Останній із небесних піратів

Розділ п’ятий Громовий Вовкун

Спливала година за годиною, а вони все йшли слизькими дорожніми мостинами. Кругом аж роїлося від торгівців, купців, мандрівних ремісників, нічим не відмінних від їхньої трійці, й усі вони, подібно до них самих, сунули вперед, уперед і тільки вперед, гнучись під своїми важкими тягарями і невідривно дивлячись собі під ноги. А як хто де й перемовиться з ким словом, то лише пошепки. Небезпечно було привертати до себе увагу на Великій дорозі Багнищем.

Рук підвів голову. Попереду, скільки оком сягнути, дощаний поміст біг у далечінь, звиваючись, мов який гігантський летючий хробак. А ліворуч і праворуч лисніло в присмерковому світлі болотяне багно.

— Очі в землю! — наказав йому Стоб погрозливим шепотом.

— Затям, — лагідно озвалася Маґда, поклавши руку меншому товаришеві на плече. — Погляд прямо в вічі охоронниці-сорокусі карається смертю.

Рук затремтів. Ту ж мить спереду почувся цокіт пазурів по дерев’яних дошках, а тоді — гострий виляск кістяного бойового ціпа. Наближалися сорокухи-охоронниці.

Рукове серце завмерло і пропустило удар.

— Спокійно! — просичав Стоб. — Ми не повинні привертати до себе увагу. Треба просто рухатись. А ти, — боляче штурхонув він Рука в спину, — лічи, як той казав, грудки!

— Усе гаразд, хлопче, — прошепотіла Маґда. — Ось, візьми мене за руку.

Рук удячно вхопивсь за Маґдину руку, гамуючи бажання повернутися спиною до небезпеки і дати драла.

А пазуристі ноги цокотіли чимраз ближче. Далеко попереду длява юрба неначе розчинялася в тінях, що їх відкидали палаючі маяки, прилаштовані на великій висоті за сто кроків один від одного. І Рук не втерпів — підвів очі.

Там, попереду, зирячи жорстокими жовтими незмигними очиськами, немовби просто на нього перла висока ряба охоронниця-сорокуха, сяючи відполірованим до блиску металевим нагрудником і великим шоломом, звідки стирчав кривий дзьоб. Ось гострий мов бритва пазур потягся до страхітливого кістяного бойового ціпа в охоронниці при боці. Шелеснуло пір’я — то вона добула ціпа. Жах пронизав Рукову істоту. Хлопець умить похнюпив очі й щосили стис Маґдину руку. Встиг іще почути її тихе «Ах!»

— Як ти смієш! — мов списом прошив повітря лютий вереск.

Рук заплющив очі й зіщулився, чекаючи неминучого, як йому здавалося, удару по голові.

— Змилуйтесь! Пощадіть! — жалібно заблагав голос якогось гобліна. — Я не хотів! Благаю… Я…

Але бойовий ціп таки розтяв вечірнє повітря і вдарив; почувся хряскіт потрощеного черепа. Рук розплющив одне око. Просто перед ним, під ногами в сорокухи, лежав, у немилосердному сяйві маяка, знесеного над головою, маленький гоблін, і калюжка крові розповзалася кругом по мостинах.

— Гоблінівська потолоч! — проклекотала сорокуха, а позад неї решта дві охоронниці потішено заклацали дзьобами.

Вбивця перекинула бойового ціпа через плече, і трійця дозору почапала далі. Треба було обійти трупа, і Маґда відтягла Рука вбік. А Рук відчував, що от-от зомліє. Йому вже траплялося бути свідком ґвалту і зазнавати його на собі: злість розгніваного викладача, брутальність бійок, що спалахували час від часу між підмайстрами та бібліотекарськими учнями…

Але тут — тут було щось зовсім інше. Тут було холодне насильство, черстве, бездушне, і саме тому воно так приголомшувало.

— Пронесло, — долинув ззаду тихий Стобів голос. — А тепер — уперед! Ворушіться, а то ми ніколи не дійдемо до наступної застави. — І додав: — Там є майданчик для перепочинку.

