Останній із небесних піратів

Розділ дев’ятнадцятий Вежа Ночі

Спливала найтемніша, досвітня година. Дрібна роса, виблискуючи на долині в ліхтарному освіті, вкрила викришену поверхню санктафракської скелі. Із затіненої розколини долинув тихий звук, схожий на сьорбання. Щось там заворушилося.

Аж ось зі шкалубини виповз довгий, лискучий мацак, потім ще один. Обидва вчепилися у скельну поверхню і с тяглися. На світло вилізла мокра драглиста істота. Три невеликі округлі ґудзі на маківці її голови роздулись, а тоді репнули і підозріливо оглянули все довкола. Мацаки сягнули ще вище, і тіло ще раз підтяглося.

Там, де проповзла потвора, скельна поверхня лишилася суха-сухісінька. Пересуваючись таким незвичним поповзом-поковзом, драглиста істота почала розбухати. Вона робилася все більша й більша, аж раптом стрибнула з сичанням, рвучко випростала три задні мацаки і чвиркнула густою, оліїстою речовиною, обливши скельну поверхню позад себе. Слизьке створіння напилося.

Кам’яний упир позадкував по розколинах хворої скелі. Втамувавши спрагу, він хотів тепер їсти.

А високо-високо вгорі над ним якийсь собі гоблін-молотоголовець також був голодний. Голодний як вовк. Голодний і холодний. І пити йому теж хотілося, аж-аж-аж. Він тупав своїми великими черевиками і кутався у чорне вбрання, рятуючись від крижаного вітру: тут, на цій висоті, мало не на самім вершечку вежі, було так холодно, аж паморозь укрила своїм пір’ям дерев’яні мостини навислого над безоднею дашка.

— Ну ж бо, постривай, Ґобрате! Ось я до тебе доберуся, нікчемний, зизоокий вишкребку! — прогарчав молотоголовець, пускаючи з рота густі хмаринки пари, що мерехтіла і вилася у жовтому світлі підвішених вище лойових ліхтарів. Вартовий походжав туди-сюди, б’ючи руку об руку, щоб зігрітися. — Лишив мене тут, щоб я й за нього відстояв варту! — ремствував він. Його мали змінити вчора увечері о дев’ятій, а нині вже зірниця сріблить хмари над обрієм. Цілісіньку ніч вистояв тут! сердито бурмотів він далі. — Ось я погрію руки об твій черепок! Усі кісточки тобі потрощу! Ось я тебе — а-а-ах!

Підбор його черевика ковзнув по незатоптаній ще латці паморозі, й гоблін гримнув на мостини. Він так злецько грюкнувся — хрясь! — схожою на молот головою об холодне й твердюще дерево, аж важкий рогатий шолом злетів йому з голови.

Ошелешений мотоголовець хутко сів і встиг побачити, як його шолом жене вистрибом до краю містка. Серце калатало гоблінові в грудях, мов скажене, але він кинувся вперед і схопив шолом за один з кривих рогів, коли той уже мав упасти з високого містка в безодню.

— Замалим без шолома не зостався, — похмуро сказав він сам собі. — Треба обачніше ступати, Слебе!

Гоблін зіп’явся на ноги, насадив шолома на голову-молот. За посіяного шолома старший над сторожею закував би його в кайдани і кинув у карцер на тиждень — на покару.

Слеб перевірив решту свого риштунку: кривий кинджал при поясі, грізний на вигляд арбалет на плечах, піку з важкими гаками… І полегшено зітхнув: усе начебто на місці.

І тут здаля, з самого долу, долинуло гучання дзвону, що над палацом Вокса Верлікса вибивав години. Шоста! Ого, він, Слеб, уже провартував аж вісімнадцять годин! Глипнув крізь огром відкритого неба на сонце, що поволі викочувалося з-за обрію, — і прикрив очі дашком долоні, бо його світло вже сліпило. Тоді глянув надолину.

Там, унизу, розкинувся Каменосад: від колись таких могутніх куп летючих брил тепер лишилося саме кришиво на мертвій скельній поверхні. Осип-місто і Нижнє місто лежали, повиті млою, а трохи далі вже оживала Велика дорога Багнищем, уже кишіла незліченними рухливими цяточками — фігурками подорожан, утім, лише на своєму початку, бо за яку сотню ступнів тонула в темному мороці: попри ясний ранок із Темнолісу, звідкись із північного заходу, накочувалися темні хмарища, несучи дощ, а то й грозу з блискавицями.

— Буря! Як давно її вже не було. — Слеб відкашлявся і сплюнув. — Добра буде наука окаянним Бібліотекарським Лицарям, — прогарчав він. — Уявили себе великими мудрагелями, еге ж, — з отими всіма своїми книжками, науками та нікчемними небесними човниками. — Молотоголовець задивився на високі нагромадження хмар, молячись, аби блискавка вдарила в Опівнічний шпиль. — Але одного чудового дня ми їх провчимо. Коли Опівнічний шпиль уздоровить скелю і ми повернемося в небо, отоді вони й побачать…

— Сила — в ночі! — озвався позад нього грубий голос. Слеб обернувся і побачив м’язистого гобліна-плескатоголовця, чиє обличчя рясно вкривали татуювання та рубці — сліди численних боїв; плескатоголовець стояв перед ним, приклавши кулака правиці до нагрудної бляхи в ритуальному привітанні.

— Ах, Браґкнот! Сила — в ночі! — відповів Слеб, і собі відсалютувавши. — Який я радий тебе бачити! Куцак Ґобрат так і не прийшов…

— Ґобрат десь пропав, — буркнув Браґкнот. — Ніхто, бачиться, не знає, де він подівся.

