Останній із небесних піратів

Розділ вісімнадцятий Небесний гарцівник

Живчик приголомшено витріщився на Рука.

— А звідки ти знаєш, що він живий? — запитав він. — Парсимон же сказав… Дай-но пригадаю… Так, навіть тепер, по стількох роках, я добре пам’ятаю його слова. Коли я спитав його про Найвищого Академіка Кулькапа, Парсимон похитав головою і відповів: «Тепер там за Найвищого Академіка Вокс Верлікс. А Кулькапове ім’я викреслено з літописів. Убили, просто взяли та й убили, хоча мало хто в Новому Санктафраксі зважиться це вам сказати.» Отаке повів мені Парсимон.

— Але ж він і справді живий! — наполягав Рук. — Ув’язнений у Вежі ночі. Один мій друг. — Хлопець затнувся, зненацька у грудях йому шпигнуло. — Принаймні я мав його за друга, — промурмотів він. — Так от, він розповідав мені, що бачив Кулькапа у Вежі ночі — живого-живісінького! Він навіть сказав, що Кулькап розповідав йому про вас, Живчику, та про пережиті разом з вами пригоди.

— Невже? — видихнув Живчик. Скочивши на ноги, він ухопив хлопця за руки і пильно дивився йому в очі. Довкола них у світлі нового світанку мовкли блукай-бурмила, а по долині розкочувався Живчиків схвильований голос. — Що це за Вежа ночі, про яку ти говориш?

Рук похитав головою.

— Ви тут уже так довго, капітане Живчику, — зауважив хлопець, — що від часу вашого відльоту з Нового Санктафракса, багато чого встигло змінитися. Парсимон вам розповів, що Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, але то ще тільки квіточки, а ягідки.

— Розкажи мені, — попросив Живчик. — Розкажи все, що знаєш!

А довкола двох розмовників уже юрмилися блукай-бурмила — хутряні гори з нашорошеними вушками на чолопках.

— Коли Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, то звелів звести в Новому Санктафраксі високу вежу, хоча вже тоді кам’яна хвороба почала роз’їдати летючу скелю. Я чув, та й у бібліотеці читав, що Вокс правив, нібито кам’яна хвороба — то знак, що академіки обернулися на самовдоволених недолуг, і він, Вокс, покладе цьому край.

— Ох, отой ще мені Вокс! — пробурчав Живчик. — Був він погань ще тоді, коли я знав його юним підмайстром у Старому Санктафраксі.

— Але краще не стало, а, навпаки ще гірше, — провадив Рук. — Бачиш, Вокс заснував секту Лицарів-Академіків, так званих Сторожів Ночі. А ті уярмили нижньоміщан, приневолили їх до каторжної праці — не лише на будівництві тієї триклятої вежі, а й у ході здійснення інших великих задумів. Чого коштувала хоча б одна Велика дорога Багнищем! Або Санктафракський ліс, що підпирає хвору скелю.

— Рабство? — перепитав Живчик, гнівно блиснувши очима. — У Нижньому місті?

— Так, я розумію вас, — відповів Рук. — Такій жахливій зраді засад, на яких колись засновано Нижнє місто, багато хто чинив опір. Але Сторожі Ночі були нещадні. І таки домоглися втілення своїх задумів у життя. Частина Лицарів-Академіків — супротивників Воксових планів, відкинулася від свого верховоди, приєдналася до землезнавців, і разом вони започаткували товариство Бібліотекарів-Академіків. — Він помовчав, відтак додав: — Нині ми животіємо, ховаючись у каналізаційних тунелях Нижнього міста…

— Бібліотекарі животіють у каналізації, — сумно похитав головою Живчик. — Щоб оце дійшло аж до такого! Щоб оце розбишака Вокс Верлікс заволодів Новим Санктафраксом!

— Тепер воно вже не зовсім так, — зауважив Рук. — Далі історія набуває трохи іншого повороту.

— Розказуй! — підохотив Живчик.

— Бачиш, Вокс і сам до пуття не розумів, яке страховище він породив, заснувавши товариство Сторожів Ночі. Незабаром там висунули зі своїх лав ватажка, такого собі Орбікса Ксаксіса, який проголосив себе Найвищим Сторожем і захопив Вежу ночі. А Вокс, рятуючи своє життя, втік до одного старого палацу в Нижньому місті. Сорокухи скористалися з цієї нагоди і заволоділи всією Великою дорогою Багнищем. Воксові ж довелося спертися на найманців-гоблінів, аби зберегти за собою бодай дещицю влади, яка ще лишалася за ним у Нижньому. А останнім часом, як не брешуть чутки, він невилазно сидить у своєму напіврозваленому палаці, бо завелике пузо відпас, щоб вийти зі своєї спальні, й щоночі наливається, пляшка за пляшкою, пійлом отупіння та забуття.

