Останній із небесних піратів

Розділ дванадцятий Політ

Рука розбудило ранкове проміння, пробиваючись крізь решітку дверей його спальні. Він скинув із себе ковдру з тілдерової вовни і розчахнув двері.

— Маґдо! — гукнув він. — Маґдо, ти вже встала?

— Я внизу, соньку! — відповів Маґдин голос. Мружачись від сонця, Рук зиркнув униз на приплав. Там, виблискуючи зеленими літунськими костюмами, захисними окулярами та золотавими дерев’яними щитками, стояли Маґда, Ксант і Стоб.

— Чого ж ви мене не збудили? — розсердився Рук.

— Ми намагалися, — відповів Стоб. — Але ж ти спав мертвецьким сном, повір мені.

Рук почухав потилицю. Вночі його знову мучив той самий, давній, кошмар, тож на світанку він прокинувся геть виснажений. Мусив трохи відіспатися…

— Сходь-но до нас, — покликав Ксант. — Твій літунський костюм висить у тебе за дверима.

Так воно й було: за дверима його спальні висів на залізному гакові зелений шкіряний літунський костюм із кишенями та петлями, наразі порожніми, не наповненими належним спорядженням. Дерев’яні щитки для рук і ніг звисали поруч на своїх мотузяних зав’язках. Тремтячими руками парубійко схопив те все і, незграбно зашпортуючись пальцями, нап’яв м’якенький лискучий літунський костюм просто на свою піжаму. Перший політ! Зараз він вирушить у свій перший політ! Затримавшись іще на мить, аби нацупити новенькі захисні окуляри, Рук затупотів униз по східцях, до товаришів, що чекали на приплаві.

— А де наші небесні човни? — поспитав захекано.

— Ген там, — показала Маґда, киваючи на чотири небесні човни, ще й досі прив’язані до парапету світлякового помосту.

«Щуроптах», «Волоріг», «Нетля» та «Грозовий шершень» легенько підскакували на ранковому вітерці.

— Правда ж, гарні? — усміхнувся Рук.

— Ще кращими були б у небі, — відказав Стоб. — Де ж наш польотний інструктор? Я думав, застану його тут.

— Потерпи, — порадила Маґда. — Ми вже стільки чекали, що кілька зайвих хвилин — суща дрібничка.

Та коли ранковий туманець почав сотатися над озером і до них далеким громом докотився гуркіт возів, що їх волороги тягли до тартаків шляхами лісових тролів, підмайстрам почав уриватися терпець.

— Великий Господар сказав: «Як зійде сонце», ви ж чули? — порушив мовчанку Стоб. — То де ж наш польотний інструктор?

— Либонь, заспав, хоч би хто він був, — припустив Ксант.

— Десь-найпевніш зовсім про нас забув, — роздратовано кинув Стоб. — Ну, знаєте, ждати я не збираюсь. А що ви, троє, скажете?

Трійця лишень плечима здвигнула.

— Один тільки разок: довкола озера й назад, — провадив Стоб. — Світ не перевернеться. Хто «за»?

— Я! — водно гукнули Рук із Ксантом. Маґда кивнула головою.

— Гаразд, — спокійно мовила вона.

Рук прожогом кинувся до «Грозового шершня». Коли вже летіти, то чого ж воловодитися! Він хутенько відв’язав свого небесного човна, скочив у сідло і, встромивши ноги у стремена, схопив обидві дерев’яні ручки керування снастями.

Вправно орудуючи пальцями, він підняв горішнє вітрило й опустив нижнє, водночас не випускаючи з рук горішньої його мотузки. Обидва вітрила просто нього наповнилися вітром — як уже стільки разів досі, коли він вправлявся на тренувальному майданчику. Однак цього разу його човен не був припнутий до землі.

Затрепетавши і зітхнувши, граційний «Грозовий шершень» злетів над приплавом. Ось він на мить завис у повітрі: вітрила тріпочуть, балансири розгойдуються. Відтак суденце підхопив вітер, Рук потяг за мотузку, що керувала обома вітрилами, і небесний човен раптом ожив — ожив і полинув угору, в прохолодне ранкове повітря!

Досі ніщо не давало Рукові нагоди спізнати смак того дрожу, того трепету, що пойняв усе його тіло, коли «Грозовий шершень» поп’явся в небесну вись. Ні летючі аналої, ні їзда на зубощирах, коли ті стрибали з дерева на дерево, — ні навіть його короткий політ із Кісточкою. Цього разу польотом керував він сам. «Грозовий шершень» відповідав на кожен його порух, знижуючись і входячи в піке, підіймаючись і описуючи петлі, — він був як шовковий у його руках. О, як це звеселяло! Яке побожне викликало чуття!