— Налився лісовим грогом та й звалився десь у темному кутку, я його знаю, — з гіркотою проказав Слеб. І позіхнув. — Вісімнадцять годин поспіль провартував я тут. Вісімнадцять годин…

— Буває, — байдуже здвигнув плечима Браґкнот і роззирнувся, пильно приглядаючись до двох міст унизу і мружачи око вдалину. — Спокійні були чати? — запитав. — Без придибенцій?

— Без, — буркнув Слеб.

Плескатоголовець кивнув на великі купи дедалі ближчих хмар.

— Заповідається на дощ, — зауважив він. — Моя погодка!

— Що ж, пополощися — я тебе лишаю! — мовив Слеб. — Піду приткну десь голову.

— Прошу дуже, — кинув Браґкнот, повертаючись до товариша. — А я. — Плескатоголовець охнув, глянувши поверх Слебового плеча. — О небеса! Що воно за проява?!!

— Ні, я вже більше не попадуся на твої жартики! — захихотів Слеб.

— Та я серйозно, Слебе! — не вгавав Браґкнот. — Це ж бо… Це ж… — І, схопивши молотоголовця з його самовдоволеною посмішечкою за плечі, повернув його кругом. — Глянь!

Слеб витріщив очі. Щелепа йому відвисла. Цього разу Браґкнот і справді не розігрував його своїми дурнячими витівками. Там і справді видніло щось таке.

— Не може бути! — прошепотів він, трусячись, мов осиковий лист, коли з-під ослони темної, заклубоченої хмари виринув, мов примара, здоровий корабель.

Слеб був ще зелений і зроду не бачив такої дивовижі. Заціпенілий молотоголовець вирячився, не вірячи власним очам, на великого, могутнього небесного корабля, що так зграбно линув повітрям — линув просто до них! Зі своїми великими надутими вітрилами та масивним корпусом корабель видався Слебові таким страхітливим, що… ні, ні, бігме, це не ява, це сон!

— Але як же це? З-звідки? — затинаючись, пробелькотів молотоголовий гоблін. — Чи ж таке можливе? — Він мотнув головою. — Щоб іще й досі літали небесні кораблі!.. Звідки в ката він узявся?

— Байдуже, звідки! — ревнув Браґкнот. — Бий на сполох! Колошкай сторожу! Став гарпуни! Швидше, Слебе! Ми повинні.

Тут Слеб почув різкий посвист, і щось ніби стиха цмокнуло. Він рвучко обернувся. Браґкнот стояв, похитуючись уперед-назад. Плескатоголовець глупів на Слеба очима, сповненими жаху та сум’яття, а пальцями обережно стискав стрілу з залізного дерева, яка збоку вп’ялася йому в шию. У горлянці йому хрипіло й булькотіло. Кров ринула з рани на його чорне вбрання. За мить Браґкнот заточився назад і, перевалившись через край містка, без крику шугнув униз.

Друга стріла свиснула над Слебовою головою і застрягла в широкій балці за його спиною. Третя розбила підвісного ліхтаря. Ще дванадцять, чи й більше, стріл просвистіли в повітрі й задрижали там, де влучили.

— На містки! — ревнув Слеб. — Напад на вежу!

— Що там таке?.. Що діється? — загукало кілька голосів вище й нижче Слеба.

— Ген там! — закричав хтось із вищого містка, показуючи на хмару, що вже огорнула вежу.

— Небесний корабель! — гаркнув ще хтось.

— Він поверта сюди! — загорлав ще один Сторож Ночі, дивлячись у далекогляд. — І в нього важка зброя на борту!

Деренчливо заголосила сирена, потім ще одна й ще. І ось уже по всій Вежі ночі загаласували Сторожі, відповідаючи на заклик до зброї.

Слеб сторчголов кинувся у вежу з містка, де його міг бачити ворог. Незграбно ковзаючи по слизьких дошках, добіг до дверей і перекотився через поріг. І вчасно! Позад нього щось спалахнуло, гучно хряснула деревина. Вогненне ядро з залізного дерева відбило містка обік вежового корпусу, і вся прибудова перевертом полетіла додолу.

Слеб якось зіп’явся на неслухняні ноги. Повітря довкола нього повнилося галасом: командири без упину ревіли й верещали, віддаючи накази та розпорядження. З гуркотом зачинялися двері, бряжчали засуви: секцію за секцією велику вежу ізольовувалося, щоб запобігти впадові ворога. Важкі черевики гупотіли вгору-вниз по східцях — озброєні до зубів Сторожі Ночі у своєму чорному вбранні поспішали на західний бік вежі, щоб відбити напасника — великого небесного корабля.

Серед тієї всієї веремії, того сум’яття ніхто не добачив невеличкого небесного човника, що шугнув крізь темну хмарну крутняву вниз, до супротивного боку вежі…

Ховаючись у хмарі, небесний корабель вивергнув на Башту ночі нову вогняну сальву. Містки руйнувалися і розсипалися на друзки; великі пробоїни вже зяяли у стінах, а там, куди вціляли важкі вогненні ядра з залізного дерева, спалахували невеликі пожежі.

А в самій вежі Сторожі Ночі крутились, як муха в окропі, намагаючись виконувати незліченні команди своїх зверхників:

— Зламану балку поставити на місце!

— Гаси вогонь!

— Заряджай гарпуни!

— Націлюй катапульти!

