СИГНАЛ


Того ж дня до Топанова прийшов начальник аварійної команди і поклав на його стіл металеву касету для магнітного запису. Тонесенький феромагнітний дротик містив детальний запис усіх сигналів, які надсилала невелика радіостанція Алексєєва. Антена радіостанції майже завжди, як показали нечисленні, але старанно зібрані свідчення, була скерована вертикально вгору.

— Очевидно, на супутнику Алексєєва, — сказав начальник аварійної команди, — був якийсь керований пристрій. Касету ми не могли дістати одразу, бо довелося розрізувати оплавлений корпус передавача. Хочете знати, що ми, аварійники, думаємо?.. Ми переконалися, що основні руйнування з найвищими температурами й тисками припали саме на блок живлення і маніпуляції радіостанції. Але що там могло вибухнути?

Дротик із записом було закладено в магнітофон, з’єднаний з осцилографом, і уважно “проглянуто”. На екрані осцилографа з’явились чіткі сигнали, що повторювалися через рівні проміжки часу. Потім раптом з’явився одинокий імпульс дуже складної форми. На ньому запис обривався.

— Чи не останній це сигнал? — спитав замислено Топанов. — А після нього — вибух… і лабораторії не стало…

— А може, це вибух і записано? — висловив припущення Григор’єв. — Я хочу сказати, що струми під час замикання могли бути ось такої складної форми.

Григор’єв перемкнув магнітофон на перемотку і раптом спитав:

— А точний час катастрофи нам відомий?

— Звичайно, — відповів Леднєв, — хоч би за часом відімкнення лабораторії від електричної мережі; адже самописці його зафіксували, ви самі…

— Тоді… тоді ми можемо про дещо дізнатися… — Григор’єв знову ввімкнув магнітофон на відтворення і почав уважно вдивлятися в екран. — Ось ці рівномірні піки — позначки часу. Кожна наступна позначка з’являється через п’ять секунд, подвійні імпульси відповідають хвилинам… Останній сигнал, і все…

— Радіостанція ввімкнулась автоматично, рівно о четвертій ранку, — зазначив Леднєв, — ми можемо підрахувати позначки часу і тоді…

— І тоді порівняємо з записом на електростанції й визначимо…

Леднєв кинувся до дверей.

— Я зараз привезу стрічку самописця, — гукнув він на ходу.

Ми все ще рахували сигнали часу, які одноманітно спалахували на екрані, коли почули рокіт автомобіля, на якому повернувся Леднєв.

Справді, записаний на феродроті сигнал досить складної форми був останній. Після нього не існувало ні радіостанції, ні самої лабораторії Алексєєва.

— Це не звичайний збіг, — промовив Топанов, — не випадковість. Тим паче…

— Тим паче, — казав далі Григор’єв, — що катастрофа сталася о п’ятій ранку…

— Міраж! — тихо мовив Леднєв. — Виходить, що в момент катастрофи над лабораторією Алексєєва пролітав міраж! Як це ми раніше не звернули уваги на такий збіг? Виходить, що Алексєєв послав цей сигнал і одразу ж… і одразу… НІ, це просто страшно! Як мало ми знаємо, чорт забирай..;

— А як би було здорово, — не дивлячись ні на кого, мовив Топанов, — послати на супутник Алексєєва цей самий сигнал! Проте це може бути небезпечно…

— Надіслати сигнал і самим уникнути смертельної небезпеки, — сказав Григор’єв, — ось у чім питання.

— А це вже не питання, а конкретне завдання, — відповів Топанов. — Сигнал треба надіслати!




* * *


У головну частину полегшеної ракети із стелею в 1500 кілометрів було вмонтовано передавач. У потрібну мить він мав надіслати загадковий сигнал. Спостереження за ракетою провадилося за допомогою радіолокаторів і в оптичний спосіб із стратосферних літаків.

О п’ятій годині ранку сьомого червня в небо знялася ракета. Ми перебували на кам’янистій косі, яка далеко заходила в море, — сюди було перенесено пункт спостереження. В мить, коли з антени радіопередавача, що містився на ракеті, було надіслано сигнал, ми всі побачили в блакитному небі нестерпно яскраву цятку. Незабаром хвилі міражу поглинули її серед своїх примарних бризок.

З літаків надійшли перші повідомлення. Точно в момент подачі сигналу ракета вибухнула, перетворившись на величезну вогняну кулю.