Рук ще раз глянув на простерте долі тіло і здригнувся, впізнавши заплечник на спині нещасного гобліна. Загиблий був гостривником ножів — як і він! Але чиїсь руки вже вхопили тіло і поволокли в тінь. За мить Рук почув, як далеко внизу щось глухо плюхнуло в болотяне багно. Тільки й лишилося від гобліна, що невелика пляма крові на дошках — єдиний слід страхітливої події. І Рук пригадав, що на пройденому відтинку Великої дороги він бачив чимало таких плям.

Рук обернувся до Маґди.

— Жахливе місце, — ледь вимовив він.

— Тримайся, Руку, — лагідно озвалася дівчина. — На ніч можна зупинитися на майданчику для перепочинку. А там, я певна, хтось нас зустріне.

Рук став.

— А не могли б ми отут і зупинитися? Наближається ніч, дорога начебто робиться дедалі слизькіша… А я так зголоднів!

— Ми повинні добутися застави, — твердо сказав Стоб. — Тільки тоді зупинимося на підвечірок. Руку! — підстьобнув він. — Ану не відставай!

Але Рук мов закляк — не міг більше ступити й кроку. Очі широко розплющені, рот роззявлений, обличчя — біле мов крейда. Він постеріг щось попереду, високо вгорі: з гігантського стовпа-маяка звисала якась штуковина.

— Що скоїлося? — поспитала Маґда. — Руку, в чім річ?

Рук показав пальцем. Маґда підвела голову, охнула і затулила рукою рота.

— Земля і Небо! — простогнав Стоб, приглянувшись до того, що побачив Рук. — Яка… ги-до-та! — промурмотів він.

Рук увесь трусився.

— Нащо, нащо вони це роблять? Який тут глузд?

Висяча клітка — ось що він допіру завважив! Така собі куля з переплетених гнутих брусів, підвішена до «стріли» на вершечку височенного жолобчастого «маяка» з залізного дерева. У тій клітці виднілося чиєсь мертве тіло: руки-ноги покорчені, голова ховається в затінку. Довкола клітки лопотіли крильми білі круки; їх зліталося дедалі більше; вони сідали на бруси і люто клювали те, до чого діставали крізь отвори.

Раптом труп повалився головою вперед. Найдебеліший крук гучно крякнув, відігнав своїх товаришів і тук-тук! заходився дзьобати голову…

Рук хутко заплющив очі, але запізно, бо встиг побачити, як птах вийняв нещасному очі. Одне. Друге. Нагла рвучкість пташиних рухів… Смужка чогось масткого залисніла в жовтому світлі маяка. Рук ураз зігнувся вдвоє, немовби його стусонули в живіт, але блювати не було чим. Хитаючись, якось поплентався по заляпаних кров’ю мостинах.

— Ну ж бо, заспокойся, — лагідно примовляла Маґда. — Опануй себе! — А тоді, підтримуючи хлопця однією рукою, другою подала йому свою баклажку з водою. — Ковтни води! Отак… А тепер глибоко дихай. Вдихнув — видихнув, вдихнув — видихнув…

Помалу Рук оклигав: ноги перестали труситися, серце вгамувалося, судомні блювотні корчі відпустили. «Ти мав слушність, Руку, — розчув він тремтливий Маґдин голос. — Це й справді жахливе місце.» Вони знову пристали до вервечки мандрівців, яка спроквола тяглася Великою дорогою, і мовчки йшли далі.

Тепер, коли до застави лишилася якась сотня кроків, а вітер повернув із заходу, їдкий дим від маяка над заставою (за паливо правив тілдеровий смалець) повалив над дорогою просто їм в обличчя. Рукові очі засльозилися, серце загупало в грудях. Ану ж ніхто не з’явиться і не допоможе їм подолати цей шмат дороги? Доведеться їм самим мати справу з сорокухами митної служби, а вони ж допіру пересвідчилися, на що ті здатні…

— Я, ваша милосте, гостривник ножів, — практикувався він собі під ніс. — Гостривник ножів із Гоблінівських галявин — перепрошую, з Гоблінівської співдружності. Так, саме з Гоблінівської співдружності. Я — гостривник ножів із Гоблінівської співдружності.

