Останній із небесних піратів

Розділ п’ятнадцятий Вемеру

Рук заворушився, прокидаючись. Дощило. Ночував юний дослідник високо-високо на велетенській гілляці залізного дерева. Шатерце, яке він учора ввечері, облягаючись, спорудив був у вітті в себе над головою, врятувало його від найгіршого, але гамак та спальний мішок набралися вологи: згодом треба буде їх провітрити, а то візьмуться цвіллю, з’явиться затхлий дух.

Протираючи очі й витрушуючи з голови рештки сну, Рук підвівся. Позіхнув. Потягнувся. З його вуст, коли він дихав, соталися пасемця пари. Здригаючись від холоду, Рук розпалив підвішену мідяну грубку, поставив каструльку з водою на миготливий блакитний пломінець і пішов перевірити, як там мається «Грозовий шершень», міцно прив’язаний на ночівлю до одного з відгалужень товстелезної гілляки.

— Сподіваюся, ти добре відпочив, — прошепотів він до свого небесного човника. — І не так змок, щоб не знятися в повітря.

Хлопець перебіг пальцями по його гладенькій лакованій носовій частині, по кожнісінькому вузлику на всіх мотузках, по всіх згорнутих вітрилах. Витрусив із шовковистого матеріалу дощик манюсіньких блискотливих краплинок. Підтяг балансири. Змастив важелі… Усе начебто гаразд.

Позад нього забулькотіла, закипаючи, вода.

Рук квапливо згорнув гамака та спальника, скрутив непромокальне шатерце і закріпив усі три речі за сідлом «Грозового шершня». Тоді, вернувшись до підвісної грубки, зняв каструльку з вогню, обережно загасив полум’я, накривши його ковпачком, і перелив окріп у кухоль. Усипав туди три ложки сушеного листя дикої гірчиці і став гріти об гаряченний кухоль задубілі пальці.

Він визирнув зі свого спостережного пункту, влаштованого там-таки, на гілляці. Дощ уже зовсім перестав, і ліс повнився пташиними співами: оті всі пипищики й співочі чирки, що ховалися по дуплах та по затінках під широким листом, повилітали зі своїх сховків. Далеко внизу зашелестіло листя, глянув туди: ага, то родина лісових куріпок вийшла пошукати харчу.

Рук зітхнув. І йому теж годилося б попоїсти, але після вчорашньої вечері в нього тільки й лишилося, що товстий шмат печеного хліба-живиці, охайно загорнутий у широкий листок з восковим нальотом.

Коли він розгорнув зелений згорточок, затхлий дух липучого, мов кашка, плоду вдарив йому в ніздрі, й, дарма що бурчав голодний шлунок, апетит де й подівся.

— Ану не вередуй! — наказав він сам собі й, відкусивши чималий шмат, мужньо запрацював щелепами.

З лекцій лісознавства, які їм читала Варіс Лодд, він знав, що їстівний хліб-живиця і поживний, і тривний. А ще він знав, яка то нерозважність — вирушати в політ на порожній шлунок. Та коли ж він такий несмачний! Рук сьорбнув чаю з листя дикої гірчиці й одним проковтом глитнув тягучу кашку, якою був напханий рот. Глитнув і скривився.

— Доста! — буркнув він і відкинув недоїдок геть. Внизу глухо гупнуло. Лісові куріпки сипонули врозтіч, налякано кудкудакаючи.

Рук звівся на ноги, поклав безцінну свою грубку в заплечник і відв’язав «Грозового шершня». Крізь розриви у хмарах пробилося сонячне світло і, спускаючись світляними стовпами в прогалини між деревами, заграло на полірованій зеленій шкірі його літунського костюма. За кілька тижнів після його відльоту з Озерного приплаву, цупка на початку шкіра так розім’ялася, аж стала геть м’якенька, і тепер літунський костюм облягав тіло незгірше, ніж який додатковий шар його власного шкіряного покриву.

Рук іще раз роззирнувся довкола: часом нічого не забув? А тоді, розгорнувши вітрила й опустивши балансири, сіпнув за мотузку двох вітрил, і «Грозовий шершень» шугнув у ряботиння світла й тіней, яким повнилося лісове повітря.