Поки одні нашвидкуруч латали пробоїни, а інші гасили полум’я водою та піском, громадки найхоробріших вискакували на висунуті назовні бойові платформи, де на цоколях, прикручених до підлоги, стояла важка артилерія. Працюючи по троє, вони заступали на свої бойові пости. Де були гарпунні турелі, один стрибав на сидіння стрільця і наводив бойовий механізм, другий вкладав гарпуна в довге ложе, а третій хапався за колесо збоку від турелі й крутив його. Поволі, мірою того, як урухомлювалася система внутрішніх трибків, повертався і весь механізм. Тоді той третій хапав друге колесо і змінював кут нахилу довгої цівки, наводячи великого гарпуна прямо на небесного корабля-нападника. Щось схоже відбувалося і на обертових катапультах. Після визначення потрібної траєкторії польоту, двоє сторожів підіймали важезного кругляка і клали в метальну «ложку».

— Вогонь! — кричав отаман. А тоді інший отаман, вище, викрикував таку саму команду. І так усе вище й вище…

— Вогонь!.. Вогонь!.. Вогонь!..

Ось Вежа ночі вивергла чергову сальву гарпунів та кругляків на «Небесного гарцівника». Один гарпун влучив у балюстраду правого борту, другий поковзом промайнув по нижньому чардаку. Та ще кругляк зачепив, ковзнувши, корму. Крихітний небесний човен розлетівся б на тріски від такого удару, але могутній небесний корабель, здавалося, й не здригнувся.

Сторожі Ночі знов набили свої метальні пристрої. «Небесний гарцівник» злинув у небо вище. Гарпунні турелі та обертові катапульти швидко змінили приціл.

— ВОГОНЬ!

Друга сальва заподіяла ще менше шкоди, ніж перша; власне, жоден гарпун, жоден кругляк не влучив у ціль. Вдивляючись крізь далекогляди у хмарну крутняву, отамани Сторожів Ночі побачили якогось бороданя за штурвалом: сяючи парадним атласним сурдутом та трикуткою, він викрикував свої команди. Ось головне вітрило наповнилося вітром. Полетіли вниз кормові гирі. І враз небесний корабель злетів угору, встигнувши, однак же, відповісти сальвою.

— Вони підіймаються до Опівнічного шпиля! — вереснув хтось.

— Захистити шпиль!

— Згиньте, а захистіть!

— ВОГОНЬ!

Третя сальва каменів та гарпунів злетіла в небо, й один кругляк поцілив у середину корабля, де самотня блукай-бурмилиха недремно пильнувала великого корабельного літай-каменя. Блукай-бурмила з корми відповіли градом палахких ядер із залізного дерева. У вежових стінах з’явилося ще більше вирв, а одну гарпунну турель знищено прямим влучанням. У двох Сторожів Ночі: одного на високому спостережному містку, другого на бойовій платформі трохи нижче, — одночасно влучили арбалетні стріли. Обидва повалилися вперед і перевертом — вищий навздогін за нижчим — полетіли додолу, немов виконуючи якийсь чудернацький, моторошний танець.

— Більше вогню! — ревнув один отаман.

— Негайно на підмогу до шпильового приміщення! — прогримів інший.

— Повідомте Найвищого Сторожа!

— Гукніть Орбікса Ксаксіса!

Сидячи навпочіпки на підлозі, Слеб визирнув у пробоїну. Тут, біля збитого спостережного містка, він не мав напохваті ні гарпунних турелей, ні обертових катапульт, але йому жадалось помститися за смерть бойового товариша. Тремтливими руками молотоголовий гоблін підніс приціл свого арбалета до очей, заклав стрілу з залізного дерева в цівку і накрутив пружину.

— Це вам за Браґкнота! — пробуркотів похмуро. Перед ним, весь у клубах густих пасом туману, бовванів небесний корабель. Слеб опустив голову. Прицілився. На якусь частку секунди корабель порівнявся з ним. І гоблін вистрелив.

Клацнула пружина, бренькнула тятива. Стріла шугнула в повітря і щезла у товщі хмар. Слеб затамував подих. А за мить, голосніший за гармидер у самій вежі, розітнувся переливчастий крик болю, і крізь вікнину в хмарі молотого-ловець побачив, як блукай-бурмило схопився за серце і випав з небесного корабля.

— Ага, дістав я тебе! — прогарчав Слеб, дивлячись, як великий волохатий звір падає додолу. Вдруге підніс він арбалета до очей — зирк у приціл, аж просто на нього летять троє великих вогнистих ядер!

Не встиг він і скрикнути, як залізнодеревні ядра вдарили, відірвавши великий шмат горішньої частини вежі, а заразом і вибивши дух із молотоголового сторожа Слеба. Вся вежа струснулася, від верхівки до підвалин. А небесний корабель здіймався усе вище й вище — і ось уже майже порівнявся з великим шпилем, що увінчував вежу.

— Вони хочуть скинути шпиля залізними кішками! — заверещав котрийсь сторож із-під основи шпиля, коли нагло з чардака «Небесного гарцівника» на шпиль полетів важкий тризубий гак. — Вони намагаються знищити Опівнічний шпиль!

— Блюзнірство! — ревнув інший.

— Смерть загарбникам! — загорлав іще хтось.

Сторожі Ночі подвоїли зусилля, щоб відбити напад небесного корабля. Сальву за сальвою робили вони, посилаючи в бік напасника кругляки, гарпуни, стріли — все, що трапляло їм під руку. Від гуку битви тремтіло повітря. «Небесний гарцівник» відповідав власними стрілами та списиками, а також великими палахкотючими залізнодеревними я драми, які відривали шмат за шматом від чорної вежі. І сила-силенна гоблінів, троглів та тролів у чорному вбранні Сторожів Ночі загула звідтіля вниз, назустріч власній загибелі. Ще одна желізна кішка брязнула об Опівнічний шпиль. Ще в одного блукай-бурмила попала стріла…

А тим часом із другого боку до вежі підлетів небесний човен. Легко, покрадьки, мов лісовий метелик на своїх крильцях, він то підлітав вище, то спускався нижче, пурхаючи попід великою східною стіною. Його вершник шукав вигідного місця, де б проникнути до вежі. Нарешті він пірнув надолину до невеликого містка, який стирчав трохи не під самим верхом усієї споруди і на якому, на щастя, не виявилося жодного сторожа.

