Помилка Олексія Алексєєва

ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА

Тільки тепер стало зрозуміло, що невиразна картина, яка виникала на світному екрані, більше відповідала суті явища, ніж міраж. Майже всі члени комісії дійшли висновку, що міраж є побічним ефектом, що він лише супроводжує проходження супутника Алексєєва, який ми вперше побачили під час повного сонячного затемнення.

Дехто висловлював помилкове припущення, що ми побачили супутник Алексєєва в натуральну величину, однак обчислення спростували цю думку. Шар розрідженого повітря, який віддзеркалював море, і човни, і кораблі, мабуть, перебував у особливому збудженому стані. Цей шар світився власним світлом, він сам ставав величезним екраном, що простягався від одного обрію до другого, але міраж затушковував, поглинав справжню картину супутника Алексєєва. А коли диск місяця затулив сонце, на потемнілому небі з’явився загадковий І дивовижний сяючий джгут.

Ми негайно виправили всі вади фокусуючої системи і тепер щоранку могли старанно фотографувати з світного екрану супутник Алексєєва.

Ми уважно продивлялися фотографії, галасували, сперечалися… І раптом хтось з-поміж нас, здається, Мурашов, голосно заявив:

— Але ж це галактика… Галактика! Слово було сказане. Кожен, хто був цієї

хвилини в кімнаті, відчув, що знайдено якесь розв’язання. Усім нам доводилося не раз І не двічі розглядати зображення різних галактик. І думка, що зараз на фотографії ми бачимо щось знайоме, невідступно переслідувала кожного з нас.

— Але, якщо це галактика, — сказав Топанов, — то чому не видно окремих зірок?

— Недостатня різкість, і, крім того, ми всі добре пам’ятаємо, що вздовж спіральних відгалужень спостерігаються якісь численні спалахи.

— Нащо говорити дурниці! — не витримав я. — Якщо навколо нашої Землі літає галактика, тобто скупчення багатьох мільйонів зірок, з загальною масою принаймні в сто мільярдів сонць, то чому ж ми не обертаємось навколо цього скупчення? Ні, ні, це не може бути галактика!

— Ніхто й не має в цьому сумніву, — сказав Григор’єв, — ніхто, але ж не так просто відмахнутися від думки, що явище, яке ми спостерігаємо, найбільш нагадує саме галактику. Треба переглянути альбом позагалактичних туманностей, можливо, ми знайдемо серед них щось подібне.

— Я розумію вашу думку І вітаю її, — прогув Топанов, — ви, безумовно, стали на правильний шлях. Те, що ми бачимо, дуже схоже на зоряне скупчення, а Алексєєв, наскільки відомо, займався зірками і насамперед зірками. Можливо, що Алексєєв запустив супутник, завдяки якому на Землю проектується надзвичайно збільшене зображення далекого зоряного скупчення. Це й могло становити зміст його досліджень.

За дванадцять годин по тому з Пулкова було привезено “Новітній загальний каталог туманностей і зоряних скупчень”, який містив кілька десятків тисяч фотографій цих далеких островів Всесвіту. Будь-які сумніви розвіялись.

Перед нами були утворення здебільшого такі подібні до наших знімків, що від них годі було відірвати погляд. Ми з’юрмилися навколо розсувного столу, і Топанов повільно гортав сторінку за сторінкою. Іноді всі, як по команді, відривались від каталогу, щоб глянути на вставлені в рамку ранкові фотографії супутника Алексєєва. Позаду негативів світились яскраві матові лампи. Щоранку ми виготовляли по три такі фотографії. Дві на початку і наприкінці явища, коли сяюча туманність нагадувала видовжену сигару, і одну в мить проходження перигею, просто в зеніті.

— Разюча подібність! Та це ж Мессьє 101! За нашим каталогом номер 8542!

— Облиште! Ви не бачили номер 11245. Оце подібність! — відказував хто-небудь.

У безперервних суперечках було з’ясовано, що галактику, яку видно з допомогою супутника Алексєєва, можна ототожнити принаймні з десятком зареєстрованих галактик, які видно з ребра, і не менше, як із трьома, що їх можна бачити з Землі немовби розплатаними. Галактику, що її ми розглядали завдяки супутникові Алексєєва, було зараховано до досить поширеного виду спіральних галактик, але згодом ми зайшли в безвихідь. Характер труднощів сформулював на нічному засіданні Григор’єв.

