Останній із небесних піратів

Розділ тринадцятий Ливарна галявина

Після лютої грози, що шаленіла цілу ніч і цілий ранок, небо очистилося десь ополудні. Лишилося від того її буяння хіба біле шмаття хмар, яке мчало по небу, немовби натираючи його до блиску, та ще оновлений Темноліс унизу, який виглядав достоту так, ніби кожен його листочок допіру вимито й начищено, щоб він міг висявати у срібному сонячному промінні.

Рук вправно скерував небесного човна в обхід великого сон-дерева і полетів далі понад самими зубчастими хащами тернолезу. Від хвилювання серце так калатало, аж, здавалося, от-от вискочить з грудей. Йому самому не вірилося: тільки вчора увечері «склав» останній політ підмайстра, а сьогодні вже летить укупі з великою Варіс Лодд та своїм найліпшим другом, живолупом Кісточкою, в Темноліс — і не просто летить, а здійснює з ними повітряний наліт!

Швидко і тихо шугаючи крізь ряботиння лісового світла, їхні три небесні човни: «Вітряний сокіл», «Лісова оса» та «Грозовий шершень», — трималися нижче верховіть високих дерев. Рукові пальці мовби вигравали на мотузках, спонукаючи небесного човна повернути сюди чи туди, здійнятися вгору чи пірнути додолу, кинутися в той чи той бік. Нелегкий то був політ — вимагав постійної напруженої уваги.

Пальці його раз у раз, більше від неспокою, ніж з необхідності, обмацували літунський костюм, перевіряючи, чи на місці все малознайоме літунське причандалля: абордажний гак, кільце мотузки, баклажка з водою і — хай Небо та Земля боронять, щоб у цьому коли-небудь з’явилася потреба! — світлякова скринька, дарунок ґречного веретенника Щипа, з отими всіма бандажами, зіллям та цілющими мас тями. На грудях у нього красувалися далекогляд, компас і мотузяна драбинка, при боці — ніж, Феліксів обрядовий меч і, засунута в шкіряну петлю на поясі, гостра мов бритва сокирка, без якої не підніметься в повітря жоден літун. Тепер він почувався справжнім Бібліотекарським Лицарем, готовим до абиякої придибенції. От коли б тільки десь поділося оте тривожне тріпотіння під грудьми.

«Попереду густий ліс!» — просигналила Варіс Лодд, і всі троє, як один, злинули вгору і пробилися крізь листяний дах.

Рук зачудовано охнув, побачивши кругом простерті зелені верховіття. Він звівся у своїх різьблених стременах і, відчуваючи обличчям тепловій, дав «Грозовому шершневі» повний хід. Небесний човен задрижав на мить, а тоді рвонувся вперед, відкинувши літуна назад у його сідло.

«Лишатися внизу!» — безгучно просигналила Варіс. їм важливо було підкрастися непоміченими.

Рук смикнув за петлю мотузки двох вітрил. «Грозовий шершень» слухняно пірнув донизу та й давай ширяти над самими верховіттями мокрого лісу — достоту, як отой його тезко з жовто-червоними смугами, що колись його бачив Рук, над озерним плесом, черкаючи його хоботком. Як давно, здавалося, те було! Рукові думки полинули в минуле.

Згадався йому вчорашній вечір. Щойно він зібрався був лягти в ліжко, як почув тихеньке тук-тук-тук! у двері своєї спальні. То була Варіс Лодд, при повному літунському риштунку, з зарядженим арбалетом при боці.

— Ходи зі мною, — сказала вона. — Маю тобі щось сказати.

Слідом за нею він вийшов на Озерний приплав, де вже чекав на них, крутячи в руках аркана, Кісточка. Внизу під ними хвилювалися, вирували темні води озера, а вгорі чорні набучавілі хмари котилися з заходу. Варіс обернулася і заговорила до обох: обличчя її видавалося похмуре, а голос тремтів від хвилювання. Рук іще ніколи не бачив її такою стривоженою.