— Ну, як на мене, то мені його ніскілечки не жаль, — кинув Живчик. — Але скажи-но, Руку, що ти знаєш іще про Вежу ночі, куди запроторено Кулькапа?

— Знаю небагато, — зітхнув Рук. — Подейкують: ще ніхто не втік із Вежі ночі. Це височезна, непроникна твердиня з гострозубими брамами, споряджена заґратованими вікнами, каменометальними машинами та гарпунами, а ще — великими обертовими катапультами, поставленими на кожному дашку. Сам я видів її тільки раз, і то здаля, але я чув розповіді Бібліотекарських Лицарів, які бачили її зблизька. Якось-то велика Варіс Лодд була навіть повела на вежу флотилію небесних човнів, але вони виявились безпорадні супроти вежової збройної потуги.

— Небесні човни? — зневажливо пирхнув Живчик. — Оті дерев’яні дощечки? Бачив я їх на Озерному приплаві. Не дивина, що їх погромили. Та це ж усе одно, що лісові метелики напали б на волорога!

— Озброєні дозори стережуть кожен куточок вежі, — торохтів Рук. — І кожного охоронця навчено спершу вбивати, а вже потому з’ясовувати що до чого. Вежа ночі неприступна. Щоб до неї підступитися з землі, треба пробратися через Осип-місто. — Хлопець здригнувся. — Кажуть, там гніздяться химерні лискучі істоти, вдатні невпинно міняти свої обриси, так звані кам’яні упирі. Або, нагірні демони. Якщо пройдеш крізь те все і зостанешся живий, то попереду ще чигає Санктафракський ліс — цілий масив дерев’яного риштовання, що підтримує хвору летючу скелю. А в тому «лісі» повно гнилесмоків та пурхайлез — під усіма оглядами жахливих тварюк. Ні, єдиний спосіб напасти на вежу — це з повітря, хоча, як ви кажете, небесний човен — занадто дрібне суденце.

— Але тільки не небесний корабель, — зауважив Живчик.

— Небесний корабель? — видихнув Рук.

Тимчасом довкола них зібралося щільне коло блукай-бурмил, ловлячи кожне їхнє слово.

— Ох, Руку, хлопче мій! — мовив Живчик. — На небесному кораблі все було б так, як за юних моїх літ, коли я літав зі своїм батьком, Захмарним Вовком, здійснюючи напади на великі напхані всяким добром спілчанські кораблі. Уся штука, як я пригадую, була в тому, щоб застукати їх з н енацька, хапонути отого добра, отого краму, що вони везли, і хутенько звіятися, заким вони не допетрали, що воно таке упало на них із неба. І саме так, Руку, ми й учинимо на «Небесному гарцівнику»!

— На «Небесному гарцівнику»? — перепитав Рук. — Але ж бо, Живчику, в нас катма залоги!

Тієї самої миті позад них почулася якась шамотня, і Рук, обернувшись, побачив, що наперед виступила Верало, знайома велика блукай-бурмилиха з Ливарної галявини.

— Ве-верра Жи-ве-чик-ве! — проголосила вона і приклала велику лапу до своїх грудей. — «Я піду з тобою, капітане Живчику, друже блукай-бурмил!»

Живчик уклонився і поплескав велику блукай-бурмилиху по плечу.

— Ве-ве, — сказав він і звільна описав рукою велику дугу. — «Ласкаво просимо, другине!»

Тоді ще один блукай-бурмило — дебеленний самець із глибоким рубцем на плечі — виступив наперед і став поруч Верало.

— Be! Віїґа. Ве-ве! — «Я, BUR, також піду з тобою.» — Верра-ве! — Він показав на небо, торкнувся рубця і підніс голову догори. — «Я служив на кораблі небесних піратів давно, у ті самі дні, що ти про них говориш».

— Ве-віїлару-вааґ! — прогримів велетенський чорний блукай-бурмило. — «Я нічого не знаю про польоти, але я, як мовиться, підкови гну! Мене звуть Руммель, себто „Дужчий за залізне дерево“».

