчорашні десятикласники підуть на завод чи в морехідне училище, а над пригодами бухгалтера Берлаги реготатимуть інші…

Завтра! А що я робитиму завтра? Що будувати, що обчислювати? Мені дали змогу вчитися тоді, коли, здавалося, важко було уявити, що можна взагалі вчитися! А слово, яке я дав собі, — зробити щось таке або ж відкрити, винайти, відшукати, щоб зазвучав у вухах голос, його голос: “Добре йдеш, Альошо, молодець!..”

Та куди мені! Увесь з головою поринув у книги! Адже перший курс я скінчив до війни, тепер мерщій повторив, а там, там не було нічого, що б не викликало в мене гострої зацікавленості й прагнення знань. Віриш, коли бачив книжку, просто штовхало в серце: “Прочитай, дізнайся, а раптом знадобиться?”

Знати! Яке це чудове слово! Та хапатися за все — не зробити нічого! І перед державними екзаменами, яких я, правду кажучи, не боявся, в голові в мене була справжнісінька каша. Сотні розрізнених теорем і задач; не соромно собі зізнатися, що багато я зрозумів тільки до половини, дещо запам’ятав механічно. Відповісти на екзамені зможу, а копни глибше — поплив… Радився з викладачами. “Не цікавить якийсь один розділ? Цікавить усе? Це минеться. Ось прочитайте цю статтю, цю книжку, помізкуйте гарненько, юначе, над цією ось задачкою!” Та книгу прочитано, задачу розв’язано чи не розв’язано, а в голові, як і раніше, список наук. Системи, якогось глибокого й послідовного ладу немає.

11 березня. Так, я мріяв про роботу, а майбутнє було неясне. Окремі вдалі рішення тільки доводили, що є якісь приховані можливості, не більше. Інколи в мене народжувались ідеї, намічалися цікаві теореми, проте розуміння того, що ім’я їм — легіон, що можна розтринькати життя на захоплюючі, але безперспективні дрібниці, стримувало мене. І десятки математичних розділів, які я вивчав, височіли переді мною гігантською і несформованою брилою.

— Олексію Олексійовичу, ви мені потрібні, — якось сказав мені декан — він усіх називав на ім’я й по батькові, — чоловік вольовий, тямущий і суворий, про якого студенти навіть пісні складали. Я пам’ятаю одну. Про студента, що, йдучи на лекцію, ніяк не зміг обминути привабливий куточок ринку, де стояли величезні барила з виноградним вином. І раптом назустріч йому “сердитий, три тижні неголений, сам декан гордовитий похмуро і грізно ішов”. Він таки справді не любив голитися, справді був сердитий і до того ж насмішкуватий, та в його кепкуванні був розум і тривога за кожного з нас.

— Ви мені потрібні. З вами щось коїться недобре, га? Так, так, зараз весна, незабаром ви випурхнете в широкий світ, а з вами щось не теє. Закохались? Дуже поширена хвороба цієї пори року. Ну, не коліть мене так очима, я все бачу, Олексію Олексійовичу… Вам привидівся уві сні вільний морський розбишака, ви порівняли його приємне неробство з вашими нуднющими заняттями й зрозуміли, що мали б вступити до консервного інституту, де на останньому курсі складають протипожежну справу, а не… До речі, ви не повернули мені останнього направлення на екзамен!

— Ось воно, — я простягнув аркушик, схожий на багажну квитанцію.

— Ви матимете прекрасні оцінки, Олексію Олексійовичу, і я не бачу підстав для смутку! Що сталося?

Коли я плутано розповів усе, декан тихенько розсміявся й проказав:

— Все розвивається цілком нормально. Це у вас шумує сила богатирська. Дай вам зараз вісь земну — і ви її з коренем висмикнете! Наламали б дров! Через таке проходять майже всі. Потім заспокоюються, починають служити, ходити щодня на роботу — дуже корисна вправа, до речі…

— Стають байдужі, перестають мріяти? — підказав я.

— А от і ні! — Він різко махнув сухою енергійною рукою. — Зовсім ні! Ви просто у становищі того осла, який здох від голоду між двома копицями сіна. Ніяк не міг вибрати. А коли прийдете в лабораторію, в Інститут, вам дадуть тему і скажуть: “Ось це, товаришу Алексєєв, треба на наступну п’ятницю…” І попливло-полинуло славне трудове життя математика Алексєєва. Пам’ятаєте, як сказали колеги про Ейлера, коли він помер? “Він перестав обчислювати й жити”. Обчислювати й жити — ось зміст і суть вашої долі, Олексію Олексійовичу!

— Але невже долі математиків такі схожі одна на одну?

— А це вже залежить від зовнішніх умов, від того, що відбувається за вікнами… Є долі бурхливі, як життя Галуа: в його свідомості зіллялись бунт і інтеграл, в’язниця й глибокі роздуми, далекоглядність справжнього математичного генія (сам Гаусс не дібрав у його рукописах) з запалом і юнацькою нерозсудливістю… Він поліг у двадцять літ і лишив безсмертну програму робіт на віки, чудові теореми, глибокі задачі!.. Блискавка революції сяйнула в його роботах, світла, могутня і швидка, як усе його життя.

— Обчислювати й жити… Але що обчислювати?

