Помилка Олексія Алексєєва

ЧУДО ПРОФЕСОРА РЕЯ

Увечері Топанова викликали до телефону. Він розмовляв не більше хвилини і вийшов чимось схвильований.

— Сьогодні я відлітаю до Москви, — сказав він. — Звіт візьму з собою.

— Щось нове? — спитав я.

— Так, про супутник Алексєєва з’явились повідомлення в іноземній пресі.

— Але ж ви самі говорили про публікацію зібраних матеріалів, Максиме Федоровичу?

— Ми до кінця самі не з’ясували питання. Ще рано виступати, рано! — невдоволено мовив Топанов. — Та, видно, чужого рота не затулиш! Доведеться давати пояснення, нічого не вдієш…

Топанов повернувся за два дні й передав вам копію статті, яку опублікував один з американських журналів. Ця зовні невинна, часом наївна стаття насправді могла схвилювати кожного, хто був причетний до розслідування. Стаття називалась: “Чудо і я”. Ось її зміст.

“Контролер підходу Вашингтонського аеропорту Джо Бернс уважно стежить за радіолокатором. “Тримайте лівіше, — звертається він до зеленої тремтливої точки на екрані радіолокатора, що відображувала літак, який іде на посадку. — Так, ще лівіше, ви підходите до посадочного курсу”. Джо обертається по нас і жестом попереджає, що літак, який нас цікавить, має зараз приземлитися. Ми біжимо до виходу на аеродром. “Це наш”, — думаю я, слідкуючи очима за сигнальними вогнями літака, що йде на посадку. Так і є, на борту літака — “Юнайтед 2471”, Під’їжджає трап, униз сходять пасажири. Але де ж професор Доналд У. Рей? Я з тривогою вдивляюся в обличчя. Тільки б не проґавити цю єдину можливість, адже професор не любить вести бесіди з кореспондентами. “Репортери й мухи заважають правильно мислити”, — якось сказав він, випроваджуючи мене з власного кабінету… Ось, нарешті, й він, прощається із стюардесою, він у чудовому настрої. Ну, щасти мені боже!

— Професоре, одну хвилинку! — кажу я, благально дивлячись на нього. — Кілька слів, лише кілька слів! Ви, здається, здійснили надзвичайне відкриття?..

І ось ми в професоровій машині. Яке щастя! Я їду до нього, І мені дозволено “прискіпуватись, розпитувати й випрохувати”. Це, безперечно, чудо, я мушу дякувати за нього, мабуть, вдалому перельотові — в газетах ще не висохли шпальти, присвячені авіаційній катастрофі над високим перевалом Доннер, — а можливо, зіграла свою роль усмішка стюардеси або завершення нової наукової праці, тієї самої, якій могли перешкодити “репортери й мухи”. Природно, що я ставлю питання, яке мене хвилює. — Професоре Рей, — мовлю я, коли ми сідаємо в його кабінеті, — сталося чудо: ви не вигнали мене за двері! Певен, що ваша робота скінчилася успішно!

— Чудо? — перепитує мене професор. — Як дивно… Саме про чудо я думаю зараз, саме про чудо я тільки й можу вести розмову. Чудо завжди пов’язувалося з людиною. Тварини лише жахаються спалаху блискавки або ж гуркоту грому, все незвичайне їх лякає, змушує тікати. Але людину чудо завжди приваблювало своєю таємничістю. За тих часів, коли люди криками й барабанною торохнявою намагалися прогнати страшного дракона, який пожирав сонце, тільки небагато хто записував усі прикмети й обставини затемнення, терпляче дошукувався розгадки. Минули століття, і сучасна людина підкорила собі чудо. Вона спокійно вмикає холодильник марки “Леді Айз” і влітку смакує прохолодний сік, безстрашно підносить до обличчя електробритву, здатну призвести до божевілля будь-яку раду мудреців за давніх часів. Ми звикли до чудесного навколо нас. Хіба “понтіак” останньої моделі, на якому ми приїхали, не став ще потужнішим, швидшим і елегантнішим, однак перші фордівські моделі своїм гуркотом і димом, а головне — невідомою причиною руху здатні були викликати втечу добірних частин кінних мамелюків. Я вже не говорю про вибухи водневих бомб, про підводні човни, що, не зринаючи на поверхню, можуть обігнути земну кулю, використовуючи як атомне пальне уранові стрижні, такі малі й легкі, що їх може навантажив ти одна дужа людина. Це вже чудеса для дев’ятнадцятого століття, століття, коли багато хто гадав, що після фонографа та електричної лампочки науці не пощастить нічим нас здивувати.

