Останній із небесних піратів

Розділ сьомий Присмерковий ліс

Блуд легенько нап’яв віжки, і великий вайлуватий волоріг, пирхнувши, зупинився. Він потряс патлатою круторогою головою і терпляче ждав. Партіф’юл сплигнув з бідки.

Рук випростався, зненацька прокинувшись, і роззирнувся довкруж. Незнане моторошне мрево сповивало все довкола золотавим жеврінням. Рідкий гурт дрібногоблінів, що тягли ручні візки, прогуркотів мимо: похнюплені голови, хмурі обличчя.

— Чого ми стали? — поцікавився Рук.

— Хоч забий, не знаю, — озвався поруч нього Стоб, тамуючи позіх.

— Я мушу зараз вас покинути, — пояснив Партіф’юл. Маґда охнула. Блуд обернувся до неї, взяв її за руку і задивився у глиб її очей, дослухаючись до її думок.

— Ви дістанетеся до Озерного приплаву — заявив він. — Поза всяким сумнівом. Хоча я з вами й недовго, на мене справили враження ваша рішучість, ваша хоробрість і… — додав він, обернувшись до Рука, — …твоє співчутливе серце.

— А на нас — твоє, — тихо мовила Маґда.

Партіф’юл кивнув головою і похнюпився.

— Я вже й так опинився ближче до Присмеркового лісу, ніж мені хотілося б, — зронив він, задивившись уперед на стіну дерев, які купалися у своєму знадливому мерехтінні, що означало кінець Багнища і початок цього підступного лісу. — Навіть на такій відстані оте жевріння будить у моїй уяві щонайхимерніші видіння… та голоси… — Він похитав головою. — А для блуда це аж надто небезпечно!

— Що ж, тоді йди, — сказала Маґда. — Ми всі тобі красненько дякуємо.

— Атож, красненько дякуємо, Партіф’юле! — підхопив Рук. Маґда з Руком обернулися до Стоба.

— Дякую! — буркнув той. Партіф’юл кожному з них уклонився.

— Попереду на вас чигає грізна небезпека, — остеріг він. — Але вас не покинуть напризволяще. На Східному сідалі на вас чекає провідник. Він чи не найбільший, чи не найвідважніший з нас усіх. Ви будете в надійних руках, повірте мені!

Його темні очі наповнилися слізьми, і він одвернувся.

— Земля і Небо хай будуть з вами! — тихо розпрощався він. — У добрий час!

Коли під’їхали до наступної митної застави, Рук побачив, що дорога попереду зникає у Присмерковому лісі. Вона мерехтіла і хиталася, немов була під водою, щезаючи далі в імлавих випарах. Рук помітив, що там, де дорога губилася, мовби іншою ставала й сама її будова.

Відразу ж за митною заставою дорога звужувалася, балюстради наче наближалися одна до одної. Вони вигиналися, буцім кліткове пруття. А вгорі тяглися дві довгі линви, по одній обабіч дороги, які, пропущені крізь великі висячі цівки, зміїлися вдалину.

Ті самі дрібногобліни з’явилися вже по той бік застави; кожен тримав у руках мотузку, яку накинув на один з гаків, насаджених на линви. Потім обидва кінці мотузки всі прикріпили собі до пояса.

— Міцно в’яжіть вузли! — вереснула, дивлячись на їхню вовтузню, сорокуха-охоронниця. — І весь час рухайтесь, коли тямите, що для вас добре, а що зле.

Лише сорокухи, з усіх мешканців Світокраю, були нечутливі до дії підступного лісу. їх рятували подвійні повіки, не даючи спокусливим видивам Присмеркового лісу впливати на їхній глузд. Саме ця невразливість дозволила їм провести Велику дорогу Багнищем далі, ще й через Присмерковий ліс, але тепер це означало, що безпека всіх, хто проходив через той ліс, містилася в лабетах жорстоких і свавільних птахочудиськ.

— Наступний! — долинув деренчливий сорокушачий голос із митної хижі.

Рук, Стоб та Маґда злізли з бідки і ввійшли в митну хижу. Велика ряба сорокуха сиділа в ледь освітленому приміщенні за вигадливо різьбленим аналоєм.

— Вас троє? — проквоктала вона, звівши погляд на мандрівців. — Це буде дев’ять золотих монет за мотузки і ще три за бідку. Мерщій, мерщій! А то цілий день тут простовбичите.

Маґда заплатила, і сорокуха вручила їм по мотузці, діставши мотуззя з мішка, що звисав з аналоєвого бильця, а ще — по шматочку берести з якимось знаком, нашкрябаним брунатним чорнилом.

— Марш до бідки! — крикнула вона, коли Рук обережно взяв бересту з її кігтів. — Наступний!

По той бік хижки інша сорокуха-охоронниця зустріла їх і вихопила бересту з Рукових пальців. Обстежила документ некліпними жовтими очима, віддала назад і ляснула своїм кістяним ціпом. Десь узялася ще одна сорокуха і залізла у бідку на візникове місце. Лиховісно ляснувши віжками, погнала волорога вперед. Бідка, здійнявши хмару блискотливої куряви, погуркотіла геть дощаною дорогою — у Присмерковий ліс.