Ось вершник скочив із сідла на місток. Коли він надійно прив’язав свого «коня» до одного з кілець, угвинчених у стіну, кволий молочно-білий соняшний промінчик пробився крізь тучу і зазирнув хлопцеві в обличчя. З міцно стуленими вустами та зосереджено насупленими бровами він обернувся до невисокого, темного отвору дверей і пропав усередині.

Коли Рук зазирнув у морок, похмура, зловорожа атмосфера вежового нутра вдарила по його напружених чуттях, мов таран по брамі замкненої твердині. Всередині вежі було темно попри всі підвісні ліхтарі, й над усім тут панував сморід смерті та затхлий дух гниття. Рук зупинився, заціпенілий, ошелешений. Йому не вірилось: як, як міг хоч би й хто вимислити таке окаянне місце?

Він почув голоси — незліченні голоси! Приглушені стогони та немічні крики відлунювали в пітьмі, немов тиха, моторошна пригра до басовитого гуку та лютих ударів битви, що шаленіла ген угорі.

— Нещасні бідолахи! — промурмотів Рук. — Ох, коли б я тільки міг урятувати вас усіх.

Коли очі призвичаїлися до мороку, хлопець накинув плащика з шовковини нічних павуків собі на плечі й зважився рушити далі вглиб вежі. І враз опинився у запаморочливому лабіринті вузьких переходів та хистких сходових маршів, що на кшталт бутербродної начинки якось уміщалися між зовнішньою та внутрішньою стінами вежі. Розташовані під найрізноманітнішими кутами, марші дерев’яних східців розбігалися, кривуляючи, на всі боки: вгору, вниз, ліворуч, праворуч… Розпачливі стогони в’язнів зазвучали голосніше, бридкий сопух посилився.

Рук простежив поглядом, куди веде перехід, де він стояв: спочатку той біг до невеличкого квадратового майданчика, а відтак, повернувши назад, крутими східцями п’явся нагору. В далекому кінці майданчика видніли вбудовані у внутрішню стіну двері.

«Невже одна з камер?» — промайнула думка. З’ясувати це можна було тільки в один спосіб.

Рук кинувся вгору по східцях. Опинившись на майданчику, підійшов до важких дерев’яних дверей і побачив щось наче позначки. Дістав із кишень свої небесні кристали і, звівши їх докупи, спробував приглянутись ближче. На твердому дереві вирізнялося троє кострубато видряпаних імен: РІЛЬК ТІЛЬДЕРРІГ, ЛЕМБЕЛ ОБАПІЛ, РЕБ ПСУЙЛІС, ЛОКУБАР КІС… Кожне з них перекреслювала глибока подряпина. Тільки ім’я з самого низу лишилося ціле.

— Фініус Флабтрікс, — пошепки прочитав Рук. — Звучить, як ім’я вченого.

Двері мали оглядове вічко з накривкою, а також важкі засуви угорі та внизу. Рук відхилив накривку і швидко заглянув у прозурку. У густій смоляній чорняві нічого не було видно, тільки сморід іще дужче шибнув у ніздрі. Обережно відсунув верхній засув, відтак нижній. Повільно відчинив важкі двері й зазирнув досередини.

Ні стін, ні ланцюгів, ні ґрат — такої камери Рук іще зроду не видів. Вузький сходовий марш вів од дверей зразу до полу, бо вся камера, власне, й складалася з самого тільки полу, що виставав зі стіни, нависаючи над глибочезним колодязем внутрішнього «дворика», — і піл той не мав жодних билець. Окрім дверей, що, бувши замкнені, утворювали гладеньку, неподільну частину стіни, яка йшла вгору не простопадно у дослівному розумінні, а трохи нависаючи над в’язнями, тут лишався ще один «вихід» — ступити за край полу і полетіти крізь сморід униз, на певну загибель на дні колодязя. Вдивляючись у той колодязь, Рук розгледів ще й інші поли — їх тут було без ліку, і до кожного вели осібні східці від осібних дверей.

Приголомшений хлопець кинув оком на того, хто лежав перед ним у куточку полу. Скарлючившись у позі зародка, обхопивши кістлявими руками ще кістлявіші ноги, на смердючому солом’янику завмер чоловік: одежа подерта на ґноття, нерівне, хрипке дихання. Довгий скудовчений чуб нависав горопасі на обличчя. Подекуди волосся повилазило жмутками, і на тому місці світили коростяні латки. Густа, брудна борода, шкіра, покрита лепом та червоними виразками, з яких слезила сукровиця: в’язень весь час люто чухмарився своїми брудними поламаними нігтями, аби хоч трохи вгамувати нестерпну сверблячку від коростяних кліщів, що заривалися під шкіру відкладати яйця.

— Фініус? Фініус Флабтрікс! — тихо покликав Рук, підходячи ближче до в’язня. — Професор Фініус Флабтрікс?

Дихання у неборака почастішало. Закліпали повіки й очі на мить розплющилися, та хоч ті очі й дивилися в бік Рука, він переконався: бачити вони його не бачать. Відтак очі заплющилися знов.

— Не моя провина! — затинаючись, хрипким голосом промурмотів професор. — Не моя провина. Не моя провина.

— Не бійтесь — я не скривджу вас! — прошепотів Рук, ледь стримуючи сльози.