Слідом за Руммелем зголосилося ще троє: Міїру та Лум, близнята, колишні робітники барж, які перевозили ліс, і Моллін, худорлява стара блукай-бурмилиха, колишня помічниця камінного штурмана. її крива усмішка засвідчувала брак кількох зубів і наявність лиш одного щербатого ікла.

— Ве-ліїла, ве-рулава! — переливчасто проспівала вона. — «Я потрафлю доглядати твого літай-каменя, капітане, якщо ти візьмеш на борт такий старий лантух із кістками, як я».

— Ве-ве, — сказав Живчик. — «Ласкаво просимо, Моллін, тебе, хто дружить із каменем». — Він ступив крок назад і підніс руки. — Дякую всім від щирого серця! Але ми вже маємо досить охотників. — І, обернувшись до Рука, похвалився: — Ось ми, вважай, і знайшли нашу залогу.

— Ве-ве! — пролунав чийсь наполегливий голос, і Рук, обернувшись, побачив, що крізь блукай-бурмилячий натовп проштовхується Вемеру. — «Візьми й мене! Візьми й мене!»

Живчик усміхнувся:

— А який досвід повітроплавання може в тебе бути, юна моя другине?

— Ве, — зронила Вемеру, похнюпивши свою велику голову. — «Ніякого досвіду. Але моя юність — моя сила. Я дужа і хочу послужити…»

— Дякую тобі, юна другине, — почав Живчик, — але, як я щойно сказав, у нас уже досить охотників…

— Ве… — Вемеру затнулася і звернула на Рука тужливий, благальний погляд. — Ве.

— Нам потрібен буде на кораблі кухар, — вдався до Живчика Рук. — А Вемеру чудово знається на харчах, за це я ручуся!

— Вемеру? — перепитав Живчик. — То ви знайомі?

— Ми друзі, — кивнув головою Рук. Живчикове обличчя осяяла тепла усмішка.

— Дружба з блукай-бурмилом — найміцніша в світі, іншої такої нема ніде! — вирік він, дістаючи з-під волорожачої камізельки оберіг — знебарвлений блукай-бурмилячий зуб із дірочкою посередині — й задумано дивлячись на нього. — Кому про це знати, як не мені… — Капітан обернувся до Вемеру. — Ласкаво просимо на борт! Тільки цур: як, бува, подаси на обід квашеного крайдорожника — звелю скинути з неба на землю!

Тут крізь крайку високих дерев, що обступили долину, пробилося сонце, освітивши купку блукай-бурмил, завмерлих в очікуванні. Живчик звів голову.

— Ну ж бо, хоробра моя залого! — вигукнув він. — Не барімося більше! «Небесний гарцівник» чекає на нас у Край-землі.

Схвальний рев розкотився луною по Долині Тисячі відлунків, коли Велике віче блукай-бурмил розступилося, даючи дорогу Живчикові, Рукові та сімом добровольцям.

— Кулькапе, мій юний друже! — тихо промурмотів Живчик. — Надто довго мене переслідували невдачі. Але мої пошуки увінчаються успіхом!

Вони шпарко йшли крізь Темноліс. Ніде не зупиняючись довше, як на годину, мандрували і вдень, і вночі, орієнтуючись за сонцем та Східною зорею, бо прямували на північ, усе на північ, усе через глибокий темний ліс, до підступної Крайземлі.

Знов опинившись у сідлі «Грозового шершня», Рук шугав поміж дерев над Живчиком і блукай-бурмилами, які швидко посувалися вперед. Великі звірі безгучно, але прудко чимчикували хащею. На відміну від Вемеру, що, почувши заклик іти на Велике віче, перла, мов зачарована, крізь підлісок, лишаючи за собою широку витоптану смугу, цей гурт блукай-бурмил не зоставляв жодного сліду. Рук тільки дивувався їхнім спритові, вправі та вмінню скрадатися.

Йому не вкладалося в голові, що блукай-бурмила — запеклі самітники, адже вкупі вони працювали в такій чудовій злагоді. Звірі по черзі вели перед, відходячи назад, коли стомлювались, і даючи місце комусь іншому, щоб той очолював похід, а ще вони всі дослухалися до кожного шереху, пильнували, зиркаючи навсебіч, чи не зачаївся де який ворог. Одного разу, коли вони вже вкотре зупинилися, щоб підкріпитися та звірити напрям руху, заінтригований Рук підійшов до Вемеру.