Та, як дійшло до діла, велична сорокуха за столом просто взяла у них гроші, поставила печатку на їхніх паперах і махнула: проходьте! — навіть не підвівши своєї гребенястої голови. Рук невідривно дивився на свої ноги, що так нили після стількох годин дороги. Показ паперів, як він зрозумів, був чистою формальністю, і набував ваги тільки в разі їхньої несправності, адже якщо сорокушача сторожа виявляла під час своїх перевірок навмання котрогось торгівця чи купця без найсвіжіших печаток, кара бувала незагайна і сувора.

Такі думки Рук намагався гнати від себе геть. Слідом за двома товаришами він подибав до широкого помосту зі світлякових дощок, захаращеного численними рундучками та наметами. Добро те належало міським гномам, брехтролям, живолупам, лісовим тролям та дрібногоблінам, і всі вони змагалися між собою, щоб переманити від сусідів до себе якнайбільше клієнтів.

Тут продавано всілякі чарівні витребеньки на щастя: талісмани, обереги та самоцвіти кожному на його день народження. Тут пропоновано самостріли й довгі луки, кинджали й бойові киї. Тут було виставлено гаманці, кошики та торби. А ще — розмаїте зілля, припарки, настоянки та масті. А ще, для тих, хто вперше мандрував до Нижнього міста, пропоновано плани вулиць, для тих же, кого вабив Темноліс, — мапи тієї нескінченної пущі, частенько безнадійно неточні, хоча той, хто придбав би їх, ніколи б звідти не виблудив, аби заявити претензію!

Стояли тут і рундуки з їжею. Сила-силенна їх було, і всі вони вгиналися від ласощів з усіх куточків Світокраю. Пропонувалося дрібногоблінівські м’ясні хлібини, лісотролівські тілдерові ковбаси та солодкі булочки, спечені за традиційним нетряківським рецептом. Продавалося пиріжки й тістечка, запіканки й пироги, молочні медяники й скибочки зацукрованого дубового соку. Одне слово, тут усяк міг знайти що-небудь на свій смак, і все довкола повнилося п’янливим розмаїттям пахощів — приємних, розкішних, густих, оліїстих, гострих, — що в нагрітому жаровнями повітрі зливалися в якусь неповторну мішму.

Однак Рукові перехотілося їсти. Апетит відбили згадки про померлого в’язня в клітці, з його покльованим тілом та видовбаними очима.

— Ти повинен підкріпитися — хоч би покуштував! — умовляла Маґда.

Рук тільки мовчки похитав головою.

— Тоді я щось куплю тобі на опісля, — запропонувала вона.

— Як хочеш, — стомлено відповів Рук. Він хотів спати — не їсти.

— Тут недалечко є повітки з гамаками та піл, де можна поспати, — несподівано почув він поруч себе тихий, але проникливий голос. — Якщо маєте бажання, я вас проведу.

Рук глянув униз і побачив поруч себе куцого сухорлявого блуда. Своєю блідою, майже прозорою шкірою та величезними, неначе в кажана, вухами тварючка нагадувала чи то сіроблуда, чи то ночоблуда…

— Я ночоблуд, — підтвердила маленька проявочка. — Сіроблуди назагал бувають більші, до того ж, — пояснила вона на мигах, показуючи на рота, — звідси у них звисає щось наче гумові вусики… — Тварюка спохмурніла. — Але ти маєш добре око, Руку. Даруй мені. Моє ім’я — Партіф’юл.

Рук кисло посміхнувся. Клята здатність блудів, чи нічних, чи сірих, чи ще там яких, читати чужі думки завжди його внутрішньо роззброювала. Ти чуєш себе оголеним, вразливим і проймаєшся законною недовірою до істоти, що викликає в тебе такий стан!