— Центральний ринок, Стійла! — проквоктала охоронниця. — Там на вас чекатиме ваш повіз, ваша бідка. — І схилила голову набік. — Ну, чого роти пороззявляли?

Маґда ступила крок уперед і підкинула свою мотузку, чіпляючи за гак. Стоб із Руком пішли за її прикладом. Рук побуряковів, поки вовтузився зі своєю мотузкою, прив’язуючи її якомога міцнішими вузлами до свого пояса.

— В’яжіть міцніші вузли! — звеліла охоронниця. — І весь час рухайтесь.

Набравши повні легені повітря, Рук слідом за товаришами пірнув у мре-во, що брижилося перед ним, мов вода. Мотузка враз нап’ялася і сіпнула його назад. Напруживши всі сили, він порвався уперед, а гак, скрегочучи по линві вгорі, не пускав його, мов олив’янодеревний якір. Кожен рух давався в поті чола. Кожен крок був подвигом.

Рук намагався не відставати від товаришів. Поперед них моцувалися зі своїми ручними візками дрібногобліни і смикали за мотузки, аж ті розгойдувалися. А позаду невеликий гурт нетряків саме обходив митну хижку.

— Весь час рухайтеся! — проверещала ззаду охоронниця. — Зупиниться хтось один — зупиняться всі. Будь-яка затримка — і вас одріжуть! Закарбуйте собі на лобі!

Рук з усією рішучістю плуганився далі. Незабаром його легені палали, наче в огні, і він, мов та риба на піску, часто-часто хапав ротом густе, вологе повітря. Голова паморочилася, а перед очима все пливло і вертілося-крутилося. «Більш не можу!» — подумав він у відчаї, і холодок страху заворушився в животі.

Позад нього хекали і стогнали нетряки. Попереду мерехтіла Стобова спина, то наближаючись, то сливе зникаючи вдалині І саме тоді, коли Рукові здалося, ніби ось зараз він зомліє од виснаження і його затопчуть, набігши ззаду, нетряки, паніка, втома несподівано де й поділися, розвіялись мов якими чарами. Він відчув: руки-ноги знов налилися силою. А мотузка перестала видаватися якорем — то вже радше була шворочка з повітряноюкулькою! Відчуття легкості, піднесення розлилося по всьому тілу.

Враження таке, думалося Рукові, наче тебе занурили в озеро теплої, золотої води і її потоки омивають тіло, від чого воно здається навдивовижу легесеньким, достоту, як поплавок. Золота вода начебто лилася йому в вуха, в очі, в ніс, топлячи, витісняючи геть кректання та стогони нетряків і перетворюючи повітря, напахчене немовби духом смажених мигдалевих горіхів, на мерехтливу рідину. Він хотів заговорити — золота вода наповнила йому рота забутими смаками-присмаками його раннього дитинства, поки людолови ще не забрали його батька-матір: в уяві ожили сухарики з дубових пластівців, пропахлий димом мед лісових бджіл, байрак-ягоди — пальчики оближеш…

Тут і голоси лунали — гукали з тінявих глибин. «Іди сюди! — кликали вони, солодкі, як і оте густе, золотаво-рябе світло. — Руку! Руку!!»

Рук затремтів. Який знайомий, до болю знайомий голос!.. Туга втрати здушила горло.

— Мама? — тремким голосом озвався він. — Це ти, мамо?

Ліс проковтнув його слова. Мов крізь туман бачив він, як попереду Стоб махає руками, чув його гистеричний сміх, а ще чув, як Маґда заходиться нестримними риданнями.

— Весь час рухатись! — повторював він собі. — Вперед! Тільки вперед!

Рук намагався те все витрусити з голови, не зважати на голоси і просто дивитися вперед — але Присмерковий ліс, здавалося, мав над ним гіпнотичну владу, і з неї годі було вирватися.

А тоді він і сам незчувся, як задивився в непроглядну глибінь золотого лісу. Теплий легіт ворушив віти, і дерева, ронячи з гілля дивацький атраментовий пил, скрипіли, ба просто стогнали: тяжко-важко було їм нести тягар літ. Повітря невтомно крутилося і зітхало. І щось літало — чи хтось літав? — поміж тінявих стовбурищ.

Несподівано з мороку виступила дивна примарна постать. Мов зачарований, Рук із жахом зорив, як та мана наближається до дороги. На зубощирові-скрадайлу їхав привид, закутий у стародавній обладунок Лицаря-Академіка. От ніби раптом ожила котрась ілюстрація з бібліотечного сувою. На іржавому панцері не бракувало жодного приладу, гвинта чи важеля, жодної рурки; навіть у мреві Рук міг цілком виразно те все розгледіти. Він простяг руку і поплескав Стоба по плечу.

— Ти бачиш? — запитав Рук.

Але Стоб не озивався, а й далі мовчки верстав свій путь. Рук підбіг до нього.

— Лицар-Академік! Там, у лісі! Наближається до нас!