— Можливо, сьогодні? — прошепотів юний дослідник, достоту, як шепотів щоранку. Віддих вихоплювався з рота легенькими пухкими хмаринками. — Можливо, саме сьогодні поталанить.

Рук мандрував уже три місяці — три довгі, стомливі місяці. Удень, коли не шукав їжі та води, він прочісував Темноліс у пошуках бодай якихось промовистих ознак присутності хоч одного блукай-бурмила: звитого з трави та гілля спального кубла, допіру об’їдених плодоносних гілок чи глибоких слідів у м’якому, тванистому ґрунті біля лісових джерел. А ночами спочивав на високих товстих гілках величезних дерев, лежачи у своєму гамаку й наслухаючи, чи не озвуться чудернацькі переливчасті крики цих звірів.

Досі йому довелося чути їх лише тричі. І щоразу, вставши уранці, він вирушав у напрямку, звідки долітали їхні поклики, а серце йому завмирало в передчутті довгожданої зустрічі. Він досі ще пам’ятав той захват, той струс, який пережив на Ливарній галявині, коли вперше побачив блукай-бурмил. Тепер він просто не міг дочекатися, коли ж його очі узрять інших блукай-бурмил — вільних, здорових звірів у природному їхньому середовищі, проте коли сонце сідало і довшали тіні, Рук мусив — у котре вже! — миритися з поразкою. Знайти цих неспійманних звірів виявилося куди більшою морокою, ніж він міг собі уявити.

А все ж його мандри крили в собі не лише розчарування. Вони були позначені й тріумфами, досягненнями, відкриттями, і те все нотувалося (щонайсумлінніше!) його дрібним, охайним письмом у трактатному журналі, ще й ілюструвалося докладними замальовками та схемами.

«Сьогодні я натрапив на глибокі характерні подряпини на корі старезного світляка: тут блукай-бурмило гострив свої кігті. Декотрі подряпини свіжі, інші — заросли зеленим мохом, звідки можна виснувати, що це дерево для них — своєрідний умовний стовп, який їм вільно дряпати пазурами. Багатонадійна знахідка!»

Чотири довгі дні Рук просидів на сусідньому світляку, не з ітнувши очей. Але жоден блукай-бурмило так і не з’явився. Вранці п’ятого дня він спакувався і з тяжким серцем рушив далі. Того вечора, підвісивши грубку та гамака, а також надійно припнувши «Грозового шершня» до гілляки, він підстругав свою паличку з олив’яного дерева і зробив у журналі новий запис.

«Покинувши „дряпай-дерево“, я летів цілий день. Десь аж близько півночі викрив купку шкірок із тикводубового плоду під одним з високих дерев, подібних формою до дзвону — певний знак, що тут допіру пройшов блукай-бурмило. Мої гадки підтвердив відбиток блукай-бурмилячої лапи. Мало не до рання я просидів на сусідньому залізному дереві, сподіваючись, що звір повернеться, аби спожити й ті кілька плодів, які ще зоставалися на тикводубі».

Але звір його підвів і цього разу. Другого дня, щойно зійшло сонце, Рук продовжив свої мандри.

Дні замиготіли в одному нескінченному плинові, тижні складалися в місяці, а проте Рук так і не побачив жодного з цих полохливих звірів-самітників. Юний Бібліотекарський Лицар схуд, але водночас і зміцнів, а його чуття зробилися гострі як бритва. Дедалі глибше пізнавав він Темноліс. Його мінливі настрої. Його плинну вдачу. Рослини, дерева, подоби, загніжджені в його темних, таємничих тінях. Що їсти, а чого уникати. Його звуки. Запахи. А вечорами він нотував свої денні спостереження над життям тварин та рослин Темнолісу.

«Сьогодні я напав на вулик лісових бджіл. Мені вдалося викурити рій за допомогою димучої гілки сон-дерева. Мед так чудово смакував у чаї з листя лісової гірчиці, від якої напій зненацька поголубів, мов небо перед грозою…

Допіру я став свідком того, як рибожаб оглушив повзуна струменем свого згубного віддиху, а тоді попав жертву своїм довгим липучим язиком і проковтнув живцем. Огидне створіння відразу роздулося, стаючи удвічі більшим, і відворотно від-ригнуло. Я годину просидів у надійному сховку…