Стоб сказав: «Тільки разок довкола озера», — але тепер, опинившись у повітрі, Рук, хоч забий, не хотів приземлятися так швидко. Він озирнувся на товаришів. Стоб линув ліворуч від нього і трохи віддалік: політ виходив у нього сталий і прямий, мов стріла, бо важка волорожача голова немовби торувала собі шлях у вітрових потоках. А Маґда, навпаки, наче пурхала метеликом: кидалася туди-сюди, ловила кожен подув, кожен вихорець, але тільки на мить, бо зараз же знову міняла курс. Рук змістив балансири та вітрила, потяг мотузку обох вітрил ліворуч і ковзнув ближче до «Нетлі». Коли їхні очі зустрілися, обоє засміялись.

— Що може бути кращого у світі? — вигукнув Рук, давлячись вітром.

— Щось неймовірне! — крикнула йому дівчина. Зализаний Ксант, хвацько стоячи у стременах, шугнув над самою водою, черкнувши її гладінь своїми балансирами. Рук аж охнув, вражений красою пілотажу свого друга. Ксант посіпав мотузками і зі сміхом полетів геть.

Випроставшись у стременах і щосили шарпаючи за мотузку обох вітрил, Рук порвався за ним навздогін. Ось друзі підлетіли до самих верховіть, а тоді, крутнувшись, кинулися вниз, — униз, мов два камені, — однак же, вирівнявши політ в останню мить і лише черкнувши воду балансирами, знову полинули вгору.

Ксант озирнувся; його обличчя аж пашіло від збудження.

— Гоп! Гоп! Гей-гей! — закричав Рук.

— Гей-гей! — загорлав Ксант і, крутнувшись, метнувся знову до дерев, описуючи подвійну петлю.

Але цього разу Рук не подався слідом за ним. Розвернувши «Грозового шершня», він майнув понад озером назад.

Зненацька до нього долинув розпачливий зойк. Рук обернувся і побачив, що Стоб із «Волорогом» падають — просто на велике залізне дерево в найдальшому куточку озера. Стобові руки миготіли, хапаючись то за мотузки, то за важелі, але «Волоріг» не слухався команд. З жахливим хряскотом небесний човен ударився об товстелезний стовбур дерева і в пав на землю.

Рук ахнув. Та ба, співчуваючи Стобові, він забув про кермування і випустив із рук свої власні мотузки. А за мить відчув, як щось важке шарпнуло небесного човна знизу. Глянувши туди, він жахнувся: спіднє вітрило до половини вже занурилося в воду! Він зробив відчайдушну спробу підняти його, водночас ловлячи вітер горішнім вітрилом. Але все даремно. З гучним виляском «Грозовий шершень» плюхнув на плесо.

Від крижаної води Рукові перехопило подих — він умить промерз до кісток. Мокрий одяг тяг на дно, але хлопець щосили заборсався, пориваючись угору, і випірнув біля «Грозового шершня», що злегка підскакував на брижах, придавлений намоклими вітрилами. Хапаючи рот ом повітря, Рук радий був учепитися за кінець швартівної мотузки.

Угорі Маґда й собі чогось зупинилася. Її вітрила впали, і «Нетля» різко перехнябилася. З пронизливим вереском юна літунка полетіла перевертом до озерного плеса. Пролунав гучний плюск, ще мить — і Маґда закашляла, запирхала, виринувши на поверхню біля Рука.

— Це ти, Руку, мене підвів! — засміялася дівчина. — Відвернув мою увагу.

А сама «Нетля» ще й досі сповільна падала на плесо і приводнилася ближче до того самого залізного дерева, де роздосадуваний Стоб сидів і очманіло мацав забиту голову.

Та ось до потерпілих шугнув Ксант.

— Як ви двоє, в нормі? — гукнув він. — Вода трохи захолодна для купанки, як хочете знати мою думку.

І полетів, сміючись, геть від них: легко, наче бавлячись, обігнув озеро на «Щуроптахові» й повів свого небесного човна до Озерного приплаву.

— Ти тільки поглянь на нього, — мовила Маґда. — У нього все наче самохіть виходить. — І похитала головою. — Хто б міг подумати? Тишко Ксантик — і раптом найкращий з-поміж нас літун!

— То йому наприпочатку щастить, — усміхнувся Рук. — Ану давай, хто з нас швидше допливе до приплаву!

Друзі попливли, з хлюпотом загрібаючи холодну воду, але небавом Маґда повела перед. Там, куди вони добувалися, Ксант якраз заходив на посадку: меткий, бистрий «Щуроптах» розвертався супроти вітру.