— Ми мусимо чесно зізнатися в тому, що на сьогодні знаємо не набагато більше, ніж у ту мить, коли хтось із-поміж нас вигукнув: “Але ж це галактика!” Ми не змогли з певністю ототожнити явище, яке спостерігаємо, із жодною з галактик, що їх містить “Новітній загальний каталог”, не кажучи вже про каталог Мессьє. І справа не в тому, що такої галактики ще ніхто не спостерігав, мовиться зовсім про інше…

— Пробачте, — перебив Григор’єва Леднєв, — але ж бо не всі розуміють не лише сутність тих утруднень, які перед нами постали, а навіть термінологію. У нас астрономів і астрофізиків меншість. От, скажімо, ви часто мовите: позагалактична туманність і галактика. Ці поняття близькі між собою чи я не зовсім розуміюся…

— Ці поняття тотожні. Цілком байдуже, говоримо ми про позагалактичні туманності чи про галактики! Що вас іще турбує?

— Чому для багатьох галактик існує подвійна нумерація? — спитав Топанов. — Це, мабуть, дуже наївне запитання?

— Подвійна нумерація існує для ста трьох об’єктів, що їх уперше відкрив Мессьє. Власне, Мессьє відкрив лише шістдесят один об’єкт, але він уперше систематизував усі світні об’єкти з розмитими обрисами, звів їх до єдиного каталогу, першого каталогу галактик.

— Мессьє не розумів, що він відкрив? — вигукнув Леднєв. — Нащо ж він складав свій список?

— Щоб не сплутати ці світлі цятки з кометами, а Мессьє був славетний мисливець за кометами, — відповів Григор’єв. — Адже комети — члени нашої Сонячної системи. їх дуже цікаво спостерігати. Протягом кількох днів вони зміщуються на тлі далеких зірок, а ось світлі цятки, що їх відкрив Мессье, лишались нерухомі.

— І кожна така цятка виявилася скупченням багатьох мільярдів зірок, кожна! — трохи урочисто виголосив Кашников. Григор’єв “відбивав у нього зоряний хліб”, адже Кашников був астроном. — І багато з них схожі на нашу Галактику, в якій Сонце посідає скромне місце в одному з її спіральних відгалужень. Світло від багатьох галактик іде до нас мільйони років. Одні галактики ми бачимо з ребра, інші розміщені зручніше, і ми можемо віднести їх або до спіральних галактик, або до еліптичних і так далі. Ще Демократ, великий старогрецький філософ, уявляв наш Молочний Шлях як скупчення безлічі зірок, та тільки ГалІлею пощастило переконатися в тому, що здогад Демокріта був правильний. А тепер вивчення нашої Галактики, так само як і дослідження позагалактичних туманностей, набуває все більшого розмаху. Ми…

— Ми дамо вам час і з охотою прослухаєм вашу лекцію, — перебив Кашникова Григор’єв. — А зараз я хотів би звернути вашу увагу, товариші, на одне “але”. Справа в тому, що всі відомі нам галактики обертаються навколо своїх ядер, центральних частин, в яких зосереджена майже вся маса галактики, майже всі зорі скупчення. Обертається і наша Галактика Молочного Шляху. Сонце разом із Землею та іншими планетами описує повне коло навкруг галактичного центра за сто вісімдесят п’ять — двісті мільйонів років. Наша Земля брала участь принаймні в десяти таких обертах за час свого існування. Тільки в десяти! Хіба можна припустити, що ми спостерігаємо при проходженні супутника Алексєєва якусь конкретну галактику? Ні! Галактику ми могли б бачити лише з одного її боку. Або з ребра, — Григор’єв показав на лівий знімок, — або пласко, у вигляді диску, чи якось збоку! А ми щоранку бачимо цю нашу, умовно кажучи, галактику двічі з ребра, і один раз вона розкидає над нами свої спіральні відгалуження.

— А може, Алексєєв якось спромігся спостерігати нашу Галактику, ту, до якої належить наше Сонце? — запитав хтось.

— Ні, — твердо відказав Григор’єв. — Ми вже добре знаємо справжній вигляд нашого галактичного скупчення, у нас немає такої кількості спіральних відгалужень… Здається, так, товариші астрономи?