— Сьогодні ввечері до мене підійшов твій юний друг Ксант, — почала вона. — Відколи він скалічів, йому забажалося збирати відомості й бути нам корисним у такий спосіб.

— Себто шпигуванням? — сторопіло перепитав Рук.

— Можеш називати це й так, — відказала Варіс. — У нашій війні зі Сторожами Ночі та їхніми спільниками нам слід дивитися обома. Так чи так, а Ксант приніс тривожні новини.

— Далі! — зажадав Кісточка, впустивши аркана на поміст.

— На Ливарну галявину повернулося рабство. Кісточка прикро потряс головою:

— Невже Господар Ливарні так ніколи нічого й не навчиться?

Варіс поклала живолупові руку на плече.

— Кісточчину родину, як і твою, Руку, полонили людолови, — пояснила вона Рукові. — Ми думали, що вчинивши свій останній наліт, дали добру науку їм та їхнім спільникам-гоблінам, а вони, здається, знову взялися за своє.

Рукові також пригадалось, як він запитав Варіс:

— А ці раби… хто вони? Живолупи? Дрібногобліни? Варіс похитала головою.

— Вони.

Льотний інструктор обернулася до Рука, і в її очах змішалися гнів та печаль.

— Хто ж вони?

— Блукай-бурмила, Руку, — відповіла Варіс. — Блукай-бурмила.

«Грозовий шершень» здригнувся, бо на згадку про слова Варіс, Рукові пальці затремтіли. Блукай-бурмила! Як хтось смів, хоч би хто він був, уярмити цих могутніх, благородних істот? Від самої думки про це кров йому знову закипіла в жилах. Але ж їх таки уярмлено, і вчинив це Гемуїл Накип, Господар Ливарні. Якою ж тварюкою треба бути, щоб закувати блукай-бурмил у кайдани?

— Ти, Руку, любиш блукай-бурмил не менше за мене, — зауважила Варіс. — Я знала, що ти захочеш допомогти врятувати їх.

— А Стоб із Маґдою? — запитав Рук.

— Що менше учасників, то краще для такого наскоку, — похитала Варіс головою. — А ви з Кісточкою — найкращі літуни на всі Вільні галявини. — Вона помовчала. — Отже, якщо ви двоє летите зі мною, нам треба проскочити до Ливарної галявини під носом у Накипових охоронців-гоблінів, випустити блукай-бурмил із повітки для рабів і звіятися перш, ніж нас помітять. Це буде нелегко.

— Ми летимо з тобою, — разом відповіли Рук і Кісточка. Отоді-то Рук і відчув уперше оте тріпотіння під грудьми.

Сонце потьмяніло і ковзнуло до обрію. Рук відчув: вітер знову набирає на силі. Він підрівняв спіднє вітрило і міцніше натяг мотузку двох вітрил. Хоча зі свіжішим бризом вони полетять куди швидше, проте небесні човни стануть вертливіші й свавільніші.

«Он вона!» — швидко просигналив Кісточка, звівши великий та вказівний пальці, що могло означати тільки одне: «Галявина!»

Рук глянув уперед. Ген удалині завидніли товсті чорні стовпи диму, що їх вивергали височенні комини ливарні, плямуючи небо темною брудотою, немов чорнильною ляпкою. Серце Рукові на мить зупинилося.

«Спуститися нижче!» — відразу ж просигналила Варіс, і «Вітряний сокіл» ринув знову вниз, під ослону найвищих верховіть.

Рук заходився коло мотузок: згорнув спіднє вітрило і розпустив горішнє, заразом зміщуючи противаги з допомогою стремен і повільно підіймаючи мотузку двох вітрил. Нервово закусив спідню губу. «Грозовий шершень» клюнув носом і пірнув донизу, у прогалину в листяному дахові. Щойно небесний човен опинився в сутінковому лісовому затишку, як вітру, мов і не було, — тендітне суденце затремтіло і стало падати. Рукові пальці затанцювали над мотузками та важелями. Небесний човен вирівнявся і поплинув далі.