— Важливіше друге, важливіше жити обчислюючи. Всі мої випускники мріють колись сказати: “Я відкрив нове числення!” Чи не забагато буде нових числень? Адже не на порожньому місці будується наука, скільки невідомих математиків щоденно трудиться, щоб створити ту безліч досягнень, незрозумілих питань, навіть помилок і парадоксів, щоб замісити ту цеглу й цемент, з яких геній зведе коли-небудь дивовижну споруду — нове математичне числення! Що ж, їхня праця нічого не варта, не потрібна?! Бажаєте поласувати вершками? Прийшов, побачив, переміг… Ех, Олексію Олексійовичу, вище голову, є у вас іскорка, зумієте прикласти й силу свою, і все те, чого напхали у вашу голову! А що немає в нас такого предмета, як скажімо: “Відкриття нових шляхів у математиці” чи “Як висмоктати з пальця геніальну теорему” — пробачте, чого нема, того нема!

Я вийшов на вулицю. Була восьма година вечора, — брязкаючи медалями, пройшов морський патруль. Під самотнім ліхтарем дрімала сива жінка, на вищербленому порозі з черепашнику стояло погнуте відро з пучечками свіжих конвалій. Проїхала вантажівка з порожніми залізними бочками, сповнив гуркотом повітря й, дико виючи, зник за рогом.

На вулиці було порожньо. Я вийшов на перехрестя й зупинився: вечірнє сонце вже сховалося за будинки, небо, ще хвилину тому прозоро-голубе, потемніло, і казково-грізним силуетом проступила будівля старої обгорілої церкви. Теплий золотистий захід розлився за її гостроверхими шпилями, і вся мовчазна будівля якось підвелась над землею, стала стрункіша, вища…

Колись давно принесли мені на одну ніч грубий том. Це були “Три мушкетери”, і в цю мить я, мов за помахом чарівної палички, раптом перенісся в Париж. Ну звичайно ж, це той самий майдан, на якому збиралися мушкетери. Я нітрохи не здивувався б цієї хвилини, якби зненацька з-за рогу з’явилась рота гвардійців кардинала чи закрита карета, що везла в Бастилію державного злочинця, або раптом у себе за поясом виявив довгу шпагу мушкетера. Я механічно помацав рукою за поясом: ні, шпаги не було, і перехрестя перед церквою не паризьке, і церква раптом понижчала, стала простішою, зрозумілішою, звичайнішою…

Та чи така вже вона не цікава, оця церква? їй років із сто, і бачила вона чимало. Тут до війни був якийсь склад, згодом… згодом прийшли окупанти, і тут знову був склад чогось горючого, якихось технічних масел, так говорили мені. Вже перед тим як місто звільнили, гітлерівці зігнали в цю церкву радянських людей і тут їх спалили. Тільки один хлопець вирвався із полум’я, кинувся на цей майдан, де я зараз стою, і пробіг кроків п’ятдесят, поки його не зрізала черга з автомата… Вільно розплатавшись, лежав він, наче спокійно заснув, на горбастій бруківці свого рідного міста.

НІ, я живу в бурхливу і складну епоху… Так чому міг Галуа відкрити стільки невідомого? Чому він не просто обчислював і розв’язував задачі, а переступив усі узвичаєні поняття, теорії, традиції? Адже Галуа знав менше за мене! Скільки нових наук з’явилося за останні сто років! Так, він знав менше. Але знав по-іншому. Щось таке, якийсь невідомий еліксир бродив у його прекрасній, одчайдушно-сміливій голові. Адже в ній було місце і для полум’яних слів, і для памфлетів… А можливо, в цьому й річ? Може, саме суміш математики й барикад дали світові його теорії, його геній? А через багато років з цих ідей розвинулись І квантова механіка, й кристалографія.

Виходить, треба свідомо поєднати революцію з наукою, виробити якийсь підхід, якийсь метод. І тоді ти доможешся того, що кожен день і кожна година сповняться могутністю й силою і перемога буде частою гостею за твоїм робочим столом!

13 березня. Це був початок, початок шляху. Я згадую зараз своє життя, наче руками обмацую кожен його вузлик, розплутую і пильную за струмочками-нитками, що простяглися в далечінь. Які різні їхні витоки, як химерно сплелися вони в один чудовий і дивовижний клубок — мій сьогоднішній день!

Ось іще одна нитка. У купі книжок, які я випадково підібрав, були тоненькі брошурки. Назви їхні викликали зачудування, автор — повагу. Видані року двадцять восьмого в Калузі, надруковані на папері, який швидко постарів, вони довго не цікавили мене. Я перегорнув їх і, не знайшовши жодної формули, хотів було сховати. Автором був Ціолковський, геніальний мрійник і винахідливий інженер, але книжечки було присвячено зовсім не ракетам. Я пам’ятаю назви: “Воля Всесвіту”, “Любов до самого себе, або Істинне самолюбство”, “Причина космосу”. Від цих назв віяло чимось старезним. Чи міг я гадати, що в книжках з такими назвами ховалися неймовірні здогади, а в складних, часом плутаних, часом наївних розмірковуваннях рветься у височінь, обіймає Всесвіт остання воля Ціолковського, його заповіт!

Якось розгорнув я одну з цих брошурок саме посередині, і дивовижний світ відкрився переді мною, світ ясного, незгасимого оптимізму, світ радості пізнання, його необхідності, світ величних шукань.

Ні, Ціолковський був не тільки конструктор фантастичних, навіть у ці повоєнні роки, проектів і пропозицій; ні, не лише ракети й штучні супутники хвилювали його думки! Він дивився набагато далі, мріяв про більше, і його пошуки в галузі міжпланетних перельотів, які стали здобутком усього світу, виявились лише частиною ширшого плану, що його здійснити могло тільки все людство загалом, тільки за майбутніх тисячоліть. І чимось невловимо знайомим війнуло з цих сторінок. Знайомим до болю… “А навіщо живуть люди, Альошо, голубе мій?” — зринули раптом у пам’яті слова.