— Але в такому разі чудо перестає існувати взагалі, — сказав я. — Нещасне людство! Віра в чудесне так часто полегшувала його існування!

— А от і ні! — відповів професор. — Ми ніколи не перестанемо внутрішньо тремтіти перед тим, причини чого не знаємо. Хіба не сповнені почуття побожного схиляння роздуми сучасного біохіміка над таємницями життєвих процесів? А мої колеги, фахівці в галузі астрономії! Поринаючи у справді бездонну чашу Всесвіту, з міріадами зоряних світів з нитками туманностей, що казково світяться хіба не сповнюють вони свої серця захопленням, яке близьке до релігійного екстазу? Авжеж, ми, вчені, з вигляду часто люди сухі розсудливі, далекі від тривог світу, але це не так. Почуття чудесного відвідує нас набагато частіше, ніж кучеряву голову вождя канібалів, сповнену забобонів, як гарбуз повен насіння.

— Даруйте мені за сміливість, професоре, та хіба не суперечить сучасна наука релігійному почуттю?

— Чому ж? — спитав у мене Доналд Рей, чогось усміхаючись. — Я не бачу причин, особисто я з більшою приємністю наважився б нагнівити нашого шерифа, ніж парафіяльного священика, який обслуговує мене і співробітників моєї обсерваторії.

— Але сучасна наука відкрила так багато фактів, які суперечать святому писанню, — досить боязко промовив я.

— Ах, це! — розсміявся професор. — Це глибока помилка, до речі, досить поширена. Сучасна наука не може суперечити святому писанню, як мешканець морських глибин кашалот не може стати на герць із левом чи зграєю вовків. Священне писання й наука — явища різного порядку, вони просто не можуть заперечувати одне одного. Вони не мають, розумієте, придатного рингу, щоб зустрітися одне з одним. Коли я починаю думати про чудесні закони природи, про мудрість того, хто створив світ, у цю мить я нічим не відрізняюсь від найретельнішого й найщирішого парафіянина, в цю мить мене всього охоплює релігійне почуття; та коли я починаю обчислювати, скажімо, середню залишкову швидкість руху зірок якоїсь ділянки неба, цієї миті я в зовсім іншому стані. Я працюю, і я не винуватий, що стародавні жерці трохи по-іншому уявляли собі світ, ніж я, що маю в своєму розпорядженні розумні й тонкі вимірювальні прилади. Точнісінько так наш майстер-водопровідник, відкручуючи кран, який тріснув, думає цієї миті тільки про те, яка різь, ліва чи права, і ні про що більше, та це не заважає йому палко вірити й знаходити найбільшу втіху в молитві. І релігію не можна розуміти спрощено, буквально, у святому писанні я знаходжу зовсім особливу чарівність саме в тім, що всі питання, які хвилювали наших предків, так і лишились не розв’язані, так і залишаться, повірте, нерозв’язані навік-віки.

— Амінь! — сказав я. — Та хіба наука не ставить і не розв’язує все нових завдань.

— Це чудова розвага для людей, наділених розумом, схожим на мій, відшукувати и вирішувати ті чи інші завдання. Проте головні питання, що їх ставили перед собою ще стародавні мудреці, не можуть, принципово не можуть знайти собі іншого рішення, окрім визнання божественного начала. Хіба може хто-небудь сказати, нащо живемо ми, люди, який таємничий гончар зліпив Землю, і Сонце, і променисті зірки, хто вдихнув життя в травинку, що росте на луці, і в птаха, що летить у небі?.. Ні, тільки в релігійному почутті ми можемо знайти повне, хвилююче й солодке вирішення всіх цих питань, байдуже, чи ми літаємо на реактивних літаках, чи їздимо, як Ісус, на ослику. Більше того… Друже мій, прошу вашої уваги… Я певен зараз також того, що навіть у сфері науки є завдання, які можна вирішити лише з безпосередньою допомогою вищого божества. І мені, мені довелося доторкнутись своїми руками до проблеми таємничої, сповненої загадок, сповненої чудесного. Так, так, останні тижні були заповнені дуже напруженою працею, і єдиний висновок, який я міг зробити, проголошував: чудо.