— Чому ви, блукай-бурмила, живете не вкупі, а всі порізну? — запитав він. — Вам би гуртуватись у племена. Працювати разом. У вас це виходить на славу!

Вемеру звела голову, шалено прядучи вушками.

— Ве-ве. Верра-валуу. — Молода блукай-бурмилиха рубонула лапою повітря і закинула голову назад. «Ти помиляєшся. Блукай-бурмила не годні жити разом.

— Вона роззирнулася надовкола і всміхнулася, блиснувши іклами. — Ві-їру-ве! — «Хоча в такому товаристві не гріх і свого віку не дожити».

Коли ми разом, то приваблюємо найлютіших хижаків. А поодинці можна прожити довше, бо менше привертаєш до себе увагу».

— Ве-вулла-ве! — сказав Живчик, підходячи до неї з розпростертими руками. — «Не згадуй про смерть, юна Вемеру, хай для мене й честь зазирати їй у вічі поруч із тобою!»

Тут зашелестіло в кущах, і вигулькнула гігантська постать Руммеля з повним оберемком гой-ягід.

— Ве-ве! — прогарчав він. — «Швидко жуйте, бо нам не вільно засиджуватися!»

Їхній кидок через ліс тривав. Рук на «Грозовому шершні» пролетів уперед, щоб розвідати дорогу, а тоді, сіпнувши мотузку двох вітрил, зграбно розвернувся у повітрі й подався назад, перевіряючи кожну п’ядь уздовж нерівної вервечки блукай-бурмил. Цього разу Віїґ вів товариство, і великий рубець на його плечі поблискував у лісовій сутіні. Міїру та Лум, ідучи в парі, трималися трохи віддалік од тимчасового ватажка. Зразу ж за ними тюпала Верало, горблячи пістряві плечі, а за нею своїм чудернацьким робом, скоком-боком, посувався велетень Руммель. Далі — чималий розрив, аж до з’яви в полі зору Вемеру, яка, дарма що молода, видавалася не такою витривалою, як решта. І насамкінець, після ще одного великого розриву, літун натрапив на хвоста: старшу за інших, а отже, й забарнішу Моллін та самого Живчика.

Коли Рук шугнув униз, старий капітан небесних піратів помахав йому рукою. Хлопець махнув йому на відповідь, пишаючись визнанням великого капітана. А здіймаючись угору знов, почув, як Живчик буркоче до Моллін підбадьорливі слова:

— Уже недалеко, старенька! Літай-камінь чекає на твої досвідчені руки.

Уже споночіло, але блукай-бурмила і далі рішуче верстали свою дорогу, а Рук ширяв у повітрі над ними. Так вони мандрували цілу ніч, ні на мить не стишуючи певної ходи, уникаючи щонайменшого шереху. Зійшов місяць і, перетнувши все небо, завис далеко ліворуч від них. Устало сонце, гріючи вогку, моховиту землю, і в ясному, ряхтливому повітрі зав’юнилися пасемця туману.

Аж ось і спереду долинув переливчастий крик. То гукала Верало, яка саме очолювала невеличкий загін.

— Крайземля! Ми дісталися Крайземлі! Живчик переливчасто відповів:

— Зачекай на нас! Зараз будемо коло тебе.

Нетерпеливлячись швидше побачити сумнозвісну Крайземлю, Рук нап’яв до краю вітрила свого небесного човна і рвонув уперед. Унизу під ним дерева порідшали, змиршавів і підлісок. Проти блідо-жовтого неба бовваніла сильветка Верало: блукай-бурмилиха дивилася назад. Ось вона помітила наближення небесного човна і махнула лапою.

Рук махнув їй на відповідь і, орудуючи важелями гир та вітрильними мотузками, шугонув до неї вниз. Коли він опинився над самою землею, туман, здіймаючись угору, заклубочився довкола нього, і літун умить промерз. Приземлившись на пласкій плиті біля блукай-бурмилихи, завмерлої в очікуванні, Рук зіскочив на ґрунт і намотав швартівну мотузку на зап’ясток.

— Ве-ве, — привітала його Верало. — Веллуу-веґ. — Вона міцно обхопила руками свого опасистого живота. — «Це місце сповнює мене жахом».