Варіс послала швидкий сигнал: «Чудово летиш, Руку!» — та ще й усмішку на додачу.

Рук заусміхався на весь рот, а тоді спаленів: кров прилинула до щік. Ураз відчув, як груди розпирають гордощі: щоб його літунську вправність та хвалила сама велика Варіс Лодд! І поплескав по голові «Грозового шершня», шепнувши йому:

— Молодець!

Вони все летіли й летіли, аж ось уже й сутеніти почало. Знову й знову Рукові доводилося звертати вбік, аби не ввігнатися в стовбур чи не зачепити довгої гілляки, яка несподівано виринала навстріч із мороку. Та ось попереду зажевріло поміж дерев жовтаве світло — мов десь там каганці світилися.

«Обидва за мною!» — подала знак Варіс через плече.

Вона злетіла круто вгору і тихо посадила свого небесного човна на широкий конар величезного і старезного залізного дерева. Рук і Кісточка посадили свої човни біля неї. Варіс на мигах показала їм, що було джерелом світла, яке жевріло попереду.

Рук відчепив свого далекогляда і підніс до очей. Визираючи з-під навислих гілок, оглянув галявину, розпістерту перед ними. Широка, пошрамована, хора, галявина виглядала гнійною раною на тілі Темнолісу. Вона смерділа сіркою, смолою, топленим металом. Вона вся аж гула від розмаїтого гамору: гримали молоти по металу, цюкали сокири, рубаючи дерева; гуготіли печі, ляскали нагаї гоблінів-наглядачів, злагоджено скреготали рискалі та кайла, вгризаючись у породу в ямах-руднях.

А за печальне тло для цього гамору правив гучний стогін, — неначе голосив якийсь нерозважно-тужний хор, — численних гоблінів, що тяжко гарували. Рук затремтів. Як же мали страждати ці жалюгідні горопахи, аби з них міг добуватися отакий жахний звук…

І тут, розтинаючи оту всю какофонію каторжної праці та глибокого відчаю, щось протягло зарипіло деренчливим рипом, а тоді глухо гупнуло об землю. Рук повернув далекогляда. Накраю великої просіки здійнялася і вже осідала хмара куряви, відкриваючи щойно повалене додолу дерево. А гурт гоблінів уже ліз по величезному стовбуру, обтинаючи гілля.

«Такий чудовий ліс!» — на мигах показав Рук.

«Гемуїл Накип!» — так само на мигах відповіла йому Варіс і провела пальцем по горлу, мовби перерізаючи його.

Рук кивнув головою.

Купи попелу, пагорби жужелиці випиналися з землі, мов нариви, тут-таки височіли і стоси обчухраних стовбурів: кожен стіс — для окремої печі. Гурти згорблених, кістлявих гоблінів (у драних лахах і з верствами сажі, що цілими роками в’їдалася в шкіру) брали з тих куп колоду за колодою і волочили вірьовками та гаками до печей, запихаючи досередини. Гурт за гуртом, колода за колодою — а все ж купи дров анітрохи не маліли, бо щойно забирали один стовбур, як на його місце кидали інший, допіру зрубаний. Отак Ливарна галявина усе глибше й глибше, мов ракова пухлина, вгризалася в довколишній ліс.

«А де ж блукай-бурмила?» — знаками запитав Рук, стенаючи плечима.

Кісточка торкнув його плече і показав пальцем.

Блукай-бурмило! Серце Рукові схвильовано закалатало, коли він повернув далекогляда ліворуч і натрапив на блукай-бурмила, що саме виходив із дверей високої пузатої ливарні. Побачене вразило його до глибини душі.

Бідолашна істота мала геть заморений вигляд: щоки позападали, ребра повипиналися. Пухнасте хутро було обсмалене і стратило блиск; згорблене, скулене тіло світило то тут, то там рясними латками голої закривавленої шкіри. Скутого в зап’ястках та кісточках блукай-бурмила супроводжували двоє гоблінів; озброєні довгими важкими дрюками, вони дубасили ними бранця — часто-густо і з видимою втіхою. А блукай-бурмило приймав усі удари без опору, ба навіть байдуже. Рук дивився, як неборака поволеньки човгає до хижі для рабів, і бачив: дух його зламано.