— Стули губу і йди не зупиняючись! — гарикнув Стоб. — А то сорокуха-охоронниця відріже тебе від линви. Ти ж чув їхні погрози.

— Він правду каже, Руку! — гукнула назад Маґда. Голос її захрип від плачу. — Це все незабаром скінчиться, якщо ми просто йтимемо, не зупиняючись, і не з’їдемо з глузду.

Рук озирнувся — Лицар-Академік щез. Але йому вчувалися притамовані зітхання та глузливі пошепти, а ще, хоч би куди глянув, краєм ока він схоплював якийсь рух. Та, коли намагався зосередити на ньому погляд, той рух припинявся, і він не бачив нич.

«Невже щось і справді є в Присмерковому лісі?» — чудувався він. А чи населяли його самі тільки примари та привиди — духи тих, хто став жертвою знадливих чарів осяяного мерехтливим жеврінням лісу?

І тут щось гучно торохнуло. То перевернувся один з дрібногоблінівських ручних візків, і весь його вміст — металеві каструльки та казанки — розкотився, з брязком і стуком, по вузькій дорозі. Дрібногоблінівський гурт зупинився; всі кинулися хто ставити візка на колеса, хто збирати казанки-каструльки, а їхні мотузки тим часом закручувались одна за одну. Незабаром усі вони безнадійно заплуталися і стали гиркатися.

— Повернися в цей бік, Дохлошкуре! — хрипів їхній старенький ватаг. — А ти, Коле, виплутай його. Та ні, не так!

Маґда, Стоб і Рук зупинилися за кілька кроків від того гармидеру. А ззаду вже набігали нетряки.

— Рухайтеся! Вперед! — заревіли вони.

— Таж ніяк! — пояснив їм Рук, показуючи на клубок посплутуваних гоблінів. — Зашпортаємося разом з ними.

Тим часом перевернувся ще один ручний візок.

— Хто-небудь! Зробіть що-небудь! — загорлав Стоб, перекрикуючи ґвалт невдах.

— Дуже слушна порада! — озвалась Маґда. — І що ж ти пропонуєш?

А довкола начеб-то прислухався до всього Присмерковий ліс. Рук бачив: щось там ворушиться серед тіней. І справді: знову з’явився Лицар-Академік.

— Гляньте! — схвильовано прошепотів Рук до товаришів. — Він вернувся.

Стоб і Маґда простежили за його поглядом.

— Він там не один, — зауважив Стоб.

Справді-бо: з тінявого мороку виходили ще й інші постаті, чи не принаджені дрібногоблінівською шамотнею. Рук затремтів. Були там обшарпані, напівживі печерники, перетлілі на скелети спілчани, декілька прежахливих гоблінів: той без руки, той без ноги, багато хто зі страшними ранами. Мовчки стояли вони довкола подорожан, зирячи на них порожніми очницями.

Дрібногобліни теж уздріли примарну юрбу, яку вони накликали, і помовкли. Обидва гурти, живі та примари, витріщалися одні на одних у цілковитій мовчанці.

Попри липку парноту, Рука проймав холодний піт: він заливав йому обличчя, очі, дзюркотів по спині.

— Та й жаске ж це місце! — прошепотів він.

Зненацька долинули згуки лютого вереску та квоктання, і з мороку виринув, здіймаючи хмару блискотливої куряви, цілий загін сорокух-охоронниць. Так само раптово примарні прояви позадкували і розтали в лісі.

— Що тут діється? — прокудкудакала проводирка сорокух, поважна самиця з ясно-жовтим оперенням і пурпуровим гребенем. — Чом ніхто не рухається?

Усі подорожани заґелґотіли одночасно.

— Тихо! — ревнула сорокуха, зловіщо настовбурчивши пір’я на шиї. — Та ви всі подуріли від цих сутінків! — І, обернувшись до своєї заступниці, звеліла: — Сестро Дужкіготь! Прибрати цю безперу потолоч з моєї дороги, а решта хай рухаються!

— Ви чули, що звеліла сестра Гостропера? — продеренчала Дужкіготь, ляснувши своїм бойовим ціпом. — Одріжте їх! Зараз же!

Дрібногобліни заголосили, а Рук сахнувся назад, коли сорокухи почали гострими як бритва косами рубати заплутані мотузки. Ось мотузки впали на мостини, і сорокухи погнали гоблінів, що невтішно ридали, в ліс.

— А ви, решта, ворушіться! — наказала сестра Гостропера. — Я певна: на всіх вас чекають вельми важливі справи на найпрекраснішому в світі Східному сідалі! — І бридко закихкотіла. — Якщо ви взагалі туди дотеліпаєтесь.

Маґда, Стоб і Рук квапливо рушили.

— Мені якось байдуже, яке воно там, оте Східне сідало: не гірше ж воно за оце, чи не так? — запитала Маґда.

— Рухайся, та й годі — порадив Стоб. — І намагайся про це не думати.

Рук озирнувся через плече. Там, у моторошно-рябому мреві, старенький дрібногоблінівський ватаг сидів на коренищі дерева і голосно сперечався з порожнім повітрям.