Так ось про що думав Ціолковський, ось про що він мріяв! Ось чому взявся розробляти теорію міжпланетних перельотів. Не просто цікавість і не сухий академічний інтерес до далеких світів збуджували його мислення.

17 березня. Чи буде людство вічно? Ось основне питання, яке не давало спокою Ціолковському. Все розвивається у світі, і наше Сонце, можливо, не завжди світитиме, що станеться тоді з людьми? Невже весь неймовірно складний шлях, яким мільйони років розвивається життя, скінчиться космічною катастрофою, невже Сонце, що згасає, буде винуватцем і свідком того, як життя почне відступати перед кригою, що насуватиметься, невже дивовижне й чудесне “плем’я двоногих не викрутиться” і його доля нагадуватиме долю тих ящерів, які сотні мільйонів років тому плавали в теплих водах минулих епох, пролітали в повітрі, топтали ногами-колонами буйну рослинність молодої Землі?

Ні, “плем’я двоногих” знайде вихід, знайде десятки, сотні рішень, і природа розкриє перед людським розумом таємниці космосу. І першим, щонайпростішим висновком для Ціолковського було прагнення знайти спосіб залишити Землю, в пошуках тепла й світла розселитись у навколосонячному просторі.

Жити, творити, мислити навіть у відірваних від Землі літаючих лабораторіях, збирати врожаї незнаних плодів у прозорих невагомих оранжереях, які вільно плавають у безповітряному просторі…

Так народилась його думка про ракету. Так з’явились проекти штучних супутників Землі, ескізи багатоступеневих ракет, які нині десятками злітають у небо.

А Ціолковський уперто звертався поглядом до зірок, до Сонця. Він знав, що й Сонце мало свою Історію, що воно загорілося колись, що не можуть минутися безслідно викидання речовини з його глибин щодня, щосекунди. Він наводить цифри. Він з тривогою й надією запитує себе, у чому дивовижна живучість Сонця і далеких зір, як може поєднуватись щедрість і довговічність, чи встигне людство опанувати сили природи, підкорити їх собі… Він вірив у те, що зорі не зникають. “Зірки гаснуть і займаються знову”, — так писав він.

Гаснуть і займаються знову! Не утворюються, старіють і вмирають, а, вмираючи, виникають знову, можливо зовсім іншого роду, іншого спектрального класу, з іншими умовами температур і тисків. Ось і зараз переді мною одна з цих книжок… Послухай:

“Планети й сонця вибухають, наче бомби. Яке життя вистоїть при цьому! Світила холонуть і позбавляють планети свого життєдайного світла… Куди тепер подітися їхнім мешканцям?.. Ви ще скажете: рано чи пізно всі сонця згаснуть, життя припиниться… Цього не може бути! Сонця безперервно загоряються, і це навіть частіше за їхнє згасання”. Так де ж рятунок?

“Справа в тому, що про розум вищих істот ми маємо неправильне уявлення. Якщо люди вже тепер передбачають деякі лиха і вживають проти них заходів і часом успішно ведуть боротьбу з ними, то який же опір можуть чинити вищі істоти Всесвіту!”

Так хто ж ці всемогутні “вищі істоти Всесвіту”? Це люди, але люди через сотні тисяч, мільйони років, люди такі самі, як ми з тобою, тільки озброєні величезним, дійовим і чудесним знанням. І ось ще один рядок: “Неможливе стане можливим… Чи давно здавалося дивним користуватися іншою силою, окрім сили м’язів, вітру та води!”

І серед подекуди туманних висловлювань траплялося раптом щось таке, від чого забивало дух. Усім своїм єством я відчував, що ці брошурки, на які я натрапив випадково, містять програму, якийсь наступний крок, крок уперед, а не вбік. Переді мною з’явилась мета! Хай ще не оформлена в конкретне завдання, але мета; віддати їй кожен крок свого життя, вкласти всього себе в єдиний помисел, і коли не доведу всього до кінця, то стану сходинкою для грамотніших, сходинкою міцною і надійною… Ці слова Ціолковського всюди зі мною: “Світ завжди існував. Справжня матерія та її атоми є безмежно складний продукт іншої, простішої матерії”.

Здавалося б, тут усе зрозуміле, все знайоме, але чому я перечитую їх знову і знову… Чому? Чому хвилювання охопило мене? Що саме, слово яке? Можливо, так почував себе золотошукач, коли в жмені чорного річкового мулу, який він випадково зачерпнув, щось заблищало. Погойдати ще лоток, ще. Та тут золото!

18 березня. Звичайно, я не “вища істота Всесвіту”, та хіба не народилися науки, про які не знав Ньютон, хіба не досяжне для мене те, що з таким хвилюванням, з такою радістю за людину вивчали б сьогодні, мов школярі, Гаусс чи Лобачевський, Копернік або Ціолковський? Хіба телескопи не стали зіркіші, хіба не проникла людина в таємниці атома? Так уперед!

Але що ж вразило мене? Невже я не розмірковував над тим, звідки взялися зорі, яка їхня доля, невже не дивився десятки разів на діаграму маса — світіння? Сказати б, звичайний аркуш паперу, та в ньому цілий Всесвіт: безбережний розсип зірок заліг смугою головної послідовності, туманною галузкою вказав місце зірок-гігантів, сплюснутою плямою вляглися внизу таємничі білі карлики, ті самі, що складаються з надзвичайно густої речовини.