— Професоре, ви так зацікавили мене, що я просто не зможу залишити вас, не довідавшись, у чім річ.

— Розумієте, я займаюсь тим, то вивчаю рух далеких зірок, намагаюсь дізнатися, куди вони пересуваються, в яких місцях перебували раніше, куди рухається наше Сонце

з роєм планет, що літають навколо нього. Як не дивно, але мені рідко доводиться зазирати в телескоп. У мене вже не той вік, щоб легко витримувати ночі в нетопленому приміщенні, адже ви знаєте, що навіть тепло від людської руки може викликати зміни в правильності дзеркала телескопа. Та це не означає, що я “відлучився” від неба, зовсім ні. Незліченні фотографії заміняють мені телескоп. Але зовсім не про це я хотів вам розповісти… Якось, порівняно недавно, мені запропонували показати дивовижне марево, його відкрили й описали Джонс і Даттон. Можливо, що я ніколи не зібрався б подивитись, але мені впали у вічі його фотографії, зроблені в інфрачервоних променях. Я не повірив власним очам: на них було зображено, щоправда дуже невиразної форми, якусь далеку, позагалактичну туманність, якусь галактику. Я негайно виїхав до Чікаго. Там мені сказали, що такі фото одержують десь на півдні Росії І регулярно надсилають для обміну на фото, зроблені в нас. Для мене виготовили кілька негативів, і, коли я повернувся в свою обсерваторію й детально їх вивчив, всякі сумніви стали неможливі. Переді мною лежала не просто галактика, а галактика, що перебувала в стадії вже далекого розвитку. Зірок налічувалось близько трьохсот мільярдів, ясно видно було газові туманності, зірки спалахували й гасли буквально на наших очах. Ось ці фото, погляньте самі.

Професор Рей витяг із чорного конверта серію знімків, два з яких я, за його згодою, наводжу тут.

— Знімки зроблено з проміжком у десять днів, але вже ясно видно нові галузки, чітко намічається заселення зірками проміжків між спіралями. Процеси, про які ми могли лише здогадуватися, відбувались на наших очах з такою швидкістю, яку вважали зовсім неможливою у Всесвіті. Досить сказати, що коли те, що виходить на фотознімках, справді відповідає зіркам, то швидкість світла, яке вони випромінюють, перевищує всякі розумні межі. Це було чудо, чудо, пояснення якому годі придумати.

— Але чи цілком виключено тут можливість ошуканства, підробки, може, це… це все жарт? Досвідчений аматор завжди зміг би виготовити такі фотографії.

— Це виключається! Це зовсім відпадає! Я піддав ці негативи детальному аналізові. Всяке схоже на спіраль зоряне скупчення має особливість. Вона дуже тонка, й відкрити її було не так просто. Адже зірки в такому скупченні поводяться складніше, ніж бджоли, що летять роєм, незрівнянно складніше хоч би тому, що їх у мільйони разів більше. Та все ж, усе ж пощастило з’ясувати ряд цікавих моментів. Виявилось, що зірки, які входять до складу такої галактики, можна поділити принаймні на два класи, на дві підгрупи. Одні зірки беруть участь в обертанні галактики навколо ядра, в ньому знаходиться майже вся маса зірок, Інші рухаються від центра чи до центра галактики і поводяться зовсім інакше. Ось наявність таких двох, сказати б, зоряних народностей, зоряних людностей і виявили ми, старанно вивчивши негативи. Електронно-обчислювальна машина допомогла виділити ще один клас зірок, зірок швидколетючих, зі швидкостями, достатніми для того, щоб вони могли залишити свою галактику. Такі зірки, очевидячки, мала наша Галактика, та вони залишили її, як відлітають ракети від поверхні Землі, набувши певної космічної швидкості. Дивовижним здавалося тільки те, що зірки, які залишають галактику, перестають бути видимими. Але я, здається, вже розгадав і цю таємницю… Нарешті, за моєю рекомендацією було зроблено спеціальну серію фотознімків. Знімки робили з екрана через проміжок в одну секунду.

— Невже й ці фотографії відрізнялись одна від одної?