Рук кивнув головою, задивившись на простерту попереду неозору кам’яну пустелю брудно-сірої барви. Ще ніде його не охоплював такий неспокій, як тут. Навіть нескінченні каналізаційні тунелі Нижнього міста з їхніми мордо-брилами та лихими рябощурами були ніщо супроти цієї голої Крайземлі.

Зимний вітер, завиваючи і зітхаючи, налітав десь аж із-за Світокраю, висвистуючи понад розколинами та виярками в рівному гранітовому ґрунті. Він лящав і шепотів. Гув і скиглив, буцім жива істота. Кислий, сірчистий сопух забивав Рукові подих. Його тіло обплели скрутні смердючого туману, і шкіра притьмом узялася вогкими, холодними сиротами. А вітер ще й намагався вирвати йому з рук «Грозового шершня», що, мов безважна пір’їнка, підскакував поруч.

Рук побачив, як із лісу виринули Вемеру, відразу ж за нею — Руммель, далі Віїґ, за ним — близнюки Міїру та Лум. Як і Верало, їх, здавалося, приголомшила моторошна атмосфера голої Крайземлі, й вони збилися в щільний гурт, щоб було безпечніше і тепліше.

Останні вийшли на камінну пустку Живчик і Моллін. Живчик ляснув Рука долонею по плечу. Рук помітив, що старий капітан тремтить.

— Чи думав я чи гадав, що мені ще доведеться повернутися на це жахливе місце, — зронив Живчик, неспокійно роззираючись довкола. — Але десь отам на нас чекає «Небесний гарцівник». За мною! — вигукнув він. — І вдивляйтесь у небокрай, чи не забовваніє де велика чорна скеля, схожа на демона!

Живчик рушив у туман. Поруч обережно човгав по ослизлій кам’янистій поверхні Рук; небесний човен підскакував на вітрі за його спиною. Блукай-бурмила, ще й досі тримаючись купи, йшли, не відстаючи, за ними.

Вітер не переставав скиглити і щось нашіптувати Рукові на вуха, а хлопець уперто йшов далі, відчайдушно намагаючись його не слухати, тимчасом як туман своїми пасмами, мов пальцями, гладив, пестив йому обличчя та кучму.

— Брр! — здригнувся Рук. — Це таки й справді жахливе, жахливе місце!

— Тримайся, Руку, — підбадьорив Живчик. — І дивись, чи не завидніє скеля.

Рук напружував зір, намагаючись розгледіти щось за густими скрутнями імли. Але пласка кам’яна пустеля попереду слалася немов кудись у безмір.

— Ось хай-но розступиться туман, — сказав Живчик. — А він таки розступиться, бодай на мить, але тієї миті стане, щоб узріти нашу мету.

Живчик усе йшов і йшов уперед, не зупиняючись. Вітер свистів у вухах, і, здавалося, то якісь чудні голоси хихочуть і глузують з нього.

Йдучи слідом за капітаном, спотикаючись і намагаючись утримати свого невеличкого небесного човна, що крутився-вертівся під лобовим вітром, Рук міг тільки молитися, щоб Живчик не схибив. Ще густіший туман налетів, заслав очі, напхався у вуха.

— Чи всі вже тут? — гукнув Живчик через плече.

— Ве! — водно відповіли блукай-бурмила. — «Всі при купі!»

Час від часу налітали дужі вихори, вдаряючи Рукові в обличчя і збиваючи його з ніг.

Тоді він падав на камінь, міцно тримаючись за швартівну мотузку, і чекав, поки перевихорить. Останній вихор розігна мряковиння, і Рук мигцем, здавалося, уздрів сам навислий над безоднею Світокрай. Та за мить пасма знов зімкнулися, і він знов поринув у білу сліпоту, мов у якесь неосяжне більмо.

— Я нічогісінько не бачу! — злякано вигукнув він.

— Усе гаразд, Руку, — заспокоїв його Живчик. — Покладись на мене!

А тоді мла знов порідшала, і Рук удруге вздрів отого стрімчака на краю суходолу. Далеко вдалині бовваніла немовби подоба якоїсь потвори. Знов зімкнулися млисті пасма, і Рук згубив її з очей.

— Ви бачили її, капітане? — схвильовано запитав він. — Тамту скелю!

— Еге ж, бачив, — підтвердив Живчик, проте в голосі його звучала якась чудна нотка. — Але я не побачив «Небесного гарцівника».