Але професор, весь поглинений власними муками, не вважав на приходька. Рук відвернувся й обережно побрався східцями вгору, потім зачинив за собою двері камери. Дорога була кожна хвилина. «Небесний гарцівник» не міг вічно поглинати всю увагу Сторожів Ночі. Треба негайно розшукати Кулькапа і визволити з цього жахливого місця!

Він заквапився вниз іншим переходом і побачив шерег в’язничних дверей, вбудованих у внутрішню стіну. Швидко, присвічуючи небесними кристалами, він одне по одному читав імена, видряпані на дверях: ТЬОХ-ТЬОХ ПЕРЕГОН… ЕЛДРИК ПИЙ… ДОЩОВИЙ СОКІЛ ПІ… СИЛЬ-ВІКС АРМЕНІУС… ҐРОЛ… Якщо імена бодай про щось промовляли, то в’язнів постачали з усіх суспільних верств Світокраю. Купці та вчені. Живолупи, гобліни та тролі. Колишній небесний пірат.

Повз деякі двері Рук пробігав, лише мимохідь прочитав-шина них ім’я, а біля інших зупинявся, щоб зазирнути у спостережне вічко. Та, зазирнувши, одразу ж і каявся. Страшно було дивитися на отих усіх жалюгідних істот. Нещасні жертви щось лепетали, тіпалися в корчах; декотрі дійшли до справжнього божевілля. Хто прокволом похитувався вперед-назад, хто марив, виголошуючи загонисті промови, хто сновигав туди-сюди по своєму полу, щось тихо буркочучи собі під ніс. Але найгірший стан був у тих, хто стратив усяку надію: ці просто лежали на полу, чекаючи, коли загостить до них костомаха і вхопить у свої обійми.

Рук увесь аж кипів. «Щоб ви були прокляті, Сторожі Ночі! — снував він гіркі думки. — Яка страшна ганьба — оці ваші темниці! Вони — люта образа, кинута кожнісінькій істоті Світокраю, ба навіть самому життю! Якщо колись мене іноді й опадали сумніви, чи справедлива війна між Бібліотекарськими Лицарями та Сторожами Ночі, то тепер я звільнився від них остаточно. Ось доказ! — сказав він собі подумки. — Ця війна — справжня битва між добром і злом!»

— Добре сказано, — почувся неподалік чийсь голос. Рук аж підскочив з несподіванки.

— Хто там? — прошепотів він.

— Я тут, — відповів голос.

Рук підійшов до дверей камери, приглянувся. На важкому темному дереві було нашкрябано: РИБОЖИР.

— Відчини двері! — попросив голос. — Тільки рвучко. Добряче попхни! Ну ж бо!

Рук відсунув обидва засуви і чимдуж штовхнув двері. Вони об щось ударились, почувся приглушений зойк. Серце завмерло Рукові в грудях. Що за притичина? Що він накоїв? Він просунув голову в дверний отвір і ще встиг побачити, як зелена луската істота покотилася по східцях і впала вниз — у розверсту пустку глибочезного тюремного «колодязя».

— Ні! — закричав Рук, і його відчайдушний крик закружляв відлунками у просмерділому повітрі. — Я не хотів! Я…

Зненацька в голові йому озвався голос: «Дякую, дякую тобі, друже, що визволив мене, бо мені самому бракувало мужності стрибнути…» Голос умовк.

Рук затремтів. Скільки ж довелося тому бідоласі чекати на східцях, поки хтось прийде і покладе край його мукам? Від безсилої люті він прибив двері, аж загуло в башті.

— Ой! — пролунав у сутінках чийсь голос, десь ліворуч від Рука. — Ох, бідна моя головонько! Я ж бо ще собі казав: на кий біс тобі здалося видудлювати до решти весь лісовий грог! Це ти там, Слебе?

Рук добув свого кинджала і мовчки пішов на голос. І швидко знайшов того, кого шукав: там, у куточку майданчика, сидів, скулившись і обхопивши голову руками, сонний плескатоголовий гоблін у чорному вбранні Сторожа Ночі, а біля нього валялися арбалет і порожній глек.

Умить Рук схопив арбалета, відкинув ногою глека і приставив кинджала гоблінові до горлянки.

— Т-т-ти не Слеб! — пробелькотів плескатоголовець. Рук побачив баньки вибалушених на нього очей на переляканій гобліновій тварі. — Х-хто ти?

— Байдуже, хто я, — пошепки відказав Рук, ступивши крок назад і націливши арбалета на темнолесниківську емблему в гобліна на грудях. — Хто ти такий?

— Я — Ґобрат. Простий бідний сторож. Тюремник. Благаю, не вбивайте мене! — Гоблін замовк, набурмосивши широку твар. — Ви один із Бібліотекарських Лицарів, еге ж? Ой, прошу пана, змилуйтеся! Я ніколи нікого не кривдив — слово честі, не кривдив!

— І все ж ти носиш чорні лахи Сторожів Ночі, — процідив Рук із крижаною люттю в голосі.

— Вони силоміць мене взяли, коли я помирав з голоду в Нижньому. У мене нічогісінько не було. А вони нагодували, одягли мене. Але в глибині душі я просто вбогий гоблін з нетрищ понад Крайрікою. Будьте ласкаві, не губіть мене, паночку!

— Кажеш, тюремник? — перепитав Рук.

— Атож, паночку. Та я цим не пишаюся, паночку, навпаки роблю, що можу, для ув’язнених тут сіромах.

Щоб замкнути уста балакучому плескатоголовцеві, Рук звів арбалета.

— Проведи мене до камери Кулькапа Пентефраксіса, і я збережу твоє нікчемне життя! — звелів він.

Гоблін застогнав.

— Та вони ж мене вб’ють, коли Найвищий Володар довідається, що я провів вас до Кулькапа!