— Уявіть собі, що так… Як я й сподівався, порівнюючи два негативи, зроблені з проміжком часу в одну секунду, було помічено явні зміни. Справа в тому, що поряд із зірками, які довго не змінюють своєї яскравості, є й так звані змінні зірки. Серед них особливо цікаво поводяться зірки пульсуючі, які змінюють свою яскравість за строго періодичним законом, ми називаємо їх цефеїдами. Були думки, що такі зорі найчастіше зустрічаються в спіральних гілках галактики, а не в її ядрі. І ось на цих фото ми ясно побачили спалахи, різку зміну блиску цілого ряду зірок і саме в спіральних гілках…

— Але як ви пояснюєте це явище?

— Для мене це чудо. Щоправда, моя професія вимагає, настійливо вимагає пояснення, та пояснення виявляється ще чудеснішим за саме явище.

— Я вмираю від цікавості.

— Ми бачимо тільки те, що нам дозволяють бачити, люб’язно дозволяють бачити. Перед нами сторінки минулої історії якоїсь далекої галактики. Коли ми ведемо спостереження над галактикою, скажімо, в сузір’ї Трикутник, то бачимо її такою, якою вона була сімсот п’ятдесят тисяч років тому, тобто коли на Землі ще не з’явилися розумні істоти! А який вигляд вона має нині? Можливо, що розумні істоти на одній із таких галактик відкрили своєрідне “вікно” в космосі й, будучи певні чи знаючи, що Землю населяють розумні люди, вони повідомляють нас про всі ті фази розвитку, які Земля вже пройшла в своїй історії. Особливо я переконався, що ця гіпотеза справедлива, після того, як виявив цілковите згасання зірок, що вийшли за межі галактики. Адже якщо зірка й вийде за межі скупчення, то від цього вона не гасне. Чому ж у такому разі цих зірок більше не видно на фотознімках? Відповідь тільки одна: нема потреби їх передавати, цими зірками нехтують, вони залишили галактику, невже не зрозуміло?

— Я вражений, професоре, всім тим, що ви мені розповіли, та чи не можете ви мені сказати, що роблять у цьому напрямку астрономи Радянської Росії?

— Повірте, що дуже небагато. Вони так захопилися практичним завоюванням космосу, своїми супутниками й ракетами, що навряд чи віддадуть багато коштів і часу на вивчення такого, сказати б, альтруїстичного завдання, завдання із сфери чистої науки.

— І останнє запитання. Які ваші подальші наміри у зв’язку із зробленим вами відкриттям?

— Намір один! Я спробую налагодити зв’язок з цим таємничим світом. Мені вдалося домовитись про те, щоб у моє розпорядження віддали велику локаційну станцію, яка досі здійснювала локацію Місяця. Як тільки я матиму змогу, одразу ж спробую скерувати на цю галактику серію імпульсів строго визначеної форми. Скажімо, набір П-сигналів або щось подібне.

— Я, здається, розумію вашу думку! Ви хочете скористатися з “вікна” в космосі, яке зробили жителі цієї далекої й чудесної галактики.

— Так, я хочу повідомити їх сигналами, що тут, на Землі, є розумні істоти… Можливо, вони дадуть нам відповідь.

— Дадуть відповідь, але хто вони?

— Ангели двадцятого віку, — усміхнувся професор. — Хтозна, в яких формах здійсняться пророцтва святого письма? Хтозна?”

— Вони збираються посилати радіосигнали? — спитав Григор’єв. — Але ж це може бути дуже небезпечно!

— Авжеж, якщо вони ненароком надішлють те поєднання Імпульсів, яке примусило б спрацювати реле на супутнику Алексєєва, — озвався Леднєв.

— І тоді станеться катастрофа. — Топанов швидко підвівся з-за столу й заходив по кімнаті. — Я розумію, що слід застерегти, а застерегти — значить розказати все. Чекати більше не можна.

— Але ж це викличе такий галас! — вигукнув Леднєв.

— А ви гадаєте, що можна створити цілий світ без галасу? — всміхнувся Топанов. — Що тут казати, кожен наш новий крок, кожна перемога на шляху в майбуття завжди викликали і галас, і дещо гірше. Друзі зрадіють, вороги спробують замовчати або ж звести наклеп, одначе вибору нема. Жертв більше не повинно бути!