— Це наше прокляття, — скрушно зітхнув Партіф’юл. — У краю блудів читати думки інших істот — життєва необхідність: без цього ми б не вижили. Цей наш дар допомагає нам бачити в темряві. А тут він обертається для нас прокляттям, бо псує нам дружбу хоч би з ким і робить стількох із нас шпигами, ладними продавати свої послуги тому, хто дорожче заплатить.

«А ти? — здригнувшись, подумав Рук. — Скільки тобі заплатили, щоб ти нас вистежив?» Партіф’юл зітхнув удруге.

— Я за свої послуги не беру плати, — проголосив він. — І я ніякий не шпиг. Якщо ви мені не ймете віри, то, може, прихилить вас до мене? — Він розгорнув свого плаща на грудях: там, звисаючи на тоненькому срібному ланцюжку і ховаючись у бганках сорочки, червонів зуб дуба-кривавника. — Мені загадано оберігати ваш сон, поки ви ночуватимете тут вашу першу ніч. Вам треба добре відпочити на підході до того, що чекає на вас попереду. — І додав, відповідаючи на Рукове невисловлене запитання: — Присмерковий ліс.

Рук усміхнувся. Вперше за цілий день він відчув: напруга спала. Тим часом від рундуків повернулися Стоб із Маґдою, несучи в руках невеличкі охайні згорточки з їжею. Один Маґда вручила Рукові, й той поклав його до кишені.

— А це хто? — запитав Стоб холодним, владним тоном.

— Партіф’юл до ваших послуг, — почулася відповідь, і блуд удруге показав свого зуба з дуба-кривавника.

— Він покаже, де нам можна буде переночувати, і початує, поки ми спатимемо, — пояснив Рук.

— Та невже? — хмикнув Стоб. — І переріже нам горлянки, поки ми даватимемо хропака, га?

— Стобе! — У Маґдинім голосі звучали гнів та сором за товариша. — У нього ж зуб дуба-кривавника! — Вона обернулася до блуда. — Чолом, Партіф’юле! — привіталася, тиснучи вологу і кістляву руку тварючки. — І перепрошую за грубощі нашого товариша.

— Краще у сварці, але в безпеці, — буркнув Стоб.

— Авжеж, — погодився Партіф’юл. — І, звісно, Стобе, тобі вільно початувати ніч зі мною. Мені буде веселіше у твоєму товаристві.

Словесної відповіді Стоб не дав, але з потішеної усмішки, що заграла на блудовім обличчі, Рук здогадався, що його старший товариш таки «віддумав» щось на відповідь.

— Ну, то ходімо, — запросив Партіф’юл. — Держімося всі купи. Це зовсім недалечко.

Крізь юрби, що обліпили рундуки, четверо мандрівців пробралися до зовнішнього краю платформи. Там Партіф’юл показав їм довгу повітку, де з бантин звисали гамаки, а праворуч, під зоряним небом, тяглися ряди полів, і зовсім не голих, а застелених товстими солом’яниками.

— Повітка з гамаками чи спальні поли? — спитала Маґда Рука.

— О, тільки спальні поли! — заявив Рук і задивився у поцятковану зорями чорнильну пітьму вгорі. — Я так давно мріяв виспатися під зоряним шатром.

— Ну, то й маєш таку нагоду, — урвав його Партіф’юл. — Як по правді, то вам би вже давно слід умоститися й спати. Уже майже північ, а попереду у вас довгий день.

Нікого з трьох юних Бібліотекарських Лицарів не треба було умовляти. Вони пережили довгий, виснажливий день. Партіф’юл ще не заступив на варту в ногах свого полу, а Стоб, Рук та Маґда вже укукоблювалися, як кому зручніше.

Рук уже був засинав, коли це крізь усі покашлювання та хропіння до нього долинув якийсь голос.

— Во-ди! — хавчав він. — Во-о-о-о-о-ди!