— А я тебе вб’ю, як не проведеш до нього, — пригрозив Рук, відводячи спусковий гачок арбалета.

— Гаразд! Гаразд уже! — Весь трусячись, гоблін з бідою звівся на ноги. — Ходіть за мною, паночку, тільки ж дивіться, куди мірите отим арбалетом.

І Рук подався за плескатоголовцем нескінченним плетивом переходів та сходових маршів, усе нижче й нижче спускаючись у глибини Вежі ночі.

Коли вони отак ішли, згори, чи не від верхівки башти, долинув гучний хряскіт, мов там упало щось дебеле, і вся споруда задвигтіла, а сходи заторохтіли.

— Либонь, то ваші зчинили там, нагорі, таку шамотню, — озвався Ґобрат. — Знайте ж: нічого це не дасть. Треба ж мати голову на плечах! Далеко вашим небесним човникам до вежової збройної потуги.

— Іди собі, та й годі, — урвав Рук, штрикаючи його вістрям стріли у спину.

— Ще далеко?

— Ба ні, вже зовсім близько, — відповів Ґобрат з невеселим сміхом. — Ми вже майже спустилися на нижчі поверхи, молодий паночку.

Усе так само, з плескатоголовцем попереду, вони пройшли похилим маршем східців. Нарешті Ґобрат зупинився перед дверима з важкими засувами.

— «Кулькап Пентефраксіс», — прочитав Рук надряпане на дверях ім’я. — Це тут!

— Тут, — вишкірився Ґобрат. — А тепер послухайте моєї ради і хутенько звідси вшивайтеся. Коли сторожі розправляться з вашими товаришами, вони побіжать обшукувати всю вежу. Ну, а моє життя тепер, коли я допоміг вам, не варте й зернятка з дубового яблучка. — Гоблін стяг із себе чорне вбрання і жбурнув додолу. — Теліпатися теперечки старому Ґобратові до нетрищ Крайріки — як не струблять мене кам’яні упирі.

Рук помахом руки відпустив плескатоголовця.

— Ти зробив неоціненну послугу Бібліотекарським Лицарям, — сказав він. — Щасливої дороги, Ґобрате.

Коли плескатоголовець зник, Рук знову скупчив увагу на дверях. Допевнившись, що ніхто не стоїть під дверима з тамтого боку, відсунув важкі засуви і штовхнув двері.

— Це ти, Ксанте? — почувся кволий, надтріснутий голос.

— Ні, професоре, — відповів Рук. — Я — Бібліотекарський Лицар. Прийшов вас звідси вирятувати.

Він спустився східцями до простого дерев’яного полу.

Тут, ближче до споду вежі, сморід стояв нестерпний. Колишній Найвищий Академік Нового Санктафракса звів очі на приходька. Тіло старого вченого було зігнуте і таке мізерне, аж боляче на нього було дивитися. Довге, нечесане волосся. Одежа брудна, вистріпана. Але найгірше враження справляли його очі. Повні спогадів про жахіття, що їх годі було забути, вони дивилися просто вперед, безживні, тьмяні, незмигні.

— Професоре, ми мусимо негайно звідси тікати, — наполягав Рук. — Наш час закінчується.

— Тікати… — промурмотів Кулькап. — Час…

Рук нахилився і, лагідно, але твердо взявши професора під руку, звів його на ноги. Тоді, не даючи йому впасти — професорове тіло було легке, мов пір’їнка, — повів нагору східцями.

— Пожди! Зачекай! — запротестував Кулькап і відірвався від Рука. Повернувшись на піл, згріб під пахву сувій паперів та згортків берести. Коли він глянув на Рука, на вустах його грала усмішечка. — Отепер можна й тікати, — кинув він.

А нагорі, біля Опівнічного шпиля, не переставала яритися битва. Залога «Небесного гарцівника» налічувала тепер лише п’ятьох членів. Перший поліг Руммель, великий чорний блукай-бурмило, смертельно поранений стрілою зі Слебового арбалета. Потім упав Міїру: його пробив і скинув за корабельний облавок один із великих гарпунів. Нетямлячись від горя, Лум сам кинувся з корми слідом за любим своїм братом-близнюком.

Але Живчик не мав часу оплакувати втрату трьох кораблян-добровольців, хоробрих блукай-бурмил, бо тієї самої миті Моллін переливчастим голосом попрохала його негайно йти до клітки з літай-каменем. Гукнувши Вемеру і доручивши молодій блукай-бурмилисі потримати штурвал, Живчик поспішив до старої ведмедиці.

— Ве-ве! — «Дивись!» — показала Моллін на сіро-синій шрам на розжеврілому літай-камені. — Веґґа-лура-мі-іра-ґул. Ве! — «Камінь поранено. Я думала, зброя Чорних не заподіяла йому шкоди, — аж ні, глянь-но, капітане!!»

Живчик глянув — і побачив. Де влучив кругляк Сторожів, там у літай-камені просто на очах утворювалася яма. Вона росла, мов виразка, пожираючи літай-камінь.

— Зараження! — охнув Живчик. — У нас лишилися лічені хвилини. Роби, Моллін, усе, що можеш, але й будь готова покинути корабель.

І капітан поспішився назад, до штурвала.

Яких тільки зусиль не докладала стара Моллін, аби підтримати летючість літай-каменя: і гасила пальники плавучості, й посипала літай-камінь холодним піском, і, вже разом з Вемеру, відчайдушно махала віялами для охолодження, — а брила летючості розпадалася й далі. Яма в камені дедалі ширшала й глибшала, і дедалі більший струмінь пилових часточок шугав у повітря.

— Постарайся дати мені якомога більше часу! — кричав Живчик до Моллін. — Не кидати ж нам зараз Рука напризволяще, — додав він, витираючи краплини поту на чолі.

