Останній із небесних піратів

Розділ другий Підземні нетрища

Відсунувши дверну завісу з товстої волорожачої шкури, Рук увійшов до спальні свого товариша. На відміну від вологої та вбогої спальні бібліотекарських учнів, це приміщення було тепле і затишне, адже Фелікс Лодд користувався усіма перевагами підмайстра. У грубці в кутку палахкотіли дрова, на стінах висіли вовняні килими, а підлога була встелена солом’яними матами. Ріжки якраз просурмили останній сигнал усім вставати, коли Рук підійшов до гамака з клаптиковою ковдрою замість матраца, з пухкими подушками і теплими коцами.

Рук глянув на друга. Той мав такий задоволений, безжурний вигляд, ніби, — це підказувала й усмішка, що торкала кутики його вуст, — йому снився приємний сон. Чи ж не сором будити такого щасливця?

— Феліксе! — стурбовано гукнув Рук, термосячи друга за плечі. — Феліксе! Вставай!

Фелікс ураз розплющив очі.

— Що таке? — Він глянув угору. — Руку, це ти? — Тоді усміхнувся і ліниво потягся. — Котра година?

— Ми спізнюємось, Феліксе… — почав Рук.

— А мені снився предивний сон, — урвав його Фелікс. — Я літав, Руку. Ширяв понад Темнолісом! Ти тільки уяви собі! Літав високо-високо у чистому небі! Відчуття фантастичне… Піке сюди! Піке туди! Аж верховіття дерев черкаю… А тоді попав у вихор — і пішов у штопор. — Очі йому звузилися. — Либонь, тієї миті, як ти мене розбуркав.

Рук похитав головою.

— Невже ти забув? — спитав.

— Забув про що? — позіхнув Фелікс.

— Про те, який сьогодні день! Сьогодні ж Церемонія Оголошення!

Фелікс вискочив з гамака, порозкидавши подушки та подушечки і перевернувши невеличку візерунчасту лампаду.

— Церемонія Оголошення! — вигукнув він. — А я думав, вона щойно взавтра! — Хлопець сердито роззирнувся по спальні. — А щоб воно запалося, це дурняче місце! — закричав він, висмикуючи своє вбрання з важкої свинцево-дерев’яної скрині, що стояла під гамаком. — Ні тобі ранку, ні тобі вечора. Як можна стежити за часом у цій ямі?

— Та ти не хвилюйся! — заспокоїв друга Рук. — Оце тільки щойно прозвучав останній ріжок. Якщо поквапимося, то ще встигнемо на Світляковий міст перше, ніж Професор Темрявознавства почне читати присягу — хоча всі найкращі місця тим часом дістануться іншим.

— Та начхати мені на ті місця, — огризнувся Фелікс, силкуючись розплутати вузол на поясі свого однострою. — Я вже стільки чекав на ту Церемонію Оголошення! Я помру, якщо не вирвуся мерщій із цих набухлих водою риштаків і не відчую подиху вітерцю на своєму обличчі, не вдихну чистого, свіжого повітря.

— Дай-но я, — запропонував Рук і, забравши пояса у друг а з рук, вміло розплутав вузол. Тоді вручив пояса Феліксові, що пихкотів, нацуплюючи на себе важке вбрання старшого учня.

Рук сумовито всміхнувся. Це ж бо востаннє йому випадає нагода виручити друга з якоїсь халепи, адже сьогодні Професор Темрявознавства неодмінно має оголосити, що Фелікса Лодда посилають до Озерного приплаву для завершення освіти. А там уже Феліксові доведеться самому дбати про себе: пильнувати, щоб учасно здати роботу, щоб одежа була чистенька та охайна і щоб не проспати важливих подій. Там не буде коло нього Рука, щоб його доглянути.