Ось вийшло ще п’ятеро блукай-бурмил, по одному з кожної ливарні. їхній стан був, либонь, ще гірший, ніж у того першого. Жоден з них, здавалося, не міг пересуватися бодай трохи швидше попри зливу скажених ударів та злобних прокльонів. Один немилосердно кульгав. Другий мав тяжкий опік плеча, що не переставав кривавити. І всі вони страшенно трусилися, бо мерзли на повітрі після багатьох годин праці в пекельній жароті.

Рук обернувся до Варіс. Її очі палали, вона то зціплювала, то розціплювала зуби, водночас обіруч стискаючи арбалета. Співчуття в Руковій душі змінилося гнівом, і хлопець схопився за кинджала та меча у себе при боці, а тоді знов перевів погляд на галявину.

На його очах блукай-бурмил загнали до хижі для рабів і прикували до стовпа-стояна посеред приміщення. Ця безстінна шопа ані крихти не захищала від студеного вітру, і шестеро закутих блукай-бурмил, щоб хоч якось зігрітися, збилися докупи посередині брудної солом’яної підстилки, німуючи і тремтячи, зі згаслими безживними очима.

У свій далекогляд Рук іще раз озирнув галявину. На ній уже майже нікого не було видно. Блукай-бурмила перестали кочегарити біля печей, то ливарні й зупинилися; останні з рудокопів, лісорубів та колодотягів уже заходили до своїх довжелезних повіток. Ззаду за ними чимчикували, зі сміхом та жартами, гобліни-охоронці.

Ось на видноті лишився тільки один охоронець, заснулий на своєму посту в горішній сторожовій башточці. Моторошна тиша оповила Ливарну галявину. Варіс обернулася до Кісточки й Рука, обличчя її враз споважніло.

«Затямте, — показала вона на мигах. — Залетіли — й вилетіли. Анічичирк!»

Рук і Кісточка кивнули головами.

«Уперед! — заклично махнула вона рукою, підіймаючи вітрила і пурхаючи з залізного дерева. — Залітаємо!»

Коли «Грозовий шершень» знявся з дерева, тріпотіння у Рука під грудьми де й поділося. Тримаючись поруч із Варіс та Кісточкою, він провів свого небесного човна крізь останні зелені заслони, опинившись над спустошеним тереном. Рук тихо пролітав понад зловорожою галявиною, і його огортала спокійна, холодна лють.

Варіс і Рук шугонули понад рядами довгих повіток та балагул і зависли у повітрі біля хижі для блукай-бурмил. А Кісточка тим часом, намотуючи кінець свого аркана на руку, шатнувся до верхівки сторожової башточки, де гучно хропів гоблін-охоронець. Рук бачив, як живолуп шугнув понад самою башточкою і кинув аркана. Мотузка, розкручуючись, понесла петлю за парапет. Рук затамував подих.

А за мить затягнута на вузол петля вернулася з великою в’язкою ключів. Сонько охоронець навіть не ворухнувся.

«Чудова робота!» — на мигах показав Рук, вражений живолуповою вправністю.

«Руку! — настійно просигналила Варіс. — Тримай!» І кинула йому кінець своєї швартівної мотузки.

Рук спіймав мотузку і пропустив її попід шиєю подоби грозового шершня, зв’язавши обидва небесні човни.

Варіс звісила обидві ноги з одного боку і скочила на землю.

«Лісовий сокіл» став цапа і нахилився, сіпаючи за швартівну мотузку. «Грозовий шершень» і собі запротестував, задер носа. Рук переніс центр ваги на стремена і з похмурою рішучістю вчепився у туго нап’яту мотузку двох вітрил, щосили намагаючись утримати обидва небесні човни в рівновазі, аби першої-ліпшої хвилини вони з Варіс могли звідси дременути.