Папка з результатами запуску ракети лежала перед Топановим.

— Чому вибухнула ракета? — всоте запитував членів комісії Григор’єв. — Невже вона не витратила всього пального? Що могло там вибухнути? Прочитайте ще раз дані ракети.

— В ракеті не лишалося ні грама пального, — твердо сказав Топанов. — Усе пальне повністю вигоряло за перші п’ять секунд польоту. Вибухати, отже, було нічому…

— І все ж вибух стався! — розвів руками Григор’єв. — І який вибух!

— Виходить, що якась частина речовини ракети віддала приховані запаси енергії… — зауважив Мурашов.

— Але що спричинило? — різко спитав Григор’єв. — Що спричинило? — повторив він. — Ми можемо викликати розщеплення важких ядер урану чи плутонію, ми можемо викликати перегрупування легких ядер, можемо викликати термоядерну реакцію, проте в лабораторних умовах! Так чому ж…

— А чому загинув Алексєєв? — запитав Топанов. — Чому? Звідки взялася енергія, яка перетворила будинок лабораторії на купу уламків? Нічого ми не знаємо.

— І яка роль сигналу? — Голос Григор’єва було ледве чути, він затулив обличчя руками й погойдувався на стільці.

— Цей сигнал і вбив Олексія, — сказав Топанов, задумливо передивляючись фотографії вибуху. — І добре, що ми не послали його з землі.


* * *

Десяте червня — пам’ятна для всіх нас дата. Цього, дня не передбачали займатися розслідуванням. Сонячне затемнення, якого очікували вранці, вимагало цілого ряду підготовчих робіт. Кожна наукова база, з якої можна було провадити спостереження, мусила включитися в роботу. Нас це стосувалося насамперед, бо за час діяльності комісії в її розпорядженні назбиралося досить багато спеціального інструментарію. Увечері я довго морочився із спектрографом, його лінза виявилася зміщеною під час перевезення й завдала нам клопоту мало не на всю ніч.

О четвертій ранку мене розбудив Топанов. Ми нашвидку перекусили й поспішили до причалу, де на нас чекав моторний човен.

— Вас не турбує, що сонячне затемнення збігається в часі з появою міражу? — запитав Топанов.

— Ні.

— А он Григор’єв наводить переносний астрограф на точку, в якій має з’явитися супутник Алексєєва. Ви допоможіть йому.

Я перший вистрибнув на берег і попрямував до Григор’єва.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав я в нього. — Адже це нічого не дасть, супутник невидимий!

— Треба сфотографувати те, що з’явиться замість міражу, — здвигнув плечима Григор’єв. — Так, про всяк випадок… Та що ви стоїте, за чверть години почнеться затемнення!

Потяглися довгі хвилини. Та ось на правий край сонячного диска насунувся тонкий чорний нігтик; ще хвилина, ще… Тепер почалося. Це було перше повне затемнення, яке мені доводилося бачити. Я дивився на сонце в маленьку допоміжну трубку астрографа, скельця якого закривав чорний фільтр. Нарешті від темно-червоного сонячного диска лишився тільки серп, схожий на місяць-молодик. Він був такий яскравий, що навколо все ще стояв день, дивний, примарний день.



— З’являється міраж! — почувся голос Топанова; він вказував на захід своїм ціпком.

Я зиркнув на жовто-зелені пасма марева, до яких уже звик, і знову було повернувся до астрографа, де я так зручно влаштувався, коли раптом одностайний крик вирвався в усіх. Спершу я не зрозумів, що сталося, але потім глянув угору й завмер. Небачене. й неждане видовисько розгорнулось перед нами. З заходу на схід мчало якесь блискуче тіло. Сонце в цю мить повністю затулив чорний диск місяця, і по небу, на якому раптом спалахнули зірки, до нас замість міражу мчала схожа на сигару сяюча хмара. У нас над головою вона несподівано розгорнулась. Тепер це було яскраве сяюче ядро, від якого тяглися широкі спіральні відгілки, всіяні різноколірними блискітками, що швидко блимали. — Знімати, — шаленів Топанов, — знімати! Ми кинулись до приладів. А за хвилину десь на сході цей сяючий павук повернувся до нас боком і, знову набувши вигляду величезної сигари, зник з очей.