То був тиждень скажених бур. Одного разу, коли я ховався від грози, блискавка вдарила в поблизьке залізне дерево, і воно спалахнуло. Я почув чудне „лускання“ і з’ясував, що то лопалися крилатки, далеко навколо розкидаючи насіння. „У смерті криється життя“, — як сказав би Щип. Присягаю Землею та Небом, Темноліс — дивовижне місце, сповнене чудес…

Сьогодні я став свідком чогось направду страхітливого. Полетівши на звуки відчайдушного виску та вереску, я спустився досить низько і побачив дивовижу: волорога в польоті! Його несла, міцно обхопивши впоперек, смоляна лоза — довгий, зелений паразит, що живе в симбіозі з жахливим дубом-кривавником. Жертва борюкалася, борсалася і звивалася, але смоляна лоза була незмірно дужча за неї. А коли на допомогу першій лозині наспіла друга, обкрутившись довкола шиї нещасного волорога, розпачливій боротьбі настав край. Лозини потягли, понесли жертву до роззявленої пащі на вершині товстого, мовби гумового, стовбура дуба-кривавника. Гучно заклацали щелепи з гострими мов бритва зубами. Зненацька обидві лозини відпустили волорога, і той полетів сторчголов у черево великого м’ясожерного дерева. Притлумлені зойки жертви завмерли. Лозини побагряніли…»

Рук поклав короткий цурпалок олив’яного дерева. Він сидів скулиніг високо на крислатому сон-дереві. Грубка палахкотіла, гамак зовсім нерухомо висів у тихому, вологому повітрі. Місяць світив на хлопцеве напружене, стривожене обличчя. Волоріг нагадав Рукові про його товариша-підмайстра.

— Чи ти живий чи здоровий, Стобе? — прошепотів Рук. — Чи знайшов уже свої мідяні дерева? Чи працюєш над своїм трактатом? Чи…

Він ковтнув слину, щосили змагаючись із гірким давучим клубком, що підступив до горла.

І тут звідкись ізверху долинуло тихесеньке шкряботіння. Рук повернув голову, скинув очима вгору. Трохи ліворуч від нього зі споду грубої поземної гілки з вузлуватою корою звисало щось схоже на гроно сосновинограду. Тільки барва інша: не багряна, а брунатна, мов пергамен. А шкряботіння не вщухало, ба ставало чимраз нагальніше!

Раптом, просто на очах у Рука, одна кругла «бубка» у гроні луснула і роззявилася. В розриві схожої на папір шкірки з’явилася невеличка задрипана комашина, видряпалася на гілку і часто-часто замахала крильцями в теплому, напоєному місячним сяйвом повітрі. Злипле хутро на її тільці швидко підсохло і розпушилося. Крильця також просохли і тихенько забриніли.

— Нетля! — прошепотів Рук. — Спочатку волоріг. А тепер лісова нетля!

І всміхнувся, чуючи, як повінню наринули спогади про Маґду.

Незабаром до першої нетлі долучилися ще й інші: одна по одній порозтріскувалися решта «бубок» і з них повилазили новонароджені комашенята. А коли на гілку видряпалося останнє і, помахавши крильцями, обсохло й собі, вся їхня армада знялася в повітря і запурхала у потоках місячного сяйва.

Рук невідривно дивився, як лісові нічні метелики виконують свій дивовижний веселецький танець: пурхають то вгору, то вниз, крутяться, мов опале листя на рвачкому осінньому вітрі, а їхні яскраві крильця мигочуть, іскріють і міняться неначе самоцвіти й чорні діаманти під сріблястим місяцем.

Як би це видовище потішило Маґду! Така думка викликала в нього усмішку. Може, вона це вже бачила. Та й свого трактата, може, встигла написати… І тут його обличчя спохмурніло.

Бо його власний трактат був іще весь попереду.

Рука мучила спрага. Його баклага була порожня. Крім тієї мізерії липучого соку, що він зранку висмоктав із м’ясистого м’якуша лісової груші, за два останні дні він не мав у роті жодної краплини рідини. Голова стугоніла. Туманився зір. Думки розбігалися…

— Ой, що це? — скрикнув він раптом, коли спіднє вітрило черкнуло цвяхокущ, від чого небесний човен утратив рівновагу. Прикро вражений власним недбальством, Рук поправив вітрила і підняв балансири. Нахилившись, «Грозовий шершень» неушкоджений обминув небезпеку і злинув над верховіттям. Але Рук знав: просто цього разу йому ще пощастило викрутитися. Треба якнайшвидше знайти воду, поки він іще не знепритомнів.