Поволі Рук підвівся і почав скрадатися поміж рядами полів, аж поки дійшов до самого краю помосту. А там, просто перед собою, побачив дві клітки, підвішені зовсім близько одна від одної. Кров похолола йому в жилах. У першій клітці білів скелет — кістлява рука благально простягнена поміж брусами, череп криво посміхається застиглою навіки посмішкою, впавши лобом на брус. А друга клітка видавалася порожньою.

— Во-ди…

Знов цей голос, тільки тепер уже немічніший. Рук обережно підступив якнайближче до кліток. Скелет напевняка не міг балакати, а це означало… Він уп’явся очима у кліткову сутінь другої і тихо охнув. Клітка була далеко не порожня!

— Во-ди… — повторив голос.

Рук квапливо відщібнув шкіряну баклажку від свого пояса і простяг її — але, хоч як п’явся вгору, не міг дістати до клітки.

— Ось, — тихо озвався він. — Ось вам трохи води.

— Води? — перепитав голос.

— Так, я тут, під вами, — сказав Рук.

Якусь мить не було ні голосу, ні руху. А тоді з дна клітки вихопилася кістлява рука і схопила баклажку.

— Пийте на здоров’я! — побажав Рук, коли рука з баклажкою зникла всередині клітки.

Відразу ж долинули звуки хлебтання та ковтання, після чого в’язень гучно гикнув. А тоді порожня баклажка вилетіла з клітки і впала Рукові під ноги. Хлопець нагнувся і підняв.

— Пробач, — озвався згори голос — ще кволий, проте вже не такий хрипкий. — Але я конав від спраги. — Рука опустилася вдруге. — А коли б ти подав ще й чогось попоїсти.

Рук помацав по кишенях і знайшов згорточок, що дала Маґда. Зовсім був запам’ятав про нього, то й не розгортав навіть. Ще теплого пакуночка вклав ув очікувально простягнену руку. За мить почулися звуки голодного цмакання та жування.

— М-м-м… м-м-м-ф-ф-ф… Смакота — от тільки б солі трішечки більше! — Він зиркнув на Рука і підморгнув. — Ти врятував мені життя, хлопче! — Відтак додав, кивнувши на скелета в сусідній клітці: — Не хотілося б скінчити, як мій сусіда!

Рук вчув у тому голосі гостру нотку. В’язень був, либонь, із тих, хто звик віддавати накази. Напруживши зір, парубійко став пильніше приглядатися, хто ж саме сидить у тінявій клітці. За брусами, окутана темними тінями й мерехтливим світлом світників, сиділа, скарлючившись, велика постать — така велика, аж мусила, аби там уміститися, зігнутися в три погибелі. Вбраний чолов’яга був у сурдут, вузькі штани та трикутку, мав чорний кучерявий чупер, острішкуваті брови та пишну чорну бороду з уплетеними в неї… — Рук аж ахнув, здогадавшись! — черепами щуроптахів. Балухаті очі яріли з-посеред того волосяного заросту, мов два яйця на споді снігунового гнізда.

Рук відчув, як охоплює його хвилювання.

— То ви… ви небесний пірат? — непевно запитав він.

Першою відповіддю був горловий сміх.

— Еге ж, хлопче! Був за царя Гороха… Капітаном небесних піратів, аж он ким. — В’язень помовчав. — Тільки це нічого не важить у наші дні — не важить, відколи вразила Світокрай кам’яна хвороба.

— Капітан небесних піратів! — побожно прошепотів Рук, відчуваючи, як від збудження по всій його хребтині, згори починаючи, ніби закололо голочками. Цікаво, на що це схоже: пливти-летіти на кораблі небесних піратів, коли сонце світить тобі в обличчя, а вітер бавиться твоїм чубом? Як часто він читав, засиджуючись далеко за північ на аналоях підземної бібліотеки, про Великі дослідницькі подорожі в найглухіші застуми Темнолісу та про страшні небезпеки, на які наражалися там дослідники; про низки Шляхетних польотів у глибини самого Відкритого неба. і, звісно ж, усе про жахливі, люті бої, що їх небесні пірати, сповнені рішучості відборонити відкритість неба для вільної торгівлі, вели проти лихих спілчан.