Його руки миготіли в якомусь шаленому танці над кістяними важелями, виконуючи дедалі витонченіші операції з вітрилами та гирями, аби тільки не допустити, щоб небесний корабель, лягаючи у чимраз глибший кант, перевернувся догори сподом.

Але цей його бій був приречений на програш. Із кожною хвилиною літай-камінь малів, розгублюючи свою летючість. Аби «Небесний гарцівник» ще потримався у повітрі, треба було зробити його легшим.

— Віїґу! — гукнув Живчик. — Бігом до корпусних снастей! Обріж гирі.

— Ве-ве, — відповів блукай-бурмило. — «Обрізати гирі, капітане? Але ж корабель зробиться геть хисткий!.»— Треба йти на ризик, — так само криком пояснив Живчик. — Починай із серединних! Не поможе — обріж гирі на носі й на кормі… З ласки неба це дасть нам потрібну летючість. — Він насупився. — Живо, Віїґу!

Невдоволено щось буркочучи, довготелесий блукай-бурмило побіг виконувати капітанові команди. Живчик покрутив пальцями різні кістяні й дерев’яні амулети в себе на шиї. Далеко внизу, на майданчику під Опівнічним шпилем, стояла, маючи на вітрі полами, постать у чорному вбранні та в чудернацькій, схожій на рило, масці, що затуляла майже все обличчя.

— Ве! Ве! — закричала Моллін. — «Літай-камінь! Він розпався навпіл!»

— Стули його! — наказав Живчик. — І потримай ще трохи.

Тут по той бік вежі спалахнув і шугнув угору світловий сигнал світлякової барви. Він здійнявся в небо високо над їхніми головами яскраво-пурпуровою розжевреною смугою.

Живчик заскреготав зубами.

— Хвала Небу! — прошепотів він. — Це нам знак! Рук чекає на нас!

Тієї самої миті Віїґ, либонь, відтяв першу гирю, бо небесний корабель ураз підскочив угору на кілька ступнів, і гарпунна сальва, не завдавши ніякої шкоди, пролетіла під його днищем.

— Тримайся, Кулькапе, давній мій друже, — суворо примовляв Живчик. — Ми йдемо по тебе! А внизу, на майданчику біля підніжжя Опівнічного шпилю, Орбікс Ксаксіс підозріливо розглядав яскраво-пурпурове світло.

— Певне, якийсь сигнал, — виснував Найвищий Сторож. Тоді видивився на «Небесного гарцівника», і очі його звузилися. — Поки ти там, угорі, відвертав нашу увагу… — задумано протяг він, — у вежі коїлося щось іще. Нюхом чую пацюка… — І, помовчавши, він вигукнув: — Темниці!

— Я зараз же їх перевірю, — озвався блідий, аж жовтий, юнак зі стриженою налисо головою і стрімголов кинувся вниз понівеченими східцями.

— Ти, Банджаксе! — крикнув Найвищий Сторож одному з отаманів, що стояли поруч. — Візьми два десятки Сторожів і прочеши темниці, чи не проник туди хто. Ніхто не повинен ні зайти, ні вийти!

— Негайно буде зроблено, Найвищий Стороже! — відповів Банджакс і затупотів своїми важкими черевиками по дерев’яних східцях.

Найвищий Сторож знову звів погляд на «Небесного гарцівника». А піратський корабель нарешті відчепився від Опівнічного шпиля і заходився начебто робити велике коло навкруг вежі.

— Гадаєш, обкрутив Найвищого Сторожа навколо пальця, га? — просичав Орбікс Ксаксіс.

А Живчик із похмурою рішучістю тримав важіль головного вітрила. Тепер, коли літай-каменя вже не зцілиш, він позичав підіймальну силу у великого пошарпаного вітрила. Повільно, обережно, борючись із підступними потоками мрячного повітря, хлопець по колу повів «Небесного гарцівника» до східної стіни вежі й там розпочав довгий небезпечний спуск.

Та ось Вемеру згукнула:

— Ве-ве! Ру-ве-ук!

Глянувши вниз, Живчик уздрів Рука, що стояв на містку, навислому над безоднею, третьому на шляху вниз, а з ним… Живчик охнув. Невже то він? Чи ж могла ота згорблена сива постать і справді бути його учнем Кулькапом? Тамтой виглядав таким висхлим, таким тендітним — і таким старим.

— Готуйтесь до посадки на борт! — гаркнув Живчик униз. Юний Бібліотекарський Лицар зиркнув угору і шалено замахав руками.

Небесний корабель опускався усе нижче й нижче. Усе ближче заповітний місток.

— Вемеру! — гукнув Живчик. — Ве-ві-іла-вурр! «Допоможи старому зробити посадку!»

— Професоре! — рішуче сказав Рук. — Вам доведеться стрибнути.

— Стрибнути? — прохрипів старий вчений. — Я вже давно відстрибався!

— А ви постарайтесь, — наполягав Рук. — Ви мусите постаратись.

Він знову глянув угору. «Небесний гарцівник» був уже просто над ними. Коли корабель спустився ще нижче, Рук став у Кулькапа за спиною і взяв старого за плечі.

Ось небесний корабель уже порівнявся з ними, а все ж лету не сповільнив.

— Ні, ні, я не можу.

Кулькап тремтів: щойно тільки глянув він униз, як усі роки сидіння на тюремному полу над запаморочливо глибоким колодязем ураз повернулися і накинулися на старого з нечуваною силою.

— Стрибай! — крикнув Живчик.

Рук зіштовхнув Кулькапа з містка. У цей час Вемеру нахилилася вперед із розпростертими руками. Ось вона зловила старого професора у свої мохнаті обійми і легенько поставила на чардак.