— Надто швидко він заходить! — зауважив Рук.

— Ну, він упорається, — запевнила Маґда. — Бачиш, яка тверда рука.

Небесний човен знизився, окреслюючи гарну дугу, і круто шугнув донизу. Ту ж мить із Вежі виринула самітна постать і подалася до краю приплаву. Забачивши її, Ксант ніби раптом передумав спускатися. «Щуроптах» став дибки, його вітрила опали, а спуск по гладенькій дузі обернувся в неоковирне падіння. За мить небесний човен брязнув об приплав, на друзки потрощивши свою струнку щоглу і скинувши літуна.

Рук із Маґдою шпаркіше запрацювали руками-ногами, аби швидше дістатися приплаву. Коли вони підпливли, незнайома постать уже схилялася, ставши навколішки, над простертим тілом їхнього товариша. А в цей час Стоб біг до них берегом від далекого кінця озера, тягнучи за собою «Волорога». Захекані, змерзлі, як мокрі цуценята, Маґда з Руком видерлися на приплав. Позад них на брижах підскакували їхні небесні човни.

— Як він? — запитала Маґда.

— Житиме, — відповіла постать, не підводячи голови. — Але в нього тяжкий полом ноги. Нескоро цей підмайстер здійметься в повітря знову, ой, нескоро…

Ксант застогнав і розплющив очі.

— Болить! — жалібно поскаржився він.

— Це все я винен! — закричав Стоб, підбігаючи, весь побуряковілий і зі сльозами на очах. — Ми чекали на нашого льотного інструктора, та він усе не показувався, от я й подумав, що нікому не зашкодить, якщо ми разок облетимо озеро, туди й назад. — Він потряс головою. — Ех, аби ж то знаття, що все так скінчиться… — Тут Стоб гупнув на коліна і схопив Ксанта за руку. — Пробач мені, Ксанте! Нам таки треба було дочекатися того придуркуватого інструктора! А тепер мусимо відкласти нашу першу лекцію…

— Я так не думаю, — вирекла постать, підводячись і повертаючись до них обличчям. — Я і є ваш «придуркуватий» льотний інструктор.

Стоб застогнав: знову він вклепався зі своїм язиком!

— Можливо, ви вже про мене чули, — провадила постать. — Мене звати Варіс Лодд.

Рукові відвисла щелепа. То ось вона, стоїть перед ним, велика Варіс Лодд! Феліксова сестра і та сама Бібліотекарська Лицарка, яка стільки років тому врятувала його в Темнолісі! Сказати їй щось? Але ж вона начебто не впізнала його… Та й як їй було впізнати, коли рятувала вона чотирирічне дитя і відтоді більше його й у вічі не бачила! І він прикусив язика.

— А щодо вашої першої лекції… — додала Варіс Лодд і замовкла, обводячи поглядом шерег підмайстрів: один — побуряковілий, другий — з відвислою щелепою, третя — труситься, а четвертий лежить крижем на мостинах приплаву і тільки стогне від болю, — …то вона у вас уже позаду.

Коли кремово-жовтий місяць у повні визирнув із-за небокраю, Рук злетів у небо. Далеко внизу на Озерному приплаві усе маліли й маліли Варіс Лодд і Парсимон.

Ген-ген, по ліву руч від нього, великий птах помагай-біда, питаючи у місячному сяйві своїм чорним оперенням та великим гакуватим носом, мовби плив по небу, звільна махаючи крильми. Ксант залюбки помилувався б на це видовище. Рукові згадалось, який трактат заприсягся написати друг, і він подумав, чи судилося тому справдити свої мрії. Бідолаха Ксант… Навіть тепер, через півроку після того жахливого падіння, він ходив, лише спираючись на ціпок, і зробився ніби ще тихіший і зацькованіший, якщо таке взагалі було можливе.

Рук щоразу наполягав на тому, щоб знайти Ксанта і тільки при ньому обговорювати всі тонкощі мистецтва орудувати мотузками, способи літунської сигналізації та долання вітрів, як це в них було заведено після тренувальних польотів. Але факт лишався фактом: щоразу, коли він, Маґда і Стоб здіймалися в повітря, Ксант зоставався внизу, виказуючи блідим обличчям і темними очима свій біль, своє розчарування.

Надто ж тяжкий для Ксанта виявився сьогоднішній вечір, вечір їхнього останнього тренувального польоту. Після нього Маґда, Стоб і Рук стануть справжніми, «опереними» Бібліотекарськими Лицарями, готовими до своїх трактатних подорожей. Трепет перебіг по Руковому тілу, коли хлопець перегрупував вітрила і щосили сіпнув мотузку двох вітрил. Небесний човен крутнувся, шугнув трохи нижче і полинув понад краями цього великого острова світла та квітування, острова, загніждженого посеред похмурого, таємничого Темнолісу.