Але там, на Вільних галявинах, Фелікс неодмінно заведе собі купу нових друзів, бо, хоч би де він обертався і хоч би до чого брався, він завжди опинявся в центрі уваги і ставав загальним улюбленцем. Достоту, як і його сестра ще раніше, Фелікс подасться по свою велику пригоду і здобуде собі славне ім’я там, у світі сонця та свіжого повітря. А він, Рук, зостанеться сам-один…

Нарешті Фелікс підперезався і ступив крок назад. Рук оглянув його з голови до п’ят. Він уже вкотре чудувався, дивлячись на друга: ще кілька хвилин тому Фелікс хропів, хоч коти гармати, а тепер стоїть перед ним такий величний у своєму церемоніальному вбранні, наче не кілька хвилин, а кілька годин пішло у нього на святкове чепуріння.

— Ну, як я виглядаю? — запитав Фелікс.

— Хоч куди козак! — усміхнувся Рук. — Ти пройдеш!

— Хвала Землі й Небу! — мовив Фелікс і, взявши два ліхтарі, дав один Рукові. — Гаразд, ходімо вже. До Світлякового! На мене ж бо чекатимуть.

— Тихо, Феліксе! Дай прислухатися…

Рук обережно наблизився до входу в тунель і махнув Феліксові рукою, щоб той не ворушився.

— Здається, я щось почув, — прошепотів він. Тоді підняв ліхтаря і показав на вузьку трубу праворуч, де капотіло. — Там, усередині.

Фелікс підступив ближче. Очі його прищулилися.

— Як ти гадаєш, то не… мордобрил? — запитав він.

— Саме так мені й здалося, — тихо підтвердив Рук. Фелікс кивнув головою. Можна було не сумніватися.

Ніхто краще за Рука не міг визначати незліченних паразитів та хижаків, що таїлися в каналізаційних нетрищах. Фелікс добув свого меча з піхов і, твердою рукою відштовхнувши Рука вбік, рішуче подався до труби.

— Але ж, Феліксе. — мовив Рук, похнюплено чвалаючи за другом. — Як же церемонія?

— Зачекає, та й квит — відказав Фелікс. — Це важливіше.

І рушив трубою. На розпутті став, трохи прислухався і знову рвонув уперед. А Рук щосили намагався не відставати.

— Зажди хвилинку, — заблагав він, коли Фелікс кинувся за третій закрут. — Феліксе…

— Заткнися, Руку! — шикнув Фелікс. — Якщо мордобрил удерся до нашого кварталу з Кам’янистого, то всі ми тепер у небезпеці.

— Чи не краще б доповісти про нього та й хай із ним морочаться патрулі? — запропонував Рук.

— Каналізаційні патрулі? — пирхнув Фелікс. — Там та жменька нікчем не годна навіть від пацюків відігнатися — де вже їм до вматерілого мордобрила, що вийшов на полювання!

— Але ж.

— Тсс!

Фелікс зупинився на розтоці, де перетинались аж п’ять тунелів, і пригнувся. Тут було холодно й вогко. Навкруги лунко цяпала вода.

— Він там! — прошепотів Фелікс.

Рук схилив голову набік. Так, і він теж почув: потвора дихала з тихим присвистом чи то сичанням і чап-чап-чап! — човгала своїми лапами. Мабуть, чимала тварюка!

Піднявши ліхтаря, Фелікс подався на ті звуки в супротивний тунель. Рук — за ним. Він тремтів від хвилювання. Ану ж Фелікс має слушність? Ану ж мордобрил і справді вийшов пошукати свіжої крові?

Мордобрили, що гніздилися в каналізаційній системі Нижнього міста, могли впадати в лють, коли їх загнати в безвихідь, але назагал були не такі агресивні, як їхні родичі з Багнища. Можливо, до цього спричинявся брак прямого сонячного проміння, а може, давався взнаки незвичний тутешній харч, адже каналізаційних рябощурів, яких пожирали мордобрили, розплодилося без ліку, та ще й були вони вельми гладкі — не те, що нечисленна й кощава риба з Багнища. Хай там як, а каналізаційні мордобрили сиділи собі тихенько і на людей не нападали. Але час від часу в котромусь із них прокидалася невтоленна жадоба крові, й тоді така потвора впадала в центральні, найбільші труби, шукаючи собі якоїсь більшої здобичі. То було полювання на людей, на людську кров. Учні розповідали сотні бувальщин про те, який переполох могли зчинити такі мордобрили.

