Помилка Олексія Алексєєва

РОЗПОВІДЬ ТОПАНОВА

— Тепер, Максиме Федоровичу, ваша черга, — сказав я Топанову. — Де ви зустріли Алексєєва, коли?

— Та років із п’ять тому, — відказав Топанов і замислився. — Я тоді працював у Відділі науки. За що тільки не доводилось братися! Питання житлового будівництва, перебудова роботи інститутів… Нові лабораторії і нові дослідження. Нові люди, а часом, що там гріха таїти, і старі плітки… Я й з Алексєєвим познайомився завдяки скарзі. Прийшов якось до мене один із співробітників Алексєєва, професор Розумов.

— Він теж загинув?

— Так, він увесь час працював з Алексєєвим, а тоді приходив на нього скаржитись. Ви Розумова ніколи не бачили? Статечний такий, з борідкою, трохи старомодний, нагадував він якогось класика науки минулого століття, швидше навіть кількох класиків одразу. І фахівець дуже видатний. Алексєєв протягом тривалого часу був його учнем. Так ось, приходить Розумов і просить моєї допомоги: не може впоратися з Алексєєвим.

— А чим ваша лабораторія займається? — запитую.

— Ми займаємось питанням вакууму, — відказує Розумов. — Ви уявляєте, що це таке? Це не просто порожнеча, безповітряний простір, як пишуть у шкільних підручниках фізики. Це чудесний, дивовижний об’єкт, безліч несподіванок… Отож, я заявляю, що Алексєєв — людина він не без думок і не без ініціативи — стає у мене за спиною і гуде. Розумієте, він твердить, що роботи обраного нами й затвердженого напрямку нічого не дають, що це марна витрата сил і коштів, що краще мені… Йому, бачите, видніше! Даруйте, я хвилююсь…

— А може, йому й справді видніше?

— Ох, Максиме Федоровичу, ви пробачте мені, але дисертант краще за всіх знає свою дисертацію, краще від автора ніхто не знає його книжок, краще за будівничого ніхто не знає дім, що його він зводить.

— А краще за вас — вакуум?.. Продовжуйте, будь ласка.

— Уявіть, я не можу сказати, що знаю вакуум, так, так! Я тільки один із скромних фахівців у цій галузі, проте, маю надію, що мої скромні праці про мінімальні поля і їхні флуктуації не лишилися непомітними для декого з авторитетів у галузі теоретичної фізики… Маю надію…

— І що ж каже Алексєєв? Що він пропонує?

— Він, бачите, хоче, щоб ми займались чимсь, що має якусь викінчену форму, до чого можна з більшим успіхом застосувати його неабиякі математичні здібності, з чого можна щось робити. Розумієте? Бодай що-небудь! Вивчайте електрон у вакуумі, вивчайте протон, нейтрон, але щось таке, що конкретне… “Що це дасть?” — ось питання, яким він мене просто замучив!

— Наскільки я вас розумію, Алексєєв лякає вас своїм голим практицизмом?

— Так, так! — зрадів Розумов. — Ми не можемо, не можемо сказати, що вийде з того чи іншого напрямку в науці, лише завтра, тільки майбутнє приносить справжню оцінку.

— Отже, треба зазирнути в майбутнє! Так виходить?

— Але я не ворожбит! Я бачу перед собою ряд захоплюючих завдань і буду їх розв’язувати, буду, буду!

— Отже, з Алексєєвим аж ніяк неможливо? Що ж, я переговорю з директором, і, якщо керівництво інституту згодиться, що так треба, переведемо Алексєєва в інше місце. Нічого заважати науці!

— Ні, ні! Що ви?! Не треба, — занепокоївся Розумов, — це буде неправильно! йому треба пояснити, чи що… Хай не суне носа не в свої справи! йде робота, вельми напружена робота, а він надто рано, розумієте, рано хоче все мати. Так не буває… Майбутнє все-таки сховане від нас.

— Але ж є випадки наукового передбачення?

— Саме випадки! Тільки випадки! Та апарату на кожен день, методу вгадування чи передбачення, який би підказав нам, що вийде з того чи іншого досліду, ми не маємо. Проте я прийшов до вас в іншій справі, ми відхилились…

— Так, отже Алексєєву треба вказати…

— Я б сказав, порадити, авторитетно порадити!

— Зробимо. Ідіть і працюйте над вашою порожнечею. Тільки не переливайте з пустого…

— З пустого в порожнє! — засміявся Розумов. — Це слушно.

Я провів Розумова до дверей і попередив технічного секретаря, щоб він викликав назавтра Алексєєва з Інституту зірок.

Розумов був вельми вдоволений.