Зорі… Летять від них у безмежний простір жовті й блакитні промені, разом з ними втрачають зірки свою речовину, а спробуй довідайся, що буде з ними потім, що з ними станеться! Де перебуватиме наше Сонце через мільйони років, куди воно зміститься, вгору за головною послідовністю, чи вниз, чи вбік? Чотири мільйони тонн випромінює Сонце щосекунди і при цьому втрачає за рік лише одну мільйономільйонну частинку своєї речовини. НІ, Сонце не може лишатися завжди таким самим, яким бачимо його нині, колись дадуться взнаки всі непомітні для нього втрати, і воно стане іншим. Стане іншим…

19 березня. А яке ж було це Сонце? Звідки взяло воно свою речовину? Адже для того, щоб витрачати, треба звідкись добути що тратити? В якій же грандіозній кузні терпляче роздмухала своє чудесне горно природа, й горно палає мільярди літ непогасно?

Адже коли б Сонце стало надсилати до нас лише на десять процентів менше тепла, ніж звичайно, життя на Землі замерзло б, з полюсів наповзли льодовики, зупинилися б ріки. Запалай Сонце яскравіше, лише на десять процентів яскравіше, — у морях закипить вода! Отже, принаймні ті сімсот мільйонів років тому, коли в теплих водоймах уперше з’явилось убоге, несміливе життя, Сонце було майже таке саме, як і нині. Чи не діють і сьогодні ті сили, які змусили у бездонній прірві Всесвіту спалахнути наше Сонце?.. Ця думка не давала мені спокою.

І знову й знову я перечитував слова Ціолковського: “Світ завжди існував… матерія та її атоми є безмежно складний продукт іншої, простішої матерії”… Так ось що вразило мене! Мене вразила думка про те, що кожен атом теж має свою історію, що все складне твориться з простого.

Десь, якось, у якихось сховках Всесвіту із ще невідомих невловимих частинок виділились незліченні атоми, згуртувались у велетенські кулі зірок і спалахнули на віки… Та не олія в цих світильниках, не вугілля у гігантських топках: під час бурхливих глибинних процесів надзвичайно складні комбінації ядерних частинок то простішають, розщеплюючись, то знову відновлюються… Невловима різниця в їхньому розташуванні, мізерний лишок енергії під час кожного перетворення поодинокого атомного ядра — невидимої пилинки діаметром в одну десятитрильйонну частку сантиметра — укупі створюють грізне життєдайне полум’я казкової сили!

Історія світу велично і владно вступила в моє повсякденне життя, історія світу, історія Всесвіту. Атоми, їхні ядра, незліченні частинки — дійові особи цієї історії; громаддя зірок схожі на вулики-міста; неосяжні туманності, що в них некваплива природа немов тче якийсь новий сюрприз, гігантською напівпрозорою завісою ховають загадкові лаштунки світобудови.

То як же зайнявся цей “вічно живий вогонь, що спалахує закономірно, закономірно згасає”, які сили природи, сили, що не знають упину, не підвладні смерті, безперервно, мільярди років, у всіх куточках безмежного простору творять і руйнують, і знову творять, і знову руйнують? Який плуг переорав простори Всесвіту й посіяв у них сяючі сонця? І зірка допомагала зірці, бо інакше й бути не могло, інакше зорі не скупчувалися б у громаддя галактик, до двохсот і більше мільярдів зірок у кожній, а, навпаки, були б розсіяні зовсім безладно.

22 березня. Неможливо зрозуміти походження атома без того, щоб не зазирнути в минуле зірки, неможливо зрозуміти походження зірки, не пов’язавши його з утворенням того галактичного скупчення, до якого вона належить. Усе пов’язано, від атома до галактики, — так уявляв собі Всесвіт Ціолковський, — і в безкінечних перетвореннях речовина проходить якісь стадії розвитку, ніде себе не повторюючи, ніде не лишаючись незмінною.

Зробити підвладними своїй волі, підкорити наймогутніші, найгрізніші сили природи — ось про що мріяв Ціолковський. Зробити так, щоб ніщо й ніколи, навіть у найвіддаленішому майбутньому, не наважувалось загрожувати людству; мріяти й будувати, кохати й сіяти хліб — ось справжнє покликання людини, і вона змете зі свого шляху все, що спробує їй стати на заваді. Силою свого розуму підкорить собі вогненні надра зірок, як її напівголий предок розумом і хитрощами приручив диких коней та полум’ям багать перетяв дорогу до своєї печери ведмедеві й вовкові.

Тепер, коли я знаю, що пройдено найтяжчу ділянку на шляху до мети, я вдячний кожному, хто дав мені до рук книжку, хто розтлумачив незрозумілу фразу, хто наштовхнув на потрібну думку.

Жартівник Вася-Василько — я розповідав тобі про нього — і гадки не мав, які сили душі моєї спустив з ланцюга. Він любив похизуватись, та якоюсь по-особливому вільною була його думка, вона нагадувала веселого, безтурботного птаха, що, стрекочучи й наспівуючи, відшукує й вилузкує ялинкову шишку в густому тумані… Сміючись, він розповідав мені, як придумав “нове числення” просто на екзамені. Я зустрів його викладача і запитав, чи правда це? “Ні, що ви, — відказав мені викладач, — те, чого наплів мені цей білявий лейтенант, давно відоме, він дав обґрунтування матричному[3] аналізові. Я поставив йому п’ятірку ось чому. Рядом запитань я точно з’ясував, що про матричний аналіз він і не чув, що придумав він усе це самостійно, пройшовши на моїх очах той шлях, який коштував великим математикам багатьох зусиль. Погодьтесь, що сміливість і здогадливість повинні дістати винагороду, і я поставив йому п’ятірку… Не знаєте, що з ним, він, здається, знову на фронті?”