— А де вчорашні знімки? — раптом запитав Топанов. — Дайте-но їх сюди.

Топанов узяв три знімки й поклав їх один поруч другого на освітленому склі. Всі з цікавістю стежили за ним.

— Що не кажіть, а знімки різні, — зауважив Григор’єв, — ледь-ледь, але різні…

— Знімати могли в різний час, — відповів Леднєв, — на різних стадіях повороту, це по-перше…

— Якщо припустити, — вставив Топанов, — що це якась галактика, запущена Алексєєвим всупереч усякому глуздові, на зразок дитячої іграшкової дзиґи? Це ви хотіли сказати?

Топанов поміняв фотографії місцями.

— Мабуть, їх слід розглядати саме в такій послідовності, — сказав він. — Дивіться зліва направо: ось знімок, одержаний позавчора; знімок, одержаний вчора; і, нарешті, сьогодні вранці!

— Що ж, — задумливо промовив Григор’єв, — сьогодні вранці знімок вийшов на славу, набагато більше деталей.

— Так, він якийсь повніший, — додав Леднєв.

Всі напружено розмірковували.

— Ось що, — сказав Топанов, — треба негайно зв’язатися з американськими вченими. Надішлем їм наше обладнання, наш електронно-оптичний перетворювач, і хай вони фотографують, але обов’язково пересилають нам знімки. Мені здається, що ми встановим певні відмінності у фотографіях не тільки щодоби, але й протягом восьми годин…

За три дні по тому до нас регулярно почали надходити фотографії галактики Алексєєва, одержані в районі озера Верхнього. Ці фотографії передавались у Москву по радіо, а звідти їх приставляли до нас літаком. Щоранку, годині о восьмій, ми одержували й складали з окремих ще вогких частин зображення супутника Алексєєва. Здогад Топанова підтвердився. На кожній фотографії, яку ми одержували з Америки, кількість деталей була більша, ніж на нашій фотографії, знятій напередодні, і менша, ніж на наступній фотографії.

Тепер уже ми порівнювали між собою лише фотографії, зняті під час проходження галактики в зеніті, і, коли їх назбиралося з десяток, висновок було зроблено одноголосно, і висновок приголомшливий. З ним майже неможливо було погодитись, але довгий ряд фотографій з усією переконливістю свідчив, що незвичайна туманність, якою був супутник Алексєєва, перебувала в стані безперервного розвитку. Спіральні відгалуження росли, мов хмари, розповзались усе далі й далі; густий центр галактики, сяючи мільярдами зірок, виділявся дедалі виразніше.

— Якщо це галактика, — сказав Топанов, — то ми присутні при її розвиткові. З кожним, днем вона інша, з кожною годиною… Ну, а якщо вона розвивається, якщо ці туманні нитки насичено згустками зір, то, я вас питаю, товариші, який вигляд вона мала тридцять-сорок днів тому? І чи не поклали їй початок ті таємничі ракети, що знялися з полігона Інституту зірок за місяць до катастрофи?

— Те, що ви кажете, схоже на фантастику, — заперечив Григор’єв.

— А вам не здається, що людство давно вже ступило у світ фантастики? — швидко відповів Топанов. — І ми зробили помилку, не запросивши сюди тих представників астрономічної науки, які на еволюції зоряних скупчень зуби проїли. Зробили помилку, і її слід негайно виправити. Сьогодні ж попросіть їх виїхати сюди. Справа про катастрофу в лабораторії Алексєєва обертається зовсім інакше, ніж це здавалося напочатку.

Ми, ніби зачаровані, переводили погляд з однієї фотографії на іншу. Так, якщо Топанов знову має слушність, якщо те, що ми спостерігали й фотографували, справді є якоюсь галактикою, то вона розростається перед нашими очима, набуваючи якоїсь малознайомої навіть для астрономів форми.

І знову несподіванка. Цього разу її приніс черговий бюлетень Академії наук. Ухвалою комісії по проведенню Міжнародного геофізичного року Алексєєву було присуджено премію.

Мабуть, вдесяте перечитували ми коротеньке повідомлення: “За відкриття асиметрії ефекту Ейнштейна присудити другу премію співробітникові Південноукраїнського філіалу Інституту зірок Алексєєву Олексієві Олексійовичу. Премію присуджено посмертно”.