Але сонце пекло нещадимо, тож Рук знову ковзнув додолу, під листяний дах, і полетів крізь ряботиння тіней та світла, тримаючись над самою землею. Він знав, що плакучниці з їхнім перлисто-блідим гіллям ростуть поблизу потоків і що над підземними озерцями часто збираються хмари лісової мошви, але ні плакучниць, ані мошви ніде не було видно.

Голова йому знов почала туманитися, коли це з правого боку почулося — ні, помилки бути не могло! — дзюрчання води. Де й взялася у хлопця сила. Він спритно повернув «Грозового шершня» праворуч і помчав ув обхід купи високих сон-дерев.

І там, у далекому кутку невеличкої піщаної галявинки, що буяла розкішним заростом, жебонів струмок. Він збігав звідкілясь ізгори по кам’янистому схилу, переливався через скельний залом і з плюскотом спадав у глибоке зеленаве озерце.

— Слава Небу і Землі! — шепнув Рук «Грозовому шершневі». — Нарешті.

Але отак собі просто приземлитися він не зважився. Зарано! Хоч якою пречудовою та гостинною виглядала ця оаза, але Рук знав: вода приваблює також і найнебезпечніших тварин Темнолісу, в тому числі шаблезубих лісових котів, білогривих вовків, і, звісно, чав-чавів, які, хоч самі й обходяться без води, учащають до таких місць, аби запопасти тих, що її потребують.

Тож Рук посадив небесного човна на товсту гілляку у верховітті одного зі старезних сон-дерев. Приставив до ока далекогляда і, намагаючись не зважати на пересохлий рот і розпашіле чоло, невідривно зорив струмочок та плесо.

Час минав, і всілякі лісові мешканці виходили з довколишніх хащ напитися з плюскотливого плеса. Спочатку до водопою навідався табунець плямистих тілдерів, потім — родина лісових куріпок і нарешті — лісовий вепр-самітник із довгими закрученими іклами та маленькими підозріливими очицями. Летючий хробак, випускаючи з тихим сичанням повітря з невеличких сопел, розташованих уздовж черевної його частини, завис над водяною поверхнею і, нахиливши голову, хлебтав малесенькими ковточками.

Аж ось нарешті Рукові урвався терпець. Міцно припнувши «Грозового шершня», він зліз на землю по товстому, ґудзуватому стовбуру сон-дерева і, роззираючись довкола, обережно підкрався до гомінкого струмочка.

Там він упав навколішки і, склавши долоні човником, жадібно пив, ковток за ковтком, студену чисту воду. Відчував, як вона булькотить у горлянці й наповнює шлунок. І враз перестало стукотіти в голові, розвіявся туман в очах. Він квапливо наповнив баклагу і вже хотів повернутися до «Грозового шершня», щоб летіти далі, коли щось затримало на собі його погляд.

Слід! Відбиток лапи!

Рук тихо охнув і, ще не сміючи вірити своєму щастю, присів навпочіпки, щоб краще розглянути широкий ступеник, залишений у м’якому, вологому піску край води. Хоч він був і менший за побачений біля тикводуба, але розташування подушечок та пазурів не залишало місця для сумнівів. То був слід блукай-бурмила. Та ще й який виразний! Отже, свіжісінький.

Рук зірвався на ноги і ну озирати всю галявинку! Його аж розпирало від хвилювання. Серед слідів, залишених рештою істот, що приходили втамувати спрагу, виявилися й відбитки лап того самого невеликого блукай-бурмила. Декотрі його сліди були вже розмиті й невиразні, але інші — такі самі свіжі, як і той, що виднів накрай води: либонь, блукай-бурмило приходив сюди на водопій не раз за останні кілька днів.

Обстеживши місцину, юний Бібліотекарський Лицар знов подерся на сон-дерево.

— Ось воно, це місце, — пошепки сказав він «Грозовому шершневі». — Тут ми будемо чекати на появу блукай-бурмила, хоч би скільки часу на те пішло.