Кораблі з такими іменами як «Грозокрил», «Бурелов», «Повітроплав», «Позасвітній гарцівник», «Небесний Кит»… А вели їх легендарні капітани Крижаний Лис, Вітроногий Шакал, Захмарний Вовк — і, чи не найславетніший з-поміж них усіх, сам великий капітан Живчик.

Рук приглянувся пильніше до запакованого в клітку капітана. Невже це сам славетний Живчик? Невже отой юний капітан, народний улюбленець, про якого він, Рук, стільки читав, перетворився на оцього волохатого здоровила у клітці перед ним?

— То ви капітан… — почав він.

— …Вовкун, — відповів капітан небесних піратів тихим, притлумленим голосом. — Громовий Вовкун. Тільки ж ти нічичирк про це — нікому!

Громовий Вовкун… Рук насупився. Щось було знайоме в цьому імені.

Усмішечка заграла довкола капітанових очей.

— Бачу, моє ім’я тобі по знаку, — мовив він потішено, не зумівши приховати нотку гордощів у голосі, а далі перейшов на шепіт. — Ці блохасті клубки пір’я, що спіймали мене, не знали, яка велика рибина попала їм до лап. А коли б знали, то я б не говорив оце з тобою. — Капітан небесних піратів засміявся. — Коли б вони дізналися, що в цій смердючій клітці сидить Громовий Вовкун, то повезли б мене у Східне сідало на Чавчавову арену швидше, ніж небесна буря погнала б трищогловий корабель. — Він побавився одним із черепів у своїй густій бороді. — А так лишили мене тут здихати, мов звичайного добичника з Багнища.

— Чим я міг би вам допомогти? — запитав Рук.

— Дякую, хлопче, за добрий намір, — відповів пірат, — але, якщо тільки ти не поцупив ключа від клітки в сестриці-сорокухи, мені вже нема рятунку, мов тій рибині на піску. — Він погладив бороду. — Та є одна річ…

— Яка? — вихопився Рук.

— Ти міг би ще побути тут і хвильку зі мною погомоніти. Три дні й три ночі просидів я тут, і ти перший, хто не побоявся сорокух і наблизився до моєї клітки. — Він помовчав. — Можливо, твій голос — останній добрий голос, який мені випало почути на сім світі.

— Побуду залюбки, — погодився Рук. — Така для мене честь! — І, відступивши у найближчу тінь, присів навпочіпки. — Чи не розказали б ви мені, — попросив він, — що воно за штука, ота небесна плавба?

— Небесна плавба? — перепитав Громовий Вовкун і зітхнув з глибокою тугою. — Це найнеймовірніше переживання на світі, мій хлопче! — сказав він. — Ніщо не зрівняється з відчуттям, коли ти злітаєш попід хмари і стрілою линеш у небі, — тільки лопотять повні вітру вітрила, свистять підвішені до корпусу гирі, а летюча брила, чутлива до найменшої зміни температури, то здіймає корабель угору, то спускає вниз. Кут, швидкість і рівновага — оце тобі й уся плавба. — Оповідач знов помовчав. — Так було, поки летючі брили не впали жертвами кам’яної хвороби.

Рук невідривно дивився на скорботне капітанове обличчя.

— Відтоді почалися жахливі часи, так-так, — провадив Громовий Вовкун. — Звісно, ми знали, що діється вже скількись там часу з новосанктафракською летючою скелею. Втрата летючості. Поступове руйнування… Проте ми ніяк не пов’язували того прокляття новосанктафракської летючої скелі з надійністю неоціненних наших летючих брил. Але все дуже швидко змінилося. Спочатку ми почули кепські вісті про те, що здорові, важкі торгівельні кораблі розбиваються, просто падаючи з неба на землю. За ними посипалися долу широкі буксири. Швидко вийшли з ладу і спілчанські кораблі та патрульні човни. Спілка занепала, спустіли небеса над Нижнім містом. Жахливий був то час, хлопче. Волосся ставало дуба.