Ні, Вася-Василько листів писати не любив, єдиний лише раз надіслав нам листівку, сповнену нестримної віри в близьку перемогу й співчуття до нас, “тилових товаришів”, яких позбавлено щастя крокувати поряд з ним, Васею, дорогами війни в самісіньке лігво фашистського звіра. Він обіцяв надіслати нам на згадку погони першого ж гітлерівського генерала, якого зустріне на шляху, та відчувалось, що всі ми стали для нього далекі.

Час од часу я пригадував докази, які наводив Василько. День по дню хвилювання охоплювало мене. Адже те, що зробив Василько, зробив легко, як усе, що він робив, від праці воїна до пісні, було якимсь надзвичайним випадком, що вразив навіть таку строгу й точну людину, якою був Гофман, котрий екзаменував його. Можливо, Василько, сам того не відаючи, відкрив вузеньку шпарку в умінні створювати нове в самій святині математики. Можливо, мій декан не зовсім мав рацію, коли надміру висміював існування такої науки наук. “Як висмоктати з пальця теорему”, — так він називав подібний підхід до справи. Так, так, дорогий товаришу декан, Василько, нічого не знаючи про цілий розділ математики, з ходу висунув ряд положень, що були зовсім не очевидні для нього!

Але чому, розповідаючи, як він складав математику, Василько креслив на папері кружала якоїсь спіралі?

Я спробував відновити хід його думок. Він почав з цілого числа. Відтак перейшов до числа дробового як до заперечення числа цілого, а потім до числа мішаного… Та й первісна людина теж починала з числа цілого, це була перша за часом і, мабуть, найважливіша математична абстракція. Що може бути спільного між найрізноріднішими предметами, що може бути спільного між деревами й шкурами забитих звірів, між листям і галькою на березі? А спільне щось було, щось ріднило між собою три самотні сосни, й три останні стріли в сагайдаку, й три вогнища, навколо яких грілося плем’я… Спільним стало число, число два, три, чотири… І довгий час люди вчилися додавати й віднімати, а згодом, ділячи здобич, побачили, що не завжди можна “чесно” розділити п’ять забитих звірів на шістьох мисливців. Так з’явився дріб.

Отже, саме число, ціле число, дробу ще не містило; життя, людська практика підказали, що цілим числом задовольнитись неможливо. А згодом з’явилися числа від’ємні, й числа ірраціональні, й числа уявні, І всі вони зливаються нині в нашому теперішньому понятті числа.

Міркуючи так, я механічно креслив лінії на аркушику паперу. Але що це?.. Переді мною був якийсь зигзаг, ні, не зигзаг — це була спіраль…

Так, виходить, можна, так, значить, є якась можливість, якийсь компас, що його стрілка вказує потрібний напрямок, є ключик, яким можна прочинити таємничі двері з написом: “Майбутнє науки”!

Звісно, сам принцип розвитку по спіралі Василько взяв з “Діалектики природи”, адже він устиг до математики скласти основи марксизму-ленінізму протягом тих кількох мирних місяців, які випали на його долю. І він застосував цю спіраль, застосував життєрадісно, з льоту. А результат був, хай відомий усім, та Василько ж про нього не знав! І не міг знати! Він продовжив спіраль, провів у майбутнє і схопив якісь його рисочки…

Ось вона, знахідка! Треба навчитися мислити “по спіралі”, спробувати побачити її складні несподівані вигини… Та чи не заберуся я в хащі, чи не підхопить мене течія нікому не потрібних формалістичних викрутасів? Яка сила примусить мене вигадувати нове, невже сама тільки цікавість чи горезвісне честолюбство, бажання обов’язково стати автором нового числення?

Ні, ні! Практична діяльність обов’язково вимагатиме розвитку математичного знання. Позавчора треба було розподілити зерно або дичину, точно відміряти ділянку землі, вчора — зробити складний грошовий розрахунок чи знайти розміри автомобільного вала, сьогодні ядерна фізика вже висунула вимогу до математики — створити нові галузі, нові числення! Людська практика — ось замовник, людська практика — ось найліпша перевірка того, чи потрібна, важлива, успішна твоя робота, математику-обчислювачу!

Так до роботи, і якщо моя доля обчислювати й жити, то треба жити з відкритими очима, відкритими для життя з його вимогами, з його безперервним шуканням нового, бо тільки воно, життя, спроможне скерувати на правильний, хай навіть неймовірно тяжкий, але до кінця потрібний шлях. І якщо математичний апарат — твоя зброя, то якою ж цінною може виявитись можливість пристосовувати цю зброю для нових цілей.

26 березня. Так у чому суть нашого експерименту, спитаєш ти, і чому я згадую такі строкаті, здавалося б, не пов’язані одна з одною сторінки мого життя? Зараз мені не важко відповісти на це питання. Та як не розказати тобі про найголовніше, після чого все, що я знав, що я бачив і пережив, буквально за кілька місяців розмістилося в якомусь складному й тонкому порядку, що в ньому кожен рядок з прочитаної книги і кожна формула стали найпотрібнішими, найнеобхіднішими деталями точно скерованого стрімкого механізму.

Я знаю, що й ти помітила цей злам у мені. Неодноразово я говорив тобі про Топанова, та, мабуть, лише тепер до кінця збагнув, що означала зустріч із ним.

Ми бачились і розмовляли всього кілька разів. Ти знаєш, що я далеко не компанійська людина. Багато, дуже багато потрібно мені часу, щоб я комусь відкрився, почав ділитися найпотаємнішими думками. А з Максимом Федоровичем усе було інакше.