Цілу ніч Рук не лягав спати. Довколишній ліс гомонів голосами нічних істот. Бухикали повзуни. Попискували куарми. Щебетали пурхайлеза… Зійшов місяць, і його промені пробилися крізь шати довколишніх дерев, срібними списами повпиналися в лісову долівку. Рукові вже почали злипатися очі, аж десь перед самим світом у сутіні внизу луснула під чиєюсь ногою суха галузка.

«Як могло щось прослизнути так близько повз мене, а я й не помітив?» — подумки зчудувався він. Наставив свого далекогляда туди, звідки почувся тріскіт і наводив різкість, аж поки стало видно кожен листочок. А ще за мить листя затремтіло, розсунулось, і з тіней на місячне світло вийшов високий, кремезний звір.

То був блукай-бурмило! Рук затамував подих, силкуючись притлумити дрож тіла. Нарешті, нарешті він знайшов справжнього дикого блукай-бурмила!

Звір виявився пречудовий: блискотливі очі, гострі білі ікла, довгі, лискучі кігті. Хоч і менший за блукай-бурмил, яких Рук бачив на Ливарній галявині, він усе ж був рослявий, величний, і, враховуючи захарчований вигляд тамтих уярмлених бідолах, либонь, важчий за них. Він почвалав до дзюркотливого струмочка, і його лискуче хутро мінилося то темно-брунатною, то блідо-зеленою барвами.

Рук дивився, як звір нахилився над водою, опустив морду і зачав хлебтати. Від хвилювання юному дослідникові сперло дух. Руки йому тремтіли, ноги трусилися, навіть далекогляд танцював у пальцях, і його нелегко було зфокусувати.

І тоді щось шелеснуло в листі. Блукай-бурмило глипнув угору, прядучи своїми невеличкими вухами. Певне, то просто повзун гойднувся і перескочив з дерева на дерево чи куріпка на гілці стрепенулася вві сні. Але блукай-бурмило зовсім не хотів ризикувати. Мов заворожений, Рук дивився, як звір зіп’явся на ноги і тихо розтав у гущавині.

— Сьогодні, — прошепотів Рук, складаючи далекогляда і пристібаючи його до літунського костюма. — Сьогодні мій день!

Блукай-бурмило повертався ще багато разів. Дні минали за днями, а Рук невтомно вів за ним спостереження, докладно занотовуючи подробиці його поведінки у своєму журналі. Записував, о якій порі дня чи ночі той з’являвся і скільки лишався на водопої. Задокументовував кожну його подряпину, кожнісінький його рух, жест, вираз обличчя. І робив шкіци, десятки шкіців, намагаючись ухопити всі особливості звіра: вигин його ікол, дуги брів, пістряво-сірі смуги, що тяглися через плечі.

А через кілька днів таких спостережень, Рук надумав з’ясувати, куди ходить «його» блукай-бурмило. Коли той знов потупав у ліс, він тихенько відв’язав «Грозового шершня» і, тримаючись на безпечній відстані, полетів слідом за ним. Його вразило, як прудко пересувався звір. Зависнувши безшелесно у повітрі, він дивився, як блукай-бурмило став під великим крислатим деревом і заходився ласувати соковитими синьо-чорними плодами, звислими з гілля; лише донесхочу наївшись, звір подався далі своїм шляхом.

І тут Рукові стрілила ідея. Він спустився нижче і, тримаючись біля самого дерева, напатював повну пазуху плодів. Потім, вернувшись до струмочка, виклав їх купкою біля місця, де плюскотіла вода.

Решту дня Рук, змайструвавши рогачку, щоб відганяти від плодів небажаних гостей, дбав про недоторканність свого почастунку і вичікував, коли ж знову надійде блукай-бурмило. За кілька годин звір вернувся. Підозріливо понюхав плоди, шалено прядучи вухами. Ще понюхав.

— Ну, бери. — пошепки підохотив Рук.

А за мить розцвів усмішкою: блукай-бурмило взяв один плід із купки своїми, хоч і гострими, але вельми зграбними кігтями, і відкусив шматок. Ясно-червоний сік бризнув йому на підборіддя, і Рук завважив вираз блаженства на звіриному обличчі: відвислу спідню щелепу, приплющені очі.

Перший плід розохотив блукай-бурмила. Він узяв другого, далі — третього. І не перепочивав, аж поки не ум’яв усієї купки.