Годі й казати, що сфотографувати повне сонячне затемнення нам не пощастило. Зате ми мали інші знімки — знімки дивовижного й загадкового супутника Алексєєва.


* * *

Я отримав довгождану посилку з Москви. Мій приятель надіслав для Тетяни оригінально виготовлений апарат для підсилення звуку у вигляді невеличкого гребінця. Один із зубчиків цього гребінця, доторкаючись до твердого горбика за вухом, вібруючи, передавав підсилені звуки мови. Тетяна довго морочилась, приладнуючи гребінець, потім сказала:

— Чую, добре чую… я чую все.

Я й Тетяна вирушили на прогулянку “за оранжерею”. Топанов приєднався до нас. Не знаю, скільки кілометрів пройшли ми того несподівано прохолодного ранку. Клалося на дощ, і Тетяна час від часу позирала на небо, звідки падали поодинокі важкі краплини.

— Затемнення допомогло, а коли б не затемнення, не випадковість, то ми так і не дізналися б, що літає над нами, — говорив Топанов. — Вдалося сфотографувати… Але що? Що ми бачили, що ми зняли? Гадаю, ми не розкриємо таємниці супутника Алексєєва, коли гарненько не подумаємо над тим, що за людина був Алексєєв. Ви, здається, його особисто знали, ви вчилися разом з ним? Знав його і я, доводилось мати справу. І зараз, зізнаюсь, над усе мене цікавить, що ж запустив Алексєєв, що це за сяючий павук? І як він уміло, гнучко захищає себе від радіоімпульса цілком певної форми.

— Якийсь дивний автоматизм… — сказав я.

Тетяна віддала мені на збереження гребінець І уважно простежила за тим, куди я його сховаю, але потім все ж відібрала назад. Скинувши капці, вона побігла вздовж берега. Темна вода заповнювала її сліди на піску; відбігши далеченько, дівчинка підняла з землі якусь річ і, розмахуючи нею, почала гукати.

Ми підійшли до неї. Тетяна простягла нам позеленілу від морської води кістку й запитала: “Якій тварині вона належить?..” Топанов сказав, що кістка кінська.

— А хіба ж у морі є коні! Коник, морський коник, маленький такий, це я знаю!

— А то що? — Топанов показав у далечінь; здавалось, просто серед моря, — а насправді на мілині, що тяглася від берега, — похнюпившись стояв кінь. Коли ми наблизилися до нього, то побачили різко випнуті ребра, запалі боки. Він низько до води схилив голову, рідка грива торкалася хвилі.

— Чому він так стоїть? — спитала Тетяна. — Думає, чи що?

— Коли хочеш знати, Тетяно, коні не думають, — мовив я.

— А чому він не думає, голова ж велика?

— Хворий цей кінь, — сказав Топанов. — Він присів навпочіпки й старанно загріб кістку в пісок. — Хворий, а сам знає, що море може вилікувати його. Кілька днів він отак простоїть, поки не одужає.

— Так він думає! — вигукнула Тетяна. — Аякже! Коли в нас щось болить, ми йдемо до лікаря, а кінь іде до моря і там стоїть, він думає, правда?

— Ні, ні, Таню, — відказав Топанов. — Це інше, ну, як би тобі пояснити… Коні відчувають, що море полегшує їхні страждання, вони тільки пристосувалися, але не думають. До чого тільки живе не пристосовується! Он чайка, он вона схопила рибку!

— Бачу, бачу. До берега полетіла! — Тетяна заляскала в долоні, але чайка, не звертаючи на неї уваги, промчала над нашими головами.

— Ось бачиш, Таню, — продовжував повчально Топанов, — чайка може й літати і рибку хапати, а курка, наприклад, ні літати по-справжньому, ні рибу ловити не може. Чайка пристосувалась до життя над морем… А рак-самітник заліз собі в порожню черепашку і сидить там.

— Він пристосувався?

— Усе живе прагне до життя, захищає своє життя, своїх діток, своє майбутнє, зрозуміла?

Тетяна кивнула головою і знову втекла від нас, а Топанов раптом зупинився, спираючись на ціпок. Обличчя його зробилось розгублене й водночас зосереджене. Я певен, що саме тоді, того тихого похмурого ранку, йому спало на думку те, що освітило незвичайним світлом всі події в лабораторії Алексєєва.



Загрузка...