— Вільні галявини! — прошепотів Рук, спрямовуючи своє маленьке човенце почережно над кожним із трьох блискотливих озер, поминаючи височезну Залізнодеревну галявину і ще більше знижуючись над Новим Нижнім містом.

Ось літун шугнув понад Світляковою вежею, будівлею, що була так вразила його, коли він уперше ступив ногою на ці галявини. Здавалося, відтоді перевернулися цілі віки! Він пролетів понад будинками-вуликами, понад довгими господами чубатих гоблінів, облетів колонію бражних гоблінів, де невеличкими громадками ці бульбоносі істоти теліпалися з довколишніх полів додому, до своєї Пані-матки — вечеряти солодким бражним медом.

Місяць підбився вище. Вміло маневруючи проти чимраз свіжішого вітру, Рук промайнув понад заїздом «Смоляна лоза» — місцем, де зустрічалися істоти з найглухіших закутнів Темнолісу. Як він любив посидіти там у якомусь темному закапелку, дослухаючись до бувальщин стародавніх часів, часів коли ще не було кам’яної хвороби і коли великі небесні кораблі борознили небеса!

Натомість тепер він летить на своєму власному небесному човні, й місяць світить йому в очі, а вітер куйовдить йому чуба! Рук усміхнувся, повернув вітрила, звівся у стременах, і, пролетівши високо понад заїздом, линув усе далі й далі…

Ось завидніли внизу тартаки, а за ними — села лісових тролів.

— Прощавай, Дубе Грубокоре! — прошепотів він, згадавши доброго старого лісового троля з чуприною, пов’язаною у косиці. — Дякую тобі!

А он там, під великою Залізнодеревною галявиною, — вхід до Світляних садів. Скільки разів, варячи свій лак у казанку, він марив цим вечором! Але тепер, коли омріяний час настав, він знав, що йому бракуватиме отих пречудових мерехтливих садів — а також старезного жука-веретенника, їхнього навчителя.

— Прощавай, Щипе! — прошепотів Рук.

А ген там ледь мріє у червонястому серпанку табір живолупів. Величезні ватри горіли під спальними гамаками, що вже розгойдувалися, бо живолупи прокидалися, готуючись до тяжкої цілонічної праці. Рук майже відчував смак соковитих тілдерових ковбас, ласувати якими йому тут випадало так часто.

— Прощавай, Грудинко! — прошепотів він. — Смачного снідання тобі, добрий напутнику!

Він лагідно умовив свого небесного човна зробити довгий повільний поворот і взяв курс назад, до Озерного приплаву. Удалині заблищали в місячному сяйві Срібні пасовиська. Рукові подумалося, що вони ще ніколи не чарували так ока.

— Прощавай, Кісточко, мій друже! — мовив він стиха. Підлітаючи до Середнього озера, Рук примітив Маґду та Стоба, що кружляли довкола приплаву, дожидаючи його, аби разом піти на спуск. Вони також прощалися з Вільними галявинами. Гіркий клубок підкотив Рукові до горла.

Важкий, пихатий Стоб сидів на своєму дебелому «Волорозі». Цей хлопець швидко спалахує і довго не одходить, але нині Рук зрозумів: вади вадами, а Стоб йому мовби старший брат. А онде Маґда, поважна, чула Маґда, зграбно пурхає під подмухами вітру на своїй «Нетлі». Чи ж не стала вона йому сестрою, чи ж не поділяла разом з ним його тріумфів та поразок, чи ж не була завжди поруч, щоб сказати підбадьорливе слово, кинути співчутливий погляд?

Ось вони втрьох у чудовій злагоді ковзнули додолу, вправно, потроху, мірою свого зниження згортаючи вітрила, і нарешті безгучно приземлилися перед своїм польотним інструктором та Великим Господарем.

— Молодці, всі до одного, — тихо похвалила Варіс Лодд. — Любо дивитися.

Потішено зашарівшись від цих хвалебних слів, Рук усміхнувся. Згадав, якою зверхньою, байдужою видалася йому Варіс Лодд на початку. Але як же він помилявся! Того першого ранку, коли вона відвернулася і пішла від них геть, він наздогнав її — йому так хотілося відкритись, як його звати.

— Я — Рук Човновод! — відрекомендувався він.

А вона обернулася, поклала руку йому на плече і тепло всміхнулася.