Назавтра Рук наклав плодів більше. Одначе цим разом, коли блукай-бурмило явився по свій почастунок, юний дослідник зорив звіра уже з землі, причаївшись за сон-деревом. Бачучи його зблизька, він уперше збагнув, який це велетень. Хоча звір ще вочевидячки не дійшов свого зросту, він був удвічі вищий за Рука, а важчий, либонь, удесятеро. Порівняно короткі ікла та грива свідчили, що перед ним — самиця.

Коли минули ще чотири ночі, Рук набрався духу і зробив новий хід. Блукай-бурмилиха знов явилася опівночі, але жодного плоду на звичному місці не знайшла. Вона розчаровано обнюхала все довкола і, добувши з себе тихий горловий стогін, задовольнилася тим, що попила води зі струмка.

Умираючи зі страху, Рук сторожко вийшов зі схованки. У своїх тремтливих долонях він простягав медові синьочорні плоди. Блукай-бурмилиха враз обернулася, широко розплющивши очі та прядучи вухами. Якусь жахливу мить Рукові здавалося, ніби вона зараз крутнеться і шасне назад у лісову гущавину, аби вже ніколи не повернутися, бо ж хтось чужий розсекретив місце її водопою.

— Ось! Це для тебе! — прошепотів Рук, простягаючи їй ласощі.

Блукай-бурмилиха завагалася. Блимнула на плоди в його руках, тоді — на Рука, тоді — знов на плоди… і щось ніби змінилося в її виразі, здавалося вона пов’язала між собою якісь дві обставини.

Аж ось її правиця звелася, і велика пазуриста лапа затрепетала біля її грудей. Рук затамував подих. Невідривно дивлячись у вічі хлопцеві, блукай-бурмилиха простягла лапу… а тоді обережно взяла плід з його долоні.

— Ве-ве! — промурмотіла вона.

Тиждень минав за тижнем, і мало-помалу Рук здобув довіру блукай-бурмилихи. А коли листя залізного дерева почало міняти барву й опадати на землю, вони заприятелювали. Пліч-о-пліч ходили добувати харч. Шукали зустрічі одне з одним. А ночами Рук допомагав блукай-бурмилисі мостити великі спальні кубла в непролазних хащах підліску. Ті кубла, хитромудро сплетені й уміло заховані, вистелені мохом і м’якесеньким зіллям, а зокола захищені терновими гілками, були справжніми шедеврами будівельного мистецтва, і Рук не міг не захоплюватися вправністю блукай-бурмилихи.

Він доскіпливо нотував у своєму трактатному журналі геть-чисто все: які плоди й корінці вони з блукай-бурмилихою споживали, як удвох споруджували для неї спальні кубла, як за допомогою своїх витончених змислів ця істота знаходила харч, воду, прихисток, як викривала зміни погоди, небезпеку… І мірою того, як блукай-бурмилиха прихилялася до нього, хлопець ще й почав розуміти її мову.

Рук часто перечитував ту частину ґрунтовного трактату Варіс Лодд «Студії про поведінку блукай-бурмил у їхньому природному середовищі», де вона подавала можливі значення деяких найпростіших блукай-бурмилячих вигуків та жестів. Варіс мусила спиратися на спостереження з відстані. А Рук, зумівши так близько заприязнитися з одним із блукай-бурмил, як доти не щастило жодному Бібліотекарському Лицареві, мав змогу ще глибше осягати тонкощі блукай-бурмилячого спілкування.

Вони все мандрували вдвох, і помалу юний дослідник став сам переходити на блукай-бурмилячу мову. Хоча блукай-бурмилиху начебто й смішили його спроби закидати по-бурмилячому, вони непогано розуміли одне одного. Руков і подобалася груба краса мови, де нахил голови чи порух плечей могли означати збіса багато…

— Ве-верре-вем! — казала вона йому, нагнувши голову і випнувши щелепу. — «Я голодна, але ступай легко, бо повітря тремтить». (Себто: «Стережись — поблизу небезпека!»)

— Веґ-ве-верр! — бувало, гарчала вона, поводячи плечима і щулячи вушка. — «Уже пізно, молодик — коса, а не щит». («Я боюся йти далі поночі.»)