— Кажуть, ви все критикуєте? — сказав мені під час однієї з перших зустрічей Топанов. — Та чи маєте ви якусь позитивну програму робіт, якусь робочу гіпотезу? Наскільки я знаю, ви займаєтесь питаннями вакууму, цікавитесь еволюцією зірок… Що ж, питання дуже цікаві, відірвані, правда, від турбот сьогоднішнього дня; не зовсім певен, чи слід вам ними займатися…

Він примружив очі, і я, добре розуміючи, що мене викликають на відвертість, став пояснювати Топанову всю важливість роботи нашої лабораторії, поступово захопився, непомітно для себе заговорив про головне, розповів про свої пошуки.

— Ви не бачите виходу, так, здається? — спитав Топанов. — А чи не вимагаєте ви від науки чогось такого, до чого вона досі не дійшла?

— Мене зараз цікавить лише одне: підхід до завдання. Для початку це дуже важливо. Адже, зрозумійте, гідне подиву, що деякі представники найпередовішої науки відмахуються від очевидних речей, поводяться як страуси.

— Але тоді ця наука ще не стала передовою! — засміявся Топанов. — На світі є наука, яка ніколи не схиляє голови перед труднощами.

— Ви говорите про філософію?

— Я говорю про марксистсько-ленінську філософію.

— Але хіба філософія здатна підказати рішення в суто спеціальному питанні? Я гадав, що філософія може лише визначити загальний напрямок, здійснити, так би мовити, стратегію й тактику…

— Дуже вдячний вам, товаришу Алексєєв, за визнання ролі філософії, — насмішкувато мовив Топанов. — А чи відомо вам, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна? Саме вирішуючи так звані спеціальні питання, ви обов’язково повинні застосовувати філософію і застосовувати її свідомо.

— Але цікаві результати наука одержує і без філософії, — сказав я.

— Це помилка, — відповів Топанов, — на жаль, досить поширена помилка. “Без філософії” можна зробити річ непотрібну, недоладну, більше того, людська цілеспрямована дія “без філософії”, як сказали ви, взагалі неможлива. Навіть найзапекліший філософ-ідеаліст, який у своїх книгах висловлює “сумнів” щодо реального існування навколишнього світу, чекає вранці сонця або вмикає лампу, списує цілком реальний аркуш паперу чи друкує на машинці. Мільйони разів у своїй практичній діяльності він займає матеріалістичну позицію. Адже якщо припустити, що й перо, і папір, і сонце існують лише в свідомості філософа-ідеаліста, то звідки до нього прийшла впевненість у тому, що він виявить ці речі й предмети у зовнішньому світі? Однак папір часом усе зносить. Ні, Алексєєв, без філософії не обійтися, а ті, котрі говорять, що вони, мовляв, зайняті чистою наукою і до філософії їм нема діла, здебільшого підпадають під вплив філософії найнижчого ґатунку.

— Але ж усе тече, все міняється, може, в тих питаннях, якими тепер ми займаємось, філософія і не дасть результату? Адже може таке бути?

— Спасибі за відвертість, — сказав Топанов, — вона багато що спрощує. Іноді я стикаюся з товаришами, які охоче визнають роль філософії, а насправді міркують так само, як і ви. Проте марксизм-ленінізм — вершина філософської думки, це найкраще, найповніше відображення дійсних закономірностей природи. Це вчення гнучке, готове негайно змінити свою форму, як тільки лучиться нове велике відкриття… Я не беруся вказати вам на пропущений пункт у плані робіт вашої лабораторії, я не маю спеціальної освіти, та я сміло можу сказати, що багато теоретичних труднощів можна пояснити філософською короткозорістю. Особливо в такому питанні, як походження зірок! Ось ви говорили мені, що за надвисокої температури в надрах зірок народжуються ядра атомів — майбутнє термоядерне пальне зірки. Так я зрозумів?

— Авжеж, так.

— Виходить, мусить бути вже готова зірка, щоб утворились атоми, і потрібні атоми, щоб загорілась зірка?

— Більшість астрономів вважає, що атоми, напевно, старші за зірки.

— Дуже конкретно, що й казати! Говорити, що атоми молодші за зірки, не можна: зірки самі складаються з атомів. Але ж і атом міг з’явитися лише внаслідок якихось поки що невідомих нам процесів.

— Про це і я думаю. Але як пов’язати походження атомів з еволюцією зірок?

— А що, коли… — Топанов очікуюче подивився на мене, і я змушений був продовжити його думку:

— Коли атоми — однолітки зірок! Коли утворювались вони разом із зіркою, в єдиному процесі!.. Проте це ваша думка…

— Вас це засмучує? — розсміявся Топанов. — Ні, ні, я не маю жодних претензій, ні щодо авторства, ні якихось інших! І думка не моя, Олексію Олексійовичу… Вона блукала у вашій голові, я допоміг їй вилупитися на світ, дуже радий… А вона справді цікава?

— Ви навіть не уявляєте, як! Я піду, я зараз піду, треба обчислити, хай грубо, та вже зараз можна прикинути…

— Не поспішайте. Все ще попереду, Олексію Олексійовичу, а зараз я дам вам добру пораду: до Леніна треба йти!

— До Леніна? Не розумію…

— Думати по-ленінськи — ось ваше завдання, Алексєєв, а це, далебі, не просте завдання. Думати по-ленінськи у вашій вузькій спеціальності, шукати в філософії силу й сміливість, обирати засоби для досягнення мети по-ленінськи, відшліфовувати свій світогляд по-ленінськи… Це дається не просто. Я розумію, що може ховатися за розв’язанням таємниці утворення зірок. Розумію! Розкрити цю одну з найглибших таємниць — це вирвати з рук мракобісся ще одну фортецю, це означає вкласти до рук людини могутню зброю. І пам’ятайте: не робіть із фізичних законів безгрішних ідолів.