— Правду сказати, я нетерпляче чекав на прихід Алексєєва, — продовжував Топанов. — Який він, що за людина? Те, що Микола Олександрович Розумов не знайшов із ним спільної мови, було для мене загалом зрозуміле. Чого я чекав? Важко сказати. Це була не звичайна цікавість. Я, бачте, сам з перших комсомольців, ну, не зовсім з перших, вступив до комсомолу тільки 1919 року, але з лютого сімнадцятого виконував доручення старших товаришів. Пам’ятаю, добре пам’ятаю той потяг до знань, який охопив нас, комсомольців, по громадянській війні, коли серед багатьох тисяч невідкладних справ, найневідкладніші, найгостріші питання було розв’язано. Стати незалежними в науці, всьому світові довести, що й ми не ликом шиті, — це було зрозуміле й близьке для нас завдання. Як риба, що вирине на мить з води, ковтне бульку повітря й знову пірне вниз, на дно, отак і ми… Хто що встиг схопити, хто робітфак, хто два-три курси, мало кому щастило на більше. Мені, мабуть, просто поталанило. І знову на практичну роботу, а там у повітрі запахло порохом…

І ось має прийти Алексєєв… Я й раніше чував про нього. Народився він 1923 року, мені в сини годився, нам, вірніше, тим, з кого почався комсомол. Ось воно, друге покоління. Не знав Алексєєв ні царя, ні жандарма. Все це тільки посмішку в нього викликало. Вчився, став ученим, легко здобув те, що люди мого покоління брали штурмом, як беруть ворожі шанці. Книжки прочитав такі, про які я тільки чув, тільки в руках тримав, знаючи напевне, що мені їх уже не прочитати. Що для цього потрібні молодість і час, умови, ну, коротше кажучи, те, чого ми не мали. І ось стає такий жовторотий парторгом! Обрали, довірили, не відмовлявся. По виборах забіг до мене один “боязкий”. “Помилочка сталася, — говорить, — помилочка! Обрали, розумієш, хлопчиська на парторга, ну, який з нього парторг, коли в нього голова від формул тріщить! І вченого втратимо, і парторга не матимем… Ой, не матимем… Йому, розумієш, керувати, так би мовити, а він у високих матеріях витатиме, недобре, товаришу Топанов, не те…”

— А час би й нам, — відказую, — про високі матерії не забувати! Літ із двадцять п’ять тому така розмова була б, може, й доречна, але тепер… Космічні ракети, термоядерні керовані реакції… Хіба це не високі матерії? Чому ж наша радянська людина, якій народ дав знання, має сидіти в затінку? Молодий і вчений — два гаразди в ньому.

І ось Алексєєв у мене в кабінеті. “Еге, — думаю собі, — та ти, братику, сивий. У мене, літньої людини, чуб і досі рудуватий, а тебе он як вибілило, бачив, мабуть, як українці ‘ кажуть, смаленого вовка”.

— Скаржаться от на тебе, товаришу Алексєєв, — мовлю, — і дуже скаржаться. “На заваді стає Алексєєв науковій роботі!” — ось як кажуть, ось до чого дійшло! Заважаєш?

— Заважаю.

— Ну, а тих, хто заважає, б’ють.

— Знаю.

— Важко тобі? — запитую.

— Ні, не важко. Не перший рік працюю. Та й мене знають. Хто мене вчив, а кого й я вчив.

— Чував я, що тебе жаліють, кажуть, добрий учений марнується в Алексєєві, не варт було б відривати його від наукової роботи. Як гадаєш?

— А мені себе не жаль.

— І думки маєш? Ідеї різні?

— Голова тріщить, то правда. І свої є, і в товаришів дещо знайдеться…

— І хороші ідеї, потрібні?

— Гадаю, що потрібні.

— А тебе, виходить, не розуміють. Ти ідеї ці несеш, розкриваєш, а на тебе жодної уваги? Так?

— Ні, не так. Я по-справжньому нікому ще не розповідав.

— Чому? Це цікаво.

— Бо ще рано. Ще багато чого треба перевірити, багато що втрясти… Адже в нас яка структура: Відділ зірок, Відділ космічної електродинаміки, Відділ міжзоряної матерії та Лабораторія вакууму… Нива досліджень — увесь Всесвіт. У кожного співробітника свій комплекс ідей, своє розуміння призначення вченого, ролі науки про зірки, кожен намагається зробити якнайбільше, це правда, та коли доходить до затвердження планів — біда! З усякого, буквально з усякого напрямку може раптом розвинутись, “відбрунькуватись”, чи що, який-небудь цілком несподіваний, чудесний, практично важливий наслідок. Адже зірки стають нашою далекою і незамінною лабораторією. Минуть, можливо, тисячоліття, перш ніж людина здобуде на Землі змогу створювати такі високі температури й такі тиски, як на далеких зірках. А природа розкриває свої найглибші таємниці, тільки коли на неї дуже впливають, їй і мільйона градусів замало, і те, що відбувається всередині гарячих зір, надовго лишиться загадкою. Хіба ж можна нині, коли ми живемо в такий час, якому наші нащадки заздритимуть так само гостро, як ми в дитинстві заздрили учасникам штурму Зимового палацу чи кіннотникам Котовського, — хіба можна погоджуватись на розрізненість досліджень, хіба можна миритися з суто зовнішніми, випадковими зв’язками між нашими лабораторіями? Працюємо під одним дахом, а часом буваємо дуже далекі один від одного. Ні, я за справжнє повне об’єднання зусиль. І коли кажуть, що я заважаю, то мене просто не розуміють. Я зовсім не хочу сказати: з вашої роботи нічого не вийде, вона не дасть практичного результату, давайте візьмемось за іншу. Такого я і в гадці не маю, це дурниця, але думку треба увесь час скеровувати. Можливо, мене не завжди розуміють…

— А це погано, якщо тебе не розуміють! Як же так, говорити начебто ти вмієш, своє діло знаєш, а тебе не розуміють? Значить, ти щось приховуєш, товаришу Алексєєв, не хочеш усього розповідати. От на тебе й дивляться, як на щось не дуже потрібне.