— Сюди! — суворо кинув Фелікс, різко повернувши праворуч. — Я його нюхом чую!

— Але ж, Феліксе, — запротестував Рук. — Цей тунель…

Фелікс не звернув уваги на його слова. Він був певен: до потвори палицею докинути, і час уже на неї нападати. Виставивши свого меча вперед, мов багнета, Фелікс погнав тунелем. Він хотів раз і назавжди вибавити підземну людність від лихої потвори, якій зажадалося напитись бібліотекарської крові.

Рук відчайдушно намагався не відстати. Підвів голову — аж Фелікс уже добігає до кінця тунелю!

— Обережно, Феліксе! — закричав він. — Це глухий… ой! — скрикнув хлопець, послизнувшись і падаючи на дно тунелю. — Глухий кут! — пробурмотів він собі під ніс.

Рук насилу звівся на ноги.

— Феліксе? — гукнув він. Тоді вдруге, уже голосніше: — Фліксе! — І знов ніхто не озвався. — Феліксе, що там?..

— Він має бути десь тут! — долинув нарешті Феліксів голос, у якому розчарування змінилося гнівом.

— Феліксе! — закричав Рук. — Тримайся! Я йду…

Трохи накульгуючи, він щодуху кинувся на звук Феліксового голосу. З кожним видихом з його рота вихоплювалася хмарка пари. Вода крапотіла за комір. Він вихопив з піхов кинджала.

— Феліксе, з тобою все гаразд? — стривожено запитав.

— Глухий кут, — похмуро зронив Фелікс. — Де ж він подівся?

Рук подолав останні п’яді тунелю і заглянув у цистерну в його кінці. Фелікс стояв віддалік, спиною до Рука.

— ФЕЛІКСЕ! СТЕРЕЖИСЬ! — гаркнув Рук. — ВІН НАД ТОБОЮ!

Фелікс умить обернувся. Приглянувся до тіней над своєю головою і переконався, що дивиться просто в жовті очі та червону слиняву пащу мордобрила!

То була величезна тварюка — з роздутим черевом, довгим товстим хвостом-нагаєм і шістьма близько посадженими кінцівками. Вона висіла, причепившись до стелі: тіло напружене, пазурі-ножаки блискотять…

— Ну-бо, стрибайте сюди, ваша бридка потворносте! — крізь зціплені зуби кинув виклик Фелікс.

Носові хоботки потвори затріпотіли, довгий лискучий язик облизав губи. Очі в мордобрила прищулилися. Він позадкував, готовий щомиті стрибнути.

Фелікс погрозливо замахав мечем.

— Стережи вихід, Руку! — гукнув він. — Цей не втече!

Рук зачаївся при виході з труби. Він міцно стискав руків’я кинджала, хоча не міг не думати: його зброя — ніщо супроти тридцяти жахливих лез-пазурів, якщо потвора й справді на нього нападе.

Не спускаючи ока з Феліксового меча, мордобрил відступав. Він поволеньки задкував по стелі: чап-чап-чап. Прямував він до виходу, себто просто на Рука.

— Усе гаразд, Руку, — запевнив друга Фелікс. — Я його вб’ю. Ти просто стій спокійно, і…

Тут мордобрил відірвався від стелі, перекрутився в повітрі й приземлився просто перед Руком. Потвора хижо витріщилася на хлопця, гучно сопучи хляпавками-хоботками і гнівно пирхаючи.

Фелікс перескочив через цистерну, рубаючи повітря мечем. Рук наставив кинджала і не відступав — але за мить могутній удар хвоста-нагая відкинув його набік. Він важко брязнув об кам’яну підлогу. Мордобрил промчав повз нього у відкритий тунель.

— Не дай йому втекти! — ревів Фелікс.

Рук насилу зіп’явся на ноги і кинув кинджала мордобрилові навздогін. З гострим д-р-р-р! лискуче лезо, падаючи дугою, відтяло довгого хвоста — мордобрилів хапальний пристрій — і вп’ялося потворі в стегно правої задньої ноги.