— Якого ефекту? Яка асиметрія? — дивувався Григор’єв. — Чому раніше ми нічого не знали про ці роботи?

Топанов подзвонив у секретаріат комісії.

— Чому ви не повідомили нас? — запитав він. — Ага, робота вузько спеціального характеру… Тим паче треба було надіслати! В чому полягає зміст роботи?

— Алексєєв висловив припущення, що ми зможемо спостерігати деяку асиметрію ефекту Ейнштейна… — Секретар говорив голосно, і ми всі добре чули його пояснення. — Попрохав нас дещо змінити умови досліду, і ми справді одержали підтвердження деяких його теоретичних обчислень. Ось і все.

— Як усе?

— До речі, ми маємо в себе лише дуже невеликий матеріал. Алексєєв обіцяв дати розгорнуте розв’язання, але ви краще від нас розумієте, що йому стало на заваді. Причини катастрофи вже з’ясовано?

Топанов помовчав, потім, трохи розтягуючи слова, сказав:

— Негайно вишліть копію обчислень Алексєєва і ваші протоколи з цього питання. Ви багато собі дозволили, молодий чоловіче… Ага, вам уже тридцять п’ять… Ну, мені трохи більше… Негайно, чуєте?

— Як він розкидається! — вигукнув Григор’єв, гортаючи аркуші роботи Алексєєва. (Ми одержали її того ж вечора.) — Знову якась загадка. Навіщо йому треба було займатися саме цим ефектом Ейнштейна? І я розумію, чому нам не прислали цю роботу Алексєєва. Написано її було півтора року тому, експеримент було закінчено місяців за три до катастрофи. Цілком невинна тема. Щоправда, не зовсім ясні обґрунтування, точніше, — неповні…

— Алексєєв обіцяв її розширити, цю роботу, — нагадав Топанов. — Але в чому суть справи? Я бачу, що тут теж якісь орбіти, якийсь супутник…

— Цього разу йдеться про запуск штучного супутника Сонця, штучної планети. її запустили ще позаминулого року для дослідження характеру сонячної радіації. До речі, передбачалося перевірити ефект Ейнштейна, пов’язаний з відхиленням світлового променя поблизу Сонця.

— Відхилення світлового променя… — схвильовано промовив Топанов. — Як я міг забути… Продовжуйте, продовжуйте, будь ласка.

Топанов напружено вслухався в слова Григор’єва, і було видно, що він болісно намагається щось пригадати.

— Експеримент загалом звичайний, — казав далі Григор’єв. — Запущена з Землі штучна планета щодоби провадила фотографування Сонця на тлі далеких зірок. Через рік, це було торік у грудні, пролітаючи поблизу Землі, вона передала радіосигналами свої фотографії на Землю. Це робилося вже неодноразово. Але цього разу Алексєєв почав настійно вимагати, щоб орбіту штучної планети було змінено. Як правило, при таких запусках орбіта штучної планети майже збігається з орбітою Землі, а Алексєєв запропонував так запустити ракету, щоб напрямок на апекс Сонця був перпендикулярний до площини орбіти штучної планети.

— І цю вимогу задовольнили?

— Так, обчислення Алексєєва були загалом досить переконливі, а поворот площини орбіти, на якому він наполягав, ніяк не впливав на решту вимірів. І результат виявився вельми цікавий. Сонце, як відомо, рухається в точку неба, що знаходиться в сузір’ї Геркулеса й зветься апексом Сонця. З допомогою ж фотографій, переданих на Землю, вдалося дуже точно визначити відхилення світлового променя поблизу Сонця. Фотографії він наводить. Справді цікаво…

— Не відвертайте свою увагу, Григор’єв, ми слухаємо, — загули навколо.

— Ось погляньте, — Григор’єв підніс угору й показав усім велику фотографію з чорним диском Сонця та світлими плямочками зірок навколо, — бачите, тут видряпано стрілки проти тих зірок, зображення яких змістилося, бо світловий промінь поблизу Сонця…

— Має форму гіперболи! — вигукнув Топанов. — Я все згадав. Усе! Продовжуйте, я все потім поясню.

— Так, світловий промінь викривлюється поблизу мас, що притягають його, про це знали, та Алексєєв висловив припущення, що попереду за рухом Сонця викривлення променя буде більше, ніж з другого боку Сонця, в цьому суть передбаченої ним асиметрії.