Вони поплуганилися знов, долаючи пориви вітру та крутняву туманних пасом, силкуючись прозирнути вперед далі, ніж на два кроки.

— Ох, мене вже, мабуть, надовго не стане! — простогнав Рук, борючись із непокірним «Грозовим шершнем». Та й Живчик горбився, і виглядав геть виснаженим, а вкруг нього тупцяли, жалісно щулячись, блукай-бурмила.

— Кількахвилинна зупинка! — перекрикуючи завивання вітру, оголосив Живчик.

Блукай-бурмила обступили Рука та старого капітана небесних піратів, заслоняючи їх від шквалистого вітру. Рук тремтів і мав вельми жалюгідний вигляд. Якби принаймні ці глузливі голоси помовкли, тоді хоч голова б щось кумекала…

— Нам капут, еге ж, капітане? — пробелькотав він. А Живчик мовби його й не чув. Він дивився просто вперед. Вітер на мить угамувався, туман покотився далі.

— Глянь! — тільки й мовив капітан небесних піратів.

І тут Рук побачив: просто над їхніми головами нависав такий здоровецький небесний корабель, якого йому ще зроду не випадало бачити. Сама тільки носова його частина, бита негодами та ярими січами, була з двадцять «Грозових шершнів» завбільшки; його порубаний, подовбаний корпус виглядав не меншим за нижньомістову харчівню, а щогла вганялася в небо, мов величезний стовбур залізного дерева. Товстелезний якірний ланцюг тягся до чорної скелі, чия темна маса захищала корабля з підвітряного боку.

— Який-бо він величавий! — видихнув Рук і тут-таки похитав головою, вражений прикрою думкою. Хоч би як утішно було власноруч створити дерев’яного небесного човна, але «Грозовий шершень», — подумалось йому, — у підметки не годиться «Небесному гарцівникові»! Так звана Друга Доба повітроплавання, предмет особливих гордощів Лицарів-Бібліотекарів, була звичайнісінькою тінню того, що існувало до неї. Ох, скільки, скільки-бо всього втрачено…

— Ворушися, хлопче! — звернувся до нього Живчик. — Нам так ніколиться, що аж-аж-аж! Треба борше покинути це кляте місце! Візьми-но свого небесного човна і піднімись на борт «Небесного гарцівника». Скинь униз мотузяні драбини, аби ми могли видряпатися на борт. Хутчій! Поки вітер не розходився знову.

Рук квапливо сів на «Грозового шершня» і знявся у повітря. Ось він уже порівнявся з обшарпаною балюстрадою бака могутнього корабля. Прив’язавши «Грозового шершня» до щогли, Рук зіскочив на чардака. Тремтячими пальцями розв’язав скручені мотузяні драбини і спустив їх додолу. Відразу ж блукай-бурмила подерлися на борт; останній заліз нарешті й сам Живчик. Опинившись на своєму кораблі, старий капітан небесних піратів упав навколішки і поцілував чардака.

— Дякувати Небу! — прошепотів він. — А я вже був подумав, ніби втратив тебе.

Капітан Живчик скочив на ноги. Він стояв рівно випростаний, мовби ніколи й не горбився. Тягар літ начебто спав з його пліч, молодечим вогнем заблищали очі.

— До роботи! — покликнув він дужим голосом. — Підготувати «Небесного гарцівника» до польоту!

Блукай-бурмила як один кинулися кожен на своє місце. Живчик пішов за їхнім прикладом. А Рук зостався полишений на самого себе. Він хутко оббіг «Небесного гарцівника», оглядаючи буфети і шухляди, зазираючи з палуби до трюмів і спостерігаючи, як блукай-бурмила шастають сюди-туди, заклопотано рихтуючи великого корабля небесних пірат і в до польоту.

Вемеру подалася на камбуз, під чардак. Руммель розгорнув головне вітрило, доскіпливо перевіряючи, чи не подерлося де полотно. Верало переглядала мотузяні снасті. Міїру та Лум видерлися на балюстради: перший — з лівого, другий — з правого боку, відтак полізли по такелажу, перевіряючи його придатність і допевняючись, чи справні, чи бездоганно наладнані гирі та стерно. Віїґ подерся на щоглу, додивляючись, чи не підгнила десь деревина цієї височезної колони, чи не виказує вона своєї втоми тріщиною, хоч би й з волосину завтовшки, і вже доліз до самого марса на верхівці.