— Я знаю, Максиме Федоровичу, що всякий закон правильний тільки в певних межах, лише за певних умов, та коли ламаються старі уявлення…

— Не тільки! Я пам’ятаю, що в Леніна є записи, проте ви знайдете це місце в його “Філософських зошитах”.

27 березня. Так, я відшукав це місце. “Закон бере спокійне — і тому закон, усякий закон, вузький, неповний, приблизний”. Закон бере спокійне, бере те, що в змозі охопити наука даної миті. Але, з другого боку, “закон є тривке (що залишається) в явищі”… Скляна куля, натерта шкірою, — ось що було достатньо “спокійне” для перших кроків науки про електричні явища; стрілка компаса вказує одним кінцем на північ — це все, що знали про магнетизм. Та минули століття, і нині ми вивчаємо й відшукуємо закони для розігнаних до фантастичних швидкостей елементарних частинок, а магнітна стрілка безперервно крутиться, і ми крок за кроком відкриваємо причини її неспокою, які стають “спокійними”, тобто приступними для вивчення в нашу чудову добу.

Однак закон бере “тривке” в явищі, і кожен новий закон поглиблює, пояснює, але зовсім не закреслює те позитивне, чого було досягнуто в минулому…

Незліченні приклади наринули звідусіль. Якою непорушною будівлею височіла класична механіка, механіка Галілея і Ньютона, але з’явилась теорія відносності і лише вона змогла пояснити дивовижні закономірності поширення світла. Однак те, що в законах Ньютона виявилось “тривким”, вистояло. Минуть віки, а мости й вали машин, стіни будівель і корпуси кораблів будуть, як і раніше, розраховувати за формулами Ньютона, що стали тепер лише приблизно правильними за чималих швидкостей руху і непридатними для розрахунку швидколетючих атомних частинок. Кожен фізичний закон став для мене лише сходинкою у пізнанні світу, але не останнім і кінцевим етапом.

І які смішні були тепер претензії деяких наукових шкіл, що заявляли, ніби вони на грані повного й вичерпного пізнання якихось кінцевих істин! “(Явище багатше, ніж закон)”, ми мусимо й будемо відкривати все нові властивості, нові зв’язки, ми йтимемо шляхом усе грандіозніших узагальнень, однак природа завжди лишатиметься незмірно повнішою за всякі закони.

І безмежно повільний процес розвитку й зародження зірок поступово стає все “спокійнішим” і “спокійнішим” для наукового розкриття його законів. Пов’язати в єдину теорію атомне ядро й громаддя зоряного скупчення — і я матиму в своїх руках ключ до розуміння таємниць народження зірок. Шукати й негайно перевіряти результати теорії, хай частково, хай у невеликих масштабах, вносити поправки, прагнути до якнайбільшої гнучкості теоретичних побудов, і пам’ятати, що головне все ще попереду, — такою постала переді мною подальша перспектива. Та легко було задумати і набагато складніше виконати…

Часом я заходив до Топанова. Він уважно вислухував мене, іноді радив, і часто після цих розмов я різко змінював напрямок пошуків.

— Стережіться нав’язувати природі свої побудови, свої схеми, — говорив він, — природа завжди знайде, чим здивувати вас, завжди. І не переносьте сліпо прикладів з однієї галузі в іншу. Намагайтесь розкрити основні, головні протиріччя в самій суті явища, перевіряйте, чи сприяють ці протиріччя зростанню, розвиткові самої речі, її саморуху.

І ось поступово почали вимальовуватись обриси майбутньої теорії. Мені довелося забиратися в такі хащі, що, правду кажучи, я часто губив напрямок, через силу стримував себе, щоб не захопитися сторонніми питаннями.

І раптом я зрозумів: я не тільки на правильному шляху, але й теорію можна перевірити експериментально. Не буду утруднювати тебе технічними деталями, перекажу лише суть нашого досліду.

Передусім я мушу застерегти, що в цій зовсім новій галузі немає ще усталених думок, нема відповідних слів. Ми назвали нашу точку зору “теорією вакууму”, проте назва, безперечно, невдала.

Наша теорія — це не спроба гальванізувати справедливо відкинуту теорію ефіру,[4] що на початку двадцятого століття привела до непереборних суперечностей. Однак ми дійшли висновку, що теорія відносності, яка розв’язала ці суперечності, зробила неправильний висновок про відсутність взагалі будь-якого середовища. Ми взяли собі за мету перевірити цей висновок, знайти такі умови, за яких змогли б проявитись електромагнітні властивості цього середовища… Нагода трапилась, і нагода чудова!

Нам пощастило “прилучитися” до розробки чергового запуску штучної планети. З певними труднощами умовили включити до програми досліджень перевірку характеру відхилення світлового променя в полі сонячного тяжіння. Наші припущення підтвердились. Безповітряний простір, не викликаючи гальмування зірок або планет, штучних супутників чи метеорних частинок, все ж мав деяку своєрідну “в’язкість”, яка проявляла себе в дуже тонких ефектах електромагнітної природи. Умови поширення світла перед Сонцем, що рухається, виявились іншими, ніж досі гадали. Цей експеримент дозволив нам не тільки перевірити якісно наші припущення, але й дав нам деякі кількісні співвідношення, в яких була така велика потреба напочатку.