— Але все ж таки мене обрали, зробили секретарем…

— От-от, це якраз і свідчить, що від тебе чогось чекали, щось бачили в тобі. А ти й не розкрився… Не розкрився! Який пан, такий і жупан, як ти до людей, так і вони до тебе. Стань корисним, необхідним, може, й розстане льодок. Але розкриватися треба вчасно і до кінця. Чи маєш ти “капітал для початку”, чи все ще таке несформоване, що з ним нічого й потикатись між люди?

— Дещо є…

— А людям розповісти ще страшно?

— Можуть не зрозуміти, висміють.

— Тоді кепські твої справи.

— Але я можу підготуватись, і швидко.

— Може, тобі потрібна допомога?

— Надто вже складні питання.

— А якщо їх спростити? Це можливо?

— Ні, ні, що ви! Це такий згусток математики, астрономії, фізики… Такий сплав… Ні, без формул, без обчислень пояснити неможливо.

— Тоді рано ще тобі розкриватись. І не вірю я, що може бути така неймовірна складність у загальному питанні (адже ти прагнеш зробити це питання центральним для досліджень цілого інституту), що людині сторонній, людині середніх здібностей його не зрозуміти. Звичайно, побачити в складному просте справа нелегка, та коли треба, то будеш думати, шукатимеш і знайдеш. І переможеш.

— Мені б комусь розповідати… Розповідати й розповідати, доки сам не збагну.

— Це добрий метод. Розкажи дружині.

— Вона геолог.

— Дома буває рідко? А якщо мені? Розкажи мені, може, я зрозумію.

Алексєєв із сумнівом подивився на мене й відверто знизав плечима.

— Спробую, тільки не ображайтесь, коли…

Днів з десять я чекав на дзвінок, та Алексєєв мовчав. Без особливих вагань я вирішив сам піти до нього. Відшукав його будинок, зійшов на сьомий поверх, і ось я в кабінеті Алексєєва. Маленька така, здається, кутова кімнатка. Книжок багато, здебільшого довідкова література. На столі купка нових журналів, аркушики паперу, покреслені вздовж і впоперек синім олівцем. “Еге, — думаю собі, — та ти, братику, працюєш, не здаєшся…”

Приніс Алексєєв з кухні чайника, і так непомітно, за найпростішими справами, зникла незручність, якась скованість. Важко сказати, про що ми з ним розмовляли, мабуть, про все. І зустрілися ми ще раз, на відкритих партійних зборах інституту.

Збори були, як кажуть, бурхливі. Вразив мене Алексєєв, та не тільки мене, сила цікавих думок, справжніх глибоких ідей, але… але виступати було рано. А по тому з року в рік роботи його лабораторії набували дедалі більшого розмаху. Не знаю, з яких міркувань він відокремився й переїхав працювати в Південноукраїнський філіал Інституту зірок. Тут і чекала на нього ця катастрофа… З рік тому Алексєєв був у мене, говорив про щось дуже важливе, не можу згадати зараз, про що саме.

— Але що ж було основне, до чого він прагнув у своїй роботі? — запитав я.

— Походження та еволюція зірок і зоряних скупчень — ось над чим працював Алексєєв і його співробітники, і мушу сказати, що Алексєєв уже тоді мріяв перенести це питання з царини таблиць і обчислень в царину прямого експерименту.

— Але до чого ж тут вакуум?

— Зірки народжуються в безповітряному просторі, і їхнє народження, і розвиток, і смерть зумовлені властивостями цього простору. Зверніть увагу, що навіть Розумов, який дуже й дуже скептично ставився до Алексєєва, сам попросив перевести його до Південноукраїнського філіалу. Мабуть, експеримент, до якого йшов Алексєєв, уже тоді почав набувати певної окресленої форми.

— Виходить, Алексєєв хотів засвітити, створити зірку? — недовірливо спитав я.

— Саме щось таке.

— Але навіщо, з якою метою?

— Навіщо?.. Щоб підкорити людині невичерпні запаси енергії, сховані в космосі, в міжзоряній речовині.

— І ви гадаєте, що він домігся успіху?

— Боюся, що успіх перевершив його передбачення. Боюся, що тут уже не успіх, а інше… Зрозумійте мене правильно. Буває такий успіх, така перемога, якій не можеш дати ради.