Позад себе Рук зачув якесь сичання і тихе гуготіння. Зацікавившись, що б воно могло бути, пішов на ті звуки і натрапив на самого Живчика: капітан, засунувши голову між пруття центральної люльки, пильно вдивлявся у поверхню літай-каменя. Поруч нього Моллін регулювала полум’я пальників.

— Як там літай-камінь, цілий? — запитав Рук. Живчик відхилився від літай-каменя і роззирнувся.

— На ньому не видно прикмет кам’яної хвороби, — оголосив він.

— Чудова новина! — вигукнув Рук. — Можна летіти!

— Справді, можна, — погодився Живчик. — Тільки слід поквапитися. Боюся, тамта невидима хвороба все ж устигла вразити літай-камінь.

Рук насупився.

— Звідкіля? Як?

Живчик описав рукою широку дугу в повітрі.

— А через нашу залогу, — пояснив він. — Ти ж їх чув. Більшість із них колись працювали на бортах небесних кораблів. Небезпека ось у чім: котрийсь звір може бути носієм жахливої недуги — а то й усі вони.

Рук затремтів із жаху.

— А як же нам це визначити? — запитав він.

— Даремна праця, — відказав Живчик. — Може, літай-камінь уже заражено. А може, ще ні. Звісно, що ближче ми підлітатимемо до хворої санктафракської скелі, то більший буде ризик. Не ошукуйся, Руку: це подорож лише в один кінець. Назад «Небесний гарцівник» уже не повернеться. Нам треба тільки жити надією і молитися, аби він протримався, поки довезе нас до Вежі ночі.

— Воля Землі та Неба! — промовив Рук. Обличчя йому видовжилося і зблідло.

— Але веселіше, хлопче! — підбадьорив Живчик, ляснувши Рука по плечу. — Ми ж бо на порозі великої пригоди. Ходи-но зі мною!

Капітан відвернувся і, залишивши Моллін клопотатися коло літай-каменя, заквапився вузьким проходом, що огинав брилу, до носової частини; і ось уже вибіг по кількох східцях на капітанський місток, до штурвала. Схопивши в руки велике штурвальне колесо, відпустив запобіжний важіль. Тоді випробував, один по одному, окремі польотні важелі з кістяними ручками і переконався, що мотузки розкручуються безперешкодно; нарешті для спроби заходився підіймати й опускати вітрила та гирі — останні приготування до польоту.

Він ще порався, коли залунали, один по одному, переливчасті поклики блукай-бурмил; звірі доповідали: чергова частина великого піратського корабля перебуває у задовільному робочому стані. Коли ж і останній з них — Віїґ із марсового гнізда — гукнув униз, що, мовляв, щогла годиться для небесного польоту, Живчик радісно сплеснув руками.

— До відльоту готуйсь! — зикнув він. — Викидаємо якірного ланцюга!

— Ве-ве! — водно ревнули блукай-бурмила. — «Єсть!»

Здригнувшись усім корпусом і лиховісно зарипівши, «Небесний гарцівник» почав здійматися у повітря. Живчик викинув кінець якірного ланцюга, що впав, гучно брязнувши об скельну поверхню.

— Там, куди ми прямуємо, ланцюг нам ні до чого, — пояснив він усім.

Надулися благенькі, пошарпані вітрила. Корабель нахилився на один бік і поплинув геть від чорної скелі. Усе вище й вище здіймалося велике небесне судно, здіймалося тихо та повільно, аж поки раптовий вітер, налетівши ззаду, підхопив його і так навально поніс у небо, аж Рукові закрутилася голова, а в животі все перевернулося.

— Просто приголомшливо! — вигукнув він. — Чудасія, та й годі. Не віриться, що я й справді лечу на борту піратського небесного корабля!

— Та й мені, хлопче, не дуже віриться, — захихотів Живчик. — Не віриться й мені… Небо вгорі! Як я знудьгувався за тим усім! За лопотінням вітрил, за розгойдуванням гир, за вітром у моїх косицях! Все майже так, як у давно минулі дні. Наче я знову небесний пірат.

— Але ж ви й справді небесний пірат! — палко вигукнув Рук, схвильовано обернувшись до капітана Живчика і сяючи очима.

— Атож, Руку, либонь, я й справді небесний пірат, — повагом кивнув головою старий капітан, тимчасом як його пальці витанцьовували по важелях, і додав, насупившись: — Останній із небесних піратів.