— Спочатку ми, небесні пірати, мали велику вигоду з такого становища. Щоночі вчиняли нальоти на Велику дорогу Багнищем, знаючи, що за нами ніхто не вженеться. А ще ж ми стали головним транспортним засобом для втікачів з Нижнього міста… — Тут він промовисто потер великим пальцем об вказівний. — …за певну плату. — Гучне зітхання. — Та скоро та напасть спіткала й нас.

Рук чекав на продовження розповіді. Громовий Вовкун почухав у себе під бородою.

— Ми мали себе за мудрагелів, — продовжував він свою розповідь. — Гадали, що тримаючись якнайдалі від Нового Санктафракса, вбережемося від хвороби. Але ми помилилися. Чи то заразу переносив вітер, чи вона чаїлася в самому камені — цього ми не дізнаємося ніколи. Хоч би що там було, третього дня підповні «Женихмара», один із найстаріших, найкращих двощогловиків, що будь-коли сходили з корабелень, — справжній красень! — просто бухнув із неба, чисто тобі списоносний щуроптах, і розбився у Темнолісі. Кам’яна хвороба нарешті спіткала й нас.

— Щось треба було почати, якщо ми не хотіли один по одному попадати на землю. Треба було зібратися на раду. Я розіслав зграю щуроптахів із повідомленням, що збори мають відбутися у Дикому лігві наступної повні. — Громовий Вовкун зітхнув. — І саме там, тулячись до споду найдальшого виступу Світокрайньої скелі, мов табунець гірських слимаків, ми порішили зігнати весь наш флот докупи.

— Армада мертвих! — вихопилось у Рука.

— То ти чув про це? — запитав Громовий Вовкун.

— Авжеж! Хто тільки про це не чув, — відповів Рук, — лишень не признавався, що саме чув, не признавався, що те місце стало притулком для всякого наброду, приваблюючи до себе всіх бунтарів, утікачів та найсумнозвісніших нових осадчих Багнища.

Громовий Вовкун закивав задумано головою.

— Що то була за нічка! — пробурмотів він. — Того останнього разу ми полетіли всім гуртом — полинули небом від туманної Крайземлі до голої пустки Багнища. І там як один поспускалися на землю. Довколишня зграя білих ворон забила крильми, закаркала на велетнів, що вдерлися до їхніх володінь. Приземлилися на грузьке, твань чвакотіла під ногами… — Оповідач глянув угору. — Це сталося майже тридцять п’ять років тому, а ми ще й досі тут сидимо.

Рук задивився на тванисті рівнини Багнища.

— Яка гола, яка безрадісна місцина! — зауважив він.

— Ми якось виживаємо, — запевнив Громовий Вовкун. — Флот кораблів небесних піратів став непоганим стрижнем для нової осади. А як нам чого бракує, то робимо вилазку й добуваємо! — Губи оповідача розтяглися в широкій усмішці від вуха до вуха, показуючи ясна, де чорніло більше дірок, ніж стриміло зубів. — Час від часу чинимо наскоки на Велику дорогу Багнищем. То тут, то там заведемо бійку з сорокухами… — Він захихотів. — Мало є таких, хто не чув імені капітана Громового Вов…

— Громовиця! — випалив Рук. — Вовкун Громовиця! Ось ім’я, яке я намагався пригадати.

— То був мій батько, — спокійно пояснив капітан небесних піратів. — Його холоднокровно стратили сорокухи — оті зарізяки, оті зарази осоружні! Клянуся Небом, я так би й поскручував їм усім їхні засушені шиї!

— Отже, його вбили сорокухи, — прошепотів Рук.

— Атож, хлопче, вбили — на тій своїй вражій Чав-чавовій арені. Однак то була шляхетна смерть, почесна загибель, бо він наклав головою, аби врятувати іншого.

— Справді?

Громовий Вовкун кивнув головою і втер сльозу в кутику свого ока.