— І дослід підтвердив розрахунки Алексєєва?

— Так, на одержаних фотографіях зміщення зірок попереду Сонця виявилося трохи більшим за можливу помилку експерименту.

— Все згадав, усе, — квапливо заговорив Топанов. — Цей експеримент якнайбезпосередніше стосується робіт Алексєєва, якнайбезпосередніше. Років півтора тому Алексєєв завітав до мене. Зайшов до кабінету, сказав, що приїхав на один день, бо його викликали в Комісію по проведенню Міжнародного геофізичного року. Почав я його розпитувати. Він сказав, що все дуже складно, та потім побачив нову парникову раму. Це була стандартна рама з натягненою на неї прозорою й пружною плівкою. На той час майже новинка, і я саме займався якимись організаційними питаннями щодо масового випуску таких рам.

— А ось з допомогою цієї плівки я, здається, міг би пояснити суть справи, — сказав Алексєєв.

Він поклав раму на стіл, зняв із полиці круглу важку чорнильницю, поставив посередині: плівка прогнулась.

— Ми такою моделлю, — сказав мені Алексєєв, — користуємось, щоб демонструвати поля тяжіння. У вас знайдеться якась кулька?

Знайшлася й металева кулька. Алексєєв, показуючи на чорнильницю, мовив:

— Хай це буде сонце. Можна кинути кульку так, що вона обертатиметься навколо чорнильниці.

Він кинув кульку, і справді, кулька зробила з десяток обертів, вона бігла по прогнутій під вагою “сонця” — чорнильниці поверхні плівки, з кожним обертом наближаючись до центра.

— А якщо ми хочемо показати наочно, як поводитиметься частинка світла, проходячи поблизу Сонця, то кульці треба надати більшої швидкості.

Алексєєв знову кинув кульку, та промчала повз чорнильницю й вискочила на підлогу.

— Бачили? — питав мене Олексій. — Помітили, що кулька йшла не прямо, а наче притягнулась до “сонця”? Сонце викликає своєрідне викривлення простору навколо себе. І я не думаю, що його можна пояснити, як робив це Ейнштейн, самим лише “заломленням гіпотетичного середовища навколо маси, що притягує”, тут… справжнє заломлення, Максиме Федоровичу.

— Але як це перевірити?

— Тільки, коли вийти за межі Землі, тільки в космосі. Земна орбіта не дозволяє перевірити точніше. Адже якщо Земля й Сонце перебувають не в порожнечі, а в якомусь середовищі, то це середовище майже зовсім невловиме… Так, так, — тільки й говорив Алексєєв. Я спитав його, чи справді він вважає, що навіть порожній простір заповнює щось таке, що ущільнюється перед Сонцем, яке рухається.

— Чи може ущільнюватись порожнеча? — перепитав Алексєєв. — Природа боїться порожнечі, казали в давнину. Природа не знає порожнечі! — скажемо ми сьогодні. Та хіба можна назвати порожнечею те, що стало колискою зірок, колискою галактик?! Лише в людській думці може існувати поняття “ніщо”, природа його не знає!

— Виходить, є щось таке, що заповнює фізичний простір? — запитав я.

— Не заповнює, ні! Є сам фізичний простір. Ось я й хочу простежити, як це “ніщо”, даючи дорогу велетню Сонцю, буде взаємодіяти з світловим променем.

— Але ж позад Сонця теж можуть виникати якісь цікаві ділянки. Адже, по-вашому, виходить, що Сонце рухається в якомусь матеріальному середовищі.

— Так, цілком правильно. До того ж динаміка цього середовища дуже складна, в ньому можуть виникати…

— Завихрення?!

Алексєєв глянув на мене й сказав:

— Обов’язково! І в одному з таких вихорів колись народилася Земля… Можливо, вся наша Сонячна система, всі планети, всі супутники планет і являють собою уречевлений зліпок таких вихорів у міжзоряному середовищі. Можливо, й зараз у якомусь куточку нашої системи відбувається непомітне, але невпинне й безперервне творення нової планети чи нових супутників. Офіційно я поставив питання про перевірку асиметричності ефекту Ейнштейна, та якщо правда на моєму боці, то це приведе до важливих висновків.

— І як же я міг забути про нашу розмову! — скінчив Топанов.