— Спокійно! — тихо прошепотів він. — Тихіше їдеш — далі будеш…

Тут Кісточка пішов униз ледь не до самої землі й, кинувши на лету в’язку ключів Варіс, знов шугнув у небо — чатувати, чи не вигулькнуть зненацька гобліни-охоронці. Ось Варіс уже в хижі для рабів, ось уже взялася до роботи.

Клац! — і забряжчали, падаючи додолу, кайдани. Ще раз клацнуло.

Угорі, над Руковою головою, звільна кружляв Кісточка, пантруючи на всі боки.

— Ідіть! — почув Рук, як Варіс підохочує блукай-бурмил. — Ви вільні!

Бідолахи спочатку й не ворухнулися, так і сиділи мов громом прибит і, але спроквола — до болю спроквола, як на Рука, що вів справжній бій з небесним човном Варіс, аби утримати його в рівновазі, — спочатку один, потім другий блукай-бурмило боязко звелися на ноги. Поволеньки, обережно повиходили вони на галявину в супроводі Варіс.

— Біжіть у ліс! — у відчаї підганяла Варіс гігантів, що ледь човгали ногами.

І тут від довгого ряду балагул долинула якась шамотня. Рук крутнувся в сідлі, шалено закалатало серце. Якась біда!

Ураз мов одна чиясь рука відкинула запони з тілдерової шкури, і зсередини почали вивертатися озброєні гобліни-охоронці — лава за лавою!

— Пастка! — гаркнув згори Кісточка. — Забираймося звідси!

А пелехаті гобліни як один вихопили свої зазублені шаблюки і з бойовим криком, від якого кров стиналася в жилах, жахнули вперед.

Блукай-бурмила позадирали голови й, оголивши ікла, завили. Звівшись на величезні задні лапи, вони рвонули вперед, сліпі від люті, розтинаючи своїми довгими, мов шаблі, кігтями повітря, відчайдушно бажаючи якнайшвидше добутися лісу, де на них чекали воля та безпека.

— Облиште блукай-бурмил! — загукав чийсь голос. — Нам потрібна Варіс Лодд!

Рук обернувся і побачив на одній з балагул миршавого, зморщеного чоловічка з довгими кучерявими бачками, худющим обличчям і неспокійними очима, що зиркали сюди-туди; він стояв там самотою. То був Гемуїл Накип, власною персоною! Він гупнув об дошки своєю важкою патерицею і заверещав:

— Схопіть мені Варіс Лодд!

Варіс пустила стрілу з арбалета, яка дзьобнула облавок балагули вершків за два від Накипової голови. Господар Ливарні з виском кинувся на спід балагули. А Варіс уже бігла туди, де Рук тримав напоготові для неї її небесного човна. Назирці за нею гналися гобліни, вимахуючи шаблюками і несучи важку сіть. Але тієї самої миті, коли Варіс ухопилася руками за носову частину «Лісового сокола», швартівна мотузка випорснула з Рукових пальців, і небесний човен, давши різкий кант, скинув свою господиню на землю.

Рук застогнав з досади. А ззаду глузливо завили на радощах гобліни.

— Тепер вона наша! — зіпонув один.

— Велика Варіс Лодд! — кривлявся інший.

— Буде їй наука, щоб не… ой!

Рук швидко озирнувся. Один із гоблінів-охоронців лежав долі: в його грудях стриміла стріла. Двоє припало до землі поруч з убитим. А Кісточка, зі зведеним арбалетом, уже знову падав з неба, йдучи в чергову атаку.

— Ой!

Другий гоблін гримнув на землю: у спині в нього стирчала стріла, а з рани цебеніла кров.

— Руку! — гукнула Варіс, насилу зводячись на ноги. — Допоможи мені, Руку!

Хлопець простяг правицю і вхопив швартівну мотузку «Лісового сокола», обкрутив її кінець навколо свого зап’ястка. Тягарем другого небесного човна йому викручувало п’ястука з суглоба. Скривившися з болю, хлопець тримався з останньої сили.