— Ве-ве, — лагідно сказала блукай-бурмилиха. — «Отепер ти у безпеці».

Нетямлячись із радощів, Живчик закріпив важелі керування польотом і метнувся на бак привітати свого давнього друга. З розпростертими руками він підбіг і палко обняв професора.

— Кулькапе! Кулькапе! — вигукував він здушеним від хвилювання голосом. — Немає слів, щоб описати, яке це для мене щастя — побачити тебе знов!

— Немає слів і в мене, щоб розтлумачити, що то для мене — побачити тебе, Живчику, — відповів Кулькап. — Немає, немає слів і в мене.

Тут небесний корабель раптом дав різкий кант.

— Тримайся, друзяко, — кинув Живчик, відбігаючи. — Ми ще не в безпеці. Але не бійся. Я тебе не підведу!

Опинившись знов за штурвалом, Живчик вивільнив важелі й постарався зробити все, аби вирівняти пораненого небесного корабля.

— Трішки, ще трішечки протримайся! — слізно благав він «Небесного гарцівника», що весь дрижав і скрипів.

— Ве-ве! — загукала Моллін. — «Літай-камінь розпадається!»

Живчик удруге зафіксував штурвал та важелі й, кинувшись до балюстради, гаркнув униз:

— Носову гирю, Віїґу! А тоді з корми!

— Ве-верра! — проревів, відповідаючи, блукай-бурмило. Він-бо вже відтяв обидві гирі.

— То відріж і корпусні гирі! — загорлав Живчик. — І малі, й середні, й великі!

Віїґ нічого не відповів, але за мить «Небесний гарцівник» різко підскочив угору, залишивши місток унизу, і, скірний Живчиковому вмілому кермуванню, поплив, огинаючи вежу, геть у відкрите небо.

А коли небесний корабель пропливав мимо Орбікса Ксаксіса, Найвищий Сторож Ночі підніс до очей свого потужного і дуже тонко наладнаного арбалета. Він прицілився в кермовий механізм небесного корабля і вистрелив.

Тим часом Рук, лишившись сам-один на містку, відв’язав «Грозового шершня» і скочив у сідло. Тоді, випроставшись у стременах, смикнув мотузку двох вітрил праворуч і знявся в повітря — але за мить швартівна мотузка різко сіпнула його назад.

— Ай! — скрикнув він, мало не давши сторчака з сідла.

«Грозовий шершень» чомусь не злітав з містка в небо, а тільки підстрибував на місці, чисто тобі повітряний змій. Рук глянув — і побачив плоди свого недбальства. Поспішаючи, він не скрутив швартівної мотузки, як годилося б, не приторочив, куди слід, а лишив вільно теліпатись. От вона й зашморгнулась за виступ балюстради.

Тремтливими руками літун ухопився за мотузку. Він і тряс нею, і сіпав з усієї сили, та все дарма: мотузка зашморгнулася міцно і не хотіла розв’язуватися. Що тут удієш? Треба знову висадитися на місток, злізти з небесного човна і відв’язати.

— Стій!

Різка команда розтяла повітря, мов ніж. Рукове серце забуло зробити удар. Він ще раз відчайдушно смикнув за мотузку. Вона ніби й піддалася, посунулась на палець, але завдяки цьому тільки ще міцніше затяглася. А з дверей у кінці містка з’явилася постать із арбалетом у руці. Сторож Ночі звів зброю на рівень очей.

— Стій, а то вистрелю!

Рук витріщився на сухорлявого хлопця в чорному однострої. Хоча Рук ще ніколи не бачив його так коротко постриженим, майже поголеним, але не впізнати цього Сторожа з арбалетом було годі.

— Ксант! — видихнув Бібліотекарський Лицар. Ксант опустив арбалета.

— Рук? Рук Човновод? — Темні Ксантові очі звузилися. — Невже ти?

Рук підняв захисні окуляри на чоло. Їхні очі зустрілися.

А ззаду за Ксантом уже лунало гупання важких черевиків, усе ближче й ближче. Рукове серце шалено калатало в грудях Ксант ступив крок уперед.

— Благаю, Ксанте, — тихо мовив Рук. — Заради дружби…

Черевики тупотіли чимраз гучніше. От-от рій Сторожів Ночі вискочить, натрапить на них.

Ксант знову звів арбалета, націлився. Рук заплющив очі.

Пристрій клацнув, забриніла тятива і засвистіла стріла, линучи до «Грозового шершня». Рук похолов. За мить із тихим ч-ш-ш! стріла розтяла швартівну мотузку, і «Грозовий шершень», мов камінь, пущений із пращі, рвонувся вперед.

Рук умить оговтався і став керувати небесним човном: спрямував його вгору й геть від вежі, у крутняву імли. Сіпнув мотузку двох вітрил ліворуч і відчув, як «Грозовий шершень» під ним набирає швидкість. Відлетівши на безпечну відстань, озирнувся і побачив Ксанта, його лиса голова блищала під промінням яскравого ранкового сонця посеред великого гурту Сторожів Ночі.

Невже Ксант умисне перебив стрілою швартівну мотузку, щоб відпустити його, Рука? Всією душею хотілося в це повірити.

— Дякую тобі! — прошепотів юний Бібліотекарський Лицар.

Вежа ночі зосталася позаду, а попереду, вгорі, він уздрів «Небесного гарцівника». Але щось там було негаразд. Корабель не чекав на нього. Натомість, важко нахилившись, набирав швидкість. Він уже пролітав понад Нижнім містом, тримаючи курс на бон-доки.

Якщо він не змінить курсу, то незабаром пролетить над самим Світокраєм, що стримить над безоднею, і загубиться у Відкритому небі!