Ми запустили в космос кілька штучних супутників. Це були дуже невеликі супутники, завбільшки як помаранча, їх було оснащено малопотужними передавачами. Проте вони зробили своє. Випромінювання радіохвиль уперед за рухом супутника виявилось іншим, ніж проти руху. І знову неоціненні стовпчики цифр стали за джерело нових розрахунків і узагальнень,

Досліди знов було, перенесено в лабораторію. Ми вирішили скористатися із своєрідної “електромагнітної в’язкості порожнечі”, щоб перевірити вже зміцнілу теорію.

І ось усе готове. Навколо скляної кулі повільно обертається багатотонний свинцевий брус. Куля всередині порожня, і спеціальні насоси (гордість Розумова) утворили в ній рекордно високий вакуум. В особливий спосіб наведені електромагнітні поля, що поєднувались із змінним гравітаційним полем, примусили зрушити з місця невловиму “порожнечу”. І раптом… поодинокі атоми натрію, введені всередину кулі й збуджені ультрафіолетовим промінням, показали неймовірний стрибок частоти. Перед нами відкрилась дорога до незвичайного, фантастичного експерименту. Ми вирішили створити модель зірки, що народжується. Модель в ізольованій “частині” простору з прискореним ходом часу.

Але нові перешкоди постали перед нами: Всі розрахунки показали, що для успішного проведення досліду необхідно мати величезний об’єм високого вакууму.

Вийти в космос і в його просторах здійснити дослід — це було єдино правильне рішення.

Ми назвали нашу установку “кінехрон”, з її допомогою ми розраховували різко прискорити перебіг часу у замкненій ділянці простору. Установка важила порівняно небагато, та вся складність була в тому, щоб наш кінехрон зміг розкритися в космосі без участі людини. Гірлянди фотоелементів, тисячі конденсаторів, сотні секцій, своєрідних обмоток кінехрона — все це мало розгорнутись у безповітряному просторі, самоперевіритись і за сигналом із Землі розпочати експеримент.

З трьох ракет, що їх ми запустили, тільки одна відповідала всім умовам завдання. Контейнер останнього ступеня мав автоматичний пристрій, схожий на незграбного карлика-робота. “Крокуючи” вздовж секцій кінехрона, які утворили кільце, він мав здійснити монтування й перевірку всіх елементів величезної, діаметром у кілька кілометрів, установки.

Перший етап скінчився щасливо, але потім… потім! Ми чекали, що в просторі, який обмежувала складна конфігурація полів, утвориться “зародок зірки” й випромінюватиме гамма-промені з досить невеликою довжиною хвилі. Передбачений нами проектуючий пристрій виявився чи не найскладнішим вузлом усієї установки. Адже зв’язок між обмеженою кінехроном “частиною” простору й зовнішнім світом був дуже складний. “Частина” виявилась зовсім недосяжною для електронів та інших елементарних частинок, проте гамма-промені, які виходили зсередини кінехрона, перетворювались на його поверхні у випромінювання, що найбільшої сили досягало в смузі інфрачервоних променів.

Несподіванки почалися одразу ж.

Супутник здійснював один оберт навколо земної кулі за третину доби, але минав день по дню, багато довгих днів, доки на екрані електронно-оптичного перетворювача промайнула світла смуга. І раптом з’явилися світлі цятки, їх ставало все більше… Ні, це не зірка, це галактика, яка народжувалась! Це було зовсім несподівано…

Тепер ми знову обчислили прискорення часу, яке вже мали. Адже тепер один оберт супутника дорівнював обертові галактики навколо осі. І якщо наша Сонячна система, а разом з нею й Земля роблять один оберт навколо ядра Галактики майже за двісті мільйонів років, то наша модель — лише за вісім годин! Так, це були зірки, мільйони і мільйони зірок. Звісно, незвичайні зірки, але багато, дуже багато законів нашого світу, нашого Всесвіту були справедливі й для них, тільки час порівняно з нашим минав швидше у двадцять мільярдів разів!

І знову несподіванка! Хтось із моїх співробітників виявив, що в момент пролітання супутника, коли ми всі пильнуємо біля своїх приладів, над лабораторією з’являється якесь прозоре зображення морських хвиль, щось на зразок фата-моргани. Це дуже цікаво, але поки що я не маю часу цим займатися.

28 березня. Сьогодні, коли ми зробили останню серію знімків, Розумов запропонував подати сигнали на супутник, який припинив би дію кінехрона. “Зародків зірок” більше не буде. Не знаю, чому, але щось мене стримує. Звичайно, те, що зроблено одного разу, можна повторити, новий дослід ми проведемо в набагато більших масштабах, і для цього варт було б очистити зручну для спостережень орбіту, та щось зупиняє мене. Надто дорогий для мене цей розсип блискіток, свідчення того, що процеси, які призводять до появи зірок, можна моделювати в будь-якій частині Всесвіту, доказ принципової можливості використання цих процесів. Я вже уявляю собі контури космічних станцій, що перетворюватимуть зібране випромінювання штучних зірок на високочастотні електромагнітні промені. Їх можна буде використати й на Землі. Але Розумов наводить досить вагомі докази. Спробую його вмовити. Наука наукою, та щось заважає бути педантичним у цій нечуваній галузі знань…

Щойно подали часовий сигнал, зараз проходитиме наш супутник-прискорювач. Можливо, востаннє промчать над нашими головами зеленкуваті цяточки, зменшені у неймовірну кількість разів брати нашого Сонця… Я дарую їх тобі… “Ми начепим сонця на одежу коханим, накуємо з зірок срібносяючих брошок…” Пам’ятаєш?”