— Вилазь на борт! — гукнув він до Варіс. — Борше!

Охоронці заверещали з люті і знов кинулися вперед.

— Пришелепки! — біснувався Гемуїл Накип.

Кісточка пішов у піке втретє. Знов просвистіла стріла…

Коли Варіс міцно вхопилася за корпус «Лісового сокола», Рук відпустив швартівну мотузку. Ось Варіс підтяглася на руках і, перекинувши ногу через облавок, сіла в сідло; «Лісовий сокіл» задрижав і небезпечно перехнябився. Та за мить вона розпустила вітрила, і небесний човен птахом злинув у небо. Рук злетів угору поруч неї, порозкидавши гоблінів в обидва боки. Душа його співала.

— Ми дали їм жару! — желіпнув він.

— Завдяки тобі, Руку! — відповіла Варіс. — Ти врятував мені життя.

Їх перейняв Кісточка.

— Забираймося звідси! — загорлав живолуп.

— А як же блукай-бурмила? — запитав Рук. — Вони втекли?

— Он, подивись! — показав Кісточка вниз і ліворуч від себе.

Там, на краю галявини, блукай-бурмила вже зникали в лісі. Гобліни-охоронці не сміли заходити в гущавину слід ом за тими здоровезними звірами й боязко огиналися, а Гемуїл Накип знай викрикував прокльони, люто погрожуючи патерицею небесним човнам.

— Збийте їх стрілами! — репетував він.

— Урозтіч! — скомандувала Варіс, коли повз них просвистіла хмара стріл.

Рук скерував свого човна вбік. Описавши дугу, полетів низько понад хижами, геть від гоблінів, тримаючи курс слідом за втікачами-бурмилами, до прихистку — смуги дерев на узліссі.

Останній блукай-бурмило обернувся. То, власне, його Рук бачив першого на виході з ливарень; певніше, не його, а її — огрядну самицю з чудернацькими чорними признаками довкола одного ока та впоперек носа.

Очі хлопця і блукай-бурмилихи зустрілися.

— Стережись! — згукнула Варіс десь ізгори.

Рук озирнувся через плече і побачив гобліна, що присів на одне коліно біля порожньої балагули. Охоронець саме нап’яв тятиву довгого лука, цілячи в серце нерухомої блукай-бурмилихи.

Забриніла тятива, засвистіла стріла, розтинаючи повітря. Рук крутнувся і затулив собою ведмедицю.

З глухим звуком стріла вп’ялася в Рукове плече. Від болю зсудомило всю руку, і хлопець скрикнув.

— Тримайся! — гукнула Варіс, шугаючи вниз до нього. Гоблін уже витягував із сагайдака другу стрілу, коли стріла з Кісточчиного арбалета попала йому в міжбрів’я. Охоронець, мов колода, бебехнув на землю. Тим часом Варіс опинилася вже поруч хлопця і злапала його швартівну мотузку. Йдучи облавок до облавка, вона повела небесного човна юного підмайстра до рятівної смуги дерев.

— Ве-ве! — гукнула їм услід блукай-бурмилиха і потягла в гущавину.

— Усе буде гаразд! — пропихтіла задихана Варіс. Стогнучи від напруги, вона припнула Рукову швартівну мотузку до голови «Лісового сокола» і перегрупувала вітрила. Вони вже линули попід деревами, аж кілька куцих арбалетних стріл упали позад них. — Тримайся, Руку! — заячала вона. — Тримайся!

— Тримайся, — пробуркотав Рук. — Тримайся…

І, похилившись уперед, обхопив руками зграбну шию «Грозового шершня». Довкола нього море сріблясто-зелених верховіть замиготіло, закружляло, попливло. Очі йому заплющились.

До них підлетів Кісточка.

— Він кепсько виглядає! — згукнув живолуп проти вітру.

— Це стріла! — так само голосно відповіла Варіс. — Певне, отруєна, або я погано знаю пелехатих гоблінів. Якщо ми не доправимо його чимшвидше до Озерного приплаву, він помре.