Мордобрил зупинився як укопаний, і завив із пекельного болю. А тоді обернувся, і Рук відчув, як чудисько пропекло його своїм лютим поглядом.

— Добра робота, Руку, — похвалив його ззаду Феліксів голос. — А тепер геть з дороги, хай я його доб’ю!

Та мордобрил, хоч і калічний, здавалося, і на п’ятьох лапах рухався ані крихти не забарніше, ніж на шістьох.

Поки Фелікс ступив десяток великих кроків, чудовисько вже досягло кінця тунелю і щезло.

— Начувайся! — грізно закричав йому вслід Фелікс. — Цього разу ти втік, але наступного вже не відкрутишся! Кладу голову до пня, лихий мій друже!

Рук копнув відтятого хвоста носаком чобота. Коли то він буде, той «наступний раз»? Адже ж Фелікса мали послати до Озерного приплаву, а там йому буде зовсім не до кровожерних мордобрилів.

Аж тут здаля, з глибини підземних трубних нетрищ, долинули вітальні гуки юрби. Луна пішла гуляти тунелями, заглушивши цяпання води. Фелікс обернувся до Рука.

— Церемонія Оголошення! — вигукнув він. — Уже почалася! Хутчій, Руку, нам треба поквапитися. Якщо я не почую, як оголосять моє ім’я, я цього не переживу!

На ту хвилю хлопці вже досягли кінця вузької труби. Фелікс глянув ліворуч, відтак праворуч — у сусідній тунель.

— Здається, нам ліворуч.

— Ні, — заперечив Рук, — звертаймо праворуч. Так буде швидше. — І кинувся в тунель праворуч, гукнувши Феліксові: — Йди за мною!

Ось Рук ковзнув у занедбану неосвітлену трубу, що відкрилася по ліву руку. Фелікс не відставав від нього. Труба була стара, потріскана, на її дні стояли калюжі, валялося всяке сміття, половняк. Товсте й липке павутиння нічних павуків обліплювало обличчя двом хлопцям, що, спотикаючись, чалапали по калюжах.

— А ти певен, тьху, що це правильний шлях? — висловив сумнів Фелікс, випльовуючи з рота осоружне павутиння. — Щось я вже не чую криків юрби.

— Просто всі помовкли, — пояснив Рук. — Твій батько вже, певне, виголошує свою промову. Довірся мені, Феліксе. Чи ж я коли тебе підводив?

— Ні, — похитав головою Фелікс. — Ні, Руку, ти ніколи мене не підводив. Ба, мені тебе бракуватиме.

Рук не відповів. Через гіркий клубок у горлі він не міг і слова вимовити.

— Таки твоя правда! — вигукнув Фелікс за мить, коли до їхньої труби проник глибокий, гучний голос Великого Бібліотекаря. — Цей голос я пізнаю хоч де.

— Ласкаво просимо! — вигукував Фенбрус Лодд. — Ласкаво просимо до Бібліотеки Великобуряної палати вчених бібліотекарів усіх течій та напрямків — у цей день, з нагоди Оголошення.

— Звук такий, наче ми вже зовсім близько, — зауважив Фелікс.

— Не «наче», а таки й справді близько, — виправив Рук. — Ще трохи і… Ну от, ми й прийшли.

Він шмигнув до ширшої труби, яка за п’ятдесят ступнів раптом вивела їх у Великий Головний тунель. Рук полегшено зітхнув. Обійшлося! Просто перед ними розкрилювалась арка входу до Великобуряної палати.

— Ходім, ходім, — понуро буркотів Фелікс. — Либонь, самі стоячі місця й лишилися.

Рук задивився на великі юрби, на всіх, хто зібрався на Церемонію Оголошення. Вони розтікалися з Великобуряної палати, шукаючи кращих місць.

— Як пощастить, шаснемо за двері, — сказав він.

— Завиграшки, — запевнив Фелікс. — Ану побережіть спини! — закричав він добродушно. — Дорогу підмайстрові з призначенням до Озерного приплаву!