— Може, ти й не чув про того іншого, але насправді оті опудала полювали на такого собі капітана Живчика.

— О ні, про нього я багато чув! — заперечив Рук. — Малий знайда, якого виростили лісові тролі Темнолісу і якому судилося стати капітаном небесних піратів, найславетнішим за всі часи… Хто ж би про нього не чув?

— Ну, ну, — зронив Громовий Вовкун і випнув груди, наскільки дозволяла тіснота клітки. — Може, й не найславетніший він. — І помовчав. — Так чи так, а Живчика сорокухи засудили на смерть за якимсь жахливим звинуваченням. Вони вже хотіли кинути його кровожерним чав-чавам на з’їжу, коли втрутився мій батько і віддав себе в жертву, щоб урятувати товариша.

— Мабуть, він був великий сміляк, — промовив Рук. Громовий Вовкун шморгнув носом і втер пальцем кутик другого ока.

— О, він був сміляк, — ствердив він. — Певно, що сміляк! — Капітан помовчав. — Так хотілося б, аби хоч щось зосталося від нього, щоб поховати… щось на згадку про нього… Та ба… ет, цур йому пек, тобі не треба розповідати, що таке чав-чави. Коли вони скінчили свій кривавий бенкет, від мого батька й кісточки не лишилося.

Рук співчутливо кивнув головою і шанобливо помовчав мить, перш ніж запитати про те, що йому хотілося знати найбільше.

— А цей капітан Живчик… — озвався він нарешті. — Що сталося з ним? Він із вами при Армаді мертвих? Чи…

— Чи що? — перепитав Громовий Вовкун.

— Чи правда — оті всі бувальщини про нього? — запитав Рук. — Що він нібито відмовився долучити свій корабель до гурту. Що начебто відлетів назад до Темнолісу. Що й досі живе десь там, немитий та онімілий, цілий день блукаючи по пущі, а вночі відсипаючись у коконах помагай-бід.

— Він і справді полетів до Темнолісу, — неохоче підтвердив Громовий Вовкун. — Що ж до решти, то хто його знає. Чував я, звісно, всякі бувальщини. Іноді його бачили. Іноді навіть відшукували, бо дехто повернувся з баєчками, нібито він співає до місяця. — Капітан здвигнув плечима. — Не можна сліпо вірити всім чуткам. — Тут капітан підвів погляд, і очі його прищулилися. — Сорокухи! — прошепотів він тривожно. — Тобі краще зникнути.

— Сорокухи! — підскочив Рук. Крутнувшись, він побачив патрульну трійцю: всі троє, обчіпляні крикливими прикрасами, прошкують платформою просто до них. Рук хутко позадкував у затінок.

Одна з охоронниць погрозливо ляснула бойовим ціпом. Три пари жовтих очей мовби протикали пітьму, свердлячи Рукові очі. Він затамував подих.

— Недовго вже тобі подихати, болотяна потолоч! — глузливо прорекла та, що вела перед. — Ну, де тепер твої друзі?

Вона закинула голову назад, і з її горлянки добувся пронизливий клекотливий сміх.

А тоді вся трійця як один крутнулася і зацокотіла кігтями по мостинах геть від капітанової клітки.

— Ху! — видихнув Рук. — А я думав…

— Цього разу тобі поталанило, — застеріг Громовий Вовкун. — А тепер тобі краще піти. Дякую за їжу та воду, — прошепотів він. — І за те, що вислухав.

— Ет, нема за що, — відказав Рук. — Хай вам щастить! — мовив він на прощання не зовсім до ладу.

З тяжким серцем повернувся Рук до спального полу; у вухах йому не переставали лунати власні прощальні слова, такі недоречні, майже знущальні. Справді, отаке ляпнути: «Хай вам щастить!» І як тільки язик повернувся? Маґда перевернулася на другий бік і замурмотіла щось уві сні, а Стоб на сусідньому полу гучно захропів. Рук поклав голову на м’який матрац і поринув у спасенний сон.