Навіть її ім’я було напрочуд гарне: Вемеру! Воно означало: Та-що-з-щербатими-іклами-гуляє-під-місяцем.

Ще ніколи Рук не був такий щасливий, як тепер, коли цілі дні та вечори бавив із блукай-бурмилихою. Він уже досить шпарко розмовляв по-бурмилячому і так захоплювався спілкуванням з Вемеру, що лиш іноді провинно похоплювався: таж він занедбав свій трактатний журнал! Але щоразу він мав попереду завтрашній день. Чи, може, післязавтрашній…

Якось надвечір вони сиділи на землі й вечеряли дубовою заболонню та сосногоріхами. Сонячне проміння, що пробивалося крізь листя, було золотаве, аж жовтожаре. Вемеру обернулася до нього.

— Ве-верра-вех! — прогарчала вона і широко повела рукою. — «Заболонь солодка, сонце гріє мені тіло».

— Ве-ве-велло! — відповів Рук і склав долоні докупи. — «Сосногоріхи смачні, мій писок ситий».

У кутиках очей Вемеру залягли смішинки. Блукай-бурмилиха нахилилася, її обличчя майже впритул наблизилось до нього.

— Що? — запитав він. — Я сказав щось смішне? Я просто хотів сказати, що їхній запах…

Блукай-бурмилиха затулила собі рота лапою. Будь спокійний! Вона торкнула Рукові груди, відтак свої, і, глибоко зосередившись, промовила одне-однісіньке людське слово — тихо, затинаючись, але помилки бути не могло: вона промовила таке слово, якого він їй ніколи не казав!

— Др-у-уе-зз!

Рук затремтів. «Друзі?» Де ж це вона могла почути таке слово?

Минуло ще кілька днів та ночей. Тієї ночі Рук прокинувся, мов що його розбудило. Небо було чисте, світила підповня, заливаючи пущу своїм ясним сяйвом, оздоблюючи листяне вбрання дерев сріблом і відтінюючи глибокою чорністю. Хлопець виліз зі свого гамака, підвішеного у верховітті сон-дерева, і поглянув униз. Спальне кубло Вемеру було порожнє.

— Вемеру! — гукнув він. — Ве-верра? — «Де ти?»

Ніякої відповіді. Рук пройшов по гілляці до того місця, де стояв на припоні «Грозовий шершень», і задивився понад темним лісом.

Ага, он вона! Стоїть на скельному заломі за якихось двадцять кроків від нього, нерухомо стоїть, тільки вушками пряде, і пильно вдивляється в далекий небокрай… Рук усміхнувся і вже хотів гукнути їй вітальні слова, коли почув щось таке, від чого йому зайняло дух.

Розкочуючись по нічному небу, до нього долинув переливчастий гук якогось далекого блукай-бурмила. Це вперше, відколи Рук зустрів Вемеру, він почув голос когось іншого з блукай-бурмилячого племені.

Ось, знову!

— Вемеру! — Рук упізнав ім’я блукай-бурмилихи і відчув, як мурашки забігали йому по спині. Той другий блукай-бурмило не просто гукав навмання, а звертався до його приятельки на ім’я. — Вемеру! Вемеру!..

З такої далини, коли вітер спотворював, відносив геть половину звуків, Рукові було тяжко зрозуміти докладне значення слів того другого блукай-бурмила. Але перекласти відповідь Вемеру зумів завиграшки.

— Ве-ве! Веррума! — «Я йду, повня світить ясно, нарешті наспів час!»

— Вемеру! — гукнув Рук, зненацька пойнятий неймовірним передчуттям якоїсь зміни. — Що тут діється?

Але Вемеру не звертала на нього уваги. Вона слухала тільки свого одноплемінця, а той невтомно виводив щось для неї переливчастим голосом.

— Про що це він? — пробуркотів Рук. — «Поспішай… Долина Тисячі відлунків чекає…»

Дзвонячи зубами з хвилювання, він намацав свого трактатного журнала і паличку з олив’яного дерева та й давай записувати ці слова тремтячою рукою.

— Долина Тисячі відлунків! — прошепотів. — Вемеру! — гукнув він і зирнув униз. — Вемеру?

І замовк. На скельному заломі, де щойно стояла блукай-бурмилиха, було порожньо. Його приятелька зникла.

Вемеру покинула його.