— Ти міг би цього й не казати! — відповіла Варіс. — Я б хоч де впізнала оці сині очі. Гай-гай, поглянув би ти на себе. У якого гарного юного підмайстра ти виріс! Біжи, дістань свого небесного човна, Руку Човноводе, а тоді приходь — підобідаємо за моїм столом.

І від тієї хвилини Рукові завжди видавалося, ніби Варіс десь тут, біля нього, немовби сув’язь між ними, започаткована стільки років тому, коли вона була знайшла його в нетрищах Темнолісу, ніколи відтоді не уривалася. Часами вона нагадувала йому Фелікса — своїми веселощами та грайливістю. Але Варіс могла бути й поважною та доскіпливою, як Альквікс Венвакс, незгірш. Одначе цей весь час вона була тут для нього: старанно його навчала і запалювала на все більші й більші здобутки, ба навіть подвиги. І ось тепер він стояв перед нею, своєю вчителькою, здійснивши останній свій навчальний політ.

— Отепер ви всі вже готові, — проголосила вона, вклонившись, як того вимагала чемність. — Пора вам, друзі Землі й Неба, вирушати у ваші трактатні подорожі!

Парсимон також схилив голову в поклоні:

— Хай вам щастить у всіх ваших мандрах! І повертайтеся щасливо до нас, на Вільні галявини, любі мої, кохані мої Бібліотекарські Лицарі!

Рукове серце калатало — от-от порветься. Йому хотілось закричати: на радощах, від полегші та передчуття майбутнього, — але натомість він лише, разом зі Стобом та Маґдою, низенько вклонився і стиха проказав:

— Присягаємо Землею і Небом, ми вас не підведемо!

І тут у їхній тихий, урочистий обряд удерлося надсадне рипіння грубих коліс, що котилися по світляковому помості: один волоріг тяг бідку в супроводі двох вільногалявинських охоронців на зубощирах. Рук обернувся.

Тихо стогнучи, на задку візка лежав юний підмайстер, по чиєму вбранню гостривника ножів розпливалася темна пляма. Парсимон кинувся до візка.

— Ми знайшли його на Північному кордоні, — доповів перший охоронець, дрібногоблін, салютуючи Великому Господареві. — Він каже, що йшов із групою підмайстрів від Нижнього міста, аж сорокухи влаштували їм засідку. Запевняє, ніби ті знали про їхній прихід.

— Це правда? — запитав Парсимон, схилившись над зраненим підмайстром.

— Так, пане, — прошепотів неборака, чиє обличчя було бліде і спотворене болем. — Вони присочили нас у Східному сідалі, оточили на горішніх хідниках і перебили до ноги, одного по одному.

Парсимон поплескав його по руці:

— Ну, ну, твоя подорож і справді виявилася жахливою, але ж ти таки довів її до кінця — ось що головне! Ми поставимо тебе на ноги. Авжеж! Ми тобою дуже й дуже дорожимо! — І додав, киваючи охоронцям: — Занесіть його до вежі й приведіть Щипа — гріх втрачати такого хороброго юного підмайстра!

Охоронці поспішили винести пораненого. Варіс рішуче підійшла до Парсимона.

— Мені це страх не подобається, — без околясів рубонула вона. — Це вже третя група наривається на засідку.

Ми не можемо дозволити собі таких втрат, Великий Господарю. Сторожі Ночі вбиваються в потугу. Я відчуваю: вони доклали до цього рук!

— Можливо, й твоя правда, люба Варіс, — розважливо кивнув головою Парсимон. — Але цю справу мають вирішувати Рада Вільних галявин та панове професори у Старому Нижньому. А тепер нам треба пошанувати наших хоробрих юних друзів, що стоять перед нами, тож-бо тим часом не будемо про це говорити. — Він обернувся до Маґди, Стоба та Рука. — Ви вільні. Вечеря чекає на вас у горішній їдальні.

Рук уже крутнувся йти за товаришами, аж загледів Ксанта, майже непомітного в затінку: обличчя посіріле, губи тонкі, безкровні. Їхні очі зустрілися.

— Ксанте! — покликав Рук.

Ксант злодійкувато відвів погляд убік.

— Ксанте! — гукнув Рук голосніше. — Ходи з нами!

— Облиш його, — порадила Маґда. — Він же знає, де нас шукати, як захоче прилучитися. Либонь, йому зараз страшенно кривдно: біда з ногою, а так хочеться виступати в тій самій ролі, що й ми.

Рук кивнув головою. Але, хоч і знав, що Маґдині слова не позбавлені глузду, — не повірив. Бо не сум, не жаль і навіть не заздрощі догледів він у Ксантових очах